Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Бігун проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Сіофра О’Лірі (<…>), Голова,

Ганна Юдківська (<…>),

Ладо Чантурія (<…>), судді,

та Мілан Блашко (<…>), заступник Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 26 лютого 2019 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справу було розпочато за заявою (№ 30315/10), яку 12 травня 2010 року подали до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) двоє громадян України - п. В’ячеслав Васильович Бігун (далі - перший заявник) та пані Леся Миколаївна Бігун (далі - друга заявниця).

2. Заявників представляв п. П.Ф. Букалов - юрист, який практикує у м. Києві. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження п. Іван Ліщина.

3. 05 січня 2016 року про заяву було повідомлено Уряд.

4. Уряд не заперечував проти розгляду заяви Комітетом.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявники народилися у 1979 та 1983 роках відповідно. Перший заявник відбуває покарання у виді довічного позбавлення волі у Дніпропетровській виправній колонії № 89. Друга заявниця проживає у м. Обухові.

6. 24 березня 2000 року заявники одружилися.

7. 16 лютого 2001 року першого заявника визнали винним у вчиненні низки злочинів та обрали йому покарання у виді довічного позбавлення волі.

8. Заявники неодноразово просили адміністрацію колонії надати їм дозвіл на тривалі побачення з родичами, зокрема, у 2006 році. Їхні клопотання були залишені без задоволення на підставі того, що стаття 151 Кримінально-виконавчого кодексу України не передбачала тривалих побачень для засуджених до довічного позбавлення волі.

9. У квітні 2007 року заявники подали адміністративний позов до Державного департаменту України з питань виконання покарань, вимагаючи надання права на тривале подружнє побачення кожні три місяці. Вони стверджували, що хотіли мати спільну дитину, а відмова їм у цьому праві була незаконною та свавільною. Суди трьох інстанцій залишили їхній позов без задоволення як такий, що не мав законних підстав. Остаточна ухвала Вищого адміністративного суду України була винесена 08 грудня 2009 року.

10. Згідно з наданою Урядом інформацією під час тримання заявника під вартою у період з 2001 по 2016 рік до нього тричі застосовувалися дисциплінарні стягнення: у 2001 році, коли в нього було вилучено незареєстровану записку; у 2003 році у зв’язку з його спробою встановити контакт з ув’язненим із сусідньої камери; та у 2013 році у зв’язку з недозволеним володінням мобільним телефоном.

11. У незазначену дату заявники розлучилися. Згідно з твердженнями Уряду це сталося "невдовзі після подання заяви". Згідно з твердженнями заявників вони розлучилися у незазначену дату у 2014 році.

12. Згідно з наданою Дніпропетровською виправною колонією № 89 довідкою від 24 червня 2016 року під час тримання під вартою з 2003 року перший заявник мав сорок короткострокових побачень та дев’ять тривалих побачень з родичами. Зокрема, 10 грудня 2003 року та 10 червня 2004 року в нього були короткострокові побачення з другою заявницею, а також його матір’ю та сестрою. Після цього друга заявниця до нього на побачення не приходила. Протягом 2004-2012 років у першого заявника були регулярні короткострокові побачення з матір’ю, сестрою та іншими особами. 13 вересня 2012 року в нього було побачення із сестрою та деякою пані Л., яка була записана у журналі реєстрації як його наречена. З того часу в нього були регулярні короткострокові побачення з пані Л. 11 липня 2001 року першому заявнику вперше надали дозвіл на тривале побачення з родичами, це було побачення з його сестрою. 05 грудня 2014 року перший заявник одружився з пані Л. і у зв’язку з цим вони отримали дозвіл на тривале подружнє побачення. У подальшому вони мали тривалі подружні побачення кожні три місяці.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

A. Кримінальні кодекси України (1960 та 2001 років)

13. У Кримінальному кодексі України 1960 року покарання у виді довічного позбавлення волі було запроваджено законодавчими змінами, ухваленими Верховною Радою України 22 лютого 2000 року, після винесення 29 грудня 1999 року Конституційним Судом України рішення, яким існуюче до того часу покарання у виді смертної кари було визнано несумісним з Конституцією України. Зазначені зміни набули чинності 29 березня 2000 року.

14. 05 квітня 2001 року Верховна Рада України прийняла новий Кримінальний кодекс України, який набув чинності 01 вересня 2001 року. Його відповідні положення передбачають:

Стаття 64. Довічне позбавлення волі

"Довічне позбавлення волі встановлюється [як покарання] за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених цим Кодексом, якщо суд не вважає за можливе застосовувати позбавлення волі на певний строк. …".

B. Кримінально-виконавчий кодекс України (2003 року)

15. Відповідно до статті 110 Кримінально-виконавчого кодексу України (далі - кодекс) короткострокові побачення в колонії тривають до чотирьох годин, а тривалі - до трьох діб. Короткострокові побачення надаються з родичами або іншими особами у присутності представника колонії. Тривалі побачення надаються з правом спільного проживання і тільки з близькими родичами.

16. Згідно зі статтями 138 - 140 кодексу засуджені на певний строк мали право на одне короткострокове щомісяця та одне тривале на три місяці побачення. Відповідно до змін від 07 вересня 2016 року зазначене стало мінімальним правом на побачення засуджених на певний строк, які трималися у "дільниці посиленого контролю". Засуджені, які трималися "у дільниці ресоціалізації", мали право на одне короткострокове побачення на місяць і одне тривале побачення з родичами на два місяці. Зрештою, засуджені на певний строк, які тримались у "дільниці соціальної реабілітації", мали право на короткострокові побачення без обмежень та тривале побачення щомісяця.

17. Відповідно до статті 151 Кодексу засуджені, як відбували покарання у виді довічного позбавлення волі, мали право на одне короткострокове побачення кожні шість місяців. Відповідно до змін від 16 лютого 2010 року їм було надано право на одне короткострокове побачення кожні три місяці.

18. Згодом до статті 151 Кодексу було внесено подальші зміни, які набрали чинності 07 травня 2014 року та надали право засудженим, які відбували покарання у виді довічного позбавлення волі, на одне короткострокове побачення щомісяця та одне тривале побачення з родичами на три місяці.

19. Згідно з черговими змінами, які набрали чинності з 07 вересня 2016 року, засуджені до довічного позбавлення волі наразі мають право на одне тривале побачення з близькими родичами на два місяці.

C. Правила внутрішнього розпорядку установ виконання покарань, затверджені наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань від 25 грудня 2003 року (далі - Правила внутрішнього розпорядку) (втратили чинність 29 грудня 2014 року)

20. Відповідні положення наведені в рішенні у справі "Тросін проти України" (Trosin v. Ukraine) (заява № 39758/05, пункт 29, від 23 лютого 2012 року).

III. ВІДПОВІДНІ ДОКУМЕНТИ РАДИ ЄВРОПИ

21. Документи Ради Європи щодо побачень ув’язнених з близькими родичами наведені в рішенні у справі "Хорошенко проти Росії" [ВП] (Khoroshenko v. Russia) [GC] (заява № 41418/04, пункти 58-67, ЄСПЛ 2015).

22. У відповідних витягах з Доповіді Європейського комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (далі - КЗК) Уряду України за результатами візиту до України з 09 до 21 вересня 2009 року (CPT/Inf (2011) 29) зазначено (примітки опущені, оригінальне виділення):

"92. Щодо можливості контактів із зовнішнім світом КЗК вважає, що необхідно докласти особливих зусиль для запобігання розриву сімейних зв’язків засуджених, які відбувають покарання у виді довічного позбавлення волі. В українському законодавстві продовжують існувати суворі обмеження щодо права на побачення із засудженими до довічного позбавлення волі. Такий підхід суперечить загальноприйнятому принципу, що правопорушники, незалежно від злочину, за який вони були засуджені, відправляються до установи виконання покарань в якості покарання, а не для отримання покарання.

Побачення із засудженими до довічного позбавлення волі відбувалися у захищених кабінах зі скляною перегородкою, яка не дозволяла жодного фізичного контакту між ув’язненими та його відвідувачами. Крім того, деякі засуджені до довічного позбавлення волі у виправній колонії № 89 зазначали, що під час побачень вони залишались у наручниках. Як КЗК зазначав раніше, перебування у наручниках під час побачення беззаперечно могло вважатися поводженням, що принижує гідність як ув’язненого, так і його відвідувачів. Крім того, засуджені до довічного позбавлення волі не мали доступу до телефону.

КЗК закликає органи влади України значно збільшити кількість побачень, на які мають право засуджені до довічного позбавлення волі. Як правило, побачення повинні проходити у відкритих умовах (наприклад, за столом), побачення через перегородку повинні бути винятком. Крім того, тривалі побачення повинні заборонятися засудженим до довічного позбавлення волі лише на підставі індивідуальної оцінки небезпеки. До того ж працівники мають отримати чіткі інструкції, що засуджені до довічного позбавлені волі не повинні перебувати у наручниках під час побачень. Також необхідно вжити заходів для гарантування доступу засуджених до довічного позбавлені волі до телефону.

...

93. Загалом під час візиту 2009 року делегацію поінформували про пропозиції щодо внесення змін до законодавства з метою покращення становища засуджених до довічного позбавлені волі (наприклад, збільшення кількості побачень, на які вони мали право, [...]). Проте повідомлялося, що існував політичний опір цим пропозиціям. КЗК закликає органи влади України негайно втілити зазначені законодавчі пропозиції.".

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ

23. Заявники скаржилися на те, що абсолютна заборона тривалих побачень з родичами, яка до травня 2014 року існувала в Україні для засуджених до довічного позбавлення волі, порушила їхні права за статтею 8 Конвенції, яка передбачає:

"1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.".

A. Прийнятність

24. Уряд не оскаржував застосовність статті 8 Конвенції до обставин цієї справи. Проте він доводив, що навряд чи можна вважати, що відсутність можливості тривалих побачень з родичами негативно вплинула на заявників, оскільки вони навіть не користувалися своїм правом на короткострокові побачення. У зв’язку з цим Уряд зазначив, що друга заявниця відвідувала першого заявника лише двічі у 2003 та 2004 роках та жодного разу після цього.

25. Уряд доводив, що з 2007 року між заявниками вже не існувало справжніх сімейних відносин, а їхній шлюб став не більше, ніж простою формальністю.

26. Тому Уряд закликав Суд відхилити цю скаргу як явно необґрунтовану.

27. Заявники заперечили проти цих аргументів. Вони стверджували, що короткострокові побачення відбувалися рідко, не дозволяли будь-якого фізичного контакту чи усамітнення, а кількість дорослих відвідувачів була обмеженою. Отже, з огляду на всі ці обмеження заявники стверджували, що їм не можна дорікати відсутністю проявів справжніх сімейних відносин.

28. Заявники також стверджували, що, хоча зрештою їхній шлюб розпався, ця обставина має тлумачитися не як така, що підриває обґрунтованість їхньої скарги, а радше як ознака серйозності негативних наслідків абсолютної заборони на тривалі побачення з родичами для їхнього життя.

29. Перш за все, Суд повинен розглянути, чи є стаття 8 Конвенції застосовною до цієї справи (див. рішення у справі "Денісов проти України" [ВП] (Denisov v. Ukraine) [GC], заява № 76639/11, пункти 93 і 94, від 25 вересня 2018 року).

30. З доводів сторін зрозуміло, що заявники розлучилися у певний момент після подання заяви до Суду (див. пункт 11). Суд погоджується, що не можна вважати, що вони мали сімейне життя після їхнього розлучення (див., для порівняння, рішення у справі "Хорошенко проти Росії" [ВП] (Khoroshenko v. Russia) [GC], заява № 41418/04, пункт 89, ЄСПЛ 2015). Проте дата розлучення Суду невідома. Тоді як Уряд стверджував, що це сталося "невдовзі після подання їхньої заяви", заявники зробили загальну заяву, що їхній шлюб було розірвано у 2014 році, не надавши жодних деталей чи документів. Суд бере до уваги, що починаючи з вересня 2012 року у колонії першого заявника регулярно відвідувала інша жінка в якості його нареченої та зрештою у грудні 2014 року вони одружилися (див. пункт 12). Отже, Суд припускає, що незалежно від офіційного сімейного стану заявників станом на вересень 2012 року вони більше не мали близьких особистих стосунків, притаманних поняттю "сімейне життя" у розумінні статті 8 Конвенції (див. рішення у справі "Парадізо та Кампанеллі проти Італії" [ВП] (Paradiso and Campanelli v. Italy) [GC], заява № 25358/12, пункт 140, від 24 січня 2017 року з подальшими посиланнями).

31. Щодо того, чи існували такі близькі особисті стосунки між заявниками до цього, Суд відзначає тривалі спроби заявників до грудня 2009 року отримати можливість тривалих побачень, які дозволяли фізичний контакт і близькість з метою зачаття дитини (див. пункт 9). У зв’язку з цим, всупереч доводам Уряду, їхнє рішення не бачитися взагалі, замість короткострокових побачень без фізичного контакту через скляну перегородку та у присутності працівника установи виконання покарань (див. пункт 35, а також рішення у справі "Тросін проти України" (Trosin v. Ukraine), заява № 39758/05, пункт 46, від 23 лютого 2012 року) не може тлумачитися як таке, що заперечувало існування їхнього сімейного життя.

32. Навіть якщо, як припускав Уряд, заявники розірвали свій шлюб одразу після подання заяви у травні 2010 року, Суд зазначає, що вони не могли мати тривалі подружні побачення упродовж дев’яти років до цього.

33. З огляду на свою практику та зазначені обставини справи Суд доходить висновку, що відповідні заходи становили втручання у "приватне" та "сімейне життя" заявників у розумінні статті 8 Конвенції.

34. Крім того, всупереч доводам Уряду, зазначена скарга не є явно необґрунтованою у розмінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також не вбачає причин для оголошення цієї частини заяви неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.