Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Котенко та інші проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Йонко Грозєв (<…>), Голова,

Габріеле Куцско-Штадльмайер (<…>),

Ладо Чантурія (<…>), судді,

та Мілан Блашко (<…>), заступник Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 28 травня 2019 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справу було розпочато за заявами, поданими у різні дати, зазначені у додатку , до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

2. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений, п. І. Ліщина.

3. Заявники скаржилися за пунктом 1 статті 6 Конвенції на те, що національні суди не обґрунтували свої рішення і не розглянули доречні та важливі аргументи, висунуті заявниками під час проваджень.

4. 08 січня 2018 року про зазначені скарги було повідомлено Уряд, а решту скарг у заявах було визнано неприйнятними відповідно до пункту 3 правила 54 Регламенту Суду .

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

A. Заява № 2575/09, подана В. Котенком

5. Рішенням суду заявника було зобов’язано сплачувати аліменти на дитину, яка проживає окремо, у розмірі однієї четвертої його доходу.

6. У листопаді 2006 року заявник звернувся з цивільним позовом до Державної виконавчої служби України, стверджуючи про невірний розрахунок нею його заборгованості по виплаті аліментів у розмірі 75 083,05 гривень (далі - грн)-1 і вчинення неправомірних дій щодо стягнення заборгованості. Зокрема, заявник стверджував, що державні виконавці визначили розмір заборгованості на підставі валового доходу, отриманого заявником як приватним підприємцем, без вирахування понесених ним у ході цієї діяльності витрат. Державні виконавці заперечили проти позову та стверджували, що відомості про дохід заявника отримали від податкових органів.

7. Суд призначив судово-бухгалтерську експертизу з метою встановлення розміру фактичного доходу заявника на момент подій.

8. У червні 2007 року експерт надав висновок, яким було встановлено, що заявник надав податковим органам інформацію щодо валового доходу, отриманого від його підприємницької діяльності. Експерт також дійшов висновку, що фактичний дохід заявника був значно нижчим, аніж встановлений державними виконавцями, а розмір заборгованості по аліментах становив 1 650,90 грн.-2

9. 09 листопада 2007 року Житомирський районний суд, посилаючись на висновок експерта, визнав, що державні виконавці невірно визначили розмір заборгованості по аліментах.

10. 13 лютого 2008 року Апеляційний суд Житомирської області скасував це рішення та відмовив у задоволенні позову заявника у зв’язку з необґрунтованістю. Апеляційний суд дійшов висновку, що суд першої інстанції безпідставно призначив судово-бухгалтерську експертизу, яка ґрунтувалась на податковому законодавстві, оскільки питання визначення розміру аліментів не є предметом податкового законодавства. Апеляційний суд зазначив, що державні виконавці посилались на офіційні відомості, отримані від органів влади, та правильно визначили розмір заборгованості, посилаючись на наявну інформацію щодо доходу заявника. Апеляційний суд також зауважив, що заявник не надав жодного доказу для спростування розміру доходів, визначених державними виконавцями.

11. Заявник подав касаційну скаргу, стверджуючи, що апеляційний суд погодився із розрахунком державних виконавців, не розглянувши його заперечення, які ґрунтувалися на висновку судово-бухгалтерської експертизи.

12. 09 липня 2008 року Верховний Суд України відхилив касаційну скаргу заявника, зазначивши у загальному формулюванні, що апеляційний суд ухвалив законне та обґрунтоване рішення.

B. Заява № 45712/10, подана Л. Кобілєвою

13. У 1984 році пані Кобілєва одружилася зі своїм чоловіком. Заявниця та її чоловік працювали на заводі гумових технічних виробів. У 2000 році завод надав чоловікові заявниці квартиру, в якій поселилася вся сім’я. У 2002 році чоловікові заявниці було видано свідоцтво про право власності на квартиру.

14. У 2008 році заявниця розлучилася зі своїм чоловіком. У 2009 році вона звернулась з цивільним позовом до свого колишнього чоловіка, стверджуючи, що квартира була їхньою спільною сумісною власністю подружжя, та вона мала право на половину квартири.

15. 21 липня 2009 року Білоцерківський міськрайонний суд відмовив у задоволенні позову у зв’язку з необґрунтованістю, зазначивши, що квартира була особистою власністю колишнього чоловіка, а не частиною їхньої спільної сумісної власності. Суд розглянув письмові та усні показання директора заводу, який показав, що квартиру завод надав колишньому чоловікові заявниці для відзначення його заслуг в роботі. Суд послався на статтю 57 Сімейного кодексу України, яка передбачала, що премії та нагороди, які один з подружжя одержав або одержала за особисті заслуги, є особистою приватною власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя.

16. Заявниця подала апеляційну скаргу, стверджуючи, серед іншого, що суд помилково вирішив спір на підставі Сімейного Кодексу України 2002 року, який набрав чинності 01 січня 2004 року та не міг ретроспективно застосовуватися до правового режиму власності відповідної квартири. Згідно з Кодексом про шлюб та сім’ю України 1969 року, чинним на момент набуття її колишнім чоловіком права власності на квартиру, остання була спільною сумісною власністю подружжя, і не було жодних винятків щодо премій і винагород, отриманих одним з подружжя за особисті заслуги.

17. 27 жовтня 2009 року Апеляційний суд Київської області відхилив апеляційну скаргу заявниці у зв’язку з необґрунтованістю, встановивши недоведеність нею того, що квартира була спільною сумісною власністю колишнього подружжя, та внесення будь-якого внеску у придбання квартири. Згодом заявниця висунула ті самі аргументи у Верховному Суді України. 17 лютого 2010 року Верховний Суд України відхилив касаційну скаргу заявниці у зв’язку з необґрунтованістю.

C. Заява № 20805/11, подана Т. Русначенко

18. Чоловік заявниці працював на підприємстві "О." з 1981 року і до своєї смерті 03 липня 2006 року.

19. 20 грудня 1995 року підприємство "О.", чоловік заявниці та будівельна компанія К. уклали договір, за яким чоловікові заявниці мала бути надана трикімнатна квартира № 42 у багатоквартирному будинку. Підприємство "О." фінансувало будівельні роботи. Як сторона цього договору чоловік заявниці зобов’язався здійснити роботи по оздобленню квартири. 26 липня 1996 року адміністрація підприємства "О." і його профком підтвердили право чоловіка заявниці та його сім’ї, до якої входило двоє дітей, на отримання квартири № 42 у будинку, який будувався.

20. 22 грудня 1998 року компанія "К.", підприємство "О." та ще одне підприємство, що брало участь у фінансуванні будівництва будинку, уклали інший договір, зазначивши ще раз, що чоловікові заявниці буде надано трикімнатну квартиру № 42. Того дня підприємство "О." видало лист, що чоловік заявниці був правонаступником підприємства "О." за договорами від 20 грудня 1995 року та 22 грудня 1998 року, оскільки підприємство "О." було оголошено банкрутом, а будівництво завершено не було.

21. У 2002 році компанія "К." уклала додаткові домовленості та договори, спрямовані на залучення коштів для завершення будівництва. У 2005 році компанія "К." передала квартиру іншій приватній особі.

22. Після смерті чоловіка заявниця подала цивільний позов до підприємства "О." та компанії "К.", вимагаючи зобов’язати їх надати їй квартиру, аналогічну зазначеній в укладених з її чоловіком договорах. 12 квітня 2010 року Кіровський районний суд міста Кіровограда відмовив у задоволенні позову, встановивши, що чоловік заявниці "не був стороною" договорів від 20 грудня 1995 року та 22 грудня 1998 року, а тому відповідачі не могли відповідати за невиконання будь-яких договірних зобов’язань. Посилання на стверджуване правонаступництво чоловіка заявниці відповідно до листа від 22 грудня 1998 року не ґрунтуються на законі.

23. Заявниця подала апеляційну скаргу, стверджуючи, що її чоловік був чітко зазначений третьою стороною договору від грудня 1995 року. У будь-якому разі, відповідно до чинного законодавства допускалося укладання договорів на користь третьої особи, а такий бенефіціар мав право вимагати належного виконання договору. Крім того, підприємство "О." передало свої права на квартиру чоловікові заявниці. Зрештою, заявниця стверджувала, що після смерті її чоловіка права на квартиру зберігалися за його родиною.

24. 21 вересня 2010 року Апеляційний суд Кіровоградської області відхилив апеляційну скаргу заявниці, встановивши безпідставність позову до компанії "К.", оскільки вона була лише технічним виконавцем робіт, а не стороною, відповідальною за надання та розподіл квартир. Відповідальним за надання чоловікові заявниці квартири було підприємство "О.", проте жодних доказів, що підприємства "О." досі існувало як юридична особа або мало будь-яких правонаступників, не було. Крім того, сама заявниця ніколи не виступала стороною договорів з відповідачами.

25. Згодом заявниця висунула ті самі аргументи у Верховному Суді України. 19 січня 2011 року Верховний Суд України відхилив касаційну скаргу заявниці у зв’язку з необґрунтованістю.

D. Заява № 41732/11, подана В. Кострицьким

26. Бабуся заявника працювала у колективному сільськогосподарському підприємстві та отримала право на частку із земельних ділянок, виділених підприємству. Згідно з твердженнями заявника його бабуся померла, фактично не отримавши земельної частки.

27. Заявник звернувся з цивільним позовом до місцевих органів влади та колективного сільськогосподарського підприємства, стверджуючи, що йому, як спадкоємцю бабусі, мала бути надана земельна частка, на яку вона мала право. Серед іншого, він додав листи національних органів влади, якими йому підтвердили, що його бабуся мала право на земельну частку.

28. За клопотанням заявника 04 березня 2010 року Обухівський районний суд витребував в місцевого управління земельних ресурсів державні акти про право власності на землю, надану підприємству, у тому числі офіційний список громадян, яким було надано частки з виділених підприємству земельних ділянок. У зв’язку з ненаданням офіційного списку 30 березня 2010 року суд повторно витребував його. У подальшому суд надіслав попередження про можливість притягнення до адміністративної відповідальності у зв’язку з ненаданням запитуваного списку громадян.

29. 25 травня 2010 року Обухівський районний суд відмовив у задоволенні позову заявника, встановивши, що він не обґрунтував та не довів факту неотримання його бабусею земельної частки. Зокрема, суд зауважив, що заявник не надав офіційний список громадян, яким було надано частки із земельних ділянок, виділених підприємству. Суд зазначив, що його спроби отримати ці докази були безуспішними.

30. Заявник подав апеляційну скаргу, стверджуючи: (і) що, на його думку, факт неотримання його бабусею земельної частки підтверджувався наданими ним суду офіційними відповідями місцевих органів влади; (іі) про відсутність в нього доступу до зазначеного судом першої інстанції списку громадян.

31. 04 листопада 2010 року Апеляційний суд Київської області відхилив апеляційну скаргу заявника, погодившись з висновком суду першої інстанції, що не надавши офіційний список громадян, які отримали земельні частки, заявник не довів факту неотримання його бабусею такої частки.

32. Заявник подав касаційну скаргу, стверджуючи, що він не міг отримати доступ до зазначеного списку, і саме суд першої інстанції мав вжити заходів для отримання списку у відповідачів. Проте, навіть за відсутності списку, були офіційні відповіді місцевих органів влади, які, на його думку, підтверджували факт ненадання його бабусі земельної частки, на яку вона мала право.

33. 04 січня 2011 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ відхилив касаційну скаргу, зазначивши, що заявник не надав згаданий список громадян з метою обґрунтування свого позову.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

34. Відповідне національне законодавство наведено в рішеннях у справах "Волошин проти України" (Voloshyn v. Ukraine), заява № 15853/08, пункт 22, від 10 жовтня 2013 року, та "Мала проти України" (Mala v. Ukraine), заява № 4436/07, пункти 29 і 30, від 03 липня 2014 року.

I. ОБ’ЄДНАННЯ ЗАЯВ

35. Беручи до уваги схожість предмета заяв, Суд вважає за доцільне розглянути їх спільно в одному рішенні.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

36. Заявники скаржилися на те, що національні суди не розглянули їхні доречні та важливі аргументи у порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

37. Відповідна частина пункту 1 статті 6 Конвенції передбачає:

"Кожен має право на справедливий … розгляд його справи … судом, …, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру …".

A. Прийнятність

38. Уряд стверджував, що національні суди знаходяться у кращому становищі для тлумачення та застосування національного законодавства, а також оцінки доказів у справах заявників. Він стверджував, що національні суди належним чином обґрунтували свої рішення, а тому скарги заявників були явно необґрунтованими.