Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Його текст може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Петухов проти України (№ 2)"

Європейський суд з прав людини (четверта секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Пауло Пінто де Альбукерке (<…>), Голова,

Ганна Юдківська (<…>),

Фаріс Вегабовіч (<…>),

Егідіюс Куріс (<…>),

Карло Ранцоні (<…>),

Марко Бошняк (<…>),

Петер Пацолай (<…>), судді,

та Маріалена Цирлі (<…>), Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 22 січня 2019 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справу було розпочато за заявою (№ 41216/13), яку 11 червня 2013 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Володимир Сергійович Петухов (далі - заявник).

2. Заявника представляли п. А.П. Бущенко, п. М.О. Тарахкало, п. І.В. Караман і пані І.А. Бойкова - юристи, які на момент подій практикували у м. Києві. У травні та грудні 2017 року п. Караман і п. Бущенко відповідно поінформували Суд, що їхня робота над цією справою завершена та у зв’язку зі зміною місця роботи вони більше не можуть представляти заявника. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження п. Іван Ліщина.

3. Заявник стверджував, зокрема, що тримався під вартою у неналежних умовах і без надання належної медичної допомоги всупереч стандартам, закріпленим статтею 3 Конвенції. За цим самим положенням він також скаржився, що його покарання у виді довічного позбавлення волі було de jure і de facto таким, яке неможливо скоротити. Насамкінець заявник скаржився за статтею 8 Конвенції на обмеження його права на побачення з родичами у виправній колонії.

4. 16 листопада 2015 року Уряд було повідомлено про скарги, а решту скарг у заяві було визнано неприйнятними відповідно до пункту 3 правила 54 Регламенту Суду .

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявник народився у 1973 році та відбуває покарання у виді довічного позбавлення волі у Київському слідчому ізоляторі № 13 (далі - Київське СІЗО).

A. Попереднє провадження у Суді (заява № 43374/02)

6. Заявник уже подавав до Суду заяву № 43374/02 від 12 листопада 2002 року, скаржачись, зокрема, на неналежність медичної допомоги під час тримання під вартою. Він також висував декілька скарг щодо досудового тримання його під вартою та тривалості кримінального провадження щодо нього.

7. 21 жовтня 2010 року Суд ухвалив рішення за зазначеною заявою, в якому встановив порушення статей 3, 5, 6 і 13 Конвенції (див. рішення у справі "Петухов проти України" (Petukhov v. Ukraine), заява № 43374/02, від 21 жовтня 2010 року).

B. Кримінальне провадження щодо заявника, у результаті якого йому було обрано покарання у виді довічного позбавлення волі

8. 03 грудня 2004 року Апеляційний суд міста Києва, діючи як суд першої інстанції, визнав заявника винним у вчиненні низки тяжких злочинів у складі організованої злочинної групи, а саме: декількох епізодів умисного вбивства при обтяжуючих обставинах, розбоїв, незаконного володіння зброєю і незаконного заволодіння транспортним засобом, а також замаху на вбивство працівників правоохоронних органів. Заявнику було обрано покарання у виді довічного позбавлення волі.

9. 24 травня 2005 року Верховний Суд України залишив цей вирок без змін.

C. Умови тримання заявника під вартою

1. Побутові умови тримання під вартою

(a) У Херсонській виправній колонії № 61

10. Заявник тримався у Херсонській виправній колонії № 61, яка мала статус спеціалізованої туберкульозної (далі - ТБ) лікарні, упродовж таких періодів: з 03 липня 2010 року по 22 січня 2014 року, з 24 березня по 19 жовтня 2014 року та з 02 грудня 2014 року по 19 січня 2015 року.

(i) Виклад подій заявника

11. У всіх камерах, в яких тримався заявник (він вказував, зокрема, камери № 3, № 4 і № 5), не вистачало денного освітлення та свіжого повітря. Вікна були вкриті непрозорою плівкою, яка перешкоджала доступу природного світла та відчинялися лише частково. Штучна система вентиляції затягувала повітря лише з коридору колонії.

12. В обґрунтування наведених тверджень заявник послався на надісланий йому 16 жовтня 2013 року лист Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Як було вказано у листі, за скаргами заявника на неналежні умови тримання його під вартою представник цього органу влади відвідав колонію. У листі було зазначено:

"... з метою виправлення виявлених недоліків керівництву управління Державної пенітенціарної служби України в Херсонській області було рекомендовано забезпечити належне природне освітлення та штучну вентиляцію у приміщеннях, в яких Ви тримаєтеся, тривалість прогулянок у відповідності до вимог законодавства, медичну допомогу та харчування, а також вибір продуктів харчування і предметів першої необхідності [доступних] у магазині колонії.".

13. У 2010-2014 роках у колонії було проведено капітальний ремонт, який спричинив незручності ув’язненим, такі як шум, пил та запах фарби.

14. Розташовані на даху подвір’я для прогулянок площею від 16 до 60 кв.м були брудними, заставленими будівельними матеріалами та не мали захисту від сонця або дощу. Хоча теоретично хворі на ТБ ув’язнені мали право на двогодинні щоденні прогулянки, на практиці можливі були лише одногодинні прогулянки.

15. Камера заявника знаходилася під постійним відеоспостереженням, у тому числі й туалет. В обґрунтування цього твердження заявник надав два зображення, роздруковані з відеозаписів, наданих адміністрацією колонії за його запитом. Як пояснив заявник, ці зображення були зроблені, коли він користувався туалетом у положенні сидячи та стоячи. На першому зображенні заявника неможливо було роздивитися, на другому зображенні було видно його голову. Захисник заявника зверталася до адміністрації колонії зі скаргами на постійне відеоспостереження. У травні та липні 2014 року управління Державного департаменту України з питань виконання покарань (далі - департамент з питань виконання покарань) у Херсонській області (далі - обласне управління) відповіло їй, що це був встановлений законодавством захід безпеки, про який засудженим до довічного позбавлення волі було відомо, а приватність заявника не було порушено, оскільки відеокамера, яка дійсно була встановлена над туалетом, не охоплювала саме його.

16. Приміщення колонії не дезінфікувалися належним чином, а часте переведення засуджених до довічного позбавлення волі з однієї камери до іншої було небезпечним для їхнього здоров’я.

17. При вимкненій системі центрального опалення температура у камерах була надзвичайно низькою. Наприклад, 30 квітня 2014 року заявник поскаржився адміністрації колонії, що в його камері було занадто холодно (систему центрального опалення вимкнули 31 березня 2014 року), а у задоволенні його клопотань про надання дозволу на придбання портативного обігрівача за власний кошт було свавільно відмовлено. 19 травня 2014 року виконувач обов’язків начальника колонії відповів йому, що використання ув’язненими портативних обігрівачів не було передбачено законодавством.

18. Питна вода була надзвичайно низької якості, що, на думку заявника, частково було наслідком поганого стану трубопроводу.

19. Харчування, яке надавалося ув’язненим, було неналежним і недостатнім та не відповідало потребам осіб, які страждали на ТБ. М’ясо, молочні продукти, фрукти та овочі можна було отримати лише від родичів або придбати у магазині колонії.

(ii) Виклад подій Уряду

20. Умови тримання заявника під вартою були задовільними. Вони були додатково покращені за рахунок ремонту будівлі. У кожній камері були вікна розміром 130 см на 110 см з кватиркою. Вікна були вкриті непрозорою плівкою ("типу мороз"), яка пропускала світло.

21. Незважаючи на відсутність достатнього фінансування для модернізації вентиляційної системи з метою покращення роботи штучної вентиляції на внутрішніх стінах було встановлено повітропроводи.

22. Камери ділилися на призначені для ув’язнених з активним мікобактеріальним ТБ (далі - MБT+) і неактивним МБТ (далі - MБT-). Переміщення відбувалось або між камерами MБT+, або між камерами MБT-, але не з камер однієї категорії до іншої. Камери щоденно дезінфікувалися спеціальними рідкими дезінфікуючими засобами. Додатково проводилася щоденна дезінфекція портативними ультрафіолетовими бактерицидними лампами, застосування яких фіксувалося у спеціальному журналі реєстрації. Матраци, подушки та ковдри регулярно дезінфікувалися.

23. Херсонська виправна колонія № 61 мала статус туберкульозної лікарні, її ув’язнені отримували п’ятиразове харчування. Зокрема, щодня ув’язнені забезпечувались: 450 г хліба, 85 г крупи, 540 г картоплі, 550 г овочів, 300 г фруктів, 21 г олії, 200 г фруктового соку, 50 г масла, 500 г молока, 100 г кисломолочного сиру, 15 г твердого сира, 1 яйцем, 30 г сметани, 310 г курячого м’яса, 110 г риби, 60 г цукру, 5 г меду, 40 г кондитерських виробів, 4 г цикорію, 3 г кави та 1 г чаю. Перший сніданок зазвичай складався з каші або макаронів, смаженого або тушкованого м’яса із соусом, кави, молока, хліба та масла. Другий сніданок складався з какао з молоком або компоту, горіхів, пряника, кисломолочного сиру та сметани. На обід ув’язненим давали борщ, або суп з крупою чи макаронами, або розсольник на м’ясному бульйоні, кашу або тушковану капусту, смажене або тушковане м’ясо із соусом, овочевий салат і хліб. Після обіду їм давали фруктовий сік і фрукти. На вечерю ув’язнені отримували овочеве рагу або картопляне пюре, смажену або тушковану рибу, чай і хліб з маслом. Загальна енергетична цінність добового раціону харчування становила 3 198 калорій.

24. Усі продукти харчування, які постачали до колонії, мали сертифікати якості, а також висновки санітарно-епідемічної експертизи, ветеринарне свідоцтво та інші сертифікати. М’ясо та риба зберігалися у холодильних камерах. У колонії була власна пекарня, яка випікала хліб із борошна першого ґатунку.

25. Якість води, що постачалася до колонії, регулярно перевіряли. Тринадцять висновків санітарно-мікробіологічних досліджень водопровідної води, проведених у різні дати з 2010 по 2014 роки, доводили, що вода була цілком придатною для пиття.

(b) У Херсонському слідчому ізоляторі (далі - Херсонське СІЗО)

26. Заявник тримався у камерах № 392 і № 394 Херсонського СІЗО з 22 січня по 24 березня 2014 року.

(i) Виклад подій заявника

27. Херсонське СІЗО розміщувалось у старій будівлі в аварійному технічному стані. Камери були холодними та вогкими, стіни камер були вкриті цвіллю та грибком. Шибки були розбиті та частково відсутні.

28. В обґрунтування своїх тверджень заявник надав вісім кольорових фотографій деяких приміщень, які, за його словами, були його камерами у Херсонському СІЗО. На фотографіях було видно, зокрема, великі темні плями на стелі та стінах, а вікно з металевою решіткою було частково закрите пластиком або тканиною.

29. Заявник зазначив, що 03 березня 2014 року його захисник поскаржилася до прокуратури Херсонської області на жахливі умови тримання його під вартою. У своїй скарзі вона зазначила, що камеру № 394, до якої заявника помістили 22 січня 2014 року, адміністрація СІЗО визнала непридатною для використання через протікання стелі, високу вологість та низьку температуру. Хоча на короткий період заявника перевели до камери № 392, згодом його знову помістили до камери № 394, умови в якій були явно несумісні зі станом його здоров’я. Прокурор відповів, що умови тримання заявника під вартою були задовільними.

(ii) Виклад подій Уряду

30. Обидві камери, щодо яких скаржився заявник, були у задовільному стані. Камера № 392 площею 22,8 квадратні метри була обладнана десятьма ліжками. У камері № 394 площею 10,7 квадратних метрів було чотири ліжка.

31. У кожній камері було по одному вікну. Станом на 20 березня 2014 року температура у камері № 392 становила +21 °C, а у камері № 394 - +22 °C.

32. У камерах було цілодобове водопостачання, а санітарні вузли функціонували належним чином.

33. Адміністрація СІЗО визнала, що камера № 394 потребувала ремонту, та відремонтувала її за кошти СІЗО. На період проведення ремонтних робіт заявника перевели до камери № 392. Після цього стіни камери № 394 були сухими та побіленими, а стеля більше не протікала.

2. Стан здоров’я заявника та медична допомога

34. Заявник страждав від залишкових змін множинного перелому лівої стегнової кістки внаслідок кульового поранення у 1999 році. З 2002 року заявник також хворів на ТБ легень. Факти щодо стану його здоров’я та лікування до його поміщення до Херсонської колонії № 61 були проаналізовані Судом у його рішенні за попередньою заявою заявника до Суду (див. згадане рішення у справі "Петухов проти України" (Petukhov v. Ukraine), пункти 33-66 і 73-101) та не згадуються у цьому рішенні.

35. Після діагностування рецидиву ТБ 02 лютого 2010 року, коли заявник тримався під вартою у Сокальській виправній колонії № 47, 03 липня 2010 року його перевели до Херсонської виправної колонії № 61, яка мала статус туберкульозної лікарні.

36. 13 липня 2010 року лікарі колонії повідомили про невдачу лікування ТБ заявника. Дослідження посівів мокротиння та дослідження на чутливість до бактерій показали, що у нього розвинулась резистентність не лише до протитуберкульозних медичних препаратів першої лінії (ізоніазид, стрептоміцин і етамбутол), а й другої (канаміцин, етіонамід і парааміносаліцилова кислота). У правій легені проявилися ознаки погіршення у зв’язку з виникненням обмеженої емпієми плеври з бронхопульмональною норицею. Він також страждав на порушення дихання.

37. Згідно із записами в медичній картці заявника з липня 2010 року по грудень 2014 року він пройшов сорок чотири дослідження посівів мокротиння; здав тридцять загальних аналізів крові (чотирнадцять разів він нібито відмовлявся здавати аналізи); п’ятдесят шість загальних аналізів сечі (повідомлялося про дві відмови); а також проходив рентгенологічне обстеження приблизно раз на три місяці. Він також проходив планові медичні огляди.

38. 23 листопада 2010 року заявнику було офіційно встановлено третю групу інвалідності (найлегшу) у зв’язку з його туберкульозом і травмою стегна.

39. Згідно з наданою адміністрацією Херсонської виправної колонії № 61 інформацією заявник відмовлявся приймати протитуберкульозні препарати упродовж таких періодів: з 30 грудня 2010 року по 09 лютого 2011 року, з 01 по 18 липня 2011 року та з 03 по 15 листопада 2011 року. Згідно з твердженнями заявника ця інформація була недостовірною. Заявник стверджував, що часто у випадку відсутності певних медичних препаратів у його медичну картку записували, що він відмовлявся їх приймати.

40. 01 грудня 2010 року обласне управління департаменту з питань виконання покарань письмово повідомило захисника заявника, що постачання протитуберкульозних медичних препаратів другої лінії до Херсонської виправної колонії № 61 було "вкрай недостатнім". Зазначалося, що станом на 26 листопада 2010 року були наявні лише три медичні препарати другої лінії (амікацин, канаміцин і ципрофлоксацин). Стандартна практика полягала у тому, що у кінці кожного року колонія замовляла у відділу ресурсного забезпечення департаменту з питань виконання покарань необхідні медичні препарати першої та другої лінії на весь наступний рік. Інколи цієї кількості виявлялося недостатньо, проте поповнити запас було неможливо. Наприклад, станом на кінець березня 2010 року лікарня колонії використала вже 700 пляшок отриманого на рік капреоміцину.

41. 10 травня 2011 року заявнику вперше діагностували ТБ сечостатевої системи та призначили протибактеріальне лікування. Як зазначено в його медичній картці, він проходив призначене лікування "короткими циклами залежно від наявності в аптеці колонії призначених медичних препаратів".

42. 01 вересня 2011 року у своїй довідці Херсонська міська протитуберкульозна клінічна лікарня зазначила, що у розпорядженні Херсонської виправної колонії № 61 не було протитуберкульозних медичних препаратів другої лінії чи їхніх замінників. Вона також зазначила, що заявник потребував подальшого стаціонарного лікування такими протитуберкульозними медичними препаратами: рифампіцин, піразинамід, капреоміцин, левофлоксацин, клофазимин і циклосерин.

43. 12 вересня 2011 року прокурор відділу нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах прокуратури міста Херсона, якому заявник скаржився на неналежну медичну допомогу, письмово повідомив його про відсутність підстав для втручання прокуратури.

44. 02 листопада 2011 року обласне управління департаменту з питань виконання покарань написало захиснику заявника, що постачання протитуберкульозних медичних препаратів другої лінії до Херсонської виправної колонії № 61 було "вкрай недостатнім". Станом на 24 жовтня 2011 року наявні були лише два медичні препарати першої лінії, ізоніазид і піразинамід, тоді як етамбутол, стрептоміцин і рифампіцин були відсутні. З протитуберкульозних медичних препаратів другої лінії у достатній кількості були лише канаміцин, офлоксацин і протіонамід. У колонії в незначній кількості також були гатіфлоксацин, рифапентин, парааміносаліцилова кислота та парааміносаліцилат натрію. У листі було зазначено, що стан здоров’я заявника був задовільним. Йому було призначено такі медичні препарати: рифампіцин, піразинамід, етамбутол, офлоксацин і капреоміцин. У листі було зазначено, що de facto заявник отримував лише рифампіцин (придбаний за власний кошт) і піразинамід. Насамкінець посадова особа зазначила, що заявник відмовився від лікування офлоксацином у зв’язку з поганим станом його кровоносних судин.

45. 25 листопада 2011 року медико-соціальна експертна комісія повторно оцінила стан здоров’я заявника та визнала його інвалідом другої групи (середній рівень).

46. 20 січня 2012 року обласне управління департаменту з питань виконання покарань написало захиснику заявника, що заявник отримував лікування відповідно до призначеного режиму у повному обсязі, проте він демонстрував негативне ставлення до свого лікування та часто відмовлявся його притримуватися. Обласне управління також зазначило, що заявнику надавалося належне харчування, а умови тримання його під вартою були задовільними.

47. 06 липня 2012 року у відповідь на надіслане захисником заявника клопотання заступник начальника Херсонської виправної колонії № 61 зазначив, що заявника лікували протитуберкульозними медичними препаратами за програмою КЛПН (короткострокове лікування під прямим наглядом). З огляду на недостатню кількість терізидону в аптеці колонії заявник не отримував його з 06 березня 2012 року. Усі інші призначені йому медичні препарати були доступні йому "у відносно достатній кількості".

48. 30 серпня 2012 року заявник надіслав письмову заяву завідувачу медичною частиною Херсонської виправної колонії № 61, стверджуючи, що той повинен був зупинити його лікування у зв’язку з постійним браком медичних препаратів. Він вважав безглуздим продовжувати лікування, оскільки в наявності було лише два зі щонайменше чотирьох медичних препаратів із необхідного переліку.

49. 30 листопада 2012 року заявника оглянув торакальний хірург та дійшов висновку про неможливість оперативного лікування ТБ.

50. Згідно з наданою адміністрацією колонії 11 квітня 2013 року довідкою усі призначені заявнику медичні препарати були наявні. До 21 лютого 2013 року єдиним відсутнім в аптеці колонії медичним препаратом був циклосерин.

51. 02 липня 2013 року заявника оглянула медична комісія, яка встановила невдачу лікування його ТБ і відсутність перспектив успіху. Експерти також підтвердили другу групу інвалідності заявника (див. пункт 45). Йому призначили паліативне лікування у зв’язку з невиліковною стадією ТБ.

52. 23 липня 2013 року адміністрація колонії написала захиснику заявника, що рішення про надання заявнику паліативного лікування ґрунтувалося на наказі Міністерства охорони здоров’я України № 1091 (див. пункт 72). Паліативне лікування складатиметься з регулярного застосування ізоніазиду та симптоматичного лікування. На момент складання листа ізоніазид в аптеці колонії був у наявності. Крім того, заявник отримував "дезінтоксикаційну та укріплюючу терапію".

53. 25 жовтня 2013 року обласне управління департаменту з питань виконання покарань склало висновок за результатами внутрішньої перевірки скарг заявника на неналежне лікування ТБ. Воно зазначило, що заявник отримував призначене паліативне лікування у повному обсязі, а необхідних медичних препаратів не бракувало. Стан його здоров’я був стабільним, і він перебував під постійним медичним наглядом. Також було зазначено, що діагностована заявнику хвороба не входила до переліку захворювань, які становили підставу для звільнення від покарання за станом здоров’я.

54. 21 березня 2014 року захисник заявника написала директору Національного інституту фтизіатрії та пульмонології ім. Ф.Г. Яновського АМН України. Вона зазначила, що призначене заявнику паліативне лікування включало постійне застосування ізоніазиду, а також симптоматичне лікування. Проте у заявника розвинулась резистентність до ізоніазиду, а тому його лікування необхідно було відкоригувати. Захисник заявника просила надати рекомендації щодо можливого коригування.

55. 02 квітня 2014 року зазначений інститут відповів, що за обставин справи застосування паліативного лікування було дійсно виправданим. Він зазначив, що лікування заявника не могло зупинити бактеріовиділення упродовж майже двох років, у заявника сформувалася резистентність до більшості протитуберкульозних медичних препаратів, і для подальшого коригування його лікування не залишилось варіантів. Крім того, хірургічне втручання в його випадку було неможливим. У листі було зазначено, що паліативне лікування складалося з надання медичних препаратів, які покращували роботу серця (залежно від наявних симптомів), вітамінів, жарознижуючої та знеболювальної терапії, а також повноцінного харчування. Заявник також потребував регулярної торакотомії (дренування) правої плевральної порожнини та її промивання антисептичними засобами. Протитуберкульозні медичні препарати з огляду на його резистентність до них і їхню неефективність, а також токсичну дію на всі органи людини не повинні були надаватися заявнику.

56. Після проходження рентгенологічного обстеження 15 липня 2014 року було повідомлено про "стабілізацію ТБ процесу". Подальші регулярні рентгенологічні обстеження жодних змін у легенях заявника не виявляли.

57. 09 грудня 2014 року заявника оглянула комісія лікарів, і він пройшов ще одне рентгенологічне обстеження. Йому діагностували такі залишкові симптоми туберкульозу: щільні вогнища пневмоноцирозу та масивне плевронашарування з правого боку. Комісія дійшла висновку, що нагляд за заявником міг здійснюватися у колонії для здорових ув’язнених. Лікарі призначили йому лікування на основі вітамінів, імунологічну профілактику та рекомендували уникати переохолодження.

58. 07 серпня 2015 року заявника перевели до Київського СІЗО для продовження відбування ним покарання у виді довічного позбавлення волі.

59. 11 серпня 2015 року заявник пройшов рентгенологічне обстеження, яке підтвердило попередні діагнози.

60. 23 лютого 2016 року заявник пройшов ще одне рентгенологічне обстеження, яке виявило значні залишкові зміни після туберкульозу у вигляді множинних кальцинатів у правій легені з вапнованою костальною плеврою справа та зменшення об’єму правої легені.

61. 24 лютого 2016 року Київське СІЗО видало довідку, зазначивши, зокрема, що хвороба заявника не входила до переліку захворювань, які вимагали його звільнення за хворобою. Стан його здоров’я не перешкоджав відбуванню покарання.

62. Після повідомлення Уряду про заяву за зверненням Урядового Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини 15 березня 2016 року заявника оглянув завідувач диспансерного відділення Територіального медичного об’єднання "Фтизіатрія" в м. Києві. Діагноз був таким: залишкові зміни після перенесеного туберкульозу у вигляді фіброзу легень, щільних вогнищ пневмоноцирозу з вапнованою костальною плеврою. Було зазначено про відсутність ознак реактивації ТБ. Заявник не вважався таким, що потребував спеціалізованого лікування. Насамкінець було зазначено, що умови тримання заявника під вартою та медична допомога, яка йому надавалася, відповідали чинним положенням законодавства.

D. Клопотання заявника про звільнення за хворобою

63. 23 грудня 2013 року заявник подав клопотання про звільнення за хворобою відповідно до статті 84 Кримінального кодексу України (див. пункт 73). Він доводив, що його ТБ став невиліковним через помилки органів влади. Заявник також стверджував, що його покарання у виді довічного позбавлення волі, яке було таким, що неможливо було скоротити, суперечило статті 3 Конвенції.

64. 17 червня 2014 року Суворовський районний суд міста Херсона відмовив у задоволенні клопотання заявника, оскільки його захворювання не входило до переліку захворювань, які вимагали дострокового звільнення (див. пункт 74). Суд вважав, що з 2010 року стан здоров’я заявника покращився. Зокрема, розвиток його ТБ стабілізувався, а бактеріовиділення зупинилося. Насамкінець суд зазначив, що заявника було визнано винним у вчиненні низки особливо тяжких злочинів, а під час тримання його під вартою до нього двадцять вісім разів застосовувалися дисциплінарні стягнення, оскільки він ніколи не відрізнявся гарною поведінкою.

65. 21 серпня 2014 року своєю остаточною ухвалою Апеляційний суд Херсонської області залишив цю ухвалу без змін. Як і суд першої інстанції, він дійшов висновку, що передумов для звільнення за хворобою не було, а захворювання заявника не перешкоджало йому відбувати покарання.

E. Побачення з родичами під час тримання під вартою

66. У 2009 році заявник одружився зі своїм захисником, пані Бойковою (див. пункт 2). У зв’язку з цим їм було дозволено позачергове короткострокове побачення, під час якого їх відділяла скляна перегородка, та вони спілкувалися по телефону.

67. Під час тримання заявника під вартою після його засудження до 16 лютого 2010 року йому дозволялося бачити свою дружину (жодних інших родичів в Україні у нього не було) під час короткострокових побачень, які тривали до чотирьох годин один раз на шість місяців. Згодом йому надали право на короткострокові побачення кожні три місяці (див. пункти 95-97).

68. 06 травня 2014 року після набрання чинності змінами до законодавства, якими засудженим до довічного позбавлення волі було надано право на тривалі побачення з родичами (на три дні) кожні три місяці (див. пункт 98), дружина заявника поскаржилася до департаменту з питань виконання покарань, що у задоволенні поданих заявником клопотань щодо цього було відмовлено.

69. 25 червня 2014 року управління Державної кримінально-виконавчої служби України в Херсонській області (раніше було названо - Департаментом з питань виконання покарань) відповіло їй, що, дійсно, засуджені до довічного позбавлення волі мали право на тривалі побачення з родичами кожні три місяці. Адміністрація колонії проводила необхідні роботи для створення належних приміщень.

70. Згідно з наданою адміністрацією колонії інформацією упродовж періоду з квітня 2014 до січня 2015 року у заявника було шістнадцять короткострокових побачень з дружиною (без урахування його побачень з нею як зі своїм захисником). 01 серпня і 31 грудня 2014 року у нього також були тривалі побачення з нею, кожне з яких тривало три дні.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО ТА ПРАКТИКА

A. Лікування ТБ і паліативне лікування

71. Принципи паліативного лікування після невдачі лікування у випадках мультирезистентного туберкульозу встановлені у наказі Міністерства охорони здоров’я України № 620 від 04 вересня 2014 року. Як у ньому зазначено, паліативне лікування повинно складатися зі знеболювання; лікування дихальної недостатності (оксигенотерапії); частого харчування маленькими порціями; симптоматичного лікування нудоти; регулярних медичних обстежень; прийомів патогенетичних препаратів; госпіталізації, догляду в умовах хоспісу чи вдома; профілактики пролежнів і м’язових контрактур; санітарно-гігієнічних заходів; а також інфекційного контролю (пацієнти залишаються контагіозними протягом усього життя).

72. Зазначений наказ було скасовано з прийняттям наказу від 21 грудня 2012 року № 1091, який передбачав аналогічні заходи паліативного лікування, але також передбачав застосування ізоніазиду, незалежно від резистентності пацієнта до нього.

B. Звільнення засуджених до довічного позбавлення волі від покарання за хворобою

73. Відповідні положення Кримінального кодексу України 2001 року передбачають:

Стаття 84. Звільнення від покарання за хворобою

"...

2. Особа, яка після вчинення злочину або постановлення вироку захворіла на іншу [тяжку] хворобу, що перешкоджає відбуванню покарання, може бути звільнена від покарання або від подальшого його відбування. При вирішенні цього питання суд враховує тяжкість вчиненого злочину, характер захворювання, особу засудженого та інші обставини справи.

...

4. У разі одужання осіб … вони повинні бути направлені для відбування [свого] покарання...".

74. Державний департамент України з питань виконання покарань і Міністерство охорони здоров’я України ухвалили спільний наказ № 3/6 від 18 січня 2000 року, в якому наведено перелік захворювань, які могли стати підставою для подання клопотання про звільнення за статтею 84 Кримінального кодексу України. 15 серпня 2014 року Міністерство юстиції України та Міністерство охорони здоров’я України ухвалили спільний наказ № 1348/5/572, яким було скасовано згаданий наказ і який містив новий перелік. У частині щодо ТБ він не змінився. Ув’язнений міг звернутися з клопотанням про звільнення за хворобою, якщо він страждав на: (1) прогресуючий двосторонній фіброзно-кавернозний ТБ обох легенів або хронічну тотальну емпієму плеври з бронхіальним свищем і явищами легенево-серцевої недостатності другого або третього ступенів (середній або найтяжчий); (2) прогресуючий інфільтративний ТБ легенів (казеозна пневмонія) з проявами легенево-серцевої недостатності третього ступеня; або (3) прогресуючий деструктивний ТБ хребта або кісток, ускладнений амілоїдозом внутрішніх органів, двосторонній кавернозний ТБ обох нирок, ускладнений специфічним процесом сечовивідних шляхів і розвитком хронічної ниркової недостатності у термінальній стадії, що супроводжується цілковитою і стійкою втратою працездатності.

C. Довічне позбавлення волі

75. Рішенням від 29 грудня 1999 року Конституційний Суд України визнав існуюче до того часу покарання у виді смертної кари несумісним з Конституцією України. На виконання цього Рішення 22 лютого 2000 року Верховна Рада України (далі - ВРУ) ухвалила зміни до Кримінального кодексу України 1960 року, запровадивши покарання у виді довічного позбавлення волі. Зміни набули чинності 29 березня 2000 року.

76. 05 квітня 2001 року Верховна Рада України прийняла новий Кримінальний кодекс України, який набув чинності 01 вересня 2001 року. Його відповідні положення, у редакції після внесення подальших змін, передбачають:

Стаття 12. Класифікація злочинів

"1. Залежно від ступеня тяжкості злочини поділяються на злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі.

...

4. Тяжким злочином є злочин, за який передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі не більше 25000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавлення волі на строк не більше десяти років.

5. Особливо тяжким злочином є злочин, за який передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі понад 25000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, позбавлення волі на строк понад десять років або довічного позбавлення волі. ...".

Стаття 63. Позбавлення волі на певний строк

"1. Покарання у виді позбавлення волі полягає в ізоляції засудженого та поміщенні його на певний строк до кримінально-виконавчої установи закритого типу.

2. Позбавлення волі встановлюється на строк від одного до п’ятнадцяти років, за винятком випадків, передбачених Загальною частиною цього Кодексу.".

Стаття 64. Довічне позбавлення волі

"Довічне позбавлення волі встановлюється [як покарання] за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених цим Кодексом, якщо суд не вважає за можливе застосовувати позбавлення волі на певний строк.

Довічне позбавлення волі не застосовується до осіб, що вчинили злочини у віці до 18 років і до осіб у віці понад 65 років, а також до жінок, що були в стані вагітності під час вчинення злочину або на момент постановлення вироку, а також у випадку, передбаченому частиною четвертою статті 68 цього Кодексу.".

Стаття 68. Призначення покарання за незакінчений злочин та за злочин, вчинений у співучасті

"...

4. Довічне позбавлення волі за вчинення готування до злочину та вчинення замаху на злочин не застосовується [як покарання], крім випадків вчинення злочинів проти основ національної безпеки України …, проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку. ...".

Стаття 81. Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання

"1. До осіб, що відбувають покарання у виді виправних робіт, службових обмежень для військовослужбовців, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі [на певний строк], може бути застосоване умовно-дострокове звільнення від відбування покарання...".

77. Відповідно до Кримінального кодексу України 2001 року покарання у виді довічного позбавлення волі ніколи не розглядалося як єдиний можливий вид покарання, а завжди як альтернативний позбавленню волі на певний строк, і саме суди мали обрати найбільш доречне покарання у кожній конкретній справі.

D. Помилування Президентом

1. Нормативно-правова база

(a) Конституція України 1996 року

78.Пункт 27 частини першої статті 106 Конституції України передбачає, що Президент України має повноваження здійснювати помилування.

(b) Кримінальний кодекс України 2001 року

79. Відповідне положення передбачає:

Стаття 87. Помилування

"1. Помилування здійснюється Президентом України стосовно індивідуально визначеної особи.

2. Актом про помилування може бути здійснена заміна засудженому призначеного судом покарання у виді довічного позбавлення волі на позбавлення волі на строк не менше двадцяти п’яти років. ...".

80. З моменту набрання чинності Кримінальним кодексом України у 2001 році зазначене положення сформульовано так само.

(c) Кримінально-виконавчий кодекс України 2003 року

81. До внесення змін від 16 березня 2006 року у положеннях Кодексу щодо умов тримання під вартою передбачалася можливість заміни покарання у виді довічного позбавлення волі позбавленням волі на певний строк, проте не містилося більш детальної інформації щодо цього.

82. 16 березня 2006 року стаття 151 Кодексу була доповнена новою сьомою частиною, яка передбачає:

Стаття 151. Порядок і умови виконання та відбування покарання у виді довічного позбавлення волі

"...

7. Засудженим до довічного позбавлення волі може бути подано клопотання про його помилування після відбуття ним не менше двадцяти років призначеного покарання...".

83. Згодом, 21 січня 2010 року, доповнили таким положенням:

Стаття 151-1. Зміна умов тримання засуджених до довічного позбавлення волі

"...

2. Засуджені до довічного позбавлення волі чоловіки можуть бути переведені:

- з приміщень камерного типу, в яких тримаються дві особи, до багатомісних приміщень камерного типу виправної колонії максимального рівня безпеки з наданням дозволу на участь у групових заходах освітнього, культурно-масового та фізкультурно-оздоровчого характеру в порядку … - після фактичного відбуття у таких приміщеннях [до внесення подальших змін 08 квітня 2014 року цей період повинен був становити "не менш як п’ятнадцять років"] покарання;

- з багатомісних приміщень камерного типу до звичайних жилих приміщень виправної колонії максимального рівня безпеки - після фактичного відбуття у таких приміщеннях не менш як п’яти років строку покарання.

3. Засуджені до довічного позбавлення волі, які злісно порушують установлений порядок відбування покарання, можуть бути переведені із звичайних жилих приміщень до приміщень камерного типу виправної колонії максимального рівня безпеки.

4. [Зазначена] зміна … не застосовується до засуджених до довічного позбавлення волі, які хворіють на венеричні захворювання, активну форму туберкульозу, та з психічними розладами.".

84. Видання "Кримінально-виконавчий кодекс України: Науково-практичний коментар" (2-ге вид., перероблене та доповнене / За заг. ред. А.Х. Степанюка. - ТОВ "Одіссей", 2008) містило розрахунок мінімальної тривалості строку позбавлення волі у випадку задоволення Президентом клопотання засудженого до довічного позбавлення волі про помилування. На думку автора, цей період становив тридцять вісім років і дев’ять місяців (двадцять років були мінімальним встановленим законодавством строком "очікування", коли засуджений до довічного позбавлення волі міг подати клопотання про помилування, та додатково вісімнадцять років і дев’ять місяців, що становило дві третини від двадцяти п’яти років подальшого позбавлення волі на певний строк, після якого було б можливим умовно-дострокове звільнення).

(d) Указ Президента України "Про Положення про порядок здійснення помилування"

85. Положенням про порядок здійснення помилування, затвердженим Указом Президента України, встановлено порядок, якого має дотримуватися Президент України для здійснення своїх повноважень щодо помилування. Після проголошення незалежності України у 1991 році було прийнято декілька версій положення, кожна з яких замінювала попередню версію, хоча суттєво вони не відрізнялися.

86. Чинне наразі Положення було затверджено Указом Президента України від 21 квітня 2015 року № 223/2015 (та в подальшому 14 травня 2016 року до нього було внесено зміни). Відповідна частина передбачає:

"1. Це Положення визначає порядок здійснення Президентом України помилування відповідно до пункту 27 частини першої статті 106 Конституції України .

2. Помилування засуджених здійснюється у виді:

- заміни довічного позбавлення волі на позбавлення волі на строк не менше двадцяти п’яти років; ...

3. Право клопотати про помилування має особа, яка:

- засуджена судом України і відбуває покарання в Україні;

-...

- є [її] захисником, одним із батьків, дружиною (чоловіком), дитиною, іншим членом сім’ї.

У виняткових випадках за наявності надзвичайних обставин клопотання про помилування також може бути подано головою або іншим членом Комісії при Президентові України у питаннях помилування (далі - Комісія у питаннях помилування), Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини, Уповноваженим Президента України з прав дитини, Уповноваженим Президента України з прав людей з інвалідністю, Уповноваженим Президента України у справах кримсько­татарського народу.

4. ...

У випадку засудження особи до довічного позбавлення волі, клопотання про її помилування може бути подано після відбуття нею не менше двадцяти років призначеного покарання.

5. Особи, які засуджені за тяжкі чи особливо тяжкі злочини або мають дві і більше судимостей за вчинення умисних злочинів … можуть бути помилувані у виняткових випадках за наявності надзвичайних обставин. ...

6. Клопотання про помилування особою … подається через адміністрацію установи виконання покарань [в якій вона відбуває покарання]. Адміністрація в установленому порядку невідкладно реєструє клопотання і протягом п’ятнадцяти днів з дня подання направляє його до Адміністрації Президента України разом із копіями вироку [та іншими судовими рішеннями], характеристикою про поведінку особи із викладеною письмово думкою адміністрації [установи виконання покарань] … про доцільність помилування, а також іншими документами і даними, що мають значення для розгляду питання про застосування помилування.

Засуджена особа до особистого клопотання про помилування може долучити інші документи, які, на її погляд, мають значення для застосування помилування.

...

7. Підготовку матеріалів до розгляду клопотання про помилування та повідомлення заявника про результати такого розгляду здійснює Департамент з питань помилування Адміністрації Президента України (далі - Департамент). Департамент для виконання покладених на нього завдань має право в установленому порядку запитувати та одержувати від державних органів, органів місцевого самоврядування, установ виконання покарань необхідні для розгляду клопотання про помилування документи, матеріали та інформацію.

8. Клопотання про помилування і підготовлені Департаментом матеріали попередньо розглядаються Комісією ...

Комісія утворюється Президентом України у складі голови, двох заступників голови і членів Комісії. Одним із заступників голови Комісії є за посадою Керівник Департаменту. Обов’язки секретаря Комісії виконує один із членів Комісії.

До складу Комісії призначаються висококваліфіковані юристи, громадські діячі, політики та представники творчої інтелігенції.

Організаційною формою роботи Комісії є засідання, які скликаються і проводяться головою Комісії, а за його відсутності - одним із заступників голови Комісії.

Засідання Комісії є правомочним, якщо на ньому присутня більшість її складу.

Рішення Комісії ухвалюються шляхом голосування більшістю присутніх на засіданні членів Комісії. У разі рівного розподілу голосів голос головуючого на засіданні є вирішальним.

9. Під час розгляду клопотання про помилування враховуються:

- ступінь тяжкості вчиненого злочину, строк відбутого покарання, особа засудженого, його поведінка, щире каяття, стан відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди, сімейні та інші обставини;

- думка адміністрації [установи виконання покарань] або іншого органу, який виконує покарання, спостережної комісії, служби у справах дітей, місцевого органу виконавчої влади, органу місцевого самоврядування, громадських об’єднань та інших суб’єктів про доцільність помилування.

10. Про клопотання, які не підлягають задоволенню за обставин, передбачених цим Положенням, Департамент доповідає Комісії.

11. Пропозиції Комісії за результатами попереднього розгляду клопотань про помилування оформляються протоколом, який підписують голова та секретар Комісії.

12. За результатами попереднього розгляду [цих клопотань] про помилування і матеріалів, підготовлених Департаментом, Комісія вносить Президентові України пропозиції про застосування помилування.

Про клопотання, підстав для задоволення яких не знайдено, Комісія доповідає Президентові України.

13. Про помилування засудженого Президент України видає указ.

14. У разі відхилення Комісією клопотання про помилування засудженої особи повторне клопотання щодо неї за відсутності нових обставин, що заслуговують на увагу, може бути внесено на розгляд Комісії не раніш як через рік із часу відхилення попереднього клопотання. ...".

87. До 16 вересня 2010 року ( Указ Президента України № 902/2010) Положення не передбачало порядку подання клопотання про помилування через адміністрацію установи виконання покарань. Чинне до того часу Положення передбачало, що таке клопотання разом з іншими відповідними документами та матеріалами мали надсилатися до Секретаріату Президента України. Чинна після цього редакція передбачала, що адміністрація установи виконання покарань була зобов’язана зареєструвати таке клопотання та надіслати його до Адміністрації Президента у п’ятнадцятиденний строк.

88. Крім того, з 21 квітня 2015 року ( Указ Президента України № 223/2015) засуджені отримали право разом зі своїм клопотанням про помилування надсилати будь-які додаткові документи, які, на їхню думку, мали значення. До цього така можливість була лише в адміністрації установи виконання покарань.

89. У зазначеному Указі Президента України від 21 квітня 2015 року вперше було викладено критерії щодо складу Комісії, відповідно до яких її членами могли бути "висококваліфіковані юристи, громадські діячі, політики та представники творчої інтелігенції".

90. Насамкінець, законодавчі зміни від 14 травня 2016 року надали право у виняткових випадках за наявності надзвичайних обставин подавати клопотання про помилування Комісії у питаннях помилування, Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини, Уповноваженому Президента України з прав дитини, Уповноваженому Президента України з прав людей з інвалідністю, Уповноваженому Президента України у справах кримськотатарського народу.

2. Загальнодоступна інформація щодо національної практики

91. 06 липня 2016 року голова Департаменту з питань помилування п. Букалов поінформував засоби масової інформації про роботу його Департаменту упродовж першої половини 2016 року. Надане ним узагальнення було опубліковано на вебсайті Адміністрації Президента України. У ньому було зазначено, що упродовж першої половини 2016 року Департамент з питань помилування отримав 669 клопотань про помилування, з яких 276 було розглянуто. Сорок один засуджений отримав помилування Президентом України: двадцять два з них були звільнені від відбування решти частини їхнього строку, тоді як дев’ятнадцятьом засудженим було зменшено строк невідбутого ними покарання. Крім того, п. Букалов навів таку статистику: у період з 2011 по 2014 рік кожен 100-тий заявник отримував помилування; у 2015 році - кожен дев’ятий, а у 2016 році було задоволено кожне сьоме клопотання про помилування.

92. Щодо засуджених до довічного позбавлення волі п. Букалов зазначив:

"Засуджені до довічного позбавлення волі є важливою категорією потенційних заявників. Ці особи не можуть розраховувати на амністію та не мають права на умовно-дострокове звільнення. Для них помилування є єдиним шансом знову вийти на свободу. Для отримання права на подання клопотання про помилування вони мають відбути щонайменше двадцять років покарання. Станом на червень 2016 року з 70+ [засуджених до довічного позбавлення волі], які вже відбули цей строк, приблизно 40 скористалися своїм правом подати клопотання про [президентське] помилування. Проте на даний момент жоден засуджений до довічного позбавлення волі не був помилуваний.

Комісія розглядає клопотання від таких засуджених з особливою ретельністю. Двічі її члени відвідували установи виконання покарань для особистої розмови із засудженими до довічного позбавлення волі, які клопотали про помилування.".

93. У квітні 2018 року низка засобів масової інформації повідомила, що вперше в Україні президентське помилування отримала засуджена до довічного позбавлення волі. Стало відомо, що відповідно до Указу Президента України № 49/2018 від 28 лютого 2018 року пані К., яка у 2005 році була засуджена до довічного позбавлення волі за вчинення подвійного умисного вбивства при обтяжуючих обставинах, та яка фактично відбула двадцять років і два місяці зі свого покарання, 10 квітня 2018 року була звільнена. Зазначений Указ не є загальнодоступним. Сторони не надали Суду жодних доводів щодо зазначеної події.

E. Побачення з родичами для засуджених до довічного позбавлення волі

94. Відповідні положення Кримінально-виконавчого кодексу України 2003 року можна узагальнити таким чином.

95. Відповідно до статті 110 короткострокові побачення в установах виконання покарань тривають до чотирьох годин, а тривалі - до трьох діб.

96. Відповідно до статті 151 у редакції, чинній до 16 лютого 2010 року, засуджені до довічного позбавлення волі мали право на одне короткострокове побачення кожні шість місяців.

97. Після набрання чинності змінами від 16 лютого 2010 року, засуджені цієї категорії отримали право на одне короткострокове побачення кожні три місяці.

98. У подальшому до статті 151 було внесено зміни, які набрали чинності 06 травня 2014 року, після чого засуджені до довічного позбавлення волі отримали право на одне короткострокове побачення щомісяця та одне тривале побачення кожні три місяці.

99. Після внесення нових змін, прийнятих 07 вересня 2016 року, засуджені до довічного позбавлення волі тепер мають право на одне тривале побачення з родичами кожні два місяці.

100.Стаття 151 передбачає, що такі побачення передбачаються для побачення з близькими родичами (подружжя, батьки, діти, всиновлювачі, всиновлені, рідні брати і сестри, дід, баба та онуки).

III. ВІДПОВІДНІ МІЖНАРОДНІ МАТЕРІАЛИ

A. Лікування ТБ

101. Відповідні витяги з публікації "Лікування Туберкульозу: рекомендації" Всесвітньої організації охорони здоров’я (четверте видання, 2009 рік) наведені в рішенні Суду у справі "Макшаков проти Росії" (Makshakov v. Russia), заява № 52526/07, пункт 50, від 24 травня 2016 року.

102. У відповідному уривку з Доповіді Європейського комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (далі - КЗК) для Уряду України за результатами візиту до України з 21 по 30 листопада 2016 року (CPT/Inf (2017) 15) зазначено (примітки опущені):

"41. Медичне обслуговування в установах виконання покарань є ще одним аспектом багаторічної стурбованості КЗК - стурбованості, яку поділили співрозмовники делегації у Міністерстві юстиції. Як вони визнали, і делегація знов відмітила це у відвіданих установах виконання покарань, кількість медичних працівників залишається недостатньою (крім того, багато медичних працівників наближаються до пенсійного віку, молодші працівники або залишають систему, або не бажають працювати в ній через непривабливі умови), приміщення та обладнання перебувають у поганому стані, є застарілими (деякі - ще радянських часів) і недоукомплектованими, існують проблеми з постачанням ліків (незважаючи на допомогу Міжнародного комітету Червоного Хреста, Глобального фонду і Всесвітньої організації охорони здоров’я, завдяки яким останнім часом ситуація дещо покращилася), а якість лікування (у тому числі професійні стандарти) залишає бажати кращого.".

103. Європейське регіональне бюро Всесвітньої організації охорони здоров’я та Європейський центр профілактики та контролю захворювань у спільній доповіді "Контроль і моніторинг туберкульозу в Європі 2016-2018 років" зазначили:

ТБ в установах виконання покарань

"У 2015 році з усіх клінічно діагностованих і бактеріологічно підтверджених нових випадків захворювання на ТБ та його рецидивів у цілому в 17 403 (8.0%) випадках було зафіксовано смерть, у 4.6% - вибуття з-під нагляду, а в 4.2% - проходження лікування, яке виявилося невдалим. [...] В Україні (8.2 %) та Росії (7,0%) було повідомлено про найбільшу кількість випадків невдач лікування.

Європейський регіон ВООЗ найбільше з усього світу постраждав від МЛС-ТБ. З 30 країн світу з найбільшим рівнем МЛС-ТБ дев’ять знаходяться у цьому регіоні (Азербайджан, Білорусь, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Росія, Таджикистан, Україна та Туркменістан).".

104. Крім того, у 2016 році Європейське регіональне бюро Всесвітньої організації охорони здоров’я опублікувало звіт під назвою "Резистентність до протитуберкульозних медичних препаратів серед туберкульозних пацієнтів в Україні та фактори ризику для МЛС-ТБ: Результати першого національного дослідження, 2013-2014 роки", в якому було зазначено:

Основні висновки

"Це перше національне дослідження резистентності до протитуберкульозних препаратів в Україні виявило небезпечно велику кількість випадків ТБ з МЛС-ТБ: 24.1% серед нових випадків і 58.1% серед тих, в яких було проведено лікування. ...

Хоча з моменту здобуття країною незалежності та пов’язаного із ним розриву з колишньою системою лікування ТБ минуло майже двадцять років, в Україні продовжує поширюватися резистентність до протитуберкульозних медичних препаратів. Причини цієї триваючої епідемії МЛС-ТБ у країні є численними, зокрема, це постійна нестача препаратів першої лінії як на периферії, так і на центральному рівні, що призводить до субоптимального лікування; відсутність доступу до повних схем лікування медичними препаратами другої лінії, особливо в установах виконання покарань ...".

B. Довічне позбавлення волі

105. Відповідні документи Ради Європи та інші міжнародно-правові документи щодо застосування та перегляду покарання у виді довічного позбавлення волі, а також важливість, яку слід надавати реабілітації, наведені в рішеннях у справах "Кафкаріс проти Кіпру" [ВП] (Kafkaris v. Cyprus) [GC], заява № 21906/04, пункти 68-76, ЄСПЛ 2008, "Вінтер та інші проти Сполученого Королівства" [ВП] (Vinter and Others v. the United Kingdom) [GC], заява № 66069/09 та 2 інші заяви, пункти 60-67, ЄСПЛ 2013 (витяги), та "Мюррей проти Нідерландів" [ВП] (Murray v. the Netherlands) [GC], заява № 10511/10, пункти 70-76, від 26 квітня 2016 року.

106. Узагальнення з 25-ї Загальної доповіді КЗК "Ситуація із засудженими до довічного позбавлення волі" (CPT/Inf(2016)10-частина) та відповідні витяги з неї наведені в рішенні Суду у справі "Матіошаітіс та інші проти Литви" (<...>), заява № 22662/13 та 7 інших заяв, пункти 114 і 115, від 23 травня 2017 року.

107. У відповідному уривку з Доповіді КЗК Уряду України за результатами візиту до України з 08 по 21 грудня 2017 року (CPT/Inf (2018) 41) зазначено (оригінальне виділення тексту, примітки опущені):

"5. Засуджені до довічного позбавлення волі

78. Щодо режиму для засуджених до довічного позбавлення волі, то ситуація залишилися практично незмінною, оскільки, незважаючи на постійні рекомендації КЗК, зміни до відповідного законодавства внесено не було. Засуджених до довічного позбавлення волі продовжують тримати окремо від інших засуджених і до 23 годин на добу вони проводять у своїх камерах, (зазвичай) розрахованих на двох або трьох осіб, практично без організованої діяльності та спілкування (за винятком періодичної роботи та обмеженого доступу до спортзали, настільного тенісу та мережі Інтернет - до години щодня - у Львові та Івано-Франківську). Особливо складною ситуація була для тих засуджених, які трималися у камерах самі (за власним клопотанням або з міркувань безпеки, оскільки вважалися такими, що становили загрозу для інших засуджених), та режим яких de facto упродовж багатьох років становив одиночне ув’язнення.

79. КЗК продовжує вважати, що режим для засуджених до довічного позбавлення волі в Україні має бути ґрунтовно переглянутий з метою включення структурованої програми конструктивної та бажаної діяльності поза межами камери; соціальні працівники та психологи повинні активно працювати із засудженими до довічного позбавлення волі, щоб заохочувати їх брати участь у цій програмі та намагатися безпечно залучити їх до спілкування з іншими засудженими упродовж принаймні частини кожного дня. Немає жодного виправдання систематичному відокремленню засуджених до довічного позбавлення волі від інших засуджених.

Отже, КЗК знову закликає органи влади України вдосконалити режим для засуджених до довічного позбавлення волі, зокрема шляхом забезпечення більшою кількістю спільної активності (у тому числі доступом до роботи та освіти). У Київському СІЗО засудженим до довічного позбавлення волі має бути забезпечений доступ до мережі Інтернет.

Комітет також повторно закликає органи влади України якомога швидше інтегрувати засуджених до довічного позбавлення волі до загального контингенту установ одразу після їхнього засудження (беручи до уваги Європейські пенітенціарні правила та Рекомендацію Комітету міністрів Rec (2003) 23 про здійснення виконання покарання у виді довічного позбавлення волі та інших тривалих строків ув’язнення адміністраціями установ виконання покарань).

80. Крім того, в усіх установах, в яких тримаються засуджені до довічного позбавлення волі (крім Івано-Франківського СІЗО), у секторах для засуджених до довічного позбавлення волі охоронці продовжували використовувати службових собак без намордників під час супроводу засуджених поза камерами, у тому числі під час прогулянок. КЗК знову закликає органи влади України негайно припинити цю небезпечну та залякуючу практику.

81. Крім того, Комітет повинен нагадати основний принцип, що для зменшення шкідливого впливу ув’язнення та сприяння реінтеграції засуджених за умов, які мають гарантувати безпеку зовнішній спільноті, законодавство має пропонувати реалістичну перспективу умовного звільнення всім засудженим, у тому числі засудженим до довічного позбавлення волі. Наразі це досі не так.

КЗК знову закликає органи влади України внести зміни до законодавства з метою забезпечення доступу до умовного (дострокового) звільнення для всіх засуджених до довічного позбавлення волі після аналізу загрози, яку вони становлять для суспільства, на підставі індивідуальної оцінки ризику. У зв’язку з цим також слід згадати 25-ту Загальну Доповідь КЗК.".

I. МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ

A. Відмінність скарги заявника на неналежну медичну допомогу від скарги, розглянутої в рішенні Суду за його попередньою заявою (див. рішення у справі "Петухов проти України" (Petukhov v. Ukraine), заява № 43374/02, від 21 жовтня 2010 року)

108. Заявник стверджував, що подав цю заяву в частині скарги на неналежну медичну допомогу для того, щоб Суд розглянув недоліки його лікування під час тримання під вартою з серпня 2002 року, а не лише з дати його переведення до Херсонської виправної колонії № 61 у липні 2010 року.

109. Уряд обмежив свої зауваження щодо цього періодом тримання заявника під вартою з липня 2010 року.

110. Суд зазначає, що повідомивши 16 листопада 2015 року Уряд держави-відповідача про цю заяву, у "Викладі фактів" він зазначив:

"В рішенні від 21 жовтня 2010 року за попередньою заявою заявника № 43374/02 Суд встановив, що держава не дотрималася своїх зобов’язань щодо забезпечення охорони здоров’я заявника під час тримання його під вартою з серпня 2001 року по серпень 2002 року.".

111. Суд також зазначає, що про заяву № 43374/02 Уряд було повідомлено 06 листопада 2008 року (див. згадане рішення у справі "Петухов проти України" (Petukhov v. Ukraine), пункт 4). Після цього, у першій половині 2009 року, сторони обмінялися своїми зауваженнями щодо прийнятності та суті справи. Обидві сторони могли посилатися на будь-які факти щодо медичної допомоги, наданої заявнику під час тримання його під вартою до дати подання своїх зауважень. Навіть згодом ніщо не перешкоджало їм надати Суду оновлену фактологічну інформацію щодо цього питання.

112. У своєму рішенні від 21 жовтня 2010 року Суд вказав на відсутність будь-яких медичних документів щодо періоду з дня поміщення заявника до СІЗО у серпні 2001 року до дати діагностування в нього ТБ у серпні 2002 року (там само, пункт 94). Суд зазначив, що він "[мав] сумніви щодо доступності заявнику адекватної медичної допомоги до серпня 2002 року" (там само, пункт 96). Крім того, Суд вказав на відсутність будь-яких доказів того, що до 2006 року заявник отримував спеціальне лікування у зв’язку з його травмою стегна (там само, пункт 97).

113. Іншими словами, Суд ґрунтував аналіз цієї скарги на документах, які на той момент були наявні у матеріалах справи, і своєчасно доповнити які заявник мав достатньо можливостей. Часові межі попередньої заяви охоплювали період із серпня 2001 року, коли заявника взяли під варту, до 21 жовтня 2010 року, дати ухвалення Судом рішення. Оскільки сторони не надали Суду жодної інформації щодо медичної допомоги, наданої заявнику після його переведення 03 липня 2010 року до Херсонської виправної колонії № 61, період з 03 липня по 21 жовтня 2010 року в згаданому рішенні у справі "Петухов проти України" (Petukhov v. Ukraine) не розглядався.

114. Тому Суд вважає, що у цій справі межі розгляду скарги заявника щодо стверджуваного недотримання державою свого зобов’язання охороняти здоров’я заявника під час тримання під вартою мають обмежуватися періодом тримання його під вартою з 03 липня 2010 року, тобто дати його переведення до Херсонської виправної колонії № 61, який не був предметом розгляду в рішенні Суду за заявою № 43374/02.

B. Вперше висунуті скарги після повідомлення Уряду про справу

115. У своїх доводах від 04 червня 2016 року у відповідь на зауваження Уряду заявник вперше висунув скаргу на умови тримання його під вартою у Новгород-Сіверському СІЗО, де він тримався з 29 травня по 07 серпня 2015 року, та у Київському СІЗО, де він тримався з 19 жовтня по 02 грудня 2014 року, з 19 січня по 29 травня 2015 року та після 07 серпня 2015 року.

116. Суд зазначає, що ці нові, пізніше подані скарги не є уточненням або роз’ясненням первинних скарг заявника, щодо яких сторони надали коментарі. Отже, Суд вважає, що зараз недоцільно розглядати ці питання у контексті цієї справи (див. рішення у справі "Корнейкова та Корнейков проти України" (Korneykova and Korneykov v. Ukraine), заява № 56660/12, пункти 95 і 96, від 24 березня 2016 року, та, для порівняння, рішення у справі "Радомілья та інші проти Хорватії" [ВП] (Radomilja and Others v. Croatia) [GC], заяви № 37685/10 та № 22768/12, пункти 122 і 129, від 20 березня 2018 року).

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ’ЯЗКУ З УМОВАМИ ТРИМАННЯ ЗАЯВНИКА ПІД ВАРТОЮ

117. Заявник скаржився на неналежні умови тримання його під вартою у Херсонській виправній колонії № 61 і Херсонському СІЗО та ненадання належної медичної допомоги. Він посилався на статтю 3 Конвенції, яка передбачає:

"Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.".

A. Прийнятність

1. Побутові умови тримання заявника під вартою

118. Суд повторює, що під час оцінки умов тримання під вартою має враховуватися сукупний вплив цих умов, а також конкретні твердження, висунуті заявником. Також має враховуватися тривалість періоду, упродовж якого особа трималася під вартою у конкретних умовах (див. рішення у справі "Муршіч проти Хорватії" [ВП] (<...>) [GC], заява № 7334/13, пункт 101, від 20 жовтня 2016 року з подальшими посиланнями).

(a) У Херсонській виправній колонії № 61

119. Перш за все, Суд зазначає, що критика заявника щодо умов тримання його під вартою не включала в себе аргумент стосовно переповненості як такий.

120. Суд також зазначає, що в своєму рішенні у справі "Яровенко проти України" [Комітет] (Yarovenko v. Ukraine) [Committee], заява № 24710/06, пункти 113-120, від 06 жовтня 2016 року, він розглянув аналогічні скарги на умови тримання під вартою у Херсонській виправній колонії № 61 ув’язненого, який тримався під вартою в зазначеній установі у той самий час, що й заявник у цій справі. Зокрема, висунуті у згаданій справі скарги, так само як і висунуті в цій заяві, стосувалися стверджуваної неналежної дезінфекції камер, неналежних умов на подвір’ях для прогулянок та обмежених можливостей для здійснення прогулянок, поганої вентиляції і вогкості у камерах, а також незручностей, спричинених ремонтом у приміщеннях виправної колонії. У справі "Яровенко проти України" (Yarovenko v. Ukraine) не було встановлено порушення статті 3 Конвенції (див. пункт 120). Заявник у цій справі не надав жодних вагомих доказів, які б дозволили Суду дійти іншого висновку. Тоді як із матеріалів справи вбачається, що Уповноважений Верховної Ради України з прав людини дійсно виявила певні недоліки в умовах тримання заявника під вартою у Херсонській виправній колонії № 61 (див. пункт 12), нічого не вказує на те, що вони були достатньо серйозними, щоб порушити питання за статтею 3 Конвенції.

121. Суд зазначає, що у цій справі заявник також скаржився на постійне відеоспостереження в його камері, а також погану якість питної води та їжі.

122. У своїй практиці Суд встановив, що спостереження за поведінкою засудженого, хоча безперечно є втручанням, не є per se несумісним зі статтею 3 Конвенції. Цей захід вживається з метою як забезпечення безпеки виправної колонії, так і захисту засуджених від ризику тиску або навіть фізичного нападу (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Клібіш проти Польщі" (Klibisz v. Poland), заява № 2235/02, пункт 320, від 04 жовтня 2016 року). У цій справі відсутні докази того, що відеоспостереження у камері заявника охоплювало сам туалет, як він стверджував. Навпаки, з наданих ним роздрукованих із записів відеокамери зображень скоріше вбачається, що це було не так (див. пункт 15).

123. Щодо викладеної у загальних формулюваннях скарги заявника на погану якість питної води та їжі Суд зазначає, що Уряд надав детальну інформацію, яка спростовує його твердження (див. пункти 23-25). Заявник не оскаржив правдивість цієї інформації. Отже, нічого не вказує Суду на те, що їжа та питна вода у Херсонській виправній колонії № 61 були настільки низької якості, щоб у зв’язку з цим могло постати питання за статтею 3 Конвенції.

124. У світлі зазначеного Суд доходить висновку, що заявник не обґрунтував цю скаргу належним чином.

(b) У Херсонському СІЗО

125. Суд зазначає, що у Херсонському СІЗО заявник тримався приблизно два місяці у камерах № 392 і № 394. Він критикував умови тримання його під вартою в цій установі, головним чином, посилаючись на загальний аварійний технічний стан будівлі, низьку температуру, високу вологість, розбиті віконні шибки та протікання стелі (див. пункти 27-29).

126. Надані заявником фотографії загалом підтверджують його твердження (див. пункт 28 ). Проте слід зазначити, що адміністрація СІЗО визнала, що камера № 394 потребувала термінового ремонту та здійснила такий ремонт, під час якого заявника перевели до камери № 392 (див. пункт 33 ).

127. За відсутності будь-яких коментарів від заявника щодо цих подій і будь-яких деталей стосовно періодів тримання його під вартою у кожній камері Суд також вважає цю скаргу необґрунтованою.

(c) Висновок

128. З огляду на наведені міркування Суд доходить висновку, що скарга заявника на погані умови тримання його під вартою у Херсонській виправній колонії та в Херсонському СІЗО має бути відхилена як явно необґрунтована відповідно до пункту 1, підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

2. Медична допомога під час тримання під вартою

129. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

1. Доводи сторін

(a) Заявник

130. Заявник стверджував, що органи державної влади несли відповідальність за непоправну шкоду, нанесену його здоров’ю.

131. Хоча заявник отримував лікування ТБ у Херсонській виправній колонії № 61, періодична нестача медичних препаратів звела нанівець це лікування. У результаті в нього сформувалась резистентність до всіх можливих протитуберкульозних медичних препаратів, а його хвороба стала невиліковною.

132. Заявник закликав Суд не довіряти записам у його медичній картці, в якій було зазначено, що він декілька разів відмовлявся від лікування (див. пункт 39), і стверджував, що вони були або недостовірними, або пов’язаними з його протестом проти очевидних недоліків його лікування.

133. Заявник стверджував, що хоча від самого початку він страждав на ТБ легень, у травні 2011 року йому також діагностували ТБ сечостатевої системи (див. пункт 41). Це було ще однією ознакою неналежності та неефективності наданої йому під час тримання під вартою медичної допомоги.

134. Заявник також висловив думку, що рішення про його паліативне лікування було передчасним і завдало йому надзвичайних страждань. Застосування ізоніазиду, до якого у нього була резистентність, було частиною заходів його паліативного лікування. З моменту його переведення до Київського СІЗО як до "колонії для здорових ув’язнених" єдиним доступним йому медичним обслуговуванням було рентгенологічне обстеження двічі на рік. Тобто, у його випадку паліативне лікування означало не більше, ніж відсутність будь-якого медичного нагляду чи лікування. Заявник стверджував, що надання паліативного лікування відповідно до необхідних стандартів було неможливим з огляду на усі притаманні обмеження, такі як обмеження доступу до свіжого повітря та світла, харчування тощо.

(b) Уряд

135. Уряд стверджував, що українські органи державної влади вжили всіх належних заходів для охорони здоров’я заявника під час тримання його під вартою. Він перебував під постійним медичним наглядом, який включав регулярні медичні та рентгенологічні обстеження, клінічні аналізи тощо.

136. Коли в заявника було зафіксовано рецидив ТБ, його перевели до Херсонської виправної колонії № 61, яка мала статус спеціалізованої ТБ лікарні. Стан здоров’я заявника залишався задовільним.

137. Уряд також стверджував, що заявник неодноразово відмовлявся від медичних обстежень або лікування (див. пункти 37, 39 і 46).

138. Насамкінець Уряд доводив, що медична частина Київського СІЗО, куди заявника перевели у серпні 2015 року, була належним чином обладнана та мала достатню кількість персоналу. На момент своїх зауважень (15 квітня 2016 року) Уряд зазначив, що заявник не потребував лікування.

2. Оцінка Суду

139. Суд повторює, що стаття 3 Конвенції покладає на державу обов’язок захищати фізичне благополуччя осіб, позбавлених свободи, наприклад, шляхом надання їм необхідної медичної допомоги. Відповідні принципи практики щодо належності наданої ув’язненим медичної допомоги узагальнені в рішенні Суду у справі "Блохін проти Росії" [ВП] (Blokhin v. Russia) [GC], заява № 47152/06, пункти 136-138, від 23 березня 2016 року.

140. Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що протягом розглянутого періоду заявник страждав на рецидив ТБ легень, що стало підставою для його переведення 03 липня 2010 року до Херсонської виправної колонії № 61, яка спеціалізувалася на лікуванні ТБ. Невдовзі після його прибуття до цієї колонії було зафіксовано невдачу його попереднього лікування ТБ (див. пункти 35 і 36). З цього випливає, що на цій стадії стан здоров’я заявника викликав серйозне занепокоєння та вимагав спеціального лікування.

141. Суд також зазначає, що тоді як 23 листопада 2010 року заявнику було встановлено інвалідність найлегшої (третьої) групи, через рік, 25 листопада 2011 року, стан його здоров’я оцінили повторно та його було визнано інвалідом важчої групи - другої (див. пункти 38 і 45). Тим часом його ТБ поширився на інші органи і 10 травня 2011 року йому діагностували ТБ сечостатевої системи (див. пункт 41). Лікування його ТБ не дало позитивних результатів, оскільки в нього розвинулася резистентність до більшості протитуберкульозних препаратів, і 02 липня 2013 року його подальше лікування визнали безперспективним (див. пункт 51). Отже, Суд не може погодитися з твердженням Уряду, що стан здоров’я заявника залишився задовільним. Навпаки, він вважає, що довід заявника про його страждання через непоправне погіршення стану здоров’я має достатнє фактологічне підґрунтя.

142. Суд повторює, що сам факт погіршення стану здоров’я заявника на початковій стадії може викликати певні сумніви у належності його лікування в установі виконання покарань. Проте одного цього факту не може бути достатньо для встановлення порушення державою її позитивних зобов’язань за статтею 3 Конвенції, якщо, з іншого боку, може бути встановлено, що відповідні національні органи державної влади своєчасно надали усю розумно можливу медичну допомогу, сумлінно намагаючись попередити розвиток відповідного захворювання (див., наприклад, рішення у справі "Г. проти Росії" (G. v. Russia), заява № 42526/07, пункт 82, від 21 червня 2016 року).

143. У цій справі не оскаржується те, що заявника регулярно оглядали різні лікарі, і він проходив різноманітні обстеження та здавав аналізи. Тому не можна сказати, що держава-відповідач залишила його без нагляду. Проте залишається питання, чи було реагування держави на захворювання заявника ефективним.

144. Національні органи влади неодноразово визнавали, а саме: у грудні 2010 року, вересні та листопаді 2011 року, а також у липні 2012 року, що у Херсонській виправній колонії бракувало протитуберкульозних медичних препаратів (див. пункти 40, 42, 44 і 47). Крім того, з огляду на очевидні недоліки процедури закупівель, які критикували самі органи пенітенціарної системи (див. пункт 40), така плачевна ситуація, як вбачається, не була винятковою.

145. У зв’язку з цим Суд повторює, що неспроможність органів влади гарантувати постійне, неперервне забезпечення основними протитуберкульозними медичними препаратами пацієнтів є ключовою причиною невдачі лікування ТБ (див. рішення у справі "Решетняк проти Росії" (Reshetnyak v. Russia), заява № 56027/10, пункт 87, від 08 січня 2013 року). Крім того, у випадку відсутності необхідних медичних препаратів викликає сумнів якість медичної допомоги в цілому (див. рішення у справі "Махарадзе та Сіхарулідзе проти Грузії" (Makharadze and Sikharulidze v. Georgia), заява № 35254/07, пункт 80, від 22 листопада 2011 року).

146. У зв’язку із зазначеним Суд вважає, що окремі відмови заявника від лікування становили законні спроби привернути увагу органів влади до неналежної якості доступної йому медичної допомоги (див., для порівняння, рішення у справі "Макшаков проти Росії" (Makshakov v. Russia), заява № 52526/07, пункт 100, від 24 травня 2016 року).

147. У низці справ проти України Суд вказував на докази неналежної медичної допомоги та захисту від туберкульозу в установах виконання покарань України (див., наприклад, рішення у справі "Кушнір проти України" (Kushnir v. Ukraine), заява № 42184/09, пункт 142, від 11 грудня 2014 року з подальшими посиланнями). В рішенні у справі "Кондратьєв проти України" (Kondratyev v. Ukraine), заява № 5203/09, пункт 72, від 15 грудня 2011 року, Суд висловив занепокоєння у зв’язку з наявністю мультирезистентного туберкульозу в установах виконання покарань і тим фактом, що Україна досі мала один із найвищих показників захворюваності на туберкульоз в Європі.

148. Аналогічне занепокоєння нещодавно висловило Європейське регіональне бюро ВООЗ. Згідно з його даними за 2016 рік Україна була серед країн, в яких було зафіксовано найбільшу кількість випадків невдач лікування туберкульозу. Воно також зазначало, що в Україні продовжував поширюватися мультирезистентний туберкульоз і причинами цього були тривала нестача медичних препаратів першої лінії та відсутність доступу до повної схеми лікування медичними препаратами другої лінії, особливо в установах виконання покарань (див. пункти 103 і 104).

149. Обставини цієї справи свідчать про ще один приклад зазначених проблем.

150. Насамкінець Суд бере до уваги аргументи заявника щодо ненадання йому належного паліативного лікування під час тримання під вартою. Ці аргументи також є небезпідставними.

151. Суд зауважує, що, як вказав заявник, застосування ізоніазиду незалежно від наявності резистентності до нього у пацієнта було частиною стандартних заходів паліативного лікування до внесення у вересні 2014 року змін до застосовних законодавчих стандартів (див. пункти 52, 72 і 134). Хоча резистентність у заявника до цього медичного препарату було зафіксовано ще у липні 2010 року (див. пункт 36), коли йому було призначено паліативне лікування, у липні 2013 року він йому регулярно вводився. Згодом, у квітні 2014 року заявник отримав підтвердження від незалежного фтизіатра, що "йому не повинні надаватися протитуберкульозні медичні препарати з огляду на його резистентність до них та їхню неефективність, а також їхню токсичну дію на усі внутрішні органи" (див. пункт 55).

152. У більш широкому контексті Суд вказує на відсутність в Україні будь-яких законодавчих норм щодо забезпечення паліативного лікування в установах виконання покарань (див. пункти 71 і 72). Крім того, Уряд не довів, що у Київському СІЗО заявнику забезпечили спеціальне медичне обслуговування, окрім існуючого для здорових ув’язнених. Тому Суд вважає правдоподібним твердження заявника, що на практиці призначене паліативне лікування йому не надавалося.

153. Враховуючи зазначене та не вважаючи за необхідне аналізувати заходи медичної допомоги, наданої заявнику в інших установах виконання покарань, або його інші скарги на проблеми зі здоров’ям, Суд вважає, що має достатньо підстав для встановлення порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з неспроможністю органів влади забезпечити охорону здоров’я заявника під час тримання під вартою з 03 липня 2010 року та надалі.

III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ’ЯЗКУ З ПОКАРАННЯМ ЗАЯВНИКА У ВИДІ ДОВІЧНОГО ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ Є ТАКИМ, ЯКЕ НЕМОЖЛИВО СКОРОТИТИ

154. Заявник скаржився на несумісність його покарання у виді довічного позбавлення волі зі статтею 3 Конвенції.

A. Прийнятність

155. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Вона також не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, скарга має бути визнана прийнятною.

B. Суть

1. Доводи сторін

(a) Заявник

156. Заявник стверджував, що його покарання у виді довічного позбавлення волі було de jure і de facto таким, яке неможливо скоротити, а тому порушувало статтю 3 Конвенції. Оскільки законодавство України не передбачало умовно-дострокового звільнення засуджених до довічного позбавлення волі, єдиною можливістю засуджених цієї категорії отримати свободу було президентське помилування.

157. Заявник стверджував, що порядок здійснення президентського помилування був нечітким і непередбачуваним. Із чинних положень законодавства було незрозумілим, у випадку помилування двадцятип’ятирічний строк позбавлення волі мав обчислюватися з моменту засудження чи з моменту подання клопотання про помилування. У першому випадку загальний строк тримання під вартою становитиме двадцять п’ять років, тоді як у другому - сорок п’ять. Крім того, якщо за указом про помилування покарання у виді довічного позбавлення волі замінювалося на покарання у виді позбавлення волі на певний строк, було незрозумілим, чи могло до такого покарання у виді позбавлення волі на певний строк застосовуватись умовно-дострокове звільнення. Якщо так, то у першому випадку загальний двадцятип’ятирічний строк позбавлення волі міг зменшитися до двадцяти трьох років і дев’яти місяців, а в другому - сорокап’ятирічний строк позбавлення волі на практиці міг бути зменшений до тридцяти восьми років і дев’яти місяців.

158. Заявник звернув увагу Суду на пункт Положення про порядок здійснення помилування, який передбачав, що засуджені за тяжкі чи особливо тяжкі злочини або особи, які мали дві та більше судимостей за вчинення умисних злочинів, могли бути помилувані у виняткових випадках за наявності надзвичайних обставин. З огляду на те, що у таких випадках зазвичай застосовувалося покарання у виді довічного позбавлення волі, на практиці у засуджених до довічного позбавлення волі не було навіть теоретичних перспектив отримати помилування. Крім того, не було жодних посилань на які-небудь пенологічні міркування, які мали б врахуватися.

159. Заявник також стверджував, що Комісія у питаннях помилування, яка, крім юристів, складалася з "громадських діячів, політиків і представників творчої інтелігенції", навряд чи могла професійно розглянути клопотання про помилування. Вона розглядала ці клопотання за відсутності засуджених, проте на підставі наданих адміністрацією установи виконання покарань матеріалів, зміст яких залишався засудженому невідомим і не міг бути оскарженим.

160. Заявник також стверджував про нечіткість перелічених у застосовному положенні критеріїв. Ані Комісія у питаннях помилування, ані Президент України не були зобов’язані обґрунтовувати свої рішення за клопотаннями про помилування; крім того, не було жодного зобов’язання оприлюднювати ці рішення. Насамкінець, рішення не підлягали перегляду у судовому порядку. Отже, засуджені до довічного позбавлення волі, чиї клопотання було залишено без задоволення, залишались у стані невизначеності та відчаю. Якщо так, і за відсутності будь-якого конкретного плану щодо звільнення, принаймні у певний момент у майбутньому, засуджені до довічного позбавлення волі в Україні не мали жодної мети реабілітуватися.

161. Заявник стверджував, що хоча покарання у виді довічного позбавлення волі було впроваджено в Україні у 2000 році, це не означало, що мінімальний період у двадцять років позбавлення волі, необхідний для отримання права клопотати про помилування, мав обчислюватися з того моменту. Так, у 2000 році покарання у виді смертної кари замінили покаранням у виді довічного позбавлення волі для низки засуджених, які наразі відбули двадцять або більше років в установі виконання покарань. Відсутність будь-якої статистичної інформації щодо кількості засуджених до довічного позбавлення волі, які клопотали про помилування, і прийнятих за цим рішень, доводить неоднозначність і неефективність цього механізму.

162. Заявник стверджував, що було задоволено лише незначну кількість клопотань про помилування, поданих засудженими до певного строку позбавлення волі. Згідно з його інформацією у 2015 році Президент України помилував шістдесят сім засуджених до позбавлення волі на певний строк з 1 320 осіб, які клопотали про таке помилування (тобто, близько 5 %). На думку заявника, перспективи помилування засуджених до довічного позбавлення волі були ще меншими.

163. Зрештою, заявник стверджував, що навіть якщо прогрес засудженого у реабілітації був одним із ключових аспектів для вирішення питання про помилування, він de facto був позбавлений такої можливості у зв’язку з жахливими умовами тримання його під вартою, поганим станом його здоров’я та відсутністю належної медичної допомоги.

(b) Уряд

164. Уряд одразу наголосив, що в Україні покарання у виді довічного позбавлення волі застосовувалося у виняткових випадках і йому завжди існувало альтернативне покарання у виді позбавлення волі на певний строк (див. пункт 77). Відповідно до застосовних положень законодавства суд міг обрати покарання у виді довічного позбавлення волі, тільки якщо вважав неможливим обрання покарання у виді позбавлення волі на певний строк.

165. Уряд визнав, що в Україні дійсно не існувало можливості умовно-дострокового звільнення засуджених до довічного позбавлення волі. Проте Україна не єдина країна Європи, яка обрала такий підхід. Правове регулювання цього питання було аналогічним в Ісландії, Литві, Мальті та Нідерландах.

166. Уряд вказав на неможливість надати яку-небудь статистичну інформацію щодо президентського помилування, оскільки на момент подання зауважень (15 квітня 2016 року) в Україні не було засуджених до довічного позбавлення волі, які б могли подати таке клопотання. Так, на думку Уряду, мінімальний період у двадцять років, який засуджені мали відбути, щоб отримати право клопотати про помилування, мав обчислюватися з 2000 року, коли в Україні було введено покарання у виді довічного позбавлення волі. Отже, така можливість стала б доступною не раніше 2020 року.

167. Насамкінець Уряд стверджував, що порядок здійснення президентського помилування був чітким і передбачуваним, а тому національне законодавство не позбавляло заявника надії, що його покарання у виді довічного позбавлення волі може бути скорочено.

2. Оцінка Суду

(a) Загальні принципи, сформульовані у практиці Суду

168. Загальні принципи, встановлені у практиці Суду щодо покарання у виді довічного позбавлення волі, узагальнено в нещодавньому рішенні у справі "Хатчінсон проти Сполученого Королівства" [ВП] (Hutchinson v. the United Kingdom) [GC], заява № 57592/08, пункти 42-45, від 17 січня 2017 року, і вони передбачають:

"42. Відповідні принципи та висновки, які потрібно з них зробити, детально наведені в згаданому рішенні у справі "Вінтер та інші проти Сполученого Королівства" (Vinter And Others v The United Kingdom), пункти 103-122, нещодавно узагальнені в рішенні у справі "Мюррей проти Нідерландів" [ВП] (Murray v. Netherlands) [GC], заява № 10511/10, пункти 99-100, ЄСПЛ 2016. Конвенція не забороняє застосування покарання у виді довічного позбавлення волі до осіб, яких було визнано винними у вчиненні особливо тяжких злочинів, наприклад, умисному вбивстві. Однак, для того, щоб таке покарання відповідало вимогам статті 3 Конвенції, воно має бути de jure та de facto таким, яке може бути скороченим, що означає як наявність у засудженого перспективи звільнення, так і можливість перегляду. Основа такого перегляду повинна охоплювати оцінку наявності законних підстав пенологічного характеру для подальшого тримання засудженого під вартою. До цих підстав належить покарання, стримування, захист суспільства та реабілітація. Співвідношення між ними необов’язково є сталим і може змінюватися упродовж відбування покарання, тому підстави, які спочатку виправдовували тримання під вартою, можуть не виправдовувати його після тривалого строку відбування покарання. Наголошується на важливості реабілітації, оскільки саме в цьому наразі полягає акцент у політиці країн Європи щодо обрання покарань, як це відображено у практиці Договірних держав, відповідних стандартах, прийнятих Радою Європи, та відповідних міжнародних документах (див. згадане рішення у справі "Вінтер та інші проти Сполученого Королівства" (Vinter And Others v The United Kingdom), пункти 59-81).

43. Як Суд нещодавно зазначив у контексті статті 8 Конвенції, "акцент на реабілітації та реінтеграції став обов’язковим фактором, який держави-учасниці повинні враховувати під час розробки своєї політики у сфері обрання покарань" (див. рішення у справі "Хорошенко проти Росії" [ВП] (Khoroshenko v. Russia) [GC], заява № 41418/04, пункт 121, ЄСПЛ 2015; див. також справи, на які зроблено посилання в згаданому рішенні у справі "Мюррей проти Нідерландів" (Murray v. Netherlands), пункт 102). Аналогічні міркування застосовуються і за статтею 3 Конвенції з огляду на те, що повага до людської гідності вимагає від адміністрації установ виконання покарань прагнення реабілітувати засуджених до довічного позбавлення волі (див. згадане рішення у справі "Мюррей проти Нідерландів" (Murray v. Netherlands), пункти 103 і 104). З цього випливає, що такий необхідний перегляд повинен враховувати прогрес засудженого у реабілітації із урахуванням оцінки, чи був такий прогрес настільки значним, що триваюче тримання під вартою більше не може виправдовуватися законними пенологічними підставами (див. згадане рішення у справі "Вінтер та інші проти Сполученого Королівства" (Vinter And Others v The United Kingdom), пункти 113-116). Отже, перегляд, що обмежується тільки підставами гуманності, є неповним (див. там само, пункт 127).

44. Закріплені у національному законодавстві критерії та умови перегляду повинні бути достатньо чіткими та визначеними, а також відображати відповідну практику Суду. Визначеність у цьому питанні є не тільки загальною вимогою принципу верховенства права, а й лежить в основі процесу реабілітації, який може ускладнитися, якщо порядок перегляду покарання та перспективи звільнення є неясними або невизначеними. Отже, засуджені, яким було обрано покарання у виді довічного позбавлення волі, мають право від самого початку знати, що вони повинні зробити для того, щоб питання про їхнє дострокове звільнення було розглянуто та за яких умов. Сюди відноситься і те, коли відбуватиметься перегляд покарання або коли про такий перегляд можна буде клопотати (див. згадане рішення у справі "Вінтер та інші проти Сполученого Королівства" (Vinter And Others v The United Kingdom), пункт 122). У зв’язку з цим Суд зазначив, що відповідні порівняльні та міжнародні документи чітко передбачають, що перегляд має відбуватися не пізніше ніж через двадцять п’ять років після обрання покарання, з періодичними переглядами після цього (див. там само, пункти 68, 118, 119 і 120). Разом з тим, Суд також зазначив, що це питання охоплюється свободою розсуду, яка має надаватися Договірним державам у питаннях здійснення правосуддя та обрання покарання (див. там само, пункти 104, 105 і 120).

45. Щодо характеру перегляду Суд наголосив, що з огляду на свободу розсуду, яка має надаватися Договірним державам, його завдання не полягає у визначенні того, чи повинен цей перегляд здійснюватися органами судової або виконавчої влади (див. згадане рішення у справі "Вінтер та інші проти Сполученого Королівства" (Vinter And Others v The United Kingdom), пункт 120). Отже, кожна держава самостійно визначає, здійснюється такий перегляд органами виконавчої чи судової влади.".

(b) Застосування зазначених принципів у цій справі

169. Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що в Україні засуджені до довічного позбавлення волі можуть розраховувати на звільнення лише у двох випадках: якщо вони страждають на серйозне захворювання, несумісне з подальшим триманням під вартою, або якщо помилувані Президентом (див. пункти 73, 74, 79, 82 і 86). Проте у першому випадку подальше одужання, якщо таке можливо, означатиме кінець свободи цієї особи та її повернення до установи виконання покарань (див. пункт 73).

170. Суд неодноразового встановлював, що зміна покарання у виді довічного позбавлення волі у зв’язку зі смертельним захворюванням, що означає лише те, що засудженому дозволяється померти вдома або у хоспісі, а не у стінах установи виконання покарань, не може вважатися "перспективою звільнення" у розумінні, яке надає цьому поняттю Суд (див. рішення у справі "Вінтер та інші проти Сполученого Королівства" [ВП] (Vinter And Others v The United Kingdom) [GC], заява № 66069/09 та 2 інші заяви, пункт 127, ЄСПЛ 2013 (витяги), та "Матіошаітіс та інші проти Литви" (<...>), заява № 22662/13 та 7 інших заяв, пункт 162, від 23 травня 2017 року, з посиланнями на вказану у ньому практику).

171. Отже, законодавство та практика здійснення президентського помилування, що є єдиною можливістю пом’якшити покарання у виді довічного позбавлення волі в Україні, потребує більш ретельного аналізу (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Ласло Магьяр проти Угорщини" (<...>), заява № 73593/10, пункт 56, від 20 травня 2014 року).

172. Суд зазначає, що порядок розгляду клопотань про помилування закріплено у Положенні про порядок здійснення помилування, затвердженому Указом Президента України для цього. Щодо міркувань, які мають враховуватися під час розгляду клопотання про помилування, положення посилається на "ступінь тяжкості вчиненого злочину, строк відбутого покарання, особу засудженого, його поведінку, щире каяття, стан відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди, сімейні та інші обставини" (див. пункт 86).

173. На думку Суду, зазначені міркування містять певні вказівки щодо критеріїв та умов перегляду покарання у виді довічного позбавлення волі та можуть вважатися такими, що посилаються на законні пенологічні підстави для подальшого тримання засуджених під вартою (див., для порівняння, рішення у справах "Боден проти Франції" (Bodein v. France), заява № 40014/10, пункт 60, від 13 листопада 2014 року, "Мюррей проти Нідерландів" [ВП] (Murray v. the Netherlands) [GC], заява № 10511/10, пункт 100, від 26 квітня 2016 року, а також "Харакчієв і Толумов проти Болгарії" (Harakchiev and Tolumov v. Bulgaria), заяви № 15018/11 і № 61199/12, пункт 258, ЄСПЛ 2014 (витяги), та подальший аналіз Суду в згаданому рішенні у справі "Хатчінсон проти Сполученого Королівства" (Hutchinson v. the United Kingdom), пункт 61). Проте варто зазначити, що ці міркування застосовні у контексті більш широких обмежень. Зокрема, Положення про порядок здійснення помилування передбачає, що "особи, які засуджені за тяжкі чи особливо тяжкі злочини або мають дві і більше судимостей за вчинення умисних злочинів, … можуть бути помилувані у виняткових випадках за наявності надзвичайних обставин" (див. пункт 86). До цієї категорії явно відносяться всі засуджені до довічного позбавлення волі (див. пункт 76). Невідомо, що розуміється під "винятковими випадками" і "надзвичайними обставинами", і ніщо не вказує на те, що відповідно до національного законодавства, яке наразі діє в Україні, пенологічні підстави для тримання особи під вартою мають значення для тлумачення цих понять.

174. Іншими словами, засуджені, яким було обрано покарання у виді довічного позбавлення волі, від самого початку не знають, що вони повинні зробити для того, щоб питання про їхнє дострокове звільнення було розглянуто та за яких умов (див. згадані рішення у справах "Вінтер та інші проти Сполученого Королівства" (Vinter And Others v The United Kingdom), пункт 121, та "Хатчінсон проти Сполученого Королівства" (Hutchinson v. the United Kingdom), пункт 44).

175. Суд також бере до уваги твердження Уряду, що станом на квітень 2016 року в Україні не було засуджених до довічного позбавлення волі, які б мали право на президентське помилування, оскільки двадцятирічний період "очікування" мав обчислюватися з 2000 року, коли в Україні було введено покарання у виді довічного позбавлення волі, а тому мав би закінчитися не раніше 2020 року (див. пункт 166). Проте згідно з інформацією, наданою головою Департаменту з питань помилування під час брифінгу 06 липня 2016 року, станом на червень 2016 року більше сімдесяти засуджених до довічного позбавлення волі відбули необхідний мінімальний двадцятирічний строк в установі виконання покарань, і сорок із них подали клопотання про президентське помилування, але у задоволенні їхніх клопотань було відмовлено (див. пункт 91). Така радикальна відмінність у тлумаченні органами влади двадцятирічного періоду "очікування" є, на думку Суду, ще однією ознакою відсутності достатньої чіткості та визначеності застосовних критеріїв і умов перегляду покарання у виді довічного позбавлення волі у порядку президентського помилування.

176. З огляду на зазначене Суд схильний погодитись з аргументом заявника, що обчислення двадцятип’ятирічного строку позбавлення волі, що замінює довічне позбавлення волі у випадку президентського помилування, може також тлумачитися по-різному. Заявник навів чотири можливі сценарії (див. пункт 157). Один із них, який полягає в тому, що у випадку задоволення клопотання про президентське помилування мінімальний період позбавлення волі становитиме тридцять вісім років і дев’ять місяців, узгоджується з тлумаченням зазначеного законодавчого положення авторами видання "Кримінально-виконавчий кодекс України: Науково-практичний коментар" (див. пункт 84). Як відомо з відкритих джерел, єдина засуджена до довічного позбавлення волі, чиє клопотання про помилування було задоволено, відбула двадцять років і два місяці (див. пункт 93). Підстави для застосованого обчислення невідомі.

177. Суд також зазначає, що порядок помилування в Україні не зобов’язує ні Комісію у питаннях помилування, ні Президента України обґрунтовувати свої рішення, прийняті за клопотаннями про помилування. У своїй практиці Суд встановив, що прозорість перегляду покарання у виді довічного позбавлення волі можна також забезпечити іншими способами, такими як, наприклад, зобов’язання Комісії у питаннях помилування враховувати відповідну практику міжнародних судів та інших органів щодо тлумачення і застосування міжнародних стандартів у сфері прав людини, чинних для відповідної держави, та регулярно публікувати звіти про свою діяльність з детальним описом процесу розгляду клопотань про помилування (див. згадане рішення у справі "Хатчінсон проти Сполученого Королівства" (Hutchinson v. the United Kingdom), пункт 61). В Україні така інформація не оприлюднюється, за винятком загального переліку критеріїв, що стосуються розгляду клопотань про помилування (див. пункт 86), щоб продемонструвати, яким чином ці критерії застосовуються Президентом України на практиці, якщо взагалі застосовуються. Єдиним випадком, коли органи влади з питань помилування поінформували громадськість про свою діяльність, був проведений 06 липня 2016 року головою Департаменту з питань помилування брифінг для засобів масової інформації. Проте це був окремий випадок, присвячений оприлюдненню певної статистики (див. пункти 91 і 92).

178. Суд визнає, що з огляду на свободу розсуду, яка має надаватися Договірним державам у питаннях відправлення кримінального правосуддя та обрання покарання, його завдання не полягає у визначенні форми, як має здійснюватися такий перегляд (виконавчою або судовою гілками влади) (див. пункт 168). Однак Суд вважає, що для забезпечення належного розгляду змін і прогресу в реабілітації засудженого до довічного позбавлення волі, якими б значними вони не були, перегляд повинен передбачати або надання обґрунтування органами виконавчої влади, або судовий перегляд, аби уникнути навіть ознаки свавілля (див. згадане рішення у справі "Матіошаітіч та інші проти Литви" (<...>), пункт 181, з подальшими посиланнями на практику).

179. У цій справі відсутність у Президента України та підконтрольних йому органів державної влади зобов’язання обґрунтовувати свої рішення за клопотаннями про помилування ще більш обтяжується відсутністю будь-якого судового перегляду цих рішень. За таких обставин здійснення засудженими до довічного позбавлення волі свого права на перегляд їхнього покарання у виді довічного позбавлення волі через президентське помилування не може вважатися захищеним достатніми процесуальними гарантіями (див. згадане рішення у справі "Мюррей проти Нідерландів" (Murray v. the Netherlands), пункт 100).

180. Отже, у світлі зазначених міркувань Суд вважає, що в Україні президентські повноваження щодо здійснення помилування є сучасним еквівалентом королівської прерогативи помилування, яка ґрунтується на принципі гуманності, а не на порядку, заснованому на пенологічних підставах і з належними процесуальними гарантіями, щодо перегляду ситуації засудженого для можливої зміни його покарання у виді довічного позбавлення волі (див., для порівняння, згадане рішення у справі "Матіошаітіс та інші проти Литви" (<...>), пункт 173).

181. Суд також повторює, що політика європейських країн щодо обрання покарань наразі акцентує увагу на реабілітаційній меті позбавлення волі, навіть у випадку засуджених до довічного позбавлення волі (див., наприклад, згадане рішення у справі "Матіошаітіс та інші проти Литви" (<...>), пункт 163). Засудженим до довічного позбавлення волі має надаватися можливість реабілітуватися. Щодо обсягу покладених у зв’язку з цим на державу зобов’язань Суд вважає, що хоча держави не несуть відповідальності за реабілітацію засуджених до довічного позбавлення волі, тим не менше, вони зобов’язані забезпечити таким засудженим можливість реабілітуватися. В іншому випадку засуджений до довічного позбавлення волі може бути позбавлений можливості реабілітуватися, внаслідок чого необхідний для зменшення строку довічного позбавлення волі перегляд, під час якого оцінюється прогрес у реабілітації, не буде здатний призвести до пом’якшення, зменшення або звільнення від відбування покарання у виді довічного позбавлення волі або до умовно-дострокового звільнення засудженого. Зобов’язання забезпечувати можливість реабілітації має розглядатися як зобов’язання вжиття заходів, а не досягнення результатів. Проте воно призводить до позитивного зобов’язання забезпечити в установі виконання покарань для засуджених до довічного позбавлення волі такий режим, який є сумісним з метою реабілітації та дозволяє таким засудженим досягнути у ній прогресу. У цьому контексті Суд уже встановив, що таке зобов’язання існує тоді, коли режим установи виконання покарань або умови тримання під вартою перешкоджають реабілітації (див. згадане рішення у справі "Мюррей проти Нідерландів" (Murray v. the Netherlands), пункт 104, з подальшими посиланнями).

182. Суд зазначає, що в Україні засуджені до довічного позбавлення волі відокремлені від інших засуджених і щодня проводять до двадцяти трьох годин у своїх камерах, які зазвичай розраховані на двох чи трьох засуджених, з мінімально організованою діяльністю та спілкуванням (див. пункти 83 і 107). Уряд не пояснив, яким чином у таких умовах засуджені можуть досягти прогресу у реабілітації.

183. Суд також зазначає, що у зауваженнях Уряду в цій справі питання соціальної реабілітації засуджених до довічного позбавлення волі навіть не згадувалося.

184. Отже, Суд не може не дійти висновку, що існуючий в Україні режим для засуджених до довічного позбавлення волі є несумісним з метою реабілітації.

185. Зрештою, у своїй практиці Суд встановив, що оцінюючи те, чи є покарання у виді довічного позбавлення волі de facto скоротним, важливим може бути врахування статистичної інформації щодо попереднього застосування зазначеного порядку перегляду, у тому числі щодо кількості помилуваних осіб (див. згадане рішення у справі "Мюррей проти Нідерландів" (Murray v. The Netherlands), пункт 100, з подальшими посиланнями).

186. З відкритих джерел відомо, що наразі в Україні було задоволено лише одне клопотання про помилування засудженої до довічного позбавлення волі (див. пункт 93). Зі статистичної точки зору це вказує на те, що на практиці засуджені до довічного позбавлення волі не мають перспектив на задоволення їхніх клопотань про помилування.

187. Усі зазначені міркування підводять Суд до висновку, що було порушено статтю 3 Конвенції у зв’язку з тим, що покарання заявника у виді довічного позбавлення волі неможливо скоротити.

IV. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ

188. Заявник також скаржився за статтею 8 Конвенції на обмеження його права на побачення з родичами.

189. З огляду на факти справи, доводи сторін і свої висновки за статтею 3 Конвенції (див. пункти 153 і 187) Суд вважає, що він розглянув основні юридичні питання, порушені у цій заяві, та немає необхідності у винесенні окремого рішення щодо прийнятності та суті зазначеної скарги (див., наприклад, рішення у справі "Центр юридичних ресурсів в інтересах Валентина Кимпеану проти Румунії" [ВП] (<...>) [GC], заява № 47848/08, пункт 156, ЄСПЛ 2014).

V. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 46 КОНВЕНЦІЇ

190.Стаття 46 Конвенції передбачає:

"1. Високі Договірні Сторони зобов’язуються виконувати остаточні рішення Суду в будь-яких справах, у яких вони є сторонами.

2. Остаточне рішення Суду передається Комітетові Міністрів, який здійснює нагляд за його виконанням.".

191. Суд повторює, що відповідно до статті 46 Конвенції Високі Договірні Сторони взяли на себе зобов’язання виконувати остаточні рішення Суду в усіх справах, в яких вони є сторонами, а Комітет міністрів Ради Європи здійснює нагляд за їхнім виконанням. З цього випливає, що рішення, в якому Суд встановив порушення, юридично зобов’язує державу-відповідача не просто виплатити відповідним особам суми справедливої сатисфакції, присуджені за статтею 41 Конвенції, але й вжити заходи загального та/або індивідуального характеру під наглядом Комітету міністрів (див. рішення у справах "Ассанідзе проти Грузії" [ВП] (Assanidze v. Georgia) [GC], заява № 71503/01, пункт 198, ЄСПЛ 2004-II, та "Грінз та М.Т. проти Сполученого Королівства" (Greens and M.T. v. the United Kingdom), заяви № 60041/08 і № 60054/08, пункт 106, ЄСПЛ 2010 (витяги)). Держава зобов’язана вживати такі заходи також щодо інших осіб, ситуація яких аналогічна ситуації заявника, зокрема, шляхом усунення проблем, які призвели до таких висновків Суду (див. рішення у справі "Алішич та інші проти Боснії і Герцеговини, Хорватії, Сербії, Словенії та колишньої Югославської Республіки Макаденія" [ВП] (<...>) [GC], заява № 60642/08, пункт 142, ЄСПЛ 2014).

192. Порушення статті 3 Конвенції, яке Суд встановив у цій справі у зв’язку з тим, що покарання заявника у виді довічного позбавлення волі було таким, яке неможливо було скоротити, впливає на багатьох людей. На розгляді Суду перебувають більше шістдесяти аналогічних заяв і можливо буде подано багато інших. Тому перед розглядом індивідуальних вимог заявника щодо справедливої сатисфакції за статтею 41 Конвенції Суд бажає розглянути, якими можуть бути наслідки для держави-відповідача відповідно до статті 46 Конвенції (див., наприклад, рішення у справі "Спахіч та інші проти Боснії і Герцеговини" (<...>), заява № 20514/15 і 15 інших заяв, пункт 33, від 14 листопада 2017 року).

193. Суд повторює, що Договірні держави користуються широкою свободою розсуду, вирішуючи питання щодо належної тривалості покарання у виді позбавлення волі за конкретні злочини. Сам факт того, що зрештою покарання у виді довічного позбавлення волі може бути відбутим у повному обсязі не суперечить статті 3 Конвенції. Отже, перегляд покарання у виді довічного позбавлення волі необов’язково має призвести до звільнення відповідного засудженого (див. згадане рішення у справі "Ласло Магьяр проти Угорщини" (<...>), пункт 72, від 20 травня 2014 року).

194. Тим не менш, Суд зазначає, що оскільки ця справа стосується питання того, що покарання у виді довічного позбавлення волі є таким, яке неможливо скоротити, вона свідчить про наявність системної проблеми, для вирішення якої вимагається вжиття заходів загального характеру. Характер встановленого за статтею 3 Конвенції порушення свідчить, що для належного виконання цього рішення від держави-відповідача вимагатиметься впровадження реформи системи перегляду покарань у виді довічного позбавлення волі. Механізм такого перегляду повинен гарантувати перевірку у кожному конкретному випадку, чи обґрунтовано триваюче тримання під вартою законними пенологічними підставами, та має надавати засудженим до довічного позбавлення волі можливість передбачити з певним ступенем точності, що їм треба зробити, аби було розглянуто питання щодо їх звільнення, та за яких умов це можливо, відповідно до стандартів, розроблених практикою Суду.

VI. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

195.Стаття 41 Конвенції передбачає:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.".

A. Шкода

196. Заявник вимагав 49 423,71 українських гривень (далі - грн) в якості відшкодування матеріальної шкоди, у тому числі 28 215 грн, витрачених на харчування і воду під час тримання під вартою у Херсонській виправній колонії № 61, та 21 217 грн, витрачених на медичні препарати і поштові послуги. Він також вимагав 100 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

197. Уряд оскаржив ці вимоги як необґрунтовані та надмірні.

198. Суд встановив порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з неспроможністю адміністрації виправної колонії забезпечити заявника належною медичною допомогою з 03 липня 2010 року (див. пункт 153). Він вважає, що існує прямий причинно-наслідковий зв’язок між понесеними заявником витратами на медичні препарати та порушенням статті 3 Конвенції (див. рішення у справі "Мірзашвілі проти Грузії" (Mirzashvili v. Georgia), заява № 26657/07, пункт 84, від 07 вересня 2017 року). Щодо інших витрат, на які посилався заявник, Суд не вбачає жодного прямого причинно-наслідкового зв’язку між встановленими порушеннями та стверджуваною матеріальною шкодою. Питання щодо витрат заявника на поштові послуги буде розглянуто у підрозділі "Судові та інші витрати".

199. Беручи до уваги надані заявником квитанції, Суд присуджує йому 750 євро в якості відшкодування матеріальної шкоди.

200. Суд також вважає, що заявник мав зазнати болю та страждань у зв’язку з відсутністю належної медичної допомоги, що призвело до непоправного погіршення стану його здоров’я, для відновлення якого недостатньо встановлення у цьому рішенні порушення Конвенції. Здійснюючи оцінку на засадах справедливості, Суд присуджує заявнику 10 000 євро за цим пунктом.

201. Щодо встановлення порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з тим, що покарання заявника у виді довічного позбавлення волі неможливо скоротити, Суд вважає, що встановлення порушення становить достатню справедливу сатисфакцію (див., наприклад, згадані рішення у справах "Вінтер та інші проти Сполученого Королівства" (Vinter and Others v. the United Kingdom), пункт 136, та "Мюррей проти Нідерландів" (Murray v. the Netherlands), пункт 131).

B. Судові та інші витрати

202. Заявник також вимагав 17 400 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді, які мають бути сплачені безпосередньо на банківський рахунок пана Тарахкала. Для обґрунтування своєї вимоги заявник надав договір про надання правової допомоги, підписаний ним та п. Тарахкалом 20 квітня 2016 року, за яким розмір погодинної ставки становив 150 євро. Відповідно до договору оплата мала бути здійснена після закінчення провадження у м. Страсбурзі і в межах присудженої Судом суми компенсації судових та інших витрат. Заявник також надав акт про виконану роботу від 04 червня 2016 року за зазначеним договором. У ньому було зазначено, що пан Тарахкало працював над справою 116 годин (17 400 євро).

203. Уряд заперечив проти цієї вимоги як надмірної.

204. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У цій справі, з огляду на наявні у нього документи та зазначені критерії, Суд вважає за розумне задовольнити вимогу заявника частково та присудити йому 10 000 євро в якості компенсації витрат на правову допомогу, понесених під час провадження у Суді, та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись заявнику. Ця сума має бути сплачена на банківський рахунок п. Тарахкала, як зазначено заявником (див., наприклад, рішення у праві "Бєлоусов проти України" (Belousov v. Ukraine), заява № 4494/07, пункти 116 і 117, від 07 листопада 2013 року).

205. Крім того, з урахуванням наданих заявником квитанцій про оплату поштових послуг (див. пункти 196 і 198) Суд присуджує йому 20 євро в якості відшкодування поштових витрат.

C. Пеня

206. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

1.Оголошує одноголосно прийнятними скарги заявника за статтею 3 Конвенції на відсутність належної медичної допомоги під час тримання під вартою та те, що його покарання у виді довічного позбавлення волі є таким, яке неможливо скоротити.

2.Оголошує одноголосно неприйнятною скаргу заявника за статтею 3 Конвенції щодо побутових умов тримання його під вартою у Херсонській виправній колонії № 61 і Херсонському СІЗО.

3.Постановляє одноголосно, що було порушено статтю 3 Конвенції у зв’язку з відсутністю належної медичної допомоги, доступної заявнику, під час тримання його під вартою з 03 липня 2010 року.

4.Постановляє одноголосно, що було порушено статтю 3 Конвенції у зв’язку з тим, що покарання заявника у виді довічного позбавлення волі є таким, яке неможливо скоротити.

5.Постановляє п’ятьма голосами проти двох, що немає необхідності розглядати питання прийнятності та суть скарги заявника за статтею 8 Конвенції.

6.Постановляє шістьма голосами проти одного, що встановлення порушення становить достатню справедливу сатисфакцію моральної шкоди, якої зазнав заявник у зв’язку з його скаргою на те, що його покарання у виді довічного позбавлення волі є таким, яке неможливо скоротити.

7.Постановляє одноголосно, що:

(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявнику такі суми та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись заявнику; ці суми мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(i) 750 (сімсот п’ятдесят) євро в якості відшкодування матеріальної шкоди;

(ii) 10 000 (десять тисяч) євро в якості відшкодування моральної шкоди, якої заявник зазнав у зв’язку з відсутністю належної медичної допомоги з 03 липня 2010 року;

(iii) 10 000 (десять тисяч) євро в якості компенсації витрат на правову допомогу, понесених під час провадження у Суді (чиста присуджена сума має бути сплачена на банківський рахунок захисника заявника, п. Тарахкала);

(iv) 20 (двадцять) євро в якості компенсації поштових та інших витрат;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

8.Відхиляє шістьма голосами проти одного решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 12 березня 2019 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.

Відповідно до пункту 2 статті 45 Конвенції та пункту 2 правила 74 Регламенту Суду до цього рішення додаються окремі думки суддів П. Пінто де Альбукерке, Е. Куріс і М. Бошняк.

П.П.A.

M.Ц.

1. Я погоджуюся з висновками у цій справі, за винятком рішення за статтею 41 Конвенції. З підстав, уже зазначених у моїй думці у справі "Мюррей проти Нідерландів" (Murray v. the Netherlands)-1, я не можу погодитися з позицією більшості у цій справі, що "встановлення порушення становить достатню справедливу сатисфакцію моральної шкоди, якої зазнав заявник у зв’язку з його скаргою на те, що його покарання у виді довічного позбавлення волі є таким, яке неможливо скоротити"-2. На додаток до аргументів, наведених в рішенні у справі "Мюррей проти Нідерландів" (Murray v. the Netherlands), я хотів би підкреслити, що важливо відрізняти обов’язок визнати порушення статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), з одного боку, та обов’язок, який з цього випливає, забезпечити повне відшкодування - з іншого-3. У цій справі більшість не забезпечила такого відшкодування, хоча визнала порушення.

2. Тоді як я цілком погоджуюся з висновком палати про порушення статті 3 Конвенції у цій справі у зв’язку з відсутністю доступної медичної допомоги та тим, що покарання заявника у виді довічного позбавлення волі було таким, яке неможливо скоротити, я не погоджуюсь з обґрунтуванням палати у пункті 178, що "з огляду на свободу розсуду, яка має надаватися Договірним державам у питаннях відправлення кримінального правосуддя та обрання покарання, його завдання не полягає у визначенні форми, як має здійснюватися такий перегляд (виконавчою або судовою гілками влади)", а тому "перегляд повинен передбачати або надання обґрунтування органами виконавчої влади, або судовий перегляд, аби уникнути навіть ознаки свавілля".

На мою думку, ймовірна перспектива, зокрема те, що обов’язок обґрунтовувати рішення та обов’язок забезпечити судовий перегляд є альтернативними, а не кумулятивними варіантами, не відповідає рішенню Великої палати у згаданій справі "Мюррей проти Нідерландів" (Murray v. the Netherlands). Отже, це рішення посилило відсутність ясності та послідовності у власній практиці Суду.

3. Було зазначено, що Суд не встановлює форму механізму перегляду-4. Проте в рішенні у справі "Мюррей проти Нідерландів" (Murray v. the Netherlands) Велика палата пішла на крок далі, зазначивши:

"... Право засудженого на перегляд передбачає безпосередню оцінку відповідної інформації, а перегляд також має супроводжуватися достатніми процесуальними гарантіями. Засуджений необхідною мірою повинен знати, що він має зробити для того, щоб його кандидатуру було розглянуто для звільнення та за яких умов це може вимагати надання обґрунтування, ці умови повинні захищатися доступом до судового перегляду"-5.