Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Його текст може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Світлана Ільченко проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Ангеліка Нуссбергер (<...>), Голова,

Йонко Грозєв (<...>),

Ганна Юдківська (<...>),

Сіофра О’Лірі (<...>),

Мартіньш Мітс (<...>),

Лятіф Гусейнов (<...>),

Ладо Чантурія (<...>), судді,

та Мілан Блашко (<...>), заступник Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 11 червня 2019 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справу було розпочато за заявою (№ 47166/09), яку 31 серпня 2009 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянка України пані Світлана Іванівна Ільченко (далі - заявниця).

2. Заявницю представляла пані А. Ільченко - юрист, яка практикує у м. Києві. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений, п. І. Ліщина.

3. Заявниця стверджувала, зокрема, що знесення її гаража становило позбавлення майна та порушило її права за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

4. 03 листопада 2017 року про зазначену скаргу було повідомлено Уряд, а решту скарг у заяві було визнано неприйнятними відповідно до пункту 3 правила 54 Регламенту Суду .

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

A. Події, що передували справі

5. Заявниця народилася у 1951 році та проживає у м. Києві.

6. Заявниця проживала у квартирі на вулиці Саксаганського, у центрі м. Києва, та з 1980 року користувалася індивідуальним цегляним гаражем на подвір’ї свого будинку.

7. У квітні 1983 року виконавчий комітет Ленінської районної ради міста Києва ухвалив рішення про надання заявниці дозволу на користування її гаражем.

8. У період з 1993 по 1998 роки згідно з договором оренди заявниця орендувала у районного виконавчого комітету частину подвір’я, на якій знаходився гараж.

9. У січні 1995 року районний виконавчий комітет надіслав заявниці довідку, зазначивши, що не заперечує проти реєстрації гаража на її ім’я.

10. У лютому 1995 року Київське міське бюро технічної інвентаризації, яке на той момент відповідало за реєстрацію прав власності на нерухоме майно, на підставі рішення виконавчого комітету від квітня 1983 року та його довідки від січня 1995 року зареєструвало гараж на ім’я заявниці (див. пункти 7 і 9).

11. Упродовж 1990-х років заявниця придбала та приватизувала квартиру.

12. Заявниця надала видану житлово-експлуатаційною конторою довідку від жовтня 2002 року, в якій було зазначено, що їй належав цегляний гараж площею 34 кв.м на подвір’ї її будинку.

13. У 2002 році влада міста та приватний забудовник почали розробку нового проєкту житлового будівництва поблизу будинку заявниці - на місці, де знаходився її гараж. У квітні 2003 року Київська міська державна адміністрація передала Головному управлінню житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської державної адміністрації (далі - Головне управління житлового забезпечення) призначену для цього земельну ділянку. Договір оренди було підписано у липні 2003 року.

B. Обговорення та пропозиції компенсації

14. 29 листопада 2002 року комунальне підприємство, залучене до розробки проєкту будівництва, надіслало листа чоловіку заявниці. Воно поінформувало його, що проєкт будівництва передбачав необхідність перенесення гаража, та запрошувало його обговорити можливі шляхи вирішення цього питання.

15. 29 травня 2003 року Головне управління житлового забезпечення надіслало заявниці листа, поінформувавши, що земельну ділянку, на якій розташовувався її гараж, було відведено під будівництво нового житлового будинку. Було зазначено, що заявниця незаконно користувалася гаражем, а реєстрація її прав власності на гараж була недійсною. Отже, гараж підлягав знесенню. Ані доступної території, ані підстав для перенесення гаража на інше місце не було. Тому влада міста пропонувала грошову компенсацію. Заявниці було запропоновано з’явитися до Головного управління житлового забезпечення з документами для укладення угоди про компенсацію. У разі відмови від компенсації Головне управління житлового забезпечення звернеться до суду.

16. Згідно з матеріалами справи заявниця не скористалася пропозицією щодо обговорення.

C. Основний судовий спір

17. 03 липня 2003 року Головне управління житлового забезпечення ініціювало проти заявниці цивільне провадження, вимагаючи знесення її гаража.

18. Заявниця подала зустрічний позов, вимагаючи визнання її права власності на земельну ділянку, на якій знаходився її гараж (далі - земельна ділянка), та визнання недійсними документів, на підставі яких було надано дозвіл на нове будівництво.

19. 03 лютого 2004 року Броварський районний суд Київської області залишив без задоволення основний позов Головного управління житлового забезпечення та ухвалив рішення на користь заявниці. Суд встановив, що заявниця була власницею гаража, відкрито користувалася земельною ділянкою з 1980 року і, таким чином, набула право власності на неї за давністю користування. Відповідно до Земельного кодексу України (див. відповідні законодавчі положення у пунктах 36 і 37) заявниця також могла звернутися за безоплатним оформленням свого права власності на земельну ділянку.

20. Суд встановив наявність порушень під час затвердження проєкту будівництва. А саме: (і) всупереч рішенню міської ради було відведено більшу земельну ділянку; (іі) земельну ділянку було відведено без вирішення питання про конфлікт з правом заявниці на її частину; (ііі) земельна ділянка, на якій знаходився гараж заявниці, не могла бути відчужена з мотивів суспільної необхідності, оскільки проєкт будівництва мав комерційний характер.

21. 07 липня 2005 року Апеляційний суд Київської області скасував рішення суду першої інстанції, ухваливши рішення на користь Головного управління житлового забезпечення та проти заявниці. Апеляційний суд встановив, що заявниця не довела свого права власності на цю землю. Він також встановив, що положення Земельного кодексу України 2001 року (див. пункт 37) у ситуації заявниці не застосовувалися, оскільки перебіг передбаченого цим положенням п’ятнадцятирічного строку розпочинався з 2002 року, коли Кодекс набрав чинності. Право на користування земельною ділянкою заявниці ніколи належним чином не надавалося. Висновки суду першої інстанції щодо наявності порушень у документах, відповідно до яких було надано дозвіл на реалізацію проєкту, були необґрунтованими. Посилаючись на положення Земельного кодексу України щодо самовільного зайняття земельної ділянки (див. пункт 38), апеляційний суд зобов’язав заявницю звільнити самовільно зайняту земельну ділянку шляхом знесення гаража.

22. 08 серпня 2005 року заявниця подала заяву про зупинення виконання рішення апеляційного суду у зв’язку з тим, що вона подала касаційну скаргу і виконання рішення на цій стадії призведе до невідворотних наслідків.

23. 12 серпня 2005 року Державна виконавча служба України знесла гараж.

24. Заявниця ініціювала провадження проти державних виконавців, вимагаючи визнання їхніх дій незаконними (див. пункт 32).

25. 19 серпня 2005 року Броварський районний суд задовольнив заяву заявниці про зупинення виконавчого провадження у зв’язку з наявністю обставин, які могли ускладнити чи унеможливити виконання остаточного рішення у справі.

26. 16 лютого 2006 року Верховний Суд України скасував рішення першої інстанції від 03 лютого 2004 року і рішення апеляційного суду від 07 липня 2005 року та направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Верховний Суд України зазначив, що заявниця була власницею гаража, сплачувала земельний податок і, таким чином, відкрито користувалася земельною ділянкою. Усупереч висновкам апеляційного суду, в ситуації заявниці застосовувалися положення Земельного кодексу України 2001 року щодо права власності за давністю користування. Суди нижчих інстанцій повинні були встановити статус земельної ділянки та, зокрема, чи зверталася заявниця до органів місцевого самоврядування для оформлення свого права власності на земельну ділянку за давністю користування, як це вимагалося Земельним кодексом України.

27. У матеріалах справи нічого не вказує на те, що до порушення провадження стосовно неї заявниця зверталася із заявою про оформлення своїх прав власності за давністю користування.

28. 21 травня 2007 року Шевченківський районний суд міста Києва ухвалив рішення на користь Головного управління житлового забезпечення та проти заявниці. Суд встановив, що заявниця не мала права власності на земельну ділянку, на якій знаходився її гараж, оскільки вона не була надана їй у передбаченому земельним законодавством порядку. Рішення 1983 року (див. пункт 7) не надавало їй право на користування земельною ділянкою, а лише тимчасовий дозвіл на будівництво на ній гаража. Фактично жодного рішення про надання їй права власності на земельну ділянку не ухвалювалось. Крім того, суд встановив, що відповідно до національного законодавства, чинного на момент реєстрації заявницею свого гаража, вона не мала документів, які могли б дозволити їй законно зареєструвати його як свою власність. Посилаючись на статтю Земельного кодексу України щодо самовільного заняття земельної ділянки (див. пункт 38), суд зобов’язав заявницю звільнити земельну ділянку. Щодо зустрічного позову заявниці районний суд дійшов висновку про відсутність у документах, якими було надано дозвіл на реалізацію проєкту, ознак незаконності.

29. 24 червня 2008 року суд першої інстанції відмовив у задоволенні додаткових зустрічних позовних вимог заявниці, у задоволенні яких не було відмовлено у першому рішенні від травня 2007 року. Вони стосувалися вимоги заявниці щодо надання їй іншого приміщення для гаража у новобудові, віддалення новобудови від її будинку щонайменше на 15 м, розблокування дороги до її будинку та проведення озеленення території, знищеного внаслідок реалізації проєкту. Суд встановив, що рішення від травня 2007 року та його обґрунтування передбачали також залишення без задоволення її додаткових вимог.

30. 29 жовтня 2008 року Апеляційний суд міста Києва залишив без змін рішення суду першої інстанції від травня 2007 року та червня 2008 року. Серед іншого, він визнав встановленим, що гараж було зареєстровано як приватну власність заявниці. Тим не менш, він погодився з висновками суду першої інстанції, що заявниця не набувала права на користування земельною ділянкою у встановленому порядку.

31. 03 березня 2009 року Верховний Суд України залишив без змін рішення судів нижчих інстанцій, встановивши відсутність у них помилок.

D. Провадження щодо державних виконавців

32. 22 серпня 2005 року заявниця подала позов проти державних виконавців, вимагаючи визнання незаконними їхніх дій щодо знесення її гаража.

33. Зокрема, вона стверджувала, що їй не було надано достатньої можливості для виконання рішення, яким її було зобов’язано звільнити земельну ділянку (див. пункт 21).

34. 03 квітня 2007 року Броварський міськрайонний суд відмовив у задоволенні її позову. Він встановив, що хоча державні виконавці із запізненням, 08 серпня 2005 року, поінформували заявницю про її обов’язок виконати рішення апеляційного суду, гараж не зносили до 12 серпня (див. пункт 23).

35. Суди відхилили апеляційну скаргу заявниці як таку, що була подана із порушенням строку.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

36.Стаття 118 Земельного кодексу України дозволяє громадянам подавати заяву про приватизацію земельних ділянок, які перебувають у їхньому користуванні, і передбачає порядок здійснення такої приватизації.

37.Стаття 119 Кодексу передбачає, що громадяни, які відкрито і безперервно користуються земельною ділянкою протягом п’ятнадцяти років, можуть звернутися до органу державної влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу у власність або надання у користування такої земельної ділянки.

38.Стаття 212 Кодексу передбачає, що за рішенням суду самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню законним власникам або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними. Земельна ділянка має бути приведена до свого початкового стану, у тому числі шляхом знесення будь-яких споруд за рахунок осіб, які самовільно її зайняли.

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ ДО КОНВЕНЦІЇ

39. Заявниця скаржилася на порушення її права на мирне володіння своїм майном у зв’язку зі знесенням її гаража. Вона посилалася на статтю 1 Першого протоколу до Конвенції, яка передбачає:

"Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.".

A. Прийнятність

40. Уряд стверджував, що заявниця не вичерпала ефективних національних засобів юридичного захисту. Вона не вимагала компенсації за свій гараж, хоча влада міста її пропонувала (див. пункт 15). Заявниця могла вичерпати їх, вимагаючи компенсацію як в рамках її позову до державних виконавців, так і в окремому провадженні.

41. Заявниця відповіла, що вимагала компенсацію у формі місця для паркування у новобудові, проте забудовник та влада міста у цьому відмовили.

42. Суд вважає, що висновки національних судів були однозначними: у справі заявниці вони застосували законодавчу норму щодо осіб, які самовільно зайняли земельну ділянку (див. пункти 21 і 28). Ця норма не тільки не надавала таким особам права на відшкодування за знесення їхніх споруд, але й зобов’язувала їх відшкодовувати землевласникам витрати на знесення (див. пункт 38).

43. Отже, Суд вважає, що заява не може бути відхилена у зв’язку з невичерпанням національних засобів юридичного захисту. Тому заперечення Уряду має бути відхилено.

44. Суд зазначає, що заява не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

1. Доводи сторін

(a) Заявниця

45. Заявниця стверджувала, що вона мала право власності на гараж і всупереч доводам Уряду (див. пункт 54) це право було належним чином зареєстровано. Це був постійний цегляний гараж (див. пункт 12 ), а не тимчасова металева конструкція, яку можна було розібрати, як стверджував Уряд. У зв’язку з цим заявниця сплачувала земельний податок, а Державна податкова служба України продовжувала вимагати від неї сплати податку навіть після знесення гаража аж до 2011 року.

46. Заявниця упродовж двадцяти років, з 1983 року по 2003 рік, відкрито та добросовісно володіла гаражем і безперешкодно та законно користувалася земельною ділянкою, на якій він розташовувався.

47. Втручання становило позбавлення майна, а не захід для здійснення контролю, як стверджував Уряд (див. пункт 55).

48. Щодо суспільного інтересу заявниця стверджувала про наявність порушень у рішенні, яким забудовнику було надано дозвіл на будівництво на місці її гаража. У будівництві нового будинку на зазначеній ділянці не було суспільного інтересу, оскільки ця територія вже була досить щільно забудована чотири-, п’ятиповерховими будинками.

49. Посилаючись на висновки Броварського районного суду від лютого 2004 року (див. пункт 20), заявниця стверджувала про незаконність втручання.

50. Крім того, знесення її гаража було незаконним, оскільки здійснювалась у рамках виконання винесеного не на її користь рішення апеляційного суду, хоча пізніше його виконання було зупинено (див. пункти 23 і 25). Державні виконавці не надали їй достатньої можливості виконати рішення добровільно до його примусового виконання (див. пункт 33).

51. Будівництво нового житла на місці гаража заявниці не задовольняло житлові потреби населення у цілому, як стверджував Уряд (див. пункт 56), а лише надавало простір для елітного житлового комплексу для заможних осіб в історичному центрі з видом на ботанічні сади та вартістю від 4 000 до 5 000 євро за кв.м, що було недоступною для населення ціною, а також паркомісцями, проданими за ціною 80 000 євро кожне. Це будівництво не переслідувало інтереси соціальної справедливості. Воно порушило спокійний спосіб життя попередніх мешканців, а одинадцяти-, дев’ятнадцяти поверхові будинки спотворили район, який раніше був забудований малоповерховими будинками дев’ятнадцятого століття. Через них здійснювався надмірний тиск на електричну мережу, водо- та газопроводи, що призводило до перебоїв у цьому районі.

52. Отже, втручання не переслідувало законну мету.

53. Щодо пропорційності втручання, то жодного відшкодування надано не було, а виняткових обставин, які б виправдали його, не існувало.