Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Кін проти України"

Європейський суд з прав людини (четверта секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Пауло Пінто де Альбукерке (<...>), Голова,

Егідіюс Куріс (<...>),

Юлія Антоанелла Моток (<...>), судді,

та Андреа Там’єтті (<...>), заступник Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 27 листопада 2018 року,

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справу було розпочато за заявою (№ 46990/07), яку 17 жовтня 2007 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянка України, пані Віра Максимівна Кін (далі - заявниця).

2. Заявницю, якій була надана правова допомога, представляли п. М. Тарахкало та пані А. Салюк - юристи, які практикують у м. Києві. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений на останніх етапах провадження п. І. Ліщина.

3. 23 серпня 2016 року про скарги за статтею 3, пунктом 1 статті 5 та статтею 8 Конвенції (щодо подій 29 травня 2000 року) та про скаргу за пунктом 1 статті 6 Конвенції (на тривалість кримінального провадження щодо заявниці) було повідомлено Уряд. Решту скарг у заяві було визнано неприйнятними відповідно до пункту 3 правила 54 Регламенту Суду .

4. Уряд заперечив проти розгляду заяви комітетом, але не навів жодних підстав. Розглянувши заперечення Уряду, Суд відхиляє його (див. аналогічний підхід у рішеннях у справах "Неділенко та інші проти України" [Комітет] (Nedilenko and Others v. Ukraine) [Committee], заява № 43104/04, пункт 5, від 18 січня 2018 року, "Лада проти України" [Комітет] (Lada v. Ukraine) [Committee], заява № 32392/07, пункт 4, від 06 лютого 2018 року, та "Гелетей проти України" [Комітет] (Geletey v. Ukraine) [Committee], заява № 23040/07, пункт 4, від 24 квітня 2018 року).

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявниця народилася у 1956 році та проживає у м. Дубно.

6. Заявниця обіймала посаду директора приватної школи у м. Дубно Рівненської області.

A. Кримінальне провадження щодо заявниці та події 29 травня 2000 року

7. 30 березня 2000 року щодо заявниці було порушено кримінальне провадження у зв’язку з невиконанням рішення суду щодо поновлення на посаді вчителя у приватній школі.

8. Згідно з твердженнями заявниці 29 травня 2000 року приблизно о 09 год. 00 хв. працівники Дубенського міськрайвідділу міліції зірвали вхідні двері її будинку. Усередині будинку слідчий Дубенської міжрайонної прокуратури наказав заявниці проїхати до прокуратури на допит. Коли заявниця відмовилася, слідчий наказав працівникам міліції забезпечити її обов’язкову присутність на допиті. Працівники міліції, як стверджувалося, побили заявницю, завели руки за спину та силоміць вивели її з будинку босоніж. Вони посадили її до міліцейського автомобіля та доставили до кабінету слідчого. 29 травня 2000 року приблизно о 13 год. 00 хв. заявницю відпустили.

9. Наступного дня, 30 травня 2000 року, заявницю оглянув лікар, який встановив наявність тілесних ушкоджень на її плечах.

10. 09 квітня 2001 року Дубенська міжрайонна прокуратура закрила кримінальну справу щодо заявниці з огляду на малозначність скоєного нею злочину.

11. 02 серпня 2001 року Дубенський міськрайонний суд скасував постанову від 09 квітня 2001 року у зв’язку з необґрунтованістю та постановив поновити слідство.

12. 14 серпня 2001 року слідство було закінчене та матеріали справи були направлені на розгляд до Дубенського міського суду.

13. 30 січня 2004 року та 13 березня 2006 року Дубенський міськрайоннийий суд ухвалив вироки у справі заявниці, які були скасовані Апеляційним судом Рівненської області у зв’язку з необґрунтованістю.

14. 30 січня 2007 року Дубенський міськрайонний суд визнав заявницю винною у невиконанні судового рішення та вирішив за належне призначити їй покарання у виді штрафу. Проте зрештою він звільнив заявницю від покарання у зв’язку із закінченням встановленого законом строку давності.

15. 17 квітня 2007 року Апеляційний суд Рівненської області відмовив у задоволенні апеляційної скарги заявниці та залишив без змін вирок від 30 січня 2007 року.

16. 13 листопада 2007 року Верховний Суд України відмовив у розгляді касаційної скарги заявниці у зв’язку з недотриманням нею процесуальних норм при її поданні.

B. Провадження на національному рівні щодо стверджуваного жорстокого поводження із заявницею та пов’язані з цим питання

1. Заява про порушення кримінальної справи щодо подій 29 травня 2000 року

17. 02 червня 2000 року заявниця звернулася зі скаргою до Рівненської обласної прокуратури щодо подій 29 травня 2000 року (див. пункт 8). Вона була оглянута судово-медичним експертом, який встановив, що у неї було п’ять синців на плечах та ушкодження лівого плечового суглобу. Судово-медичний експерт зазначив, що тілесні ушкодження утворились від дії твердих тупих предметів; вони могли бути отримані за обставин, описаних заявницею.

18. 30 червня 2000 року за результатами дослідчої перевірки прокуратура Рівненської області відмовила у порушенні кримінальної справи щодо працівників міліції у зв’язку з відсутністю складу злочину.

19. 20 березня 2001 року за скаргою заявниці Генеральна прокуратура України скасувала постанову від 30 червня 2000 року у зв’язку з необґрунтованістю та надала вказівку провести додаткову перевірку. Заявниця не була поінформована про ухвалене у рамках додаткової перевірки рішення. У 2016 році Секретаріатом Урядового уповноваженого було проінформовано, що матеріали цих перевірок були знищені разом з іншими матеріалами стосовно того самого періоду після закінчення встановленого законом періоду зберігання таких документів.

2. Позов про відшкодування шкоди у зв’язку з подіями 29 травня 2000 року

20. 29 травня 2003 року заявниця подала до Дубенського міськрайонного суду цивільний позов, вимагаючи відшкодування шкоди у зв’язку з порушенням недоторканості її житла, її незаконним затриманням та жорстоким поводженням з нею 29 травня 2000 року.

21. 09 липня 2007 року Дубенський міськрайонний суд встановив, що 29 травня 2000 року заявниця зазнала жорстокого поводження та її незаконно доставили з дому до кабінету слідчого. Суд встановив, що органи влади діяли неправомірно та що вони порушили її право на недоторканність житла, право на свободу та право на повагу до людської гідності. Суд присудив заявниці 500 українських гривень (далі - грн, близько 73 євро на час подій) у якості відшкодування моральної шкоди.

22. 26 травня 2008 року Львівський апеляційний адміністративний суд залишив без змін постанову від 09 липня 2007 року.

23. Заявниця подала касаційну скаргу, оскаржуючи розмір присудженого відшкодування шкоди.

24. 08 травня 2009 року Вищий адміністративний суд України встановив, що касаційна скарга не була оформлена неналежним чином. Суд встановив строк, протягом якого заявниця могла усунути недоліки у своїй касаційній скарзі.

25. 13 липня 2009 року Вищий адміністративний суд України повернув касаційну скаргу заявниці без розгляду її по суті, встановивши, що вона не дотрималася процесуальних вимог щодо подання скарг.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

26. Відповідні положення національного законодавства наведені у рішенні у справі "Осипенко проти України" (Osypenko v. Ukraine), заява № 4634/04, пункти 33-36, від 09 листопада 2010 року.

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3, ПУНКТУ 1 СТАТТІ 5 ТА СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ

27. Заявниця скаржилася, що під час подій 29 травня 2000 року: (і) вона зазнала жорстокого поводження та приниження працівників міліції у порушення статті 3 Конвенції; (іі) у цей день вона була незаконно позбавлена свободи з 09 год. 00 хв. до 13 год. 00 хв., що становило порушення пункту 1 статті 5 Конвенції; та (ііі) було порушене її право на повагу до житла за статтею 8 Конвенції.

28. Наведені статті Конвенції у відповідних частинах передбачають:

Стаття 3

"Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.".

Стаття 5

"1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:

...

(b) законний арешт або затримання особи за невиконання законного припису суду або для забезпечення виконання будь-якого обов’язку, встановленого законом;

(c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;

...".

Стаття 8

"1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.".

A. Прийнятність

1. Доводи сторін

29. Уряд доводив, що заявниця втратила свій статус потерпілої стосовно наведених скарг, оскільки національні суди у повному обсязі та чітко визнали порушення її прав та присудили їй достатнє відшкодування. Уряд також стверджував, що якщо заявниця вважала, що відшкодування шкоди було недостатнім, вона мала належним чином порушити це питання у Вищому адміністративному суді України. Проте вона цього не зробила, враховуючи, що її касаційна скарга не була розглянута по суті у зв’язку з недотриманням нею процесуальних формальностей (див. пункт 25). За цих обставин заявниця не вичерпала національні засоби юридичного захисту.

30. Заявниця стверджувала, що вона зберегла статус потерпілої стосовно зазначених скарг, оскільки окрім визнання порушень їй не було надано адекватного відшкодування. Зокрема, не було проведено ефективного розслідування її тверджень про жорстоке поводження, а присуджене відшкодування шкоди було занадто малим, щоб компенсувати її страждання. Заявниця також стверджувала, що вона не могла бути звинувачена у невичерпанні національних засобів юридичного захисту щодо її тверджень про недостатність присудженого відшкодування шкоди: незважаючи на недотримання нею процесуальних формальностей, Вищий адміністративний суд України мав надати заявниці додатковий час, щоб дозволити їй усунути всі процесуальні недоліки в її касаційній скарзі.

2. Оцінка Суду

31. Суд нагадує, що у першу чергу саме національні органи влади мають надати відшкодовування за будь-яке порушення Конвенції (див., inter alia, рішення у справі "Сільядін проти Франції" (Siliadin v. France), заява № 73316/01, пункт 61, ЄСПЛ 2005-VII). Прийняття рішення або вжиття заходів на користь заявника у принципі недостатньо для того, щоб позбавити його статусу "потерпілого" для цілей статті 34 Конвенції, якщо національні органи не визнали, явно або по суті, порушення Конвенції та не надали відшкодування за таке порушення (див., inter alia, рішення у справі "Далбан проти Румунії" [ВП] (Dalban v. Romania) [GC], заява № 28114/95, пункт 44, ЄСПЛ 1999-VI, та згадане рішення у справі "Сільядін проти Франції" (Siliadin v. France), пункт 62).

32. Суд погоджується з твердженням Уряду, що національні суди визнали по суті стверджувані порушення Конвенції (див. пункт 21). Проте залишається питання, чи надали органи влади заявниці відшкодування з метою виправлення цих порушень.

33. Згідно з практикою Суду відшкодування має бути належним та достатнім для виправлення порушення конвенційного права на національному рівні. Загалом Суд вважає, що це залежить від обставин справи, і має враховуватися, зокрема, характер порушення Конвенції, про яке йдеться (див. рішення у справі "Куріч та інші проти Словенії" [ВП] (Kuric and Others v. Slovenia) [GC], заява № 26828/06, пункт 260, ЄСПЛ 2012 (витяги)). У справах про умисне жорстоке поводження порушення статті 3 Конвенції не може бути виправлене лише шляхом присудження відшкодування шкоди потерпілому. Якби органи влади реагували на випадки умисного жорстокого поводження, які сталися з вини представників держави, лише шляхом виплати компенсації, не вживаючи при цьому достатніх заходів для кримінального переслідування та покарання винних осіб, тоді у деяких випадках представники держави могли б фактично безкарно порушувати права тих, хто перебуває під їхнім контролем, а загальна юридична заборона катування і нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження, незважаючи на її основоположну важливість, була би неефективною на практиці (див. рішення у справі "Єроновіч проти Латвії" [ВП] (Jeronovics v. Latvia) [GC], заява № 44898/10, пункт 105, ЄСПЛ 2016).