Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Якушев проти України"

Європейський суд з прав людини (четверта секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Фаріс Вегабовіч (<…>), Голова,

Карло Ранцоні (<…>),

Петер Пацолай (<…>), судді,

та Андреа Там’єтті (<…>), заступник Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 13 листопада 2018 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справу було розпочато за заявою (№ 15978/09), яку 07 березня 2009 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Ігор Вікторович Якушев (далі - заявник).

2. Заявника, якому була надана правова допомога, представляв п. А. Крістенко - юрист, який практикує у м. Харкові. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження п. І. Ліщина.

3. 09 грудня 2013 року про скаргу за статтею 8 Конвенції на відмову у задоволенні позову заявника про оспорювання його батьківства було повідомлено Уряд, а решта скарг у заяві були визнані неприйнятними відповідно до пункту 3 правила 54 Регламенту Суду .

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. Заявник народився у 1971 році та проживає у м. Малині Житомирської області.

5. 17 листопада 1993 року М. народила дівчинку, К. Оскільки на час подій заявник мав стосунки із М., 02 грудня 1993 року він визнав своє батьківство щодо К., подавши відповідну заяву до органів влади.

6. 23 березня 2000 року заявник одружився з М. У 2006 році вони розлучилися.

7. У липні 2006 року заявник ініціював провадження щодо М. у Малинському районному суді, оспорюючи батьківство щодо К. Заявник стверджував, що хоча на час подій він був одружений з іншою жінкою, він мав стосунки з М. та був упевнений, що був батьком дитини, а тому визнав своє батьківство. Однак у 2005 році у нього виникли підстави для сумніву у своєму батьківстві.

8. 24 березня 2008 року районний суд ухвалив рішення на користь заявника, посилаючись на висновок експерта-генетика, який виключив можливість того, що заявник був біологічним батьком К. Суд зазначив, що заявник мав право оспорити своє батьківство, оскільки у матеріалах справи були відсутні докази того, що він знав, що не був батьком дитини на момент визнання свого батьківства щодо К.

9. М. подала апеляційну скаргу, зазначивши, що з січня 1993 року вона та заявник проживали разом, не перебуваючи у шлюбі, та що в неї ніколи не було жодних сумнівів у батьківстві заявника щодо К. Вона стверджувала, inter alia, що висновок експерта-генетика був недостовірним.

10. 29 травня 2008 року Апеляційний суд Житомирської області скасував рішення суду першої інстанції та встановив, що відповідно до статті 56 Кодексу про шлюб та сім’ю України заявник не мав права оспорювати своє батьківство, оскільки на момент визнання ним батьківства щодо К. йому було відомо, що він не був батьком К. В обґрунтування цього висновку апеляційний суд зазначив, що до народження К. заявник та М. одруженими не були, разом не проживали (зазначивши, зокрема, що у період з лютого по квітень 1993 року заявник проживав у іншому місті), а на час подій заявник був одружений з іншою жінкою.

11. Заявник подав касаційну скаргу, стверджуючи, що апеляційний суд не мав підстав для висновку, що на момент подій заявнику було відомо, що він не був біологічним батьком дитини. У матеріалах справи таких доказів не було, а обласний апеляційний суд, дійшовши такого висновку, перевищив свої повноваження.

12. 09 вересня 2008 року Верховний Суд України відмовив у задоволенні касаційної скарги у зв’язку з необґрунтованістю.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

13.Частина друга статті 56 чинного на час подій Кодексу про шлюб та сім’ю України передбачала, що особа, записана батьком дитини за її заявою (або за спільною заявою з матір’ю дитини), не мала права оспорювати своє батьківство, якщо в момент подачі цієї заяви їй було відомо, що вона не була батьком дитини.

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ

14. Заявник скаржився за статтями 6 та 8 Конвенції на неможливість оспорити своє батьківство щодо К., оскільки національні суди свавільно відмовили у задоволенні його позову з цього питання.

15. Суд, якому належить провідна роль щодо здійснення юридичної кваліфікації фактів справи (див. рішення у справі "Радомілья та інші проти Хорватії" [ВП] (Radomilja and Others v. Croatia) [GC], заяви № 37685/10 та № 22768/12, пункти 114 та 126, від 20 березня 2018 року), розгляне скаргу тільки у світлі статті 8 Конвенції.

Це положення передбачає:

"1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.".

A. Прийнятність

16. Суд раніше розглядав справи, в яких чоловік бажав ініціювати провадження про оспорювання батьківства щодо дитини. Суд неодноразово встановлював, що провадження щодо встановлення батьківства або його оспорювання стосуються "приватного життя" чоловіка за статтею 8 Конвенції, яке охоплює важливі аспекти особистої ідентичності (див. рішення у справі "А.Л. проти Польщі" (A.L. v. Poland), заява № 28609/08, пункт 59, від 18 лютого 2014 року, з подальшими посиланнями).

17. Отже, стаття 8 Конвенції є застосовною до фактів цієї справи.

18. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

19. Заявник доводив, що апеляційний суд свавільно відмовив у задоволенні його позову без посилання на будь-які докази у матеріалах справи та явно проігнорував доводи як заявника, так і матері дитини, які ніколи не заперечували наявності між ними стосунків на час подій.

20. Уряд стверджував, що відмова суду розглядати позов ґрунтувалася на чітких положеннях національного законодавства, переслідувала мету захисту інтересів дитини та була необхідною за таких обставин, оскільки інтереси дитини переважали над інтересами батьків або ймовірних батьків.

21. Суд зазначає, що суть позову заявника полягає не у тому, що держава повинна була утриматися від дій, а радше у неспроможності національних судів вирішити питання його біологічних відносин з дитиною, тим самим забезпечивши "повагу" до "приватного життя" заявника.

22. Суд повторює, що хоча основною ціллю статті 8 Конвенції є захист особи від свавільного втручання органів державної влади, вона не лише зобов’язує державу утримуватися від такого втручання, на додаток до цього негативного зобов’язання можуть існувати позитивні зобов’язання, притаманні ефективній повазі до приватного або сімейного життя. Ці зобов’язання можуть передбачати вжиття заходів, спрямованих на забезпечення поваги до приватного життя навіть у сфері відносин осіб між собою (див. рішення у справі "Фон Ганновер проти Німеччини (№ 2)" [ВП] (Von Hannover v. Germany (no. 2) [GC], заяви № 40660/08 та № 60641/08, пункт 98, ЄСПЛ 2012). Межа між позитивними та негативними зобов’язаннями держави за статтею 8 Конвенції не підлягає чіткому визначенню; проте застосовні принципи є подібними. В обох контекстах слід враховувати справедливий баланс, який має бути встановлений між конкуруючими інтересами (там само, пункт 99).