Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Його текст може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Віра Довженко проти України"

Європейський суд з прав людини (четверта секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Фаріс Вегабовіч (<…>), Голова,

Ганна Юдківська (<…>),

Егідіюс Куріс (<…>),

Карло Ранцоні (<…>),

Жорж Раварані (<…>),

Марко Бошняк (<…>),

Петер Пацолай (<…>), судді,

та Маріалена Цирлі (<…>), Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 11 грудня 2018 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справу було розпочато за заявою (№ 26646/07), яку 13 червня 2007 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянка України пані Віра Григорівна Довженко (далі - заявниця).

2. Заявницю, якій була надана правова допомога, представляв п. Є.Л. Бойченко - юрист, який практикує у м. Страсбурзі. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження п. І. Ліщина з Міністерства юстиції України.

3. Заявниця скаржилася на те, що несанкціоноване надання в оренду на один рік її земельної ділянки та ненадання їй будь-якого відшкодування у зв’язку з цим становили незаконне та непропорційне втручання у її права, гарантовані статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

4. 15 травня 2017 року про скаргу на стверджуване порушення майнових прав заявниці було повідомлено Уряд, а решту скарг у заяві було визнано неприйнятними відповідно до пункту 3 правила 54 Регламенту Суду .

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявниця народилась у 1934 році та проживає у м. Богдани.

6. 26 січня 2004 року відповідно до розпорядження Варвинської районної державної адміністрації від 22 грудня 2003 року заявниця отримала від держави акт на право власності на земельну ділянку сільськогосподарського призначення (державний акт на право власності). Відповідно до передбаченого національним законодавством порядку це становило офіційну реєстрацію її права власності на землю. У той час заявниця не зверталася із заявою про встановлення меж ділянки в натурі та не займалась землеробством.

7. 26 липня 2004 року районна адміністрація уклала договір оренди з приватною компанією "Б.", за яким компанія мала орендувати землю заявниці та сплачувати орендну плату районній адміністрації. Заявниця про цей договір поінформована не була. Вона дізналася про договір оренди тільки у вересні 2004 року, коли приватна компанія "Б." засіяла землю.

8. 04 жовтня 2004 року заявниця звернулася до районної адміністрації за дозволом на встановлення меж її землі в натурі. У зв’язку з цим 19 жовтня 2004 року районна адміністрація розпорядилася припинити дію договору оренди з компанією "Б." та дала дозвіл заявниці на проведення робіт із винесення меж земельної ділянки в натурі.

9. У липні 2005 року компанія зібрала врожай з землі заявниці. 25 липня 2005 року до договору оренди від 26 липня 2004 року були внесені зміни, якими земельна ділянка заявниці була виключена з переліку орендованих земель. З цього моменту земля заявниці більше не була орендованою власністю, і компанія "Б." не користувалася нею. Того місяця межі земельної ділянки заявниці були встановлені в натурі.

10. 20 січня 2006 року заявниця звернулась до національних судів із цивільним позовом проти районної адміністрації та компанії "Б.". Стверджуючи, що договір оренди від 26 липня 2004 року порушив її майнові права та мав бути визнаний недійсним, вона вимагала надати їй відшкодування за користування землею компанією "Б.". Заявниця стверджувала, що сума відшкодування, яка мала бути їй сплачена, дорівнювала вартості зібраного з її землі врожаю.

11. 02 червня 2006 року Варвинський районний суд Чернігівської області задовольнив позов заявниці. Зокрема, суд встановив, що після отримання заявницею акту на право власності на відповідну земельну ділянку, районна адміністрація не повинна була укладати жодних договорів щодо цієї землі з іншими особами. Стосовно меж земельної ділянки суд встановив, що районна адміністрація незаконно пов’язала їхнє встановлення із наявністю у заявниці прав власності. Він також зазначив, що незважаючи на невстановлення меж в натурі, районній адміністрації повинно було бути відомо про право власності заявниці на відповідну землю із земельного кадастру та схем місцевих земельних ділянок. Суд додав, що після подання своєї заяви від 04 жовтня 2004 року про встановлення меж її ділянки в натурі заявниця намагалася пришвидшити цей процес, звертаючись до районної адміністрації та інших державних органів, проте безрезультатно. Суд дійшов висновку, що договір оренди від 26 липня 2004 року порушив майнові права заявниці та мав бути визнаний недійсним. Суд також встановив, що відповідно до національного законодавства заявниця мала право на відшкодування за користування її власністю, розмір якого дорівнював вартості зібраного з її землі врожаю (29 210 українських гривень (далі - грн); 4 493 євро на момент подій). На думку суду, відшкодування мали сплатити заявниці як районна адміністрація, так і компанія "Б.", оскільки вони несли солідарну відповідальність за неправомірне користування землею заявниці.

12. Районна адміністрація подала апеляційну скаргу. 12 вересня 2006 року Апеляційний суд Чернігівської області скасував зазначене рішення. Суд зазначив, що використання компанією "Б." землі заявниці було законним, оскільки воно здійснювалося відповідно до договору оренди. Суд також наголосив, що відповідно до статті 125 Земельного кодексу України право власника користуватися земельною ділянкою виникало лише після встановлення меж в натурі та після отримання власником документа, що посвідчував таке право. Апеляційний суд дійшов висновку, що заявниця не мала права на відшкодування, оскільки межі її землі були встановлені в натурі лише у липні 2005 року. Оскільки до цієї дати вона не могла користуватися землею, то не могла виявляти інтерес до зібраного врожаю.

13. Заявниця подала касаційну скаргу. 04 січня 2007 року Верховний Суд України відмовив у розгляді по суті касаційної скарги заявниці, визнавши її необґрунтованою.

14. У незазначену дату заявниця подала ще один цивільний позов до компанії "Б.", вимагаючи відшкодування вартості землі, якою користувалася компанія "Б.", а також орендної плати за користування її землею. 07 червня 2006 року Варвинський районний суд Чернігівської області залишив цю позовну заяву без розгляду з огляду на поведінку заявниці, пославшись на її неодноразову неявку у судові засідання в її справі без поважних причин.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

A. Конституція України

Стаття 41

"Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом...".

B. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року

Стаття 373. Земля (земельна ділянка) як об’єкт права власності

..."3. Право власності на земельну ділянку поширюється на поверхневий (ґрунтовий) шар у межах цієї ділянки, на водні об’єкти, багаторічні насадження …".

C. Земельний кодекс України (у редакції, застосовній на момент обставин справи)

Стаття 125. Виникнення права власності та права користуватися земельною ділянкою

"1. Право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації.

...

2. Приступати до використання земельної ділянки до встановлення її меж у натурі, одержання документа, що посвідчує право на неї, та державної реєстрації забороняється".

Стаття 212. Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок

"1. Самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними.".

D. Закон України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)" (у редакції, застосовній на момент обставин справи)

Стаття 13. Використання нерозподілених (невитребуваних) земельних ділянок

"Нерозподілені (невитребувані) земельні ділянки за рішенням відповідної сільської, селищної, міської ради чи районної державної адміністрації можуть передаватися в оренду для використання за цільовим призначенням до моменту отримання їх власниками державних актів на право власності на земельну ділянку...".

E. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року "Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ"

"...самовільно зайняті земельні ділянки повертаються їх власникам або землекористувачам з передачею останнім незібраного врожаю без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними.".

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ ДО КОНВЕНЦІЇ

15. Заявниця скаржилася на те, що надання Варвинською районною державною адміністрацією земельної ділянки, яка їй належала, в оренду компанії "Б." без її дозволу та жодного відшкодування, становило незаконне та непропорційне втручання у її права, гарантовані статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, яка передбачає:

"Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.".

A. Прийнятність

16. Уряд стверджував, що заявниця не вичерпала національні засоби юридичного захисту та не зазнала суттєвої шкоди.

1. Невичерпання національних засобів юридичного захисту

17. Уряд стверджував, що заявниця не мала наміру користуватися відповідною земельною ділянкою для ведення сільськогосподарського виробництва, оскільки вона не встановила меж ділянки у натурі (правова умова для користування землею) та не надала жодної інформації про свої плани щодо цього. Отже, згідно з твердженнями Уряду заявниця не мала права на відшкодування у зв’язку з користуванням її власністю, яке дорівнювало вартості зібраного з її землі врожаю, та могла вимагати лише відшкодування орендної плати, яку потенційно могла отримати, надавши землю в оренду. На його думку, подавши позов від 20 січня 2006 року та вимагаючи відшкодування у розмірі вартості врожаю, заявниця обрала неправильний засіб юридичного захисту. Він вважав, що натомість заявниця мала подати позов про відшкодування шкоди у розмірі орендної плати. Уряд також поінформував Суд, що у незазначену дату заявниця подала ще один цивільний позов до компанії "Б.", вимагаючи відшкодування вартості землі, якою користувалася компанія "Б.", а також орендної плати за користування її землею. 07 червня 2006 року Варвинський районний суд Чернігівської області залишив цей позов без розгляду з огляду на поведінку заявниці, посилаючись на її неодноразову неявку у судові засідання у її справі без поважних причин. Отже, він вважав, що заявниця не вичерпала доступні їй національні засоби юридичного захисту.

18. Заявниця відповіла, що, подавши 20 січня 2006 року до національних судів позов проти районної адміністрації та компанії "Б.", вона вимагала відшкодування вартості зібраного з її земельної ділянки врожаю, що, на її думку, було належним відшкодуванням за незаконне користування її землею. Вона зазначила, що Уряд не навів жодних аргументів, які б доводили, що запропонована ним процедура дала б їй більше можливостей, аніж використаний нею засіб юридичного захисту.

19. Суд нагадує, що мета правила вичерпання національних засобів юридичного захисту полягає у наданні Договірним державам можливості запобігти порушенню, у зв’язку з яким проти них подано скаргу, чи виправити такі порушення ще до того, як йому будуть подані скарги. Так, скарги, які згодом мають бути висунуті на міжнародному рівні, спочатку мають бути подані до національних судів, принаймні по суті та з дотриманням формальних вимог і строків, встановлених національним законодавством. Проте зобов’язання за статтею 35 вимагає лише, щоб заявник звертався до засобів юридичного захисту, які здаються ефективними, адекватними та доступними. Зокрема, Конвенція вимагає вичерпання лише тих засобів юридичного захисту, які пов’язані зі стверджуваними порушеннями та при цьому є доступними і достатніми (див., наприклад, рішення у справі "Сейдович проти Італії" [ВП] (Sejdovic v. Italy) [GC], заява № 56581/00, пункти 43-46, ЄСПЛ 2006-II). Для цілей цього положення важливо, що використовуючи відповідний національний засіб юридичного захисту, заявник надає національним судам можливість першими вирішити скарги за Конвенцією, які він має намір подати до Суду (див., наприклад, ухвали щодо прийнятності у справах "Сімонс проти Бельгії" (Simons v. Belgium), заява № 71407/10, пункт 23, від 28 серпня 2012 року та "Ернайз-ван ден Ейден проти Бельгії" (Hernaiz-van den Eynden v. Belgium), заява № 618/08, пункт 19, від 07 травня 2013 року).

20. У цій справі заявниця скаржилася за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції на те, що Варвинська районна державна адміністрація незаконно, без її згоди, надала її земельну ділянку в оренду компанії "Б." на один рік, а вона не отримала жодного відшкодування у зв’язку з цим. 20 січня 2006 року вона подала цивільний позов до районної адміністрації та компанії "Б." на національному рівні, стверджуючи, що договір оренди від 26 липня 2004 року порушив її майнові права, та вимагала надання відшкодування за незаконне користування цією компанією її землею.

21. Суд зазначає, що Уряд не оскаржував того, що цивільний позов про відшкодування шкоди був належним національним засобом юридичного захисту, який мав бути використаний за обставин цієї справи. Він також не стверджував, що заявниця принаймні по суті не висунула свою скаргу за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції на національному рівні. Уряд лише зазначив, що вона помилково вимагала в якості відшкодування вартість урожаю.