Це рішення набуло статусу остаточного відповідно пункту 2 статті 44 Конвенції. Його текст може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Кривенький проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Ангеліка Нуссбергер (<…>), Голова,

Ерік Мьосе (<…>),

Фаріс Вегабовіч (<…>),

Сіофра О’Лірі (<…>),

Карло Ранцоні (<…>),

Лятіф Гусейнов (<…>), судді,

Сергій Гончаренко (<…>), суддя ad hoc,

та Мілан Блашко (<…>), заступник Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 24 січня 2017 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справу було розпочато за заявою (№ 43768/07), яку 26 вересня 2007 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Володимир Олександрович Кривенький (далі - заявник).

2. Заявника, якому була надана правова допомога, представляв п. М.О. Мотига - юрист, який практикує у м. Києві. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження п. І. Ліщина.

3. Заявник стверджував, зокрема, що він був свавільно позбавлений своєї земельної ділянки.

4. 30 серпня 2013 року про заяву було повідомлено Уряд. Пані Ганна Юдківська, суддя, обрана від України, не могла брати участь у розгляді справи ( правило 28 Регламенту Суду). Відповідно Голова п’ятої секції вирішив призначити п. Сергія Гончаренка для участі у засіданні в якості судді ad hoc (пункт 4 статті 26 Конвенції та пункт 1 правила 29 Регламенту Суду).

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

A. Події, що передували справі

5. Заявник, п. Володимир Олександрович Кривенький, громадянин України, народився у 1934 році та проживає у селі Великі Гадомці.

6. 25 березня 1997 року заявник отримав сертифікат на право на земельну частку (пай), який підтверджував його право на частку землі площею 3,61 га, яка належала колективному сільськогосподарському підприємству "В.Г.". У той же час, згідно з його твердженнями, йому було виділено конкретну ділянку площею 3,61 га, яку він з того часу обробляв і сплачував на неї земельний податок. Вбачається, що виділена земля складалася, як мінімум, з двох різних частин, площа однієї з яких становила 0,6021 га.

7. У вересні 1998 року підприємство "В.Г." об’єдналось із сусіднім колективним сільськогосподарським підприємством "Х.", яке було визначено його правонаступником. Після злиття підприємство "Х." не зареєструвало себе в якості нового власника землі, яка раніше належала підприємству "В.Г.". Згодом два сільськогосподарські підприємства знову розділились.

8. 18 березня 1999 року Верховна Рада України постановила вилучити 150 га землі підприємства "Х." та передати її закритому акціонерному товариству "У.К.К." для видобутку родовищ каоліну. Тією самою постановою ЗАТ "У.К.К." було зобов’язано, зокрема, відшкодовувати міській раді шкоду, завдану сільськогосподарським виробникам, пов’язану з вилученням землі.

9. 10 червня 1999 року Управлінням Держкомзему у Бердичівському районі було складено проектно-технічну документацію щодо права власності на землю, в якій відображалися межі ділянки, яка мала бути передана ЗАТ "У.К.К.". De facto ця ділянка розташовувалась на землі, яка була зареєстрована як власність підприємства "В.Г.". У проектно-технічній документації було зазначено, зокрема, що ЗАТ "У.К.К." мало отримати та оформити відповідний державний акт на право користування землею.

10. Згідно з твердженнями заявника до 2004 року ЗАТ "У.К.К." не здійснило жодних дій для оформлення своїх прав на користування землею, а ділянка, яка відповідно до постанови Верховної Ради України від 18 травня 1999 року мала бути вилучена, залишалася у володінні членів колективного сільськогосподарського підприємства "В.Г.". Постанова Верховної Ради України стосувалась і земельної ділянки площею 0,6021 га, яка оброблялась заявником.

11. Тим часом, 17 січня 2003 року Бердичівська райдержадміністрація затвердила проектно-технічну документацію, якою були визначені межі земельних ділянок, що призначались окремим фермерам із земель, виділених підприємству "В.Г.", і видала розпорядження виготовити відповідні державні акти на право власності на землю.

12. На підставі цього розпорядження 04 червня 2003 року заявнику був виданий державний акт на право власності на землю площею 0,6021 га. Жодної інформації щодо оформлення права власності на будь-які інші земельні ділянки, які оброблялися заявником, Суду надано не було.

13. 07 липня 2005 року прокурор Бердичівського району вніс до Бердичівської райдержадміністрації протест на розпорядження від 17 січня 2003 року. Зокрема, прокурор стверджував, що 150 га землі, призначених для видобутку родовищ каоліну, були виділені окремим фермерам з порушенням прав ЗАТ "У.К.К.".

14. 22 липня 2005 року Бердичівська райдержадміністрація задовольнила протест прокурора та скасувала своє розпорядження від 17 січня 2003 року в частині щодо 150 га землі, яка вимагалась ЗАТ "У.К.К.".

B. Цивільне провадження щодо скасування права власності заявника на землю

15. 31 серпня 2005 року ЗАТ "У.К.К." подало цивільний позов, вимагаючи повернення земельної ділянки площею 0,6021 га, виділеної заявнику, та визнання недійсним виданого йому 04 червня 2003 року державного акту на право власності на землю. Зокрема, підприємство зазначило, що Бердичівська райдержадміністрація вже скасувала своє розпорядження від 17 січня 2003 року, на підставі якого заявнику був виданий державний акт на право власності на землю. Таким чином, законного підґрунтя для його видачі не було.

16. 17 серпня 2006 року Бердичівський міськрайонний суд задовольнив згаданий позов. Він зазначив, що спірна ділянка була помилково виділена заявнику на підставі розпорядження від 17 січня 2003 року без належного врахування того факту, що у 1999 році ця ділянка вже була вилучена та передана ЗАТ "У.К.К.".

17. Після винесення цього рішення ЗАТ "У.К.К." заблокувало дорогу, яка вела до оспорюваної ЗАТ "У.К.К." ділянки, і заявник більше не міг дістатися до неї або використовувати її для ведення сільського господарства.

18. 12 грудня 2006 року Апеляційний суд Житомирської області залишив без змін зазначене рішення.

19. Заявник подав касаційну скаргу до Верховного Суду України. Зокрема, він зазначив, що отримав спірну землю законно та добросовісно. Отже, він не міг бути позбавлений її без виплати справедливої компенсації.

20. У лютому 2007 року заявник доповнив свою касаційну скаргу, поінформувавши Верховний Суд України, що 12 лютого 2007 року обласний суд скасував розпорядження від 22 липня 2005 року та визнав дійсним розпорядження від 17 січня 2003 року, на підставі якого він отримав свій державний акт на право власності на землю (див. пункт 23).

21. 04 квітня 2007 року Верховний Суд України залишив без розгляду касаційну скаргу заявника.

C. Провадження щодо скасування розпорядження від 22 липня 2005 року

22. У незазначену дату декілька осіб, за винятком заявника, вочевидь власники земель, повернення яких також вимагалося ЗАТ "У.К.К.", ініціювали адміністративне провадження проти Бердичівської райдержадміністрації. Зокрема, вони вимагали скасування її розпорядження від 22 липня 2005 року та визнання законним розпорядження від 17 січня 2003 року, на підставі якого були видані їхні державні акти на право власності на землю.

23. 12 лютого 2007 року Апеляційний суд Житомирської області задовольнив їхній позов. Зокрема, він зазначив, що Верховна Рада України постановила вилучити землю підприємства "Х.", тоді як земля, щодо меж якої існував спір, належала підприємству "В.Г.", яке на дату винесення відповідної постанови було окремою юридичною особою.

24. 23 липня 2008 року Вищий адміністративний суд України скасував це рішення та повернув справу на новий розгляд.

25. Після кількох розглядів справи 14 вересня 2011 року Бердичівський міськрайонний суд дійшов висновку, що розпорядження від 22 липня 2005 року було незаконним в частині, яка стосувалась земельних ділянок осіб, які ініціювали провадження. 06 грудня 2011 року та 27 серпня 2013 року Житомирський окружний адміністративний суд та Верховний Суд України відповідно залишили без змін постанову від 14 вересня 2011 року.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

A. Конституція України (1996 року)

26. Стаття 41 Конституції України передбачає:

Стаття 41

"Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. …

Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Примусове відчуження об’єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об’єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. …".

B. Цивільний процесуальний кодекс 2004 року

27. Відповідно до статті 355 Кодексу , у редакції, чинній на час подій, заява про перегляд остаточного рішення у цивільній справі може бути подана, зокрема, якщо стверджується, що суд (суди) касаційної інстанції неоднаково застосовували правові норми у різних рішеннях, що призвело до різного застосування законодавства у судових рішеннях.

28. Відповідно до статті 356 Кодексу заява про перегляд рішення могла бути подана протягом строку, який не перевищував один рік з дати ухвалення рішення, яке оскаржується. Прийняття до розгляду заяви, поданої поза встановленим строком, вирішувалось органом судової влади.

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ ДО КОНВЕНЦІЇ

29. Заявник скаржився на те, що він був позбавлений своєї земельної ділянки у порушення статті 6 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції . Суд вважає, що ця скарга має розглядатися виключно за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Це положення передбачає:

"Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідними, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів".

A. Прийнятність

30. Уряд стверджував, що заявник не вичерпав національні засоби юридичного захисту у зв’язку із зазначеною скаргою. Зокрема, він зазначив, що після скасування розпорядження райдержадміністрації від 22 липня 2005 року (див. пункт 25 ) заявник мав право подати до Верховного Суду України заяву про перегляд рішення суду від 17 серпня 2006 року, яким його право власності на спірну земельну ділянку було визнане недійсним, з огляду на непослідовне застосування відповідного законодавства в обох провадженнях. Крім того, заявник також не звернувся до суду з позовом з метою отримання компенсації за спірну ділянку.

31. Заявник не погодився. Він зазначив, що його земля була вилучена в нього у серпні 2006 року, а розпорядження від 22 липня 2005 року було визнане недійсним лише у 2013 році, тому процедура перегляду, на яку посилався Уряд, не була доступна йому на момент подання цієї заяви. Вона також не стала доступною у 2013 році, оскільки згідно зі статтею 356 Цивільного процесуального кодексу України для подання будь-яких заяв про перегляд був встановлений строк у один рік. Заявник також зазначив, що він належним чином порушив питання про відшкодування шкоди у своїх апеляційній та касаційній скаргах на рішення від 17 серпня 2006 року, яким його право власності на земельну ділянку було визнане недійсним. Щодо порушення будь-якого окремого провадження з метою відшкодування шкоди заявник зазначив, що воно було б безрезультатним, оскільки провадження, в рамках якого його земля була вилучена, стосувалося ретроспективного визнання недійсним права власності, а не вилучення. Уряд не навів жодних прикладів з практики національних судів, коли особа, чиє право власності було ретроспективно визнано недійсним, досягла успіху при зверненні за відшкодуванням шкоди у зв’язку з цим.

32. З огляду на свою усталену практику Суд зазначає, що у питанні вичерпання національних засобів юридичного захисту тягар доведення розподіляється між сторонами. Уряд, який заявляє про невичерпання таких засобів, має переконати Суд у тому, що на час подій відповідний засіб юридичного захисту був ефективним та існував як у теорії, так і на практиці. Як тільки вимогу тягаря доведення виконано, заявник повинен довести, що вказаний Урядом засіб юридичного захисту був фактично вичерпаний або що він з якихось причин був неадекватним і неефективним за конкретних обставин справи (див. рішення у справі "Акдівар та інші проти Туреччини" (Akdivar and Others v. Turkey), від 16 вересня 1996 року, пункт 68, Збірник рішень Європейського суду з прав людини 1996-IV).