Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Його текст може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Ісаєва проти України"

Європейський суд з прав людини (четверта секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Пауло Пінто де Альбукерке (<…>), Голова,

Ганна Юдківська (<…>),

Егідіюс Куріс (<…>),

Карло Ранцоні (<…>),

Жорж Раварані (<…>),

Марко Бошняк (<…>),

Петер Пацолай (<…>), судді,

та Маріалена Цирлі (<…>), Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 02 жовтня 2018 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справу було розпочато за заявою (№ 35523/06), яку 22 серпня 2006 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянка України пані Наталія Вікторівна Ісаєва (далі - заявниця), яку представляли її мати, пані В. Ісаєва, та юрист, яка практикує у м. Києві, пані Н. Целовальніченко.

2. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження п. І. Ліщина з Міністерства юстиції.

3. Справа стосується заподіяння заявниці тяжких тілесних ушкоджень іншою пацієнткою під час перебування у державному психоневрологічному інтернаті. Зокрема, заявниця стверджувала, що держава не притягнула до відповідальності винних у події осіб та не надала належного відшкодування за заподіяні їй тілесні ушкодження упродовж розумного строку.

4. 12 грудня 2012 року про заяву було повідомлено Уряд, а 28 серпня 2013 року сторонам було запропоновано надати свої письмові зауваження (підпункт "с" пункту 2 правила 54 Регламенту Суду ).

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявниця народилась у 1974 році та проживає у м. Луганську. З дитинства вона є інвалідом I групи.

6. 02 квітня 1998 року під час її перебування у Слов’яносербському психоневрологічному інтернаті Луганської обласної ради (далі - інтернат) інша пацієнтка, Б., заподіяла заявниці тяжкі тілесні ушкодження. Зокрема, струс головного мозку, перелом щелепи та носу, а також низку порізів на обличчі. Пізніше заявниця також втратила зір у правому оці, а зір у лівому оці погіршився, що згідно з висновком судово-медичної експертизи від 25 червня 2007 року теж було спричинено травмою, якої вона зазнала 02 квітня 1998 року.

7. 16 вересня 1998 року Б. померла.

A. Кримінальне провадження

8. 08 травня 1998 року прокуратура Слов’яносербського району Луганської області (далі - прокуратура) відмовила у порушенні кримінальної справи щодо двох працівниць інтернату (санітарок) Н. та Л. Під час відібрання пояснень щодо події санітарки показали, що вранці 02 квітня 1998 року вони прибирали палати, коли почули чийсь крик. Вони знайшли заявницю на її ліжку з побитим обличчям. Інші пацієнти сказали Н. та Л., що Б. побила заявницю шваброю, оскільки остання штовхнула її. Прокурор зазначив, що (і) Б. була "недієздатною внаслідок психічного розладу" і тому не могла нести кримінальну відповідальність за напад на заявницю, та (іі) незважаючи на те, що санітарки Н. та Л. неналежно виконували свої службові обов’язки (згідно з наданою Урядом посадовою інструкцією санітарок інтернату їм не дозволялося залишати пацієнтів без нагляду), що могло становити злочин, передбачений статтею 167 Кримінального кодексу України 1960 року (див. пункт 27), вони не вважалися "посадовими особами", які могли бути притягнуті до відповідальності відповідно до цього положення.

9. 09 грудня 2004 року під час судового засідання у суді першої інстанції у рамках цивільного провадження (див. пункти 11-16) представник заявниці заявив клопотання про повторне порушення кримінальної справи щодо події. Того дня клопотання було залишено без задоволення. Суд зазначив, що 08 травня 1998 року прокуратура вже винесла постанову, яка оскаржена не була. Крім того, Б. померла, а тому згідно з чинним законодавством кримінальна справа щодо неї не могла бути порушена. 03 серпня 2005 року та 31 березня 2006 року Апеляційний суд Луганської області та Верховний Суд України відповідно залишили цю ухвалу без змін.

10. 26 грудня 2012 року після набрання чинності новим Кримінальним процесуальним кодексом України заявниця звернулась зі скаргою до міліції, стверджуючи про недбалість санітарок. Скарга була зареєстрована та було розпочато два окремих розслідування за фактом неналежного виконання обов’язків медичними чи фармацевтичними працівниками та неналежного виконання обов’язків посадовими особами. 19 лютого 2013 року розслідування були об’єднані. Були допитані декілька свідків, у тому числі заявниця, її мати та санітарка Л. Остання показала, що не бачила, як стався нещасний випадок, проте згодом дізналася, що з незрозумілих причин Б. вдарила заявницю шваброю, яку Л. залишила у їхній палаті. 30 червня 2013 року слідчий слідчого відділу Слов’яносербського районного відділу ГУМВС України в Луганській області закрив провадження. Ця постанова була ідентичною постанові від 08 травня 1998 року (див. пункт 8) та посилалася на висновки слідчого, (і) що Б. була "недієздатною внаслідок психічного розладу", а тому не могла нести відповідальність за напад на заявницю, та (іі) хоча вбачалося, що санітарки Н. та Л. неналежно виконували свої посадові обов’язки, що могло становити злочин, передбачений статтею 167 (халатність) або статтею 140 нового Кримінального кодексу України 2001 року (неналежне виконання професійних обов’язків медичним працівником), вони не вважалися "посадовими особами" або "медичними працівниками", які могли бути притягнуті до відповідальності згідно з цими положеннями законодавства.

B. Перше цивільне провадження

11. 10 лютого 1999 року заявниця ініціювала цивільне провадження проти інтернату у Жовтневому районному суді м. Луганська, вимагаючи відшкодування моральної та матеріальної шкоди (вартість медичних препаратів та витрат на продукти харчування, понесені під час перебування у лікарні з 02 по 30 квітня 1998 року та з 18 по 26 травня 1998 року, а також вартість стоматологічного протезування). Заявниця стверджувала, що Б. побила її через недбалість працівниць інтернату Л. та Н. Заявниця також зазначила, що керівництво інтернату не мало поміщати Б. в одну палату із заявницею, оскільки Б. була відома своєю агресивною поведінкою.

12. 04 травня 1999 року за заявою прокурора суд порушив справу про визнання заявниці недієздатною. Через вісім днів розгляд позову заявниці про відшкодування шкоди було зупинено до вирішення справи про визнання її недієздатною.

13. 09 жовтня 2002 року справа про визнання заявниці недієздатною була закрита, оскільки прокурор не з’явився у судове засідання.

14. 19 червня 2003 року суд першої інстанції призначив судово-медичну експертизу заявниці та справа була передана до Луганського обласного бюро судово-медичних експертиз. 19 жовтня 2004 року справа була повернута до суду першої інстанції з висновком експерта, який підтвердив, що заявниця зазнала тяжких тілесних ушкоджень.

15. 03 жовтня 2006 року Жовтневий районний суд м. Луганська присудив заявниці 30000 українських гривень (далі - грн) в якості відшкодування моральної шкоди (близько 4500 євро на час подій). Під час судового засідання представник інтернату стверджував, що, на його думку, заявниця сама була ініціатором конфлікту з Б., а тому не було допущено недбалості працівників інтернату. Заслухавши сторони та свідків, а також розглянувши матеріали справи, суд дійшов висновку, що 02 квітня 1998 року внаслідок бійки між заявницею та Б., "яка на той момент була визнана недієздатною", заявниця отримала тілесні ушкодження. Суд чітко зазначив, що ці висновки сторонами не оскаржувалися. Суд також посилався на постанову прокуратури від 08 травня 1998 року (див. пункт 8 ) та встановив, що шкода була заподіяна заявниці внаслідок неналежного виконання службових обов’язків працівниками інтернату (санітарками). Зрештою суд залишив без задоволення позовні вимоги заявниці щодо відшкодування матеріальної шкоди (компенсація вартості медичних препаратів, продуктів харчування, втраченого заробітку та дорожніх витрат), оскільки вони не були підтверджені відповідними доказами.

16. Заявниця подала апеляційну скаргу, оскарживши відмову суду надати їй відшкодування матеріальної шкоди, проте пізніше відкликала її. Отже, рішення від 03 жовтня 2006 року набрало законної сили та стало обов’язковим.

C. Дисциплінарне провадження

17. 13 грудня 2006 року прокуратура направила до інтернату подання, вказавши на порушення законодавства про охорону праці, які мали бути виправлені. Згідно з поданням права заявниці були порушені внаслідок непроведення внутрішнього розслідування події упродовж встановленого строку (протягом десяти днів після події).

18. Інформація, яка б вказувала на виконання інтернатом подання, відсутня.

D. Провадження щодо фактів, пов’язаних з подією

19. 03 жовтня 2007 року заявниця звернулася до Жовтневого районного суду м. Луганська із заявою, в якій просила встановити факт заподіяння їй тілесних ушкоджень. Зокрема, вона стверджувала, що керівництво інтернату не бажало складати акт про нещасний випадок, хоча це було необхідним для встановлення пов’язаних з ним фактів та надання відшкодування за заподіяні тілесні ушкодження.

20. 22 листопада 2007 року суд задовольнив заяву. Посилаючись на своє рішення від 03 жовтня 2006 року, яке набрало законної сили (див. пункт 16), суд встановив, що під час перебування в інтернаті заявниця побилася з Б. та отримала тілесні ушкодження.

E. Друге цивільне провадження

21. 18 лютого 2008 року заявниця ініціювала нове провадження проти інтернату, вимагаючи відшкодування у зв’язку з втратою працездатності та витратами на медичні препарати, яких вона постійно потребувала.

22. 15 червня 2012 року Жовтневий районний суд задовольнив позовні вимоги. Посилаючись на своє рішення від 03 жовтня 2006 року (див. пункт 15), суд встановив, що шкода була заподіяна заявниці внаслідок недбалості працівників інтернату. Суд також зазначив, що хоча Б. не була визнана недієздатною, на момент нещасного випадку вона і заявниця перебували під наглядом працівників інтернату, які, таким чином, несли відповідальність за нещасний випадок. 23 жовтня 2012 року Апеляційний суд Луганської області залишив без змін це рішення.

23. 30 січня 2013 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ за касаційною скаргою відповідача скасував рішення судів нижчих інстанції та передав справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Він встановив, що оскільки Б. "не була визнана недієздатною" вона частково несла відповідальність за нещасний випадок, а тому суди нижчих інстанцій мали визначити ступінь її вини.

24. 27 вересня 2013 року суд першої інстанції частково задовольнив позов заявниці та присудив їй 44130 грн (близько 4140 євро на час подій). Інтернат був зобов’язаний щомісяця сплачувати заявниці 779,52 грн (близько 71 євро), що становило 64 % від розміру мінімальної місячної заробітної плати. Суд зазначив, що згідно з рішенням суду від 03 жовтня 2006 року шкода була заподіяна заявниці внаслідок недбалості працівників інтернату. Проте, оскільки Б. офіційно не була визнана недієздатною і, отже, частково несла відповідальність за нещасний випадок, відповідальність за нього та заподіяну шкоду була поділена між інтернатом та Б. у співвідношенні 80% та 20% відповідно. Конкретних підстав для такої оцінки наведено не було.

25. Обидві сторони оскаржили це рішення. Посилаючись на висновки суду від 03 жовтня 2006 року (див. пункт 15) та від 22 листопада 2007 року (див. пункт 20), заявниця стверджувала, що інтернат ніс повну відповідальність за заподіяні їй тілесні ушкодження. 18 грудня 2013 року Апеляційний суд Луганської області залишив без змін рішення від 27 вересня 2013 року, зазначивши, що "суд першої інстанції правильно визначив ступінь вини кожного із заподіювачів шкоди". 17 лютого 2014 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ відмовив у задоволенні касаційної скарги заявниці у зв’язку з необґрунтованістю.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

А. Відповідні положення кримінального і кримінально-процесуального законодавства

1. Кримінальний кодекс України 1960 року (чинний на час подій)

26. Згідно зі статтею 12 Кримінального кодексу України особа не підлягала кримінальній відповідальності, якщо під час вчинення злочину вона була "в стані неосудності", тобто не могла усвідомлювати своїх дій або керувати ними.

27. Відповідно до статті 167 неналежне виконання посадовими особами своїх службових обов’язків, що завдало істотної шкоди державним інтересам або/та інтересам фізичних чи юридичних осіб, каралося позбавленням волі чи штрафом з позбавленням права займати певні посади на строк до трьох років. Згідно зі статтею 164 під "посадовими особами" мались на увазі особи, які обіймали посади у державних установах чи у державних або приватних підприємствах та за своєю посадою виконували організаційно-розпорядчі обов’язки.

2. Кримінально-процесуальний кодекс України 1961 року (чинний до листопада 2012 року)

28.Стаття 6 Кримінально-процесуального кодексу України передбачала, що у випадку смерті особи, яка, як стверджувалося, вчинила злочин, кримінальна справа не могла бути порушена, а вже порушена справа підлягала закриттю.

29. Згідно зі статтею 97 до порушення кримінальної справи слідчий міг здійснити дослідчу перевірку тривалістю не більше десяти днів. Під час перевірки дії слідчого обмежувалися відібранням пояснень від громадян чи посадових осіб або витребуванням документів.

30.Стаття 99-1 передбачала, що постанова про відмову в порушенні кримінальної справи могла бути оскаржена протягом семи днів з дня одержання.

31.Стаття 204 передбачала, що коли слідчий мав підстави вважати, що обвинувачений міг бути "у неосудному стані", він повинен був призначити судово-психіатричну експертизу, щоб оцінити, чи було це дійсно так. Крім того, згідно зі статтею 417 під час досудового слідства у справах про діяння, вчинені особами, які вважалися неосудними, а також про злочини, вчинені особами у стані осудності, але які захворіли на психічну хворобу до постановлення вироку, мали бути проведені всі необхідні слідчі дії для всебічного і повного з’ясування обставин вчиненого суспільно небезпечного діяння і особи, що його вчинила, а також обставин, які характеризували винну особу та її психічне захворювання.

32. Згідно зі статтями 226, 417 та 420 за результатами судово-медичної експертизи слідчий за згодою прокурора міг звернутися до суду для вирішення питання про застосуванням до винної особи примусових заходів медичного характеру. Заслухавши думку прокурора і захисника, суд мав вирішити, inter alia, чи було суспільно небезпечне діяння вчинене особою у стані неосудності чи обмеженої осудності або чи захворіла вона після вчинення злочину на психічну хворобу, яка виключала застосування до неї покарання.

B. Законодавство щодо розслідування нещасних випадків на виробництві та накладення дисциплінарних стягнень

33.Стаття 171 Кодексу законів про працю України передбачає, що роботодавці повинні проводити розслідування обставин кожного нещасного випадку, який стався на їхньому підприємстві та який спричинив тілесні ушкодження. 05 травня 1997 року Кабінет Міністрів України прийняв постанову № 421, яка передбачає, що розслідування нещасного випадку має проводитися протягом десяти днів. Його результати мають бути оформлені актом розслідування обставин нещасного випадку.

34.Стаття 148 Кодексу законів про працю України передбачає, що дисциплінарні стягнення не можуть накладатися на працівника пізніше шести місяців з дня вчинення проступку.

C. Відповідні положення цивільного та цивільно-процесуального законодавства

1. Цивільний кодекс України 1963 року (чинний на час подій)

35. Згідно зі статтею 16 Цивільного кодексу України особа, яка не могла розуміти значення своїх дій або керувати ними, могла бути визнана судом недієздатною із встановленням над нею опіки. Недієздатність обмежувала право особи укладати угоди (див. стаття 52). За шкоду, заподіяну особою, визнаною недієздатною, ніс відповідальність її опікун (див. стаття 448).

36.Стаття 440 передбачала, що шкода, заподіяна особі або майну громадянина, підлягала відшкодуванню особою, яка заподіяла шкоду. Стаття 441 передбачала, що роботодавці несли відповідальність за шкоду, заподіяну їхніми працівниками під час виконання ними своїх службових обов’язків. Згідно зі статтею 451, якщо шкоду особі або майну заподіяли дві або більше особи, вони несли солідарну відповідальність.

2. Цивільний процесуальний кодекс України 2004 року

37.Частина третя статті 61 Цивільного процесуального кодексу України передбачає:

"Обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини".

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ

38. Посилаючись на статтю 6 Конвенції, заявниця скаржилася на непритягнення державою до відповідальності винних у нещасному випадку осіб. Вона також скаржилася на тривалість провадження на національному рівні.

39. Суд повторює, що йому належить провідна роль щодо здійснення юридичної кваліфікації фактів справи і він не обмежується юридичною кваліфікацією, наведеною заявником або Урядом (див., наприклад, рішення у справах "Скоппола проти Італії № 2" [ВП] (Scoppola v. Italy (No. 2) [GC], заява № 10249/03, пункт 54, від 17 вересня 2009 року, "Аксу проти Туреччини" [ВП] (Aksu v. Turkey) [GC], заяви № 4149/04 та № 41029/04, пункт 43, ЄСПЛ 2012, та "Сьодерман проти Швеції" [ВП] (<…>) [GC], заява № 5786/08, пункт 57, ЄСПЛ 2013). У цій справі Суд вважає, що тоді як частина скарги заявниці щодо тривалості провадження на національному рівні повинна розглядатися за пунктом 1 статті 6 Конвенції, питання стверджуваного невстановлення та непритягнення до відповідальності осіб, винних у нещасному випадку, який стався 02 квітня 1998 року, має розглядатися за статтею 3 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Тауткус проти Литви" (Tautkus v. Lithuania), заява № 29474/09, пункт 62, від 27 листопада 2012 року).

Останнє положення передбачає:

"Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.".

A. Прийнятність

40. З огляду на ухвалені на національному рівні рішення на користь заявниці (див. пункти 15 та 24), постає питання, чи втратила вона статус потерпілої для цілей статті 34 Конвенції. На думку Суду це питання тісно пов’язане із суттю скарги за статтею 3 Конвенції. Отже, Суд врахує його при вирішенні того, чи було порушено це положення.

41. Суд зазначає, що скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

1. Доводи сторін

(a) Заявниця

42. Заявниця стверджувала, що держава не притягнула до відповідальності винних у нещасному випадку осіб та не надала їй належне відшкодування.

(b) Уряд

43. Уряд заперечив проти цього твердження. Він зазначив, що згідно з практикою Суду заподіяння шкоди особистій недоторканості не вимагало в обов’язковому порядку застосування кримінально-правового засобу юридичного захисту, особливо, коли шкода була заподіяна внаслідок недбалості. Отже, сама по собі відсутність кримінально-правових засобів юридичного захисту не могла становити порушення позитивного зобов’язання держави за статтею 3 Конвенції.

44. При цьому Уряд зазначив, що заявниця скористалася доступними їй цивільно-правовими засобами юридичного захисту, відповідно до яких було встановлено вину працівників інтернату та надано відшкодування як матеріальної, так і моральної шкоди. Таким чином, згідно з твердженнями Уряду ці засоби юридичного захисту були ефективними на практиці, тому держава дотрималася своїх позитивних зобов’язань за статтею 3 Конвенції.

2. Оцінка Суду

45. Перш за все, Суд зазначає, що 02 квітня 1998 року заявниця була жорстоко побита приватною особою Б. та зазнала тяжких тілесних ушкоджень. Серед них були струс мозку, переломи щелепи та носу, численні порізи на обличчі та у подальшому втрата зору у правому оці (див. пункт 6). Отже, ситуація досягла межі суворості, яка вимагається, щоб підпадати під дію статті 3 Конвенції.

(a) Загальні принципи

46. Суд повторює, що зобов’язання Високих Договірних Сторін за статтею 1 Конвенції гарантувати кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права та свободи, визначені у Конвенції, у поєднанні зі статтею 3 Конвенції вимагає від держав вжиття заходів для забезпечення, аби особи, які перебувають під їхньою юрисдикцією, не піддавалися катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню, у тому числі такому жорстокому поводженню приватних осіб (див. рішення у справах "А. проти Сполученого Королівства" (A. v. the United Kingdom), від 23 вересня 1998 року, пункт 22, Збірник рішень Європейського суду з прав людини 1998-VI, та "Валюлієне проти Литви" (<…>), заява № 33234/07, пункт 74, від 26 березня 2013 року).

47.Стаття 3 Конвенції також вимагає від державних органів проведення ефективного офіційного розслідування стверджуваного жорстокого поводження, навіть якщо таке поводження було вчинене приватними особами (див. рішення у справах "Мута проти України" (Muta v. Ukraine), заява № 37246/06, пункт 59, від 31 липня 2012 року, та "О’Кіффі проти Ірландії" [ВП] (O’Keeffe v. Ireland) [GC], заява № 35810/09, пункт 172, ЄСПЛ 2014 (витяги)). Розслідування, у принципі, має бути здатним призвести до встановлення фактів справи та встановлення і покарання винних у вчиненні злочину осіб. Це не є зобов’язанням досягнення результатів, а зобов’язанням вжиття заходів. Державні органи повинні вживати усі розумні і доступні їм заходи для забезпечення збирання доказів, що стосуються події, наприклад, шляхом відібрання показань у свідків та проведення судово-медичних експертиз, також у зв’язку з цим існує вимога оперативності та розумної швидкості (див. рішення у справах "Н.Д. проти Словенії" (N.D. v. Slovenia), заява № 16605/09, пункт 57, від 15 січня 2015 року, та "Краулаідіс проти Литви" (Kraulaidis v. Lithuania), заява № 76805/11, пункт 57, від 08 листопада 2016 року з подальшими посиланнями).

48. Суд уже неодноразово встановлював під час розгляду скарг, пов’язаних зі смертю пацієнтів, які перебували під наглядом медичних працівників, що держава повинна запровадити законодавчі положення, які зобов’язуватимуть інтернати, як державні, так і приватні, вживати необхідних заходів для захисту життя їхніх пацієнтів та створити ефективну незалежну судову систему з метою забезпечення встановлення причин смерті пацієнтів, які знаходились на лікуванні як в державному, так і в приватному секторі, та притягнення до відповідальності винних осіб (див. рішення у справах "Калвеллі і Чільйо проти Італії" [ВП] (Calvelli and Ciglio v. Italy) [GC], заява № 32967/96, пункт 49, ЄСПЛ 2002-I, та "Додов проти Болгарії" (Dodov v. Bulgaria), заява № 59548/00, пункт 80, від 17 січня 2008 року). Суд дійшов аналогічних висновків і щодо гарантування добробуту ув’язнених та інших осіб, які знаходяться під контролем державних органів (див. рішення у справах "Горгієв проти Колишньої Югославської Республіки Македонії" (Gorgiev v. the former Yugoslav Republic of Macedonia), заява № 26984/05, пункт 69, від 19 квітня 2012 року, "Мосендз проти України" (Mosendz v. Ukraine), заява № 52013/08, пункт 92, від 17 січня 2013 року, та "Юрій Ілларіонович Щокін проти України" (Yuri Illarionovitch Shchokin v. Ukraine), заява № 4299/03, пункти 35-37, від 03 жовтня 2013 року). Суд також зазначив, що у справах психічно хворих пацієнтів має враховуватись їхня особлива вразливість (див. рішення у справах "Кінан проти Сполученого Королівства" (Keenan v. the United Kingdom), заява № 27229/95, пункт 111, ЄСПЛ 2001-III, "Рів’єр проти Франції" (<…>), заява № 33834/03, пункт 63, від 11 липня 2006 року, та "Центр юридичних ресурсів в інтересах Валентина Кимпеану проти Румунії" [ВП] (<…>) [GC], заява № 47848/08, пункт 131, ЄСПЛ 2014).