П’ята секція

Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Його текст може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Лобода проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Ангеліка Нуссбергер (<…>), Голова,

Ганна Юдківська (<…>),

Ханлар Гаджієв (<…>),

Андре Потоцький (<…>),

Йонко Грозєв (<…>),

Сіофра О’Лірі (<…>),

Мартіньш Мітс (<…>), судді,

та Мілан Блашко (<…>), заступник Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 18 жовтня 2016 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справу було розпочато за заявою (№ 8865/06), яку 14 лютого 2006 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Григорій Іванович Лобода (далі - заявник).

2. Заявника представляв п. Т.О. Калмиков - юрист, який практикує у м. Києві. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження п. І. Ліщина.

3. Заявник стверджував, зокрема, що кримінальне провадження щодо нього було несправедливим, оскільки було порушено його право на захист, а Верховний Суд України, порушивши принцип рівності сторін, розглянув його касаційну скаргу за його відсутності, але за присутності прокурора.

4. 02 січня 2012 року про заяву було повідомлено Уряд.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявник, який народився у 1952 році, є фермером та директором фермерського господарства А. Він проживає у м. Борзна.

6. Взимку 2001 року С.Ш., новопризначений керівник приватного сільськогосподарського підприємства Д., звернувся до правоохоронних органів із заявою, в якій просив розслідувати ймовірне привласнення майна компанії Д. Зокрема, С.Ш. стверджував, що восени 2000 року інше сільськогосподарське підприємство К. списало заборгованість перед його підприємством у розмірі 15 517 українських гривень (далі - грн), хоча останнє не отримало жодного платежу.

7. 17 і 21 березня 2001 року заявник, якого допитали у зв’язку з розслідуванням справи, повідомив міліції, що восени 2000 року він отримав від К. двадцять бетонних плит в рахунок погашення боргу перед Д., акціонером якого він був. Заявник зазначив, що використав плити для будівництва траншеї для А., якому Д. також заборгувало гроші. Колишній директор Д. знав про цей факт. Угода не була остаточно оформлена в бухгалтерських книгах, оскільки між сторонами виникли суперечності щодо ціни плит і різних процесуальних питань.

8. 03 травня 2001 року прокурор Борзнянського району (далі - районний прокурор) порушив кримінальну справу щодо заявника за підозрою у заволодінні шляхом обману плитами, які він отримав від імені компанії Д.

9. 06 червня 2001 року слідчий міліції викликав заявника на допит як свідка у зв’язку зі справою, проте відхилив його клопотання про надання допомоги захисника під час допиту. Згідно з твердженнями заявника його захисник супроводжував його до кабінету слідчого, проте бути присутнім на допиті йому не дозволили.

10. Під час допиту заявник знову підтвердив отримання плит і їхнє використання у своєму фермерському господарстві. Він також пояснив, що операція у фінансових звітах не була завершена, оскільки сторони мали заборгованості одна перед одною і все ще вели переговори щодо того, як списати ці заборгованості. Тим не менш, директорам підприємств К. і Д. було добре відомо, що заявник використав плити у власному фермерському господарстві та ніколи не заперечували проти такого використання. Як вбачається з наданої Суду копії протоколу допиту він, очевидно, містився на сторінках 82 та 83 у матеріалах справи, що розглядалась на національному рівні.

11. 05 липня 2001 року заявнику пред’явили офіційне обвинувачення у заволодінні шляхом обману двадцятьма бетонними плитами, переданими підприємством К. підприємству Д. в якості оплати заборгованості. У той самий день заявника допитали як обвинуваченого в присутності його захисника, проте він відмовився давати показання і послався на своє право не свідчити проти себе.

12. 11 липня 2001 року заявника поінформували про закінчення досудового слідства і він мав постати перед Борзнянським районним судом (далі - районний суд).

13. У незазначену дату заявник надав державним органам угоду від 14 квітня 2001 року, підписану директорами підприємств К., Д. і ним самим. Згідно з цим документом три сторони домовилися, що вартість отриманих заявником двадцяти плит становила 2 000 грн, і що передання плит заявнику покривала відповідну частину заборгованості К. перед Д. і заборгованості Д. перед фермерським господарством заявника.

14. До вересня 2001 року згадана угода була відображена у всій документації трьох сторін щодо бухгалтерського і податкового обліку та інших питань.

15. Під час судового розгляду районний суд допитав заявника та багатьох інших осіб, у тому числі директорів та бухгалтерів підприємств Д. та К., а також вивчив різні документи. Як вбачається з наданих Урядом протоколів судових засідань, до переліку документів, розглянутих під час судового розгляду, входив "лист від фермерського господарства", який містився на сторінці 65 матеріалів справи, що розглядалась на національному рівні.

16. Під час судового розгляду заявник, якого представляв обраний на власний розсуд захисник, повторив, що він не мав наміру заволодіти плитами шляхом обману, і три сторони узгодили всі деталі угоди в квітні 2001 року (тобто до порушення кримінальної справи щодо нього). До вересня 2001 року (тобто до початку судового розгляду) ця угода була належним чином відображена у всій робочій документації. Затримка в остаточному оформленні документів була зумовлена різними об’єктивними обставинами, у тому числі початковою неузгодженістю між сторонами щодо обсягу угоди та справедливої ціни за плити, зміною директора підприємства Д. у листопаді 2000 року та тривалою перервою в роботі бухгалтерії підприємства Д.

17. 13 серпня 2003 року районний суд визнав заявника винним в інкримінованих йому обвинуваченнях. Він встановив, що хоча зрештою справа була врегульована, було достатньо доказів того, що первинний намір заявника був шахрайським. Обґрунтовуючи цей висновок, суд, зокрема, зазначив:

"Суд не може прийняти аргументи підсудного Лободи Г.І., що ... тристоронню угоду було укладено ... до порушення кримінальної справи, і керівники трьох юридичних осіб домовилися про ціну та порядок передачі бетонних плит, оскільки вони суперечать матеріалам справи і доказам, вивченим в суді. З матеріалів справи вбачається, що згадана угода була надана Лободою Г.І. в кінці досудового слідства. З показань свідків вбачається ..., що [заборгованість К. перед Д.], що становила 15 517 грн, була поновлена після її списання ... Відповідно до … наказу № 6 від серпня 2001 року вартість переданих плит становила 2 000 грн, а заборгованість [К.] перед Д. станом на 01 вересня 2001 року становила 13 517 грн.

Із зазначених доказів вбачається, що після порушення кримінальної справи під час досудового слідства керівники [К.], [Д.] і [А.] досягнули домовленості щодо ціни та порядку передання. Ці висновки узгоджуються із заявами керівника фермерського господарства Лободи Г.І, які містяться на сторінках 65 і 67 першого тому справи від червня 2001 року".

18. Згодом районний суд амністував заявника та звільнив його від відбування покарання.

19. У той самий день суд виніс окрему постанову, в якій звернув увагу районного прокурора на різні процесуальні недоліки при підготовці справи до судового розгляду. Зокрема, в ній зазначалося таке:

"03 травня 2001 року [районний прокурор] порушив кримінальну справу щодо [заявника]. 06 червня 2001 року [слідчий міліції] ... допитав [заявника] як свідка, незважаючи на ... достатню кількість доказів ... для його допиту як обвинуваченого, з дотриманням усіх вимог Кримінально-процесуального кодексу України...

З огляду на зазначені порушення, надані [заявником] показання ... під час його допиту як свідка 06 червня 2001 року суд не взяв до уваги в якості доказу в цій справі. ...".

20. З матеріалів справи вбачається, що у незазначену дату заявник подав апеляційну скаргу на вирок, яка була прийнята до розгляду. Копія цієї апеляційної скарги Суду надана не була.

21. 27 серпня 2003 року адвокат І. також подав окрему апеляційну скаргу від імені заявника. У цій апеляційній скарзі він, насамперед, оскаржував висновки суду першої інстанції по суті та стверджував, що дії заявника не були злочинними.

22. 23 жовтня 2003 року Апеляційний суд Чернігівської області (далі - апеляційний суд) залишив без змін обвинувальний вирок заявника. Посилаючись на показання різних свідків і документальні докази в матеріалах справи, він дійшов висновку, що до порушення кримінальної справи заявник не вжив жодних розумних і повноцінних заходів для врегулювання питання привласнення ним плит.

23. Заявник подав касаційну скаргу, в якій скаржився, зокрема, на порушення свого права на захист у зв’язку з його допитом 06 червня 2001 року за відсутності захисника. Він стверджував, що з фрази: "Ці висновки узгоджуються із заявами керівника фермерського господарства Лободи Г.І., які містяться на сторінках 65 і 67 першого тому справи від червня 2001 року", - у рішенні районного суду від 13 серпня 2003 року чітко вбачалося, що при його засудженні суд фактично посилався на його показання від 06 червня 2001 року, незважаючи на офіційну постанову районного суду виключити протокол цього допиту з матеріалів справи.

24. 28 жовтня 2004 року Верховний Суд України розглянув доводи заявника за відсутності заявника та його адвоката. Однак прокурор був присутнім на засіданні та просив судову колегію відхилити доводи заявника.

25. У той самий день Верховний Суд України залишив касаційну скаргу заявника без задоволення, встановивши, що суди нижчих інстанцій правильно оцінили факти та застосували законодавство. Не посилаючись безпосередньо на скаргу заявника щодо порушення його права на захист, він зробив таке загальне зауваження щодо процесуальної справедливості провадження:

"... жодних порушень положень кримінально-процесуального законодавства під час досудового слідства, а також в ході судового розгляду не встановлено.".

26. Копія ухвали Верховного Суду України від 28 жовтня 2004 року була надіслана заявнику поштою 29 серпня 2005 року та згідно з його твердженнями була ним отримана 29 вересня 2005 року.

27. У різні періоду часу заявник безуспішно намагався ініціювати кримінальне провадження щодо слідчого, який допитував його 06 червня 2001 року, а також ініціювати адміністративне та цивільне провадження для оскарження різних стверджуваних процесуальних недоліків, допущених у його справі суддею районного суду.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

A. Конституція України 1996 року

28. Відповідні положення Конституції передбачають:

Стаття 59

"Кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура.".

Стаття 63

"Особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом.

Підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист.

Засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду.".

B. Кримінально-процесуальний кодекс України 1960 року (втратив чинність у 2012 році)

29. Відповідні положення Кодексу щодо розгляду справи судом касаційної інстанції у редакції, чинній на час подій, викладені в ухвалі щодо прийнятності у справі "Архипов проти України" (Arkhipov v. Ukraine), заява № 25660/02, від 18 травня 2004 року, та в рішенні у справі "Жук проти України" (Zhuk v. Ukraine), заява № 45783/05, пункт 18, від 21 жовтня 2010 року.

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПРАВА ЗАЯВНИКА НА ЗАХИСТ

30. Заявник скаржився на те, що його допит 06 червня 2001 року був проведений з порушенням його права на захист. Він посилався на пункт 1 статті 6 Конвенції, відповідна частина якої передбачає:

"1. Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який … встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.".

31. Уряд стверджував, що ця скарга була несумісною з положеннями Конвенції за критерієм ratione personae. Зокрема, він стверджував, що факти цієї справи аналогічні фактам справи "Шалімов проти України" (Shalimov v. Ukraine), заява № 20808/02, рішення від 04 березня 2010 року, в якій Суд встановив, що порушення права заявника на захист було належним чином визнано та відшкодовано на національному рівні (див. там само, пункт 62). Як в згаданій, так і в цій справі докази, отримані з порушенням процесуальних прав заявників, були виключені з матеріалів їхніх кримінальних справ, а порушення їхнього права на захист були визнані національними судами в окремих постановах. У цій справі засудження заявника ґрунтувалося на достатніх доказах, отриманих та розглянутих з належною повагою до його процесуальних прав. Заявник особисто був присутнім у судовому засіданні, в якому його також представляв вибраний ним на власний розсуд захисник, і мав можливість викласти свої доводи, допитати свідків і оскаржити документальні докази. Його скарги на стверджуване порушення його прав також були розглянуті апеляційним і касаційним судами, які визнали їх необґрунтованими. Зрештою, також важливо, що слідчим, які брали участь у справі заявника, було зроблено попередження, а заявник мав можливість ініціювати цивільне провадження з метою отримання від міліції відшкодування за порушення його права на захист.

32. Заявник не погодився. Він стверджував про недостатність відшкодування за порушення його права на захист. Серед іншого, на відміну від справи "Шалімов проти України" (Shalimov v. Ukraine), в якій порушення права заявника на захист відбулося після того, як він у належному процесуальному порядку зізнався у вчиненні інкримінованого йому злочину, у цій справі допит 06 червня 2001 року був першим і єдиним випадком допиту заявника після порушення кримінальної справи щодо нього та до пред’явлення йому обвинувачень. Тому надані ним під час цього допиту показання значною мірою вплинули на хід усього слідства і на те, яким чином слідчі органи та суди отримували і тлумачили інші докази. До того ж протокол допиту заявника 06 червня 2001 року фактично не був виключений з матеріалів справи й істотно вплинув на остаточні висновки національних судів щодо його вини. Зокрема, у своєму рішенні від 13 серпня 2003 року районний суд прямо послався на показання заявника, надані міліції 06 червня 2001 року. Конкретніше, у тексті свого рішення він послався на "заяви заявника ... від червня 2001 року". Два вищестоящі суди не відреагували на це порушення при перегляді вироку заявника.

33. Суд нагадує зі своєї практики, що право кожного обвинуваченого у вчиненні злочину на ефективну юридичну допомогу захисника є однією з основоположних ознак поняття справедливого судового розгляду (див. рішення у справі "Кромбах проти Франції" (Krombach v. France), заява № 29731/96, пункт 89, ЄСПЛ 2001-II). Як правило, доступ до захисника має надаватись з першого допиту підозрюваного міліцією, за винятком випадків, коли за конкретних обставин відповідної справи продемонстровано, що існують вагомі підстави для обмеження цього права. Навіть якщо вагомі підстави можуть у виняткових випадках виправдовувати відмову у доступі до захисника, таке обмеження, незалежно від його підстав, не повинно невиправдано порушувати права обвинуваченого, гарантовані статтею 6 Конвенції. Право на захист в принципі буде непоправно порушено, якщо зізнавальні показання, надані особою під час допиту міліцією без забезпечення доступу до захисника, використовуватимуться з метою її засудження (див. рішення у справах "Сальдуз проти Туреччини" [ВП] (Salduz v. Turkey) [GC], заява № 36391/02, пункт 55, від 27 листопада 2008 року, та "Ібрагім та інші проти Сполученого Королівства" [ВП] (Ibrahim and Others v. the United Kingdom) [GC], заяви № 50541/08, № 50571/08, № 50573/08 і № 40351/09, пункти 257, 262 і 265, від 13 вересня 2016 року). Як нещодавно роз’яснив Суд викладений в рішенні у справі "Сальдуз проти Туреччини" (Salduz v. Turkey) метод оцінки сумісності обмеження доступу до адвоката із правом на справедливий суд складається з двох етапів. На першому етапі Суд повинен оцінити наявність вагомих підстав для обмеження. На другому етапі він повинен оцінити розмір шкоди, якої було завдано праву на захист обмеженням у відповідній справі. Інакше кажучи, Суд повинен оцінити вплив обмеження на загальну справедливість провадження і вирішити, чи було провадження справедливим у цілому (див. згадане рішення у справі "Ібрагім та інші проти Сполученого Королівства" (Ibrahim and Others v. the United Kingdom), пункт 257).