Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Бєляєв та інші проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Сіофра О’Лірі (<…>), Голова,

Ганна Юдківська (<…>),

Ладо Чантурія (<…>), судді,

та Мілан Блашко (<…>), заступник Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 14 травня 2019 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справу було розпочато за трьома заявами, які подали до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) троє громадян України: п. Михайло Ігорович Бєляєв (далі - перший заявник, заява № 34345/10, подана 03 березня 2010 року), п. Іван Іванович Карпенко (далі - другий заявник, заява № 50687/10, пода­на 16 серпня 2010 року) та п. Рустам Закірович Фарзієв (далі - третій заявник, заява № 70492/13, подана 28 жовтня 2013 року).

2. Першого заявника представляв пан Т. Калмиков - юрист, який практикує у м. Харкові. Другого заявника, якому було надано правову допомогу, представляла пані Г. Овдієнко - юрист, яка практикує у м. Харкові, а третього заявника, якому також було надано правову допомогу, представляла пані Н. Охотнікова - юрист, яка практикує у м. Києві. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений, п. І. Ліщина.

3. Заявники скаржилися за статтею 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 8 Конвенції на дискримінацію у зв’язку з різними правами на побачення, встановленими національним законодавством для засуджених до довічного позбавлення волі чоловіків і жінок.

4. 16 травня 2018 року про зазначені скарги було повідомлено Уряд, а решту скарг у заявах було визнано неприйнятними відповідно до пункту 3 правила 54 Регламенту Суду .

5. Уряд заперечив проти розгляду заяв комітетом, але не навів жодних підстав. Розглянувши заперечення Уряду, Суд відхиляє його.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ

6. Перший, другий та третій заявники народилися у 1981, 1973 і 1984 роках відповідно. З 2004 року вони відбувають покарання у виді довічного позбавлення волі у виправних колоніях в Україні.

7. 11 липня 2003 року Верховна Рада України прийняла Кримінально-виконавчий кодекс України (далі - Кодекс). Відповідно до статті 150 Кодексу ("Місця відбування покарання у виді довічного позбавлення волі") засуджені до довічного позбавлення волі відбували своє покарання у виправних колоніях максимального рівня безпеки. Відповідно до статті 151 ("Порядок і умови виконання та відбування покарання у виді довічного позбавлення волі"), inter alia, засуджені до довічного позбавлення волі мали право на одне короткострокове побачення раз на шість місяців. Жодного посилання на стать засудженого в цих статтях не було. Водночас відповідно до статті 18 ("Виправні колонії") засуджені до довічного позбавлення волі жінки відбували своє покарання у виправних колоніях середнього рівня безпеки. У свою чергу, відповідно до статті 139 ("Виправні колонії середнього рівня безпеки") засуджені, які відбували покарання у таких колоніях, мали право, inter alia, на одне короткострокове побачення щомісяця та одне тривале побачення кожні три місяці. Стаття 110 уточнювала, що короткострокове побачення з родичами або іншими особами могло тривати до чотирьох годин, а тривале побачення з родичами - до трьох діб.

8. Листом від 27 червня 2007 року Державний департамент України з питань виконання покарань поінформував другого заявника у відповідь на надісланий ним раніше лист, що засуджені до довічного позбавлення волі жінки мали право на одне тривале побачення кожні три місяці, як передбачалося статтею 139 Кодексу , оскільки відбували своє покарання у виправних колоніях середнього рівня безпеки відповідно до статті 18 Кодексу. Посилаючись, зокрема, на статтю 151 Кодексу , Департамент також зазначив, що засуджені до довічного позбавлення волі чоловіки мали право на одне короткострокове побачення кожні шість місяців і не мали права на тривалі побачення.

9. 21 січня 2010 року до Кодексу було внесено зміни (далі - зміни 2010 року). Після внесення змін стаття 150 передбачала, що засуджені до довічного позбавлення волі особи відбували покарання так: чоловіки - у секторах максимального рівня безпеки виправних колоній середнього рівня безпеки та виправних колоніях максимального рівня безпеки, жінки - у секторах середнього рівня безпеки у виправних колоніях мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання та виправних колоніях середнього рівня безпеки. Після внесення змін стаття 151 передбачала, що засуджені до довічного позбавлення волі мали право на одне короткострокове побачення кожні три місяці. Нова стаття 151-2 ("Особливості виконання та відбування покарання жінками, засудженими до покарання у виді довічного позбавлення волі") передбачала, що засуджені до довічного позбавлення волі жінки розміщувалися, як правило, у секторах середнього рівня безпеки виправних колоній мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання. Вона також передбачала, що для засуджених до довічного позбавлення волі жінок встановлювався режим, передбачений для тримання засуджених у виправних колоніях середнього рівня безпеки (тобто режим, передбачений статтею 139 Кодексу ).

10. Законом України "Про внесення змін до Кримінально-виконавчого кодексу України щодо адаптації правового статусу засуджених осіб до європейських стандартів" від 08 квітня 2014 року до Кодексу знову було внесено зміни (далі - зміни 2014 року). Внесені до статті 151 зміни надали всім засудженим до довічного позбавлення волі право на одне короткострокове побачення щомісяця та одне тривале побачення кожні три місяці незалежно від виду виправної колонії, в якій вони трималися, або режиму безпеки, який для них встановлювався.

11. Подальше внесення змін до статті 151 Кодексу , які були прийняті Верховною Радою України 07 вересня 2016 року, надали засудженим до довічного позбавлення волі право на одне тривале побачення кожні два місяці.

12. Перший заявник стверджував, що він та його родина бажали підтримувати стосунки, проте через відсутність права на тривалі побачення до 2014 року він розлучився зі своєю дружиною. Його батько, дід та бабуся померли у 2008, 2009 і 2014 роках відповідно, та в нього не було можливості побачити їх під час відбування покарання. Уряд доводив, що під час відбування покарання перший заявник мав двадцять вісім короткострокових побачень у незазначені дати та п’ятнадцять тривалих побачень (у період з 17 березня 2015 року по 06 липня 2018 року) зі своєю новою дружиною, матір’ю та іншою бабусею.

13. Другий заявник стверджував, що через відсутність можливості отримати тривалі побачення до 2014 року він втратив зв’язок зі своєю родиною. Його родичі померли - зокрема, він посилався на те, що його батько помер у 2012 році, - і коли відповідно до змін 2014 року він отримав право на тривалі побачення, вже не було нікого, хто б міг його відвідати. Уряд доводив, що під час відбування покарання другий заявник мав одне короткострокове побачення у 2005 році (зі своєю сестрою) та не клопотав про тривалі побачення.

14. Третій заявник стверджував, що за відсутності права на тривалі побачення до 2014 року його право на створення сім’ї було скоріше декларативним, ніж ефективним, зокрема, через відсутність в нього права на будь-який фізичний контакт з метою зачаття дитини. Уряд стверджував, що під час відбування покарання третій заявник мав дванадцять короткострокових побачень (у період з 25 липня 2012 року по 26 грудня 2017 року) та чотирнадцять тривалих побачень (у період з 05 серпня 2014 року по 06 лютого 2018 року) зі своєю дружиною, матір’ю, батьком та друзями.

I. ОБ’ЄДНАННЯ ЗАЯВ

15. Беручи до уваги схожість предмета заяв, Суд вважає за доцільне розглянути їх спільно в одному рішенні.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 14 У ПОЄДНАННІ ЗІ СТАТТЕЮ 8 КОНВЕНЦІЇ

16. Заявники скаржилися за статтею 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 8 Конвенції на дискримінацію через різні права на побачення, передбачені Кодексом до 2014 року, для засуджених до довічного позбавлення волі чоловіків і жінок. Перший заявник також посилався на статтю 1 Протоколу № 12 до Конвенції . Суд вважає, що зазначена скарга має розглядатися виключно за статтею 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 8 Конвенції, які передбачають:

Стаття 8

"1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.".

Стаття 14

"Користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою.".

A. Доводи сторін

1. Уряд

17. Уряд посилався на лист Адміністрації державної кримінально-виконавчої служби України від 27 серпня 2018 року за його запитом. Згідно з цим листом стаття 151 Кодексу у редакції, чинній у 2003 році, передбачала, що засуджені до довічного позбавлення волі, як чоловіки, так і жінки, мали право лише на одне короткострокове побачення кожні шість місяців. З 21 січня 2010 року Кодекс передбачав одне короткострокове побачення кожні три місяці як для чоловіків, так і жінок, засуджених до довічного позбавлення волі. З 08 квітня 2014 року Кодекс передбачав одне короткострокове побачення щомісяця та одне тривале побачення кожні три місяці, як для чоловіків, так і для жінок, засуджених до довічного позбавлення волі. Отже, Уряд дійшов висновку, що з 2003 по 2014 рік всі засуджені до позбавлення волі незалежно від статі мали рівні права на побачення. Він також зазначив, що хоча відповідно до статті 151-2 Кодексу для засуджених жінок встановлювався режим, передбачений для тримання засуджених у виправних колоніях середнього рівня безпеки, як чоловіки, так і жінки, засуджені до довічного позбавлення волі, мали рівні права на побачення, оскільки засуджені до довічного позбавлення волі не мали прав, наданих іншим категоріям засуджених. Уряд дійшов висновку про відсутність різниці у ставленні до прав засуджених до довічного позбавлення волі на побачення та вважав скарги заявників явно необґрунтованими.

2. Заявники

18. Заявники стверджували, що згідно зі статтею 151 Кодексу в редакції, чинній у 2003 році, засуджені до довічного позбавлення волі чоловіки та жінки дійсно мали рівні права на одне короткострокове побачення кожні шість місяців. Проте, оскільки засуджені до довічного позбавлення волі жінки відбували покарання у колоніях середнього рівня безпеки, вони додатково, inter alia, мали право на одне тривале побачення кожні шість місяців. Хоча стаття 151 Кодексу встановлювала рівні права для засуджених до позбавлення волі чоловіків і жінок, статті 18 і 139 Кодексу надали засудженим до довічного позбавлення волі жінкам додаткові переваги. Пов’язана з цим дискримінація у правах на побачення виникла внаслідок колізії між цими правовими положеннями. Уряд посилався лише на статтю 151 Кодексу та не згадав статті 18 і 139 Кодексу. Він не довів, що різниця у режимі безпеки для чоловіків та жінок, засуджених до довічного позбавлення волі, як встановлено у Кодексі, не призвела до різниці в їхніх правах на побачення. Крім того, у своєму листі від 27 червня 2007 року (див. пункт 8) Державний департамент України з питань виконання покарань підтвердив, що засуджені до довічного позбавлення волі жінки мали право на одне тривале побачення кожні три місяці, тоді як засуджені до довічного позбавлення волі чоловіки не мали права на такі побачення.

19. Заявники також доводили, що хоча засуджені до довічного позбавлення волі чоловіки та жінки перебували в однаковій ситуації (а саме відбували покарання у виправній колонії за вчинення особливо тяжкого злочину), ставлення до них відрізнялося у зв’язку з їхнім правом на тривалі побачення з членами родини. Така різниця у ставленні, що існувала до 2014 року, не переслідувала жодну законну мету та не була достатньо обґрунтованою, що порушувало статтю 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 8 Конвенції.