Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Фортунський проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Фаріс Вегабовіч (<…>), Голова,

Ганна Юдківська (<…>),

Карло Ранцоні (<…>), судді,

та Анна-Марія Дуге (<…>), в.о. заступника Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 10 січня 2017 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справу було розпочато за заявою (№ 14729/06), яку 27 березня 2006 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Віктор Георгійович Фортунський (далі - заявник).

2. Заявника, якому була надана правову допомога, представляв п. А. Крістенко - юрист, який практикує у м. Харкові. Уряд України (далі - Уряд) представляв Уповноважений, на останніх етапах провадження п. І. Ліщина з Міністерства юстиції.

3. 11 січня 2011 року про заяву було повідомлено Уряд.

4. Заявник народився у 1955 році та наразі відбуває покарання у м. Дніпрі.

I. СУДОВИЙ РОЗГЛЯД СПРАВИ ЗАЯВНИКА ТА ЙОГО ЗАСУДЖЕННЯ

5. 20 грудня 2005 року колегія суддів та народних засідателів Апеляційного суду Одеської області, діючи як суд першої інстанції, визнала заявника та вісімнадцять інших осіб винними у вчиненні різних злочинів, скоєних ними у складі банди в Одеській області у період з 1995 по 1999 роки, в тому числі бандитизмі, незаконному володінні вогнепальною зброєю, крадіжках, розбої, грабежі, завданні тілесних ушкоджень та вбивстві. Заявника засудили до п’ятнадцяти років позбавлення волі з конфіскацією належного йому майна. Вирок заявника ґрунтувався, головним чином, на викривальних показаннях його співобвинуваченого, і на тому, що низку вкрадених бандою речей було знайдено в домі дружини заявника під час обшуку 02 жовтня 1999 року.

6. Суд першої інстанції відхилив твердження заявника, що він зазнав жорстокого поводження з боку працівників міліції на стадії досудового слідства, посилаючись, по суті, на інформацію, надану прокуратурою, яка раніше залишила без задоволення скаргу заявника на жорстоке поводження у зв’язку з необґрунтованістю, та керівництвом слідчого ізолятора, в якому заявник тримався під вартою на час подій, про відсутність в нього тілесних ушкоджень.

7. До та під час судового розгляду інтереси заявника представляли різні захисники. Призначений судом захисник, який представляв інтереси заявника під час судового розгляду, отримував свою винагороду за рахунок коштів державного бюджету.

8. Під час досудового слідства та судового розгляду заявник або відмовлявся давати показання щодо висунутих проти нього обвинувачень, або заперечував вчинення ним будь-яких злочинів. Під час судового розгляду він заявив про наявність в нього алібі та звернувся до суду першої інстанції з клопотанням про виклик особи, яка могла засвідчити, що у червні 1998 року заявник проживав в іншій області України, а тому в той момент не міг вчинити жодного злочину в Одеській області. Це клопотання було залишене без задоволення, як і два інші клопотання, в яких заявник та його захисник просили суд першої інстанції викликати інших осіб, не вказавши обвинувачень, яких стосувалися їхні клопотання, чи пояснивши важливість показань цих осіб.

9. Згідно з твердженнями заявника головуючий суддя колегії суддів апеляційного суду, який розглядав його справу, не був безстороннім, оскільки, як стверджувалося, він і слідчий у справі разом навчалися в одному юридичному навчальному закладі, а один зі свідків був родичем судді. Заявник не надав жодного документа щодо цього.

10. Як стверджується, на знак протесту проти незаконного способу, в який суд першої інстанції розглядав його справу, 20 травня 2005 року заявник заклеїв собі рота та оголосив голодування. У зв’язку з цим заявник пройшов медичне обстеження, згідно з яким він не мав жодних психічних захворювань.

II. АПЕЛЯЦІЙНА СКАРГА ЗАЯВНИКА НА ЙОГО ВИРОК

11. Для підготовки апеляційної скарги на свій вирок заявник звернувся до апеляційного суду з клопотанням про надання йому часу для ознайомлення з матеріалами справи, яка складалася зі 171 тому. Клопотання заявника було задоволено, та в різні дати у період з березня 2006 року по лютий 2007 року йому надавали матеріали справи для ознайомлення. Як стверджується, цей період був закоротким та інколи заявнику доводилося ознайомлюватися з матеріалами справи разом з декількома іншими засудженими в одній камері. Внаслідок цього, він не ознайомився з усіма матеріалами справи.

12. 17 березня 2006 року заявник звернувся зі своєю первинною апеляційною скаргою до Верховного Суду України, оскарживши вирок від 20 грудня 2005 року. 23 липня 2007 року він доповнив свою апеляційну скаргу. Заявник, головним чином, стверджував, що його вирок ґрунтувався на неправдивих доказах. Він також скаржився, що суд першої інстанції був упередженим і незаконно відмовив у задоволенні поданих ним та його захисником клопотань про виклик свідків.

13. У липні 2006 року заявник звернувся до апеляційного суду з клопотанням про призначення йому захисника для підготовки апеляційної скарги та представництва його інтересів під час розгляду справи Верховним Судом України, оскільки в нього не було коштів найняти захисника. Суддя цього суду відповів заявнику, що він мав звернутися до місцевої Ради адвокатів з клопотанням про призначення йому захисника. Заявник звернувся з аналогічним клопотанням до Ради адвокатів Одеської області. 07 вересня 2006 року він отримав відповідь Ради адвокатів про те, що рішення про призначення захисника могло бути прийняте апеляційним судом. Заявник повторно звернувся до апеляційного суду з клопотанням про надання безоплатної правової допомоги, проте воно залишилось без відповіді. У своїй доповненій апеляційній скарзі до Верховного Суду України заявник скаржився на непризначення йому захисника (див. пункт 12).

14. 30 жовтня 2007 року Верховний Суд України, розглянувши скарги заявника та його співобвинувачуваних, постановив, що судовий розгляд був проведений з дотриманням встановленого порядку, а висновки суду першої інстанції ґрунтувалися на достатніх доказах. Залишивши строк ув’язнення заявника без змін, Верховний Суд України частково змінив вирок заявника. Зокрема, він виключив обвинувачення у вчиненні крадіжки, оскільки вони не ґрунтувалися на правильному застосуванні норм законодавства.

III. ЗАЯВА ДО СУДУ

15. У березні 2006 року заявник звернувся до Суду з цією заявою, тоді як він тримався під вартою в Одеському слідчому ізоляторі (далі - СІЗО) з серпня 2001 року.

16. Згідно з твердженнями заявника адміністрація СІЗО переслідувала його у зв’язку з цим. Зокрема, 22 листопада 2007 року його, як стверджується, побили працівники охорони СІЗО, та він отримав травму голови. Заявнику не надали жодної медичної допомоги у зв’язку з його тілесним ушкодженням та помістили в одиночну камеру до 21 грудня 2007 року. У період з 22 листопада по 21 грудня 2007 року заявник, як стверджується, не міг надсилати листи до Суду.

17. 21 грудня 2007 року заявника перевели до Дніпропетровської виправної колонії (далі - виправна колонія) для відбування покарання. У виправній колонії в нього взяли копії різних документів з матеріалів його справи та долучили до його особової справи засудженого. Заявник стверджував, не зазначивши жодних додаткових деталей, що адміністрація виправної колонії часто відмовлялась відправляти його листи до Суду або відправляла їх із запізненням, а також не дозволяла йому телефонувати родичам.

18. Уряд надав Суду копії кількох звітів від адміністрації СІЗО щодо тримання заявника під вартою, згідно з якими заявник перебував під особливим наглядом, оскільки вважався схильним до самоскалічення (див. також пункт 10). 22 листопада 2011 року заявник нецензурно висловився щодо декількох працівників охорони, оскільки вони відкрили та перевірили посилку, надіслану йому із-за меж виправної колонії. Він також ударився головою об стіну на знак протесту проти дій працівників охорони. Згодом працівники охорони відвели заявника на медичне обстеження, яке не виявило в нього жодних серйозних проблем зі здоров’ям. У зв’язку з цією подією на заявника наклали дисциплінарне стягнення та помістили до одиночної камери на п’ятнадцять днів. 07 грудня 2011 року на заявника наклали дисциплінарне стягнення та помістили до одиночної камери на чотирнадцять днів через образи та погрози працівникам охорони.

19. Уряд стверджував, що листи заявника були належним чином відправлені адміністрацією СІЗО та виправної колонії, а адміністрація виправної колонії долучила до цих листів копії документів з його особової справи, які заявник попросив відправити. Вони також стверджували, що заявник мав повний доступ до матеріалів своєї кримінальної справи під час провадження у справі та мав можливість зібрати копії всіх необхідних йому для заяви документів.

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

20. Заявник скаржився на несправедливість кримінального провадження щодо нього. Зокрема, він стверджував, що: один із суддів суду першої інстанції не був безстороннім; його вирок частково ґрунтувався на його показаннях і показаннях його співобвинувачених, отриманих під примусом та у порушення права не давати показання і пояснення щодо себе; суд першої інстанції відмовився викликати деяких свідків за його клопотаннями; йому не було надано достатньо часу для ознайомлення з матеріалами справи після його засудження; йому не була надавана безоплатна правова допомога для підготовки його апеляційної скарги на вирок від 20 грудня 2005 року. Заявник посилався на статті 6 і 13 Конвенції. Суд вважає, що ця частина скарг заявника має розглядатися за статтею 6 Конвенції, відповідна частина якої передбачає:

"1. Кожен має право на справедливий … розгляд його справи … судом, …, який … встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

...

3. Кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права:

...

(b) мати час і можливості, необхідні для підготовки свого захисту;

(c) захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або - за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника - одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя;

(d) допитувати свідків обвинувачення або вимагати, щоб їх допитали, а також вимагати виклику й допиту свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення;

...".

21. Уряд заперечив проти доводів заявника, стверджуючи, що провадження було справедливим, а права заявника за пунктами 1 і 3 статті 6 Конвенції були належним чином дотримані.

A. Прийнятність

22. Суд зазначає, що частина скарг заявника щодо несправедливості судового розгляду не підтверджена відповідними доказами або переконливими аргументами. Зокрема, немає жодних доказів того, що показання заявника чи його співобвинувачених, використані для засудження заявника, були отримані під примусом або у порушення права не давати показання та пояснення щодо себе (див. пункт 6). Також немає доказів на підтримку твердження заявника щодо упередженості суддів у цій справі. Клопотання заявника про виклик до суду свідків були нечіткими та не містили деталей або пояснень, які б доводили, що ці свідки могли дати важливі показання щодо конкретних висунутих проти нього обвинувачень. Пов’язані з цим доводи заявника, наведені в його апеляційній скарзі до Верхового Суду України та заяві до цього Суду, також були нечіткими та викладеними у загальних формулюваннях. Його скарга на ненадання достатнього часу для ознайомлення з матеріалами справи після його засудження 20 грудня 2005 року не обґрунтовувалася фактами. Заявнику було надано близько одинадцяти місяців для ознайомлення з матеріалами справи (див. пункт 11), - період, який, незважаючи на те, що справа була об’ємною та стосувалась численних обвинувачень у різних злочинах, не вбачається неналежним або недостатнім для збору заявником необхідної інформації для підготовки своєї апеляційної скарги. У контексті зазначеного Суд вважає, що ця частина скарг заявника за пунктами 1 і 3 статті 6 Конвенції є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.