Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "М.Т. проти України"

Європейський суд з прав людини (четверта секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Пауло Пінто де Альбукерке (<…>), Голова,

Фаріс Вегабовіч (<…>),

Карло Ранцоні (<…>), судді,

та Андреа Там’єтті (<…>), заступник Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 26 лютого 2019 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справу було розпочато за заявою (№ 950/17), яку 20 грудня 2016 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин Сполучених Штатів Америки п. М.Т. (далі - заявник). Заступник Голови секції вирішив не розкривати ім’я заявника (пункт 4 правила 47 Регламенту Суду ).

2. Заявника представляв п. Л. Дроздовський - юрист, який практикує у м. Києві. Уряд України далі - Уряд) представляв його Уповноважений, п. І. Ліщина.

3. Заявник скаржився за статтям 6 і 8 Конвенції на те, що національні суди не встановили його батьківство, обмеживши, таким чином, його право на доступ до суду.

4. 20 березня 2017 року про заяву було повідомлено Уряд.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявник народився у 1946 році та наразі проживає у м. Берліні, Німеччина.

6. У 2005 році заявник обіймав посаду вчителя в школі у м. Києві, Україна. У той час він вступив у приватні стосунки із заміжньою жінкою, яка проживала у м. Києві. У 2006 році жінка народила дитину. У свідоцтві про народження батьком дитини зазначили її чоловіка . У 2007 році було проведено тест ДНК, який підтвердив, що насправді батьком дитини був заявник. Мати дитини, яка щомісяця отримувала від заявника фінансову допомогу, не перешкоджала йому у доступі до дитини. Заявник придбав автомобіль для матері дитини. У 2011 році він склав заповіт, заповівши все своє майно дитині.

7. Заявник регулярно контактував із дитиною до 2015 року, коли її мати повідомила йому про розлучення зі своїм чоловіком і свій намір одружитися із громадянином Німеччини та переїхати разом із дитиною до Німеччини. Оскільки заявник був проти рішення переїхати до Німеччини, мати відмовила йому у доступі до дитини і перешкоджала у спілкуванні з нею.

8. У червні 2015 року заявник ініціював провадження у Дарницькому районному суді міста Києва (далі - районний суд), вимагаючи визнати його батьківство та внести відповідні зміни у свідоцтво про народження дитини.

9. У судовому засіданні мати дитини визнала надання заявником регулярної фінансової допомоги і його участь у вихованні та навчанні дитини. Однак вона стверджувала про закінчення строку позовної давності щодо позову заявника відповідно до частини другої статті 129 Сімейного кодексу України , яка передбачала однорічний строк для подання таких позовів (див. пункт 15). Заявник доводив, що пред’явив такий позов із запізненням, оскільки не хотів порушувати сімейне становище дитини і до 2015 року йому не перешкоджали у регулярному спілкуванні з дитиною. Він вирішив звернутися за офіційним визнанням його батьківства лише тоді, коли мати дитини вирішила переїхати разом з дитиною до іншої країни.

10. 17 листопада 2015 року районний суд задовольнив позов заявника, визнавши його батьком дитини та постановивши внести зміни у її свідоцтво про народження. Районний суд дійшов висновку, що заявник пропустив строк з поважних причин. Суд взяв до уваги аргумент заявника, що протягом тривалого періоду, коли мати дитини не перешкоджала йому у регулярному доступі до дитини, він не хотів завдавати клопоту сім’ї та будь-яким чином травмувати дитину поданням позову.

11. 03 лютого 2016 року Апеляційний суд міста Києва скасував рішення районного суду та відмовив у задоволенні позову заявника у зв’язку із закінченням строку позовної давності. Апеляційний суд зазначив, що частиною другою статті 129 Сімейного кодексу України передбачався однорічний строк, перебіг якого розпочався, коли заявник дізнався або мав дізнатися про своє батьківство. Заявнику стало відомо про його батьківство у 2007 році, коли був проведений ДНК тест (див. пункт 6); проте до суду він звернувся у 2015 році (див. пункт 8), що було запізно.

12. Заявник подав касаційну скаргу, стверджуючи, що апеляційний суд застосував строк позовної давності, не врахувавши належним чином причини несвоєчасного подання ним позову та інтереси дитини.

13. 3 липня 2016 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ відхилив касаційну скаргу заявника, не розглянувши, чи навів заявник вагомі причини, які б могли виправдати недотримання ним строку, встановленого частиною другою статті 129 Сімейного кодексу України .

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

A. Сімейний кодекс України від 10 січня 2002 року

14. Відповідно до частини першої статті 129 Сімейного кодексу України особа, яка вважає себе батьком дитини, народженої жінкою, що перебувала у шлюбі з іншим чоловіком, має право пред’явити до її чоловіка, якщо він записаний батьком дитини, позов про визнання свого батьківства.

15.Частина друга статті 129 Сімейного кодексу України передбачає, що до вимоги про визнання батьківства застосовується позовна давність в один рік, яка починається від дня, коли особа дізналася або могла дізнатися про своє батьківство.

B. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року

16. Частина п’ята статті 267 Цивільного кодексу України передбачає, що, якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ

17. Заявник скаржився за статтею 8 Конвенції на невстановлення національними судами його батьківства щодо малолітньої дитини.

Це положення передбачає:

"1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.".

A. Прийнятність

18. Суд неодноразово встановлював, що провадження стосовно встановлення батьківства або його оспорювання стосується "приватного життя" чоловіка за статтею 8 Конвенції, яке охоплює важливі аспекти особистої ідентичності (див. рішення у справі "А.Л. проти Польщі" (A.L. v. Poland), заява № 28609/08, пункт 59, від 18 лютого 2014 року, з подальшими посиланнями).

19. Отже, стаття 8 Конвенції є застосовною до фактів цієї справи.

20. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

1. Аргументи сторін

21. Заявник стверджував, що національні суди жорстко застосували строк позовної давності, відмовляючи йому у задоволенні позову про визнання батьківства, не встановивши, чи існували вагомі причини для поновлення строку. У зв’язку з цим не було проведено аналізу щодо інтересів дитини та зацікавлених дорослих. Заявник наполягав на тому, що тоді як він із запізненням подав позов з метою захисту сімейного становища та благополуччя дитини, законний батько продемонстрував відсутність інтересу до своєї законної дочки, коли її мати вирішила переїхати з дитиною до Німеччини. Крім того, заявник доводив, що рішення матері про переїзд також дестабілізувало сімейне становище дитини. Тому вирішуючи, чи було обґрунтованим поновлення строку та розгляд справи по суті, важливо було, щоб суди розглянули всі факти та врахували всі відповідні інтереси. Згодом заявник поінформував Суд, що переїхав до Німеччини, щоб мати можливість бачитися зі своєю донькою.