Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Швець проти України"

Європейський суд з прав людини (четверта секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Поль Лемменс (<…>), Голова,

Карло Ранцоні (<…>),

Петер Пацолай (<…>), судді,

та Андреа Там’єтті (<…>), заступник Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 02 липня 2019 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справу було розпочато за заявою (№ 22208/17), яку 14 березня 2017 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Микола Петрович Швець (далі - заявник).

2. Заявника представляла пані І. Коваль - юрист, яка практикує у м. Києві. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений, п. І. Ліщина.

3. Заявник скаржився за статтями 6 і 8 Конвенції на незабезпечення йому національними органами влади доступу до його онуки.

4. 11 травня 2017 року про заяву було повідомлено Уряд.

5. Уряд заперечив проти розгляду заяви комітетом, але не навів жодних підстав. Розглянувши заперечення Уряду, Суд відхиляє його.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

6. Заявник народився у 1946 році та проживає у м. Черкаси.

7. Заявник по батьківській лінії є дідом В., яка народилася у 2011 році та проживала у м. Києві до розлучення батьків у кінці 2014 року. Після звернення заявника та батька В. із заявами вони з’ясували, що В. та її мати (Д.) переїхали до м. Херсону (приблизно 550 км від м. Києва). Спроби заявника побачитися з В. у м. Херсоні були безуспішними.

А. Провадження щодо права на спілкування

8. 23 червня 2015 року заявник звернувся до Святошинського районного суду м. Києва (далі - суд першої інстанції), вимагаючи зобов’язати Д. надати йому доступ до онуки В. та негайно повернути її до м. Києва. Заявник також клопотав про встановлення судом графіка регулярних побачень з онукою у м. Києві.

9. 18 квітня 2016 року суд першої інстанції задовольнив позов частково. Він встановив, що згідно з національним законодавством (див. пункт 23 ) заявник мав право спілкуватися зі своєю онукою та брати участь у її вихованні, а мати дитини не могла перешкоджати йому у здійсненні цього права. Розглянувши факти, суд постановив, що заявник міг спілкуватися з онукою першої та третьої суботи місяця з 10 год. 00 хв. до 17 год. 00 хв. Суд зазначив, що побачення повинні відбуватися за місцем проживання Д. та в її присутності. Він зазначив, що у січні 2016 року суд, який розглядав спір між батьками щодо місця проживання В., визначив місце проживання В. з її матір’ю. Отже, підстав для зобов’язання повернути дитину до м. Києва, де вона раніше проживала, не було.

10. Заявник подав апеляційну скаргу, стверджуючи, серед іншого, що незважаючи на встановлення графіка побачень, суд не вирішив головного питання - відмову матері надати заявнику доступ до дитини. Заявник стверджував, що суд першої інстанції не вирішив питання щодо зобов’язання матері дитини усунути перешкоди у його спілкуванні з дитиною.

11. 08 червня 2016 року Апеляційний суд міста Києва зазначив, що суд першої інстанції належним чином розглянув межі розгляду справи з огляду на те, що заявник змінив та доповнив свої вимоги під час провадження. Далі апеляційний суд вніс зміни до рішення суду першої інстанції та обґрунтував це тим, що побачення заявника з дитиною не повинні були відбуватися у присутності матері дитини. Суд вважав, що між заявником та Д. склалися неприязні стосунки, та присутність Д. під час побачень негативно вплине на спілкування заявника з дитиною. Суд додав, що у заявника склався дуже тісний зв’язок зі своєю онукою. Він був добре обізнаний про проблеми з її здоров’ям і потреби та міг доглядати за нею. Отже, перешкод, які б заважали його спілкуванню з дитиною наодинці, не було. Рішення від 18 квітня 2016 року (див. пункт 9) зі змінами набрало законної сили після ухвалення рішення апеляційного суду.

12. Заявник подав касаційну скаргу, стверджуючи, що суди не зобов’язали Д. дозволити йому бачитися з дитиною.

13. 14 вересня 2016 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ відхилив касаційну скаргу заявника у зв’язку з необґрунтованістю, дійшовши висновку, що суди нижчих інстанцій правильно застосували законодавство та надали належне обґрунтування своїх рішень.

В. Подальше провадження та події

14. У період з жовтня по грудень 2016 року заявник скаржився до поліції, стверджуючи, що Д. вчиняла правопорушення, не виконуючи рішення суду щодо прав заявника на спілкування. У грудні 2016 року за цими твердженнями було порушено кримінальне провадження.

15. 12 квітня 2017 року Державна виконавча служба України відмовила у відкритті виконавчого провадження за рішенням від 18 квітня 2016 року, зазначивши, що законодавство не передбачало способу та порядку виконання такого рішення.

16. 21 квітня 2017 року заявник звернувся до суду першої інстанції із заявою про встановлення можливого способу та порядку виконання рішення від 18 квітня 2016 року. Заявник просив суд офіційно зобов’язати Д. передавати йому дитину у встановлені судом дні побачень.

17. 16 червня 2017 року суд першої інстанції встановив, що рішення від 18 квітня 2016 року набрало законної сили, проте Д. його не виконувала. Тому суд постановив ухвалу, якою зобов’язав Д. передавати дитину заявнику відповідно до графіка побачень.

18. Д. оскаржила це рішення.

19. 27 вересня 2017 року Апеляційний суд міста Києва відхилив апеляційну скаргу Д. у зв’язку з безпідставністю. Апеляційний суд зазначив, що Д. не виконувала рішення суду від 18 квітня 2016 року та перешкоджала побаченням заявника з дитиною. Водночас державні виконавці не могли виконати рішення, оскільки не було встановлено спосіб та порядок його виконання. Отже, необхідно було ухвалити додаткове судове рішення та постановити, що Д. була зобов’язана передавати дитину заявнику відповідно до графіка побачень.

20. Д. подала касаційну скаргу. 23 жовтня 2017 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, не навівши конкретних підстав, зупинив виконання рішення від 16 червня 2017 року до розгляду касаційної скарги Д. Про результат цього провадження Суд поінформовано не було.

С. Спір між батьками дитини щодо її місця проживання

21. 24 травня 2018 року після подання скарги батьком В. суд першої інстанції вирішив, що дитина повинна проживати разом із батьком (сином заявника) у м. Києві. Суд постановив негайно виконати це рішення.

22. 30 травня 2018 року Державна виконавча служба України забезпечила передання дитини її батькові. З того часу заявник мав усі можливості брати участь у вихованні дитини.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

23.Частина перша статті 257 Сімейного кодексу України 2002 року передбачає, що баба, дід, прадід, прабаба мають право спілкуватися зі своїми внуками, правнуками та брати участь у їх вихованні. Частина друга статті 257 Кодексу передбачає, що батьки чи інші особи, з якими проживає дитина, не мають права перешкоджати у здійсненні бабою, дідом, прабабою, прадідом своїх прав щодо виховання внуків або правнуків. Баба, дід, прабаба, прадід мають право на звернення до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні цих прав.

24. Відповідні положення національного законодавства щодо виконавчого провадження наведені в рішенні у справі "Вишняков проти України" (Vyshnykov v. Ukraine), заява № 25612/12, пункт 28, від 24 липня 2018 року.

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ

25. Заявник скаржився за статтями 6 і 8 Конвенції на незабезпечення національними органами влади його доступу до онуки.

26. Суд, якому належить провідна роль щодо здійснення юридичної кваліфікації фактів справи (див. рішення у справі "Радомілья та інші проти Хорватії" [ВП] (Radomilja and Others v. Croatia) [GC], заяви № 37685/10 та № 22768/12, пункти 114 і 126, від 20 березня 2018 року), розгляне цю скаргу лише з точки зору статті 8 Конвенції.

27. Це положення передбачає:

"1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.".

А. Прийнятність

28. Уряд стверджував, що у провадженні на національному рівні заявник, головним чином, переймався поверненням дитини до м. Києва, а не своїм доступом до дитини. Національні суди належним чином розглянули вимоги заявника. Якщо заявник був незадоволений результатом, він міг повторно звернутися до національних судів за захистом своїх прав на спілкування, вимагаючи усунути перешкоди у спілкуванні з онукою. Більше того, після встановлення національними судами способу та порядку виконання відповідного рішення державні виконавці могли виконати рішення, яким було встановлено домовленості про побачення. З огляду на це Уряд вважав, що скаргу заявника слід визнати неприйнятною у зв’язку з невичерпанням національних засобів юридичного захисту, а також явною необґрунтованістю.