Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Скоморохов проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Андре Потоцький (<…>), Голова,

Мартіньш Мітс (<…>),

Лятіф Гусейнов (<…>), судді,

та Мілан Блашко (<…>), заступник Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 03 вересня 2019 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справу було розпочато за заявою (№ 58662/11), яку 12 вересня 2011 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Сергій Валентинович Скоморохов (далі - заявник).

2. Заявника представляв п. О. Левицький - юрист, який практикує у м. Києві. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений, п. І. Ліщина.

3. 31 травня 2018 року Уряд було повідомлено про скарги за статтею 3 Конвенції на жорстоке поводження з боку працівників міліції із заявником і непроведення ефективного розслідування у зв’язку з цим, а також про скарги за статтею 6 Конвенції на несправедливість кримінального провадження щодо нього. Решту скарг у заяві було оголошено неприйнятними відповідно до пункту 3 правила 54 Регламенту Суду .

4. Уряд заперечив проти розгляду заяви комітетом, оскільки не вважав, що справа була предметом усталеної практики. Жодного пояснення чи обґрунтування такої думки надано не було. Розглянувши заперечення Уряду, Суд відхиляє його (див. аналогічний підхід у рішеннях у справах "Неділенко та інші проти України" [Комітет] (Nedilenko and Others v. Ukraine) [Committee], заява № 43104/04, пункт 5, від 18 січня 2018 року, "Лада проти України" [Комітет] (Lada v. Ukraine) [Committee], заява № 32392/07, пункт 4, від 06 лютого 2018 року, та "Гелетей проти України" [Комітет] (Geletey v. Ukraine) [Committee], заява № 23040/07, пункт 4, від 24 квітня 2018 року).

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявник народився у 1972 році та тримається під вартою у с. Зоря.

A. Події, що передували справі

6. У липні 1995 року було порушено кримінальну справу за фактом умисного вбивства Ч., вчиненого організованою бандою в м. Івано-Франківську у 1995 році. У березні 2001 року заявника було оголошено у розшук як підозрюваного у цій справі.

7. У період з 1998 по 1999 роки було порушено низку кримінальних справ за фактом умисних вбивств в Одеській області (далі - вбивства в Одеській області). У березні 1999 року заявника затримали як підозрюваного в одній з цих справ, проте у травні 2001 року його звільнили у зв’язку з відсутністю доказів вчинення ним злочину. До встановлення осіб нападників слідство у кримінальній справі було зупинено.

8. У незазначену дату було порушено кримінальне провадження за фактом вбивства Г. та інших осіб у м. Маріуполі (далі - вбивства у м. Маріуполі).

B. Стверджуване викрадення заявника з місця його проживання та жорстоке поводження

9. 29 березня 2002 року працівники міліції затримали заявника.

10. Згідно з твердженнями заявника того дня його викрала група чоловіків у масках з його квартири у м. Харкові і, надівши на нього наручники та чорну шапку, щоб він нічого не бачив, відвезла до непрацюючого відділу міліції мікрорайону "Східний" в Орджонікідзевському районі м. Маріуполя (далі - відділ міліції), де він залишався закутим у наручники в холодній бетонній камері до ранку наступного дня.

У період з 30 березня по 06 квітня 2002 року працівники міліції незадокументовано тримали заявника під вартою та щодня доставляли його до Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у м. Маріуполь (далі - управління). Увечері його повертали до камери у відділі міліції. З нього ніколи не знімали наручники та не надавали їжі чи медичної допомоги.

У період з 30 березня по 03 квітня 2002 року працівники міліції катували заявника в управлінні з метою отримання зізнавальних показань щодо його участі у банді та вчинення ним низки злочинів в Одеській області як членом банди (див. пункт 7). Зокрема, працівники міліції надягнули на нього наручники у положенні із заведеними за спину руками, змусили його лягти на підлогу, зв’язавши йому ноги та зафіксувавши їх під стільцем. Потім вони приєднали до нього електричні дроти, спочатку до пальців рук, а потім до пальців ніг, та пустили електричний струм, який виробляв старий польовий телефонний апарат. Це повторювалося щодня, крім 01 квітня 2002 року. Щоразу електричний струм застосовувався до різних частин його тіла, у тому числі до статевих органів. Щоб заявник не втратив свідомість занадто швидко, працівники міліції надягали йому на голову заповнений нашатирним спиртом поліетиленовий пакет, що, у свою чергу, спричинило у заявника кровотечу. Вони також надягали йому на голову поліетиленовий пакет, а потім протигаз, у результаті чого він задихався. Його неодноразово били та погрожували членам його родини. Коли польовий телефонний апарат, що виробляв електричний струм, за допомогою якого катували заявника, перестав працювати, працівники міліції надягнули на нього наручники у положенні із заведеними за спину руками, наділи йому на голову поліетиленовий пакет і щільно зв’язали ноги мотузками. Щоразу, коли вони відпускали мотузки, заявник падав обличчям на підлогу. Коли телефонний апарат знову запрацював, катування електричним струмом відновили. Заявник неодноразово втрачав свідомість.

01 квітня 2002 року заявника не катували як у попередні дні, оскільки він почав дуже швидко втрачати свідомість.

02 і 03 квітня 2002 року його знову катували. В останню дату заявник, не в змозі витримати катування, погодився надати зізнавальні показання. Потім йому дали роздруківку з переліком нерозкритих злочинів, вчинених в Одеській області, та змусили вибрати, в яких злочинах він згодом зізнається відповідно до вказівок працівників міліції, які вигадали план.

11. 04 квітня 2002 року, перебуваючи в управлінні, заявник написав шість явок з повинною та підписав "пояснення". У цих документах він надав детальні зізнавальні показання щодо своєї участі у банді та вчинення низки вбивств в Одеській області, а також назвав інших осіб, які були його спільниками. Згідно з твердженнями заявника спочатку його змусили підписати "пояснення", яке заздалегідь було надруковано працівниками міліції та містило зібрану про всі злочини інформацію, а потім, дотримуючись вказівок працівників міліції, він написав шість явок з повинною щодо кожного із вбивств в Одеській області, використовуючи інформацію, яка містилася в "поясненні", проте не переписуючи її дослівно.

12. Як встановили національні суди, 04 квітня 2002 року заявник написав явки з повинною, а потім працівник міліції звів усю інформацію, яка містилася у цих явках, в один документ - "пояснення" (див. пункт 41).

13. Того дня в управлінні заявник також написав явку з повинною щодо вбивства Ч. у м. Івано-Франківську. Ця явка з повинною була отримана тим самим працівником міліції, що й зізнавальні показання про вбивства в Одеській області.

14. 06 квітня 2002 року було складено протокол про затримання заявника. У ньому вказується, що того дня заявника затримали як підозрюваного у бандитизмі, вчиненні умисного вбивства Ч. з корисливих мотивів і незаконному володінні зброєю. Того дня його помістили до Маріупольського ізолятора тимчасового тримання (далі - ІТТ), де тримали до 20 квітня 2002 року.

15. 09 квітня 2002 року заявника допитали як свідка у рамках провадження щодо вбивств у м. Маріуполі (див. пункт 8). Згідно з твердженнями заявника, як тільки він заявив, що йому не було відомо про обставини цих вбивств, слідчий надав йому документ, який очевидно був заздалегідь від руки написаним протоколом допиту його як свідка, та попросив заявника поставити підпис. Відповідний протокол, копію якого було надано Суду, починався із показань заявника, в яких він підтверджував свою участь у банді, у вчиненні вбивства Ч. у м. Івано-Франківську і вбивств в Одеській області, а також володінні вогнестрільною зброєю. Продовжувався він питаннями слідчого щодо вбивств у м. Маріуполі і показаннями заявника про те, що йому було відомо про ці злочини. Згідно з твердженнями заявника, коли він відмовився підтвердити зміст протоколу, слідчий запропонував йому написати свої заперечення у кінці документу. Заявник так і зробив, зазначивши, що відмовився підтвердити інформацію щодо своєї участі у скоєнні зазначених у протоколі злочинів, оскільки його допитували як свідка у справі про вбивства в м. Маріуполь. Пізніше протокол допиту було виділено з матеріалів справи щодо цих злочинів і долучено до матеріалів справи щодо вбивств в Одеській області.

16. 19 квітня 2002 року заявнику було призначено захисника Ф. у провадженні щодо вбивства Ч. і його було допитано як обвинуваченого у присутності захисника.

17. 21 квітня 2002 року заявника перевели до Івано-Франківського ІТТ у зв’язку з провадженням щодо вбивства Ч. Через наявність у заявника низки тілесних ушкоджень його не прийняли до установи, а направили до міського травматологічного пункту. Заявнику діагностували гранулюючі рани на зап’ястях і надали відповідну медичну допомогу.

18. 22 квітня 2002 року прокурор, який розслідував вбивство Ч. у м. Івано-Франківську, призначив медичний огляд заявника судово-медичним експертом. 23 квітня експерт оглянув заявника та 25 травня 2002 року склав відповідний висновок. Згідно з висновком експерта у заявника були підкон’юктивальні крововиливи очей, численні крововиливи та садна на руках і ногах. Згідно з твердженнями експерта ці тілесні ушкодження утворилися від дії тупих твердих предметів за один або два тижні до проведення експертизи. Численні почервоніння шкіри у виличній ділянці також було задокументовано як доказ наявності саден на шкірі або поверхневих шкіряних опіків, заподіяних за один або два тижні до проведення експертизи. Експерт кваліфікував тілесні ушкодження як легкі. Жодних ушкоджень на статевих органах заявника виявлено не було. Експерт також зазначив, що на зап’ястях заявника були садна, а не гранулюючі рани, як раніше припустили у міській лікарні. Під час проведення експертизи заявник зазначив, що його тілесні ушкодження утворилися внаслідок катування працівниками міліції у період з 29 березня по 03 квітня 2002 року та надав опис цього катування, який відповідав опису, наданому Суду (див. пункт 10).

C. Подальші події

1. Судовий розгляд справи щодо вбивства Ч.

19. У невизначену дату згадану кримінальну справу щодо вбивства Ч. було передано до Апеляційного суду Івано-Франківської області для розгляду у першій інстанції. Під час судового розгляду заявник частково визнав свою вину. Він також поскаржився на те, що під час слідства його було піддано жорстокому психологічному та фізичному поводженню з боку працівників міліції, в результаті чого він зазнав серйозних тілесних ушкоджень.

20. 25 жовтня 2002 року Апеляційний суд Івано-Франківської області, діючи як суд першої інстанції, визнав заявника та інших осіб винними у бандитизмі та скоєнні вбивства Ч. в м. Івано-Франківську. Заявника було засуджено до шести років позбавлення волі, починаючи з 06 квітня 2002 року. Вирок ґрунтувався на низці доказів, у тому числі на показаннях заявника, наданих під час судового розгляду. Суд першої інстанції виключив із доказової бази надані заявником на стадії слідства зізнавальні показання щодо одного з його співобвинувачених, зазначивши, що у судовому засіданні заявник довів, що ці показання були надані внаслідок жорстокого фізичного та психологічного поводження працівників міліції.

21. 20 лютого 2003 року Верховний Суд України залишив без змін вирок заявника. За клопотанням заявника Верховний Суд України також постановив суду першої інстанції зазначити точну дату затримання заявника.

22. 31 березня 2003 року Апеляційний суд Івано-Франківської області встановив, що наявні докази вказували на те, що працівники міліції de facto позбавили заявника волі 29 березня 2002 року. Він постановив, що ця дата мала вважатися точкою відліку для обчислення строку покарання заявника за зазначеним вироком від 25 жовтня 2002 року.

2. Кримінальне провадження щодо вбивств в Одеській області

23. У червні 2002 року слідство щодо вбивств в Одеській області було відновлено та у зв’язку з цим у період з 08 червня 2002 року по 19 червня 2003 року щодо заявника та інших осіб було порушено низку кримінальних проваджень. Починаючи з 2003 року, одне за одним ці провадження зрештою були об’єднані в одне.

24. 13 червня 2002 року за відсутності захисника заявника допитали як підозрюваного у скоєнні умисного вбивства В. Заявник заперечив свою причетність до злочину та стверджував, що всі його попередні зізнавальні показання були надані внаслідок катування його працівниками міліції.

25. 15, 16 і 17 січня 2003 року заявника допитували як свідка одного з убивств.

26. 27 березня та 02 квітня 2003 року за відсутності захисника заявника допитали як підозрюваного.

27. 09 квітня 2003 року заявнику було пред’явлено обвинувачення у скоєнні умисного вбивства у м. Одесі та за відсутності захисника допитано як обвинуваченого. Він заперечив свою причетність до злочину.

28. 10 квітня 2003 року заявник подав клопотання про допуск до провадження як його представника захисника, найнятого його дружиною. Того дня клопотання було задоволено та з тієї дати у провадженні заявнику надавалась правова допомога захисника.

29. 09 січня 2004 року у присутності захисника заявника допитали як обвинуваченого.

30. 26 лютого 2004 року слідчий Генеральної прокуратури України також допитав заявника як обвинуваченого у провадженні щодо вбивств в Одеській області. Захисник заявника був присутнім під час допиту. Заявник не визнав своєї вини та стверджував, що після затримання 29 березня 2002 року його було піддано жорстокому поводженню з боку працівників міліції, які змусили його зізнатися у скоєнні низки злочинів. Він також стверджував, що боявся поскаржитися на жорстоке поводження під час тримання його під вартою у м. Маріуполі, і як тільки його перевели до м. Івано-Франківська, він висунув відповідну скаргу та відмовився від своїх зізнавальних показань. Насамкінець заявник стверджував, що не мав вибору, крім як підписати протокол допиту його як свідка від 09 квітня 2002 року, оскільки допит також відбувався у м. Маріуполі, і він боявся, що відмова від зізнавальних показань у той момент призведе до подальшого жорстокого поводження з боку працівників міліції.

31. 01 квітня 2004 року висунуті проти заявника обвинувачення було змінено. Зрештою, йому було пред’явлено обвинувачення у бандитизмі, незаконному володінні зброєю, скоєнні в Одеській області восьми епізодів умисного вбивства, замаху на вбивство та готуванні до вбивства.

32. Того дня заявника було допитано як обвинуваченого. Він заперечив свою причетність до цих злочинів і повторно відмовився від наданих раніше зізнавальних показань, стверджуючи, що їх було надано внаслідок фізичного катування працівниками міліції.

33. 14 травня 2004 року було проведено судово-медичну експертизу заявника. Вона встановила, що у заявника були сліди від низки старих тілесних ушкоджень. Згідно з твердженнями заявника під час експертизи він повідомив експерту, що тілесні ушкодження було отримано внаслідок катування його працівниками міліції у 2002 році, проте його твердження не були відображені у висновку експерта. Копію цього висновку експерта Суду не надали.

34. У період з 26 квітня по 25 грудня 2004 року заявник ознайомлювався з матеріалами справи. Підписавши відповідний протокол, він зробив письмову заяву про те, що висунуті проти нього обвинувачення ґрунтувалися на показаннях, отриманих шляхом катування та з порушенням його прав на захист.

35. 29 грудня 2004 року досудове слідство було закінчено, та 04 січня 2005 року матеріали справи надійшли до суду першої інстанції.

36. Під час судового розгляду заявник неодноразово подавав скарги на жорстоке поводження з боку працівників міліції та непроведення прокуратурою розслідування за цим фактом. Він знов відмовився від усіх зізнавальних показань, наданих на стадії слідства, та заперечив проти їхнього використання як доказів у суді, як і деякі його співобвинувачені. Відповідно заявник також стверджував, що показання його співобвинувачених щодо його причетності до цих злочинів не мали бути визнані допустимим доказом.

37. 14 червня 2007 року Апеляційний суд Одеської області, діючи як суд першої інстанції, визнав заявника винним за всіма пунктами обвинувачення (див. пункт 31) та обрав йому покарання у виді довічного позбавлення волі. Тим самим вироком суд першої інстанції також визнав винними у скоєнні різних злочинів співобвинувачених заявника та обрав їм покарання у виді позбавлення волі на різні строки. Засудження заявника значною мірою ґрунтувалося на його явках з повинною, протоколі допиту його як свідка від 09 квітня 2002 року, а також на зізнавальних показаннях його співобвинувачених, наданих на стадії досудового слідства, нібито під тиском. Суд надав перевагу цим показанням vis-а-vis, наданим у судовому засіданні, встановивши, що надані на стадії досудового слідства показання відповідали реальним обставинам справи, були правдивими, послідовними та підтвердженими іншими доказами, а тому були достовірними. Зміна заявником показань у судовому засіданні та заперечення своєї вини розглядалися судом як частина його стратегії захисту з метою уникнення кримінальної відповідальності.

38. Суд першої інстанції визнав твердження заявника про катування та написання ним явок з повинною на підставі роздруківки з описом нерозкритих злочинів неправдивими та такими, що суперечили іншим доказам у справі. Зокрема, суд зазначив, що викладена в явках з повинною інформація не була відома органам державної влади та могла бути відома заявнику лише у випадку його безпосередньої причетності до злочинів. Суд також послався на суперечності в деталях у показаннях заявника та встановлених під час слідства реальних обставинах злочинів, таких як час скоєння злочинів і використані транспортні засоби. Суд також зазначив, що коли заявник надав зізнавальні показання, він не висунув жодних скарг на жорстоке поводження з ним, а коли скаргу було подано, то прокурор не встановив жодних доказів стверджуваного жорстокого поводження. Допитавши у судовому засіданні відповідних працівників міліції, які заперечили всі твердження про жорстоке поводження, суд встановив, що доказів стверджуваного жорстокого поводження не було. Водночас суд зазначив, що сама наявність тілесних ушкоджень у заявника не була доказом того, що їх було заподіяно працівниками міліції, як він стверджував. Подані співобвинуваченими заявника скарги на жорстоке поводження так само були визнані необґрунтованими.

39. Заявник подав до Верховного Суду України касаційну скаргу, в якій стверджував про свою невинуватість і скаржився на несправедливість судового розгляду. Він стверджував, inter alia, що його зізнавальні показання, а також зізнавальні показання інших осіб, були отримані в результаті катування та з порушенням його прав на захист, а тому не могли бути визнані допустимим доказом.

40. 21 червня 2011 року Верховний Суд України, діючи як суд другої інстанції, у присутності заявника залишив без змін його вирок та обране йому покарання. У судовому засіданні заявник не був представлений захисником.

41. Підтвердивши висновки Апеляційного суду Одеської області, Верховний Суд України визнав безпідставними заперечення заявника щодо допустимості його зізнавальних показань. У зв’язку з цим він зазначив, що спочатку заявника затримали за підозрою у скоєнні вбивства Ч. Коли він зізнався в інших вбивствах, вчинених як членом банди в Одеській області, його показання були записані працівником міліції та узагальнені в одному документі - "поясненнях", - і надіслані до прокуратури для перевірки викладеної в них інформації, оскільки на той момент ні міліції, ні прокуратурам не було відомо про конкретні обставини цих злочинів, причетних осіб або їхні мотиви. Лише коли надані заявником показання були підтверджені його стверджуваними співучасниками, щодо заявника та інших причетних осіб були порушені кримінальні провадження. За таких обставин і з огляду на те, що на момент подій заявник не був підозрюваним у злочинах, у скоєнні яких він зізнався, Верховний Суд України не виявив жодних перешкод для використання його показань як доказу.

42. Крім того, Верховний Суд України зазначив, що під час допиту заявника як свідка у рамках іншого провадження після роз’яснення йому конституційного права не давати показання та пояснення щодо себе, заявник добровільно вирішив підтвердити свої зізнавальні показання щодо злочинів, вчинених ним як членом банди в Одеській області. За цих обставин Верховний Суд України встановив, що допит було проведено з дотриманням вимог національного законодавства, та що так само не було жодних перешкод для використання відповідного протоколу як доказу проти заявника у цій справі.

43. Верховний Суд України також залишив без змін висновок суду першої інстанції про відсутність у матеріалах справи доказів, які підтвердили б існування будь-якої роздруківки з переліком нерозкритих злочинів. Водночас він зазначив, що у присутності захисника заявник стверджував, що обрав злочини з переліку на власний розсуд без застосування до нього будь-якого примусу. Суд також зазначив, що інформація, викладена у зізнавальних показаннях заявника, та його показання як свідка від 09 квітня 2002 року підтверджувалися іншими доказами.

44. Твердження заявника про те, що його та його співобвинувачених було піддано катуванню працівниками міліції, Верховний Суд України відхилив як такі, що не були підтверджені доказами. Посилаючись на обґрунтування суду нижчої інстанції, Верховний Суд України зазначив, що з моменту затримання заявника до 21 квітня 2002 року, коли заявник надав зізнавальні показання, він не звертався за медичною допомогою та не скаржився на будь-яке жорстоке поводження. Верховний Суд України визнав, що під час судово-медичної експертизи заявника 25 травня 2002 року в нього було зафіксовано низку тілесних ушкоджень. У зв’язку з цим він зазначив, що у вироку Апеляційного суд Івано-Франківської області від 25 жовтня 2002 року було встановлено, що ці тілесні ушкодження були заподіяні працівниками міліції під час отримання зізнавальних показань у провадженні щодо вбивства Ч. На думку Верховного Суду України, ці тілесні ушкодження не могли бути доказом незаконного отримання зізнавальних показань заявника або інших доказів у справі, яку він розглядав. Він також зауважив, що під час судово-медичної експертизи у травні 2004 року, коли експерт зафіксував низку слідів від старих тілесних ушкоджень, заявник не стверджував, що вони утворилися в результаті жорстокого поводження з боку працівників міліції.

45. Заявник безуспішно клопотав про перегляд його вироку у зв’язку з нововиявленими обставинами.

D. Розслідування скарги заявника на жорстоке поводження

46. У період з 21 травня 2002 року по лютий 2007 року заявник неодноразово скаржився до прокуратури на катування його працівниками міліції, наводячи його детальний опис та посилаючись, inter alia, на результати його судово-медичних експертиз. У відповідь він отримав листи, в яких зазначалося про відсутність доказів тримання його під вартою та/або катування працівниками міліції, а тому не було необхідності здійснювати перевірки за цим питанням. Скарги заявника на бездіяльність прокурорів були безуспішними.

47. Скарги на жорстоке поводження, висунуті ним під час судового розгляду кримінальної справи щодо вбивств в Одеській області, суди відхилили у зв’язку з необґрунтованістю (див. пункти 38 і 44).

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

48. Відповідні положення Конституції України та Кримінально-процесуального кодексу України наведені, зокрема, в рішенні Суду у справі "Каверзін проти України" (Kaverzin v. Ukraine), заява № 23893/03, пункти 44 і 45, від 15 травня 2012 року.

I. МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ

49. У своїй відповіді на зауваження Уряду заявник висунув додаткові скарги на те, що надана йому захисником правова допомога у провадженні щодо вбивства Ч., яке закінчилося у 2003 році, була неефективною, та що він не був представлений захисником під час засідання Верховного Суду України 21 червня 2011 року.

50. Суд зазначає, що ці нові подані із запізненням скарги не є уточненням первинної скарги заявника, щодо якої сторони надали зауваження. Отже, Суд вважає, що наразі недоцільно розглядати ці питання в контексті цієї справи (див., наприклад, рішення у справі "Капустяк проти України" (Kapustyak v. Ukraine), заява № 26230/11, пункт 52, від 03 березня 2016 року).

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ

51. Заявник скаржився на жорстоке поводження з ним працівників міліції з метою отримання його зізнавальних показань у скоєнні вбивств в Одеській області та на непроведення ефективного розслідування його скарг. Заявник посилався на статтю 3 Конвенції, яка передбачає:

"Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.".

A. Прийнятність

52. Уряд стверджував, що заявник не вичерпав національні засоби юридичного захисту у зв’язку з цією скаргою, оскільки не оскаржив листи прокурорів, якими було відмовлено у проведенні перевірок тверджень заявника. В якості альтернативи, якщо заявник вважав, що у його розпорядженні не було ефективних національних засобів юридичного захисту, то після отримання зазначених листів - останній з яких датувався 2007 роком, - він мав звернутися зі скаргою до Суду упродовж шести місяців з цієї дати, або якщо заявник взагалі не вважав звернення до прокуратури ефективним засобом юридичного захисту, - з дати стверджуваного жорстокого поводження у 2002 році. У зв’язку з цим Уряд доводив, що висунута у суді першої інстанції скарга на жорстоке поводження не була ефективним засобом юридичного захисту у розумінні Конвенції, оскільки суд не виявився спроможним забезпечити адекватне виправлення ситуації у зв’язку зі скаргами на жорстоке поводження з боку працівників міліції або неефективним розслідуванням.

53. Посилаючись на рішення у справі "Каверзін проти України" (Kaverzin v. Ukraine), заява № 23893/03, від 15 травня 2012 року), заявник стверджував, що йому не можна було дорікати за очікування завершення судового розгляду його кримінальної справи перед поданням до Суду скарги на жорстоке поводження.