Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Горковлюк та Кагановський проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Сіофра О’Лірі (<…>), Голова,

Лятіф Гусейнов (<…>),

Ладо Чантурія (<…>), судді,

та Мілан Блашко (<…>), заступник Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 11 вересня 2018 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справу було розпочато за заявою (№ 49785/06), яку 01 грудня 2006 року подали до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадяни України пані Ірина Валеріївна Горковлюк (далі - перша заявниця) та п. Станіслав Юлійович Кагановський (далі - другий заявник).

2. Заявників представляв п. Ефтехар Ахмад Хатак - юрист, який практикує у м. Одесі. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження п. І. Ліщина з Міністерства юстиції.

3. Перша заявниця скаржилася, зокрема, за статтею 3 Конвенції на непроведення на національному рівні ефективного розслідування її твердження про жорстоке поводження з боку працівників міліції. Вона також скаржилася за пунктом 1 статті 6 Конвенції на тривалість кримінального та цивільного проваджень щодо неї. Крім того, перша заявниця скаржилася за статтею 2 Протоколу № 4 до Конвенції на тривалість застосування до неї запобіжного заходу у вигляді підписки про невиїзд. Обидва заявники також скаржилися за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції на вилучення працівниками міліції майна другого заявника та невдалі спроби другого заявника його повернути.

4. 06 вересня 2010 року про зазначені скарги першої заявниці за пунктом 1 статті 6 Конвенції та статтею 2 Протоколу № 4 до Конвенції було повідомлено Уряд.

5. 14 березня 2017 року заступник Голови секції відповідно до підпункту "с" пункту 2 правила 54 Регламенту Суду вирішив, що слід запропонувати сторонам надати додаткові письмові зауваження щодо прийнятності та суті скарги першої заявниці за статтею 3 Конвенції, а також скарги заявників за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

6. Заявники народилися у 1973 і 1970 роках відповідно та проживають у м. Одесі. Вони є подружжям.

7. На час подій перша заявниця працювала бухгалтером у приватній компанії з виробництва харчових продуктів (далі - фірма "Ю."). Її мати, Н., була директором та власником фірми. Другий заявник був приватним підприємцем, який постачав фірмі "Ю." сировину в обмін на перероблену харчову продукцію.

A. Події 24 липня 2001 року та пов’язані факти

8. 23 липня 2001 року Приморська районна прокуратура м. Одеси (далі - Приморська прокуратура) порушила кримінальну справу щодо посадових осіб фірми "Ю." за підозрою у підробці сертифікатів якості на продукцію фірми.

9. Наступного дня працівники міліції здійснили обшук приміщення фірми, в результаті якого вони вилучили значну кількість харчової продукції, що належала другому заявнику.

10. Між першою заявницею та працівниками міліції сталася сутичка: вона намагалася піти, але декілька працівників міліції зупинили її, коли вона була вже у своєму автомобілі, витягли її та застосували до неї наручники (див. пункти 16, 31, 35 та 38 для додаткових фактичних обставин). Оскільки перша заявниця втратила контроль над своїм транспортним засобом, він зіткнувся з припаркованим поруч автомобілем, який належав приватній особі Г.

11. 24 травня 2002 року Приморський районний суд м. Одеси (далі - Приморський суд) скасував постанову прокурора від 23 липня 2001 року (див. пункт 8) як незаконну.

B. Скарги на стверджуване жорстоке поводження з першою заявницею, подані на національному рівні

12. 24 липня 2001 року Н. (мати першої заявниці та директор фірми "Ю." - див. пункт 7) звернулась до Приморської прокуратури зі скаргою на події 24 липня 2001 року. Зокрема, вона стверджувала, що перша заявниця була побита працівниками міліції.

13. Наступного дня Н. направила аналогічну скаргу до міських та районних органів прокуратури, а також до Генеральної прокуратури України.

14. 30 липня 2001 року перша заявниця звернулась до Приморського суду зі скаргою на стверджуване жорстоке поводження з нею під час її затримання 24 липня 2001 року. Вона просила суд визнати дії працівників міліції незаконними та зобов’язати їх публічно попросити у неї вибачення.

15. 06 грудня 2001 року Приморський суд направив цю скаргу до прокуратури Суворовського району м. Одеси (далі - прокуратура Суворовського району) для проведення перевірки.

16. 20 грудня 2001 року прокуратура Суворовського району відмовила у порушенні кримінальної справи щодо працівників міліції у зв’язку з відсутністю в їхніх діях складу злочину. Прокурор навів такі підстави винесення цієї постанови. Перша заявниця прибула до фірми "Ю." під час здійснення працівниками міліції обшуку та намагалася залишити приміщення до закінчення обшуку. Вона "навмисно нанесла легкі тілесні ушкодження [двом працівникам міліції], які намагалися припинити її протиправні дії". Крім того, в результаті проведеного 25 липня 2001 року медичного обстеження першої заявниці були задокументовані, зокрема, садно під її правим оком, крововилив на грудях та крововилив на лівому стегні. Проте "вона зазнала цих тілесних ушкоджень за обставин, які [вона] приховала". У першої заявниці також були крововиливи на зап’ястях та руках. Вони утворились внаслідок того, що її насильно витягли з автомобіля та у подальшому застосували до неї наручники, обидва ці заходи вважалася законними засобами стримування. Прокурор зазначив, що затримання першої заявниці працівниками міліції та подальші події були зафіксовані відеозйомкою та що цей відеозапис підтвердив виклад подій працівників міліції.

17. 26 грудня 2001 року перша заявниця отримала копію зазначеної постанови.

18. Вона оскаржила цю постанову до Суворовського районного суду м. Одеси (далі - Суворовський суд). Як підтверджено поштовою квитанцією, перша заявниця відправила зазначену скаргу 03 січня 2002 року, а суд отримав її 04 січня 2002 року.

19. 10 січня 2002 року Суворовський суд повернув скаргу першій заявниці, залишивши її без розгляду на підставі того, що вона було подана поза встановленим строком. Згідно з постановою суду вона подала її 09 січня 2002-1 року, тоді як мала зробити це протягом семи днів з 26 грудня 2001 року.

20. 21 січня 2002 року перша заявниця оскаржила цю постанову до Апеляційного суду Одеської області. Вона зазначила, що правильною датою, коли вона подала свою скаргу, було 03 січня 2002-2 року і вона не пропустила семиденного строку, враховуючи державні свята, під час яких не працювали ані пошта, ані суд.

21. 27 лютого 2004 року перша заявниця звернулася до Суворовського суду за інформацією про хід розгляду її апеляційної скарги. Згідно з відповідною процедурою вона подала апеляційну скаргу через канцелярію суду першої інстанції, яка була відповідальна за передачу скарги до апеляційного суду.

22. 01 квітня 2004 року голова Суворовського суду відповів першій заявниці, що її апеляційна скарга дійсно була отримана 21 січня 2002 року. Проте секретар, який зареєстрував її, був звільнений у лютому 2003 року. На момент надання відповіді в інформаційній системі суду не було жодного запису про апеляційну скаргу першої заявниці.

23. 07 липня 2004 року перша заявниця звернулася до Суворовського суду із заявою про відновлення провадження за її апеляційною скаргою від 21 січня 2002 року, яка вочевидь була загублена. Вона отримала відповідь про неможливість відновлення провадження, оскільки апеляційна скарга у суді відсутня.

24. 26 квітня 2005 року перша заявниця знову оскаржила постанову прокурора від 20 грудня 2001 року до Суворовського суду.

25. У матеріалах справи немає жодної додаткової інформації щодо цього.

C. Кримінальне провадження щодо першої заявниці

26. 19 вересня 2001 року щодо першої заявниці була порушена кримінальна справа за підозрою у заподіянні працівникам міліції легких тілесних ушкоджень.

27. 03 грудня 2001 року до першої заявниці був застосований запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд до розгляду її справи судом.

28. 07 березня 2002 року слідчий залишив без задоволення клопотання першої заявниці щодо проведення судово-медичної експертизи для встановлення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, яких вона зазнала 24 липня 2001 року. Підставою для відмови у задоволенні клопотання було те, що 20 грудня 2001 року прокурор відмовив у порушенні кримінальної справи щодо цього питання (див. пункт 16).

29. 11 березня 2002 року досудове слідство було закінчене і матеріали справи були направлені для розгляду до суду.

30. Суворовський суд неодноразово відкладав засідання через неявку першої заявниці, а також неявку потерпілих і свідків. За клопотанням заявниці одне із засідань було відкладене майже на вісім місяців через її вагітність.

31. 17 вересня 2004 року Суворовський суд визнав першу заявницю винною в умисному заподіянні працівникам правоохоронних органів легких тілесних ушкоджень та засудив її до одного року позбавлення волі зі звільненням від відбування покарання з іспитовим строком на один рік. Суд посилався, зокрема, на відеозапис подій 24 липня 2001 року, а також на акти судово-медичного обстеження працівників міліції від 25 липня 2001 року, в яких задокументовані тілесні ушкодження, які вони можливо отримали днем раніше. В одного з них були кусана рана на правій кисті, яка можливо утворилась від укусу людини, та садно на правій руці, яке могло виникнути від подряпин наручниками. У іншого працівника міліції були садна на обличчі та правій руці, які можливо утворились від подряпин нігтями. Обраний першій заявниці запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд був залишений без змін.

32. Перша заявниця подала апеляційну скаргу. Зокрема, вона стверджувала, що суд першої інстанції не розглянув її твердження про жорстоке поводження з боку працівників міліції. У зв’язку з цим вона зазначила, що, як вбачається з відеозапису, о 14 год. 30 хв. у неї не було жодних видимих тілесних ушкоджень, тоді як о 16 год. 10 хв. того дня у неї з’явився синець під оком.

33. 23 вересня 2004 року голова Апеляційного суду Одеської області визнав надмірну тривалість кримінального провадження щодо першої заявниці у листі, надісланому їй у відповідь на її скарги. У листі зазначалося, що суддя суду першої інстанції, який розглядав її справу, у зв’язку з цим був притягнутий до дисциплінарної відповідальності.

34. 25 листопада 2004 року Апеляційний суд Одеської області скасував вирок від 17 вересня 2004 року (див. пункт 31) та повернув справу до суду першої інстанції на новий розгляд.

35. 28 липня 2005 року Суворовський суд виправдав першу заявницю. Суд дійшов висновку, що, як зазначено у матеріалах справи, проведений 24 липня 2001 року у приміщенні фірми "Ю." обшук був незаконним (див. пункт 11). Крім того, причетні працівники міліції були у цивільному одязі. Відповідно дії першої заявниці були законними та спрямованими на захист свого майна і репутації. Суд також скасував обраний першій заявниці запобіжний захід.

36. 13 грудня 2005 року Апеляційний суд Одеської області задовольнив апеляційну скаргу прокурора та скасував вирок від 28 липня 2005 року, передавши справу до суду першої інстанції на новий розгляд.

37. 18 січня 2006 року Суворовський суд розпочав новий розгляд справи.

38. 10 жовтня 2008 року Суворовський суд знову виправдав першу заявницю та скасував застосовану до неї підписку про невиїзд. Обґрунтування Суворовського суду було аналогічним наведеному в його вироку від 28 липня 2005 року. Суд також зазначив, що працівникам міліції не віддавався наказ не дозволяти нікому залишати приміщення фірми, та що застосування ними сили до першої заявниці було незаконним і свавільним.

39. Того ж дня Суворовський суд виніс окрему постанову, в якій було зазначено, що у кримінальному провадженні щодо першої заявниці було порушено низку положень національного законодавства та Конвенції. Наявні в Суду матеріали справи не містять копії цієї постанови.

40. 10 лютого 2009 року Апеляційний суд Одеської області залишив без змін вирок від 10 жовтня 2008 року та окрему постанову.

41. 19 січня 2010 року Верховний Суд України залишив без змін рішення судів нижчих інстанцій, ухвалених під час нового розгляду справи.

D. Цивільне провадження щодо першої заявниці

42. 04 вересня 2001 року Г., з автомобілем якої 24 липня 2001 року зіткнувся автомобіль першої заявниці (див. пункт 10), подала проти першої заявниці цивільний позов про відшкодування шкоди.

43. Апеляційний суд тричі направляв справу до суду першої інстанції на новий розгляд. 02 грудня 2008 року вчетверте розглядаючи справу, Суворовський суд частково задовольнив позов Г., присудивши їй у якості відшкодування матеріальної шкоди суму, еквівалентну 420 євро, та приблизно 50 євро в якості відшкодування моральної шкоди, які мали бути стягнуті з першої заявниці.

44. 24 лютого та 07 травня 2009 року Апеляційний суд Одеської області та Верховний Суд України відповідно залишили це рішення без змін.

E. Господарське провадження, ініційоване другим заявником

45. 24 липня 2001 року після вилучення харчової продукції органи прокуратури передали її приватній фірмі "Д." (далі - фірма "Д.") на зберігання.

46. Після декількох невдалих скарг до органів прокуратури щодо обшуку та виїмки у незазначену дату другий заявник подав господарський позов до фірми "Д.", вимагаючи повернення його власності, а також компенсації втраченого прибутку.

47. 18 січня 2002 року Господарський суд Одеської області частково задовольнив його позов та зобов’язав фірму "Д.", яка не заперечувала отримання харчової продукції, повернути другому заявнику його власність. Проте, оскільки державний виконавець не зміг виявити таке майно у приміщенні фірми "Д.", 14 лютого 2002 року той самий суд змінив спосіб та порядок виконання свого рішення та зобов’язав фірму сплатити другому заявнику 102 535 українських гривень (далі - грн; приблизно 22 000 євро на час подій).

48. 15 квітня 2002 року Одеський апеляційний господарський суд частково задовольнив апеляційну скаргу відповідача та виключив певну харчову продукцію з переліку, наведеного в рішенні від 18 січня 2002 року. Вочевидь, апеляційному суду не було відомо про ухвалу від 14 лютого 2002 року.

49. 29 травня 2002 року Вищий господарський суд України скасував рішення судів нижчих інстанцій та відмовив у задоволенні позову другого заявника.

50. 18 червня 2002 року другий заявник звернувся до Вищого господарського суду України із заявою про перегляд його постанови від 29 травня 2002 року у зв’язку з нововиявленими обставинами, а саме рішенням Приморського районного суду від 24 травня 2002 року, яким порушення кримінальної справи щодо посадових осіб фірми "Ю." було визнане незаконним (див. пункт 11). Вищий господарський суд України направив цю заяву до Одеського апеляційного господарського суду для розгляду.

51. 25 листопада 2002 року Одеський апеляційний господарський суд скасував постанову Вищого господарського суду України від 29 травня 2002 року. Він постановив, що оскаржувана виїмка була здійснена в рамках кримінального провадження, порушення якого було визнане незаконним. Крім того, у працівників міліції не було процесуальних документів, які дозволяли їм вилучення відповідних товарів. Також було встановлено, що вилучене майно ніколи не використовувалося в якості речового доказу у кримінальному провадженні, а активи не були заморожені або передані фірмі "Д." для забезпечення цивільного позову. Зрештою, суд зазначив, що фірма "Д." не мала юридичних підстав для продажу цих товарів.

52. 03 квітня 2003 року державна виконавча служба перерахувала другому заявнику 4 404 грн, які вона стягнула з фірми "Д." на виконання ухвали від 14 лютого 2002 року.

53. 23 березня 2004 року державна виконавча служба повернула до суду виконавчий лист у зв’язку з неможливістю його виконання через відсутність у фірми "Д". будь-яких коштів або майна.

54. 02 квітня 2002 року другий заявник звернувся до Господарського суду Одеської області зі скаргою на бездіяльність державної виконавчої служби щодо виконання ухвали від 14 лютого 2002 року (див. пункт 47).

55. 09 червня 2003 року Господарський суд Одеської області встановив, що державна виконавча служба дійсно допустила незаконну бездіяльність зі свого боку: служба не вжила жодних заходів для забезпечення виконання рішення.

F. Провадження щодо державної виконавчої служби, ініційоване заявниками

56. 13 грудня 2004 року заявники подали позов до державної виконавчої служби, вимагаючи відшкодування матеріальної та моральної шкоди.

57. 26 грудня 2005 року Київський районний суд м. Одеси зобов’язав державну виконавчу службу сплатити другому заявникові 98 131 грн відшкодування матеріальної шкоди (невиконана частина ухвали від 14 лютого 2002 року - див. пункти 47 та 52). Суд також зобов’язав відповідача сплатити заявникам спільно 30 000 грн (приблизно 5 000 євро) відшкодування моральної шкоди та залишив без задоволення вимогу першої заявниці щодо відшкодування матеріальної шкоди.

58. 21 червня 2006 року Апеляційний суд Одеської області скасував постанову Київського районного суду м. Одеси від 26 грудня 2005 року. Він залишив без задоволення позов першої заявниці та закрив порушене другим заявником провадження, встановивши, що його позов мав розглядатися господарськими судами.

59. Заявники подали касаційну скаргу до Вищого адміністративного суду України, який 24 березня 2008 року відкрив провадження.

60. Відповідно до зауважень заявників від 07 вересня 2017 року вони не отримали жодної інформації від Вищого адміністративного суду України щодо подальшого прогресу у цьому провадженні.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО І ПРАКТИКА

A. Застосовне законодавство

61. Відповідні положення Кримінально-процесуального кодексу України (1960 року) у редакції, чинній на час подій, наведені в рішенні Суду у справі "Каверзін проти України" (Kaverzin v. Ukraine), заява № 23893/03, пункт 45, від 15 травня 2012 року.

62. Відповідні положення Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду" від 01 грудня 1994 року (далі - Закон України "Про відшкодування шкоди") у редакції, чинній на час подій, передбачають:

Стаття 1

"Відповідно до положень цього Закону підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок:

1) незаконного засудження, незаконного притягнення як обвинуваченого …

У випадках, зазначених у частині першій цієї статті, завдана шкода відшкодовується в повному обсязі незалежно від вини посадових осіб органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду.".

Стаття 2

"Право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадках:

постановлення виправдувального вироку суду; ...".

Стаття 3

"У наведених в статті 1 цього Закону випадках громадянинові відшкодовуються:

1) заробіток та інші грошові доходи, які він втратив внаслідок незаконних дій; ... та

5) моральна шкода.".

B. Національна практика, наведена Урядом

63. Уряд надав Суду рішення національних судів, які він вважав такими, що стосуються справи.

64. 18 липня 2006 року Краснолиманський міський суд задовольнив цивільний позов особи до Державної казначейської служби України та місцевого відділу міліції у зв’язку з його незаконним кримінальним переслідуванням. Суд зазначив, що під час кримінального провадження щодо позивача, яке тривало майже чотири роки та шість місяців і було закрите через відсутність доказів його вини, він перебував під підпискою про невиїзд. Суд присудив йому 20 062 грн, що становило приблизно 3 000 євро, відшкодування моральної шкоди. 16 жовтня 2006 року Апеляційний суд Донецької області залишив це рішення без змін.

65. 01 листопада 2007 року Тельманівський районний суд задовольнив аналогічний позов особи про відшкодування шкоди у зв’язку з кримінальним провадженням щодо нього та застосованим до нього в рамках цього провадження запобіжним заходом у вигляді підписки про невиїзд тривалістю у один рік та два місяці. Як і у згаданій справі, кримінальне провадження було закрите на стадії досудового слідства через відсутність доказів вини особи. Сума, присуджена судом в якості відшкодування моральної шкоди, становила 14 000 грн (приблизно 1 900 євро на той час).

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ ЩОДО ПЕРШОЇ ЗАЯВНИЦІ

66. Перша заявниця скаржилася на непроведення ефективного розслідування на національному рівні її твердження про жорстоке поводження з боку працівників міліції 24 липня 2001 року. Хоча вона посилалася на статтю 13 Конвенції, Суд вважає, що ця скарга має розглядатися за процесуальним аспектом статті 3 Конвенції, яка передбачає:

"Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню".

A. Прийнятність

67. Уряд стверджував, що згідно з наданою прокуратурою Суворовського району інформацією у 2001 році жодних скарг першої заявниці щодо стверджуваного жорстокого поводження з нею 24 липня 2001 року не реєструвалось. Тому Уряд стверджував, що перша заявниця не вичерпала доступні національні засоби юридичного захисту.

68. Перша заявниця доводила, що вона неодноразово скаржилася до різних органів влади.

69. У своїх додаткових зауваженнях Уряд також стверджував, що перша заявниця не дотрималася правила шестимісячного строку, встановленого пунктом 1 статті 35 Конвенції. Згідно з його твердженнями, якщо перша заявниця вважала, що у неї не було ефективних національних засобів юридичного захисту, які б вона могла вичерпати, вона мала подати скаргу до Суду протягом шести місяців від дати події 24 липня 2001 року.

70. Перша заявниця не дала коментарів з цього приводу.

71. З огляду на матеріали справи (див., зокрема, пункти 12-14), Суд приймає аргумент першої заявниці, що вона зверталася зі скаргами на подію до різних органів влади, та зазначає, що можна стверджувати, що вона вжила достатніх заходів на національному рівні перед поданням своєї скарги до цього Суду.

72. Тому Суд відхиляє заперечення Уряду, яке ґрунтувалося на правилі вичерпання національних засобів юридичного захисту.

73. Щодо заперечення Уряду про недотримання першою заявницею правила шестимісячного строку Суд зазначає, що у справі "Каверзін проти України" (Kaverzin v. Ukraine), заява № 23893/03, пункт 97, від 15 травня 2012 року, він встановив, що процедури оскарження до вищестоящих прокурорів та судів не виявилися спроможними забезпечити адекватне виправлення ситуації у зв’язку зі скаргами на жорстоке поводження працівників міліції та неефективне розслідування. При цьому Суд визнав доцільним, що заявник у цій справі чекав закінчення судового розгляду, під час якого національні суди розглядали по суті скаргу на жорстоке поводження, перш ніж подати її до Суду (там само, пункт 99).

74. У цій справі перша заявниця висунула твердження про жорстоке поводження з нею під час судового розгляду її справи. Хоча зрештою ця скарга не була розглянута по суті, вона була настільки тісно пов’язана з висунутими проти неї обвинуваченнями, що їй навряд чи можна докоряти тим, що вона скористалася цим засобом юридичного захисту, перш ніж подати скаргу до Суду. У будь-якому разі перша заявниця не чекала закінчення судового розгляду у її справі (яке відбулося 19 січня 2010 року) та подала свою заяву 01 грудня 2006 року, коли їй стало зрозуміло, що в рамках цього провадження проведення ефективного розслідування на національному рівні її твердження про жорстоке породження не може бути забезпечено. Отже, Суд не вбачає жодних вагомих підстав вважати цю скаргу такою, що була подана із запізненням, і також відхиляє заперечення Уряду з цього приводу.

75. Суд також зазначає, що ця скарга не є ані явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть