Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Журавльова проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Андре Потоцький (<…>), Голова,

Мартіньш Мітс (<…>),

Ладо Чантурія (<…>), судді,

та Мілан Блашко (<…>), заступник Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 08 січня 2019 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справу було розпочато за заявою (№ 45526/08), яку 09 вересня 2008 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянка України пані Ольга Василівна Журавльова (далі - заявниця).

2. Заявницю представляла пані Н. Куснер - юрист, яка практикує у м. Донецьку. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження п. І. Ліщина.

3. Заявниця стверджувала про незаконний продаж половини її квартири на публічних торгах та несправедливе залишення без розгляду національними судами її тверджень щодо цього. У зв’язку з цим вона посилалася на пункт 1 статті 6 та статтю 8 Конвенції, а також статтю 1 Першого протоколу до Конвенції . Крім того, вона скаржилася за статтею 8 Конвенції на невжиття державними органами заходів для її захисту від співвласника її квартири та його спільників.

4. 08 жовтня 2013 року про заяву було повідомлено Уряд. Уряд заперечив проти розгляду заяви комітетом. Розглянувши заперечення Уряду, Суд відхиляє його.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявниця народилася у 1958 році та проживає у м. Донецьку.

A. Продаж А.Н. половини квартири заявниці та подальші події

6. У 1996 році заявниця та її син, О.Ж., приватизували двокімнатну квартиру площею 49 квадратних метрів. Вони проживали у ній і були її рівноправними співвласниками.

7. 24 вересня 2002 року О.Ж. був засуджений до позбавлення волі, а все належне йому майно підлягало конфіскації, у тому числі його частка в квартирі.

8. 18 квітня та 13 червня 2005 року Державне підприємство "Укрспец’юст" провело дві процедури публічних торгів з продажу частки О.Ж. в квартирі, проте жодних заявок отримано не було.

9. 04 серпня 2005 року "Укрспец’юст" провів треті публічні торги та зменшив стартову ціну. Заявниця, не надаючи додаткової інформації, стверджує, що їй не дозволили взяти участь у публічних торгах, хоча вона поінформувала державних виконавців про свою зацікавленість у покупці. Згодом частка О.Ж. була продана А.Н.

10. Згідно з твердженнями заявниці одразу після придбання частки О.Ж. в квартирі А.Н. та його спільники почали залякувати її, щоб змусити продати іншу частку в квартирі за низькою ціною. А.Н. неодноразово словесно ображав її, погрожував застосуванням фізичного насилля та обіцяв зробити її повсякденне життя у квартирі нестерпним, заселивши туди п’яниць та наркоманів. Декілька разів А.Н. погрожував заявниці вбивством, якщо вона продовжить вести себе нерозумно.

11. Так, у середині вересня 2005 року приблизно о 22 год. 00 хв. А.Н. прийшов до квартири разом з В.Ш. (його двоюрідний брат) та сказав, що останній житиме у квартирі. Потім вони почали погрожувати заявниці, що викинуть її з вікна, уб’ють або створять нестерпні для неї житлові умови, якщо вона не віддасть їм ключі від квартири і документи та не погодиться віддати А.Н. свою частку в квартирі на його умовах. А.Н. сказав, що не збирався жити у своїй частці в квартирі та йому була необхідна вся квартира, щоб продати її. 16 вересня 2005 року заявниця зустрілася з А.Н. поза межами квартири та віддала йому ключі. Під час зустрічі А.Н. поводився зухвало, використовував нецензурну лексику та наполягав на тому, що власником квартири був він. Злякавшись погроз А.Н., 22 вересня 2005 року заявниця покинула квартиру та шукала притулку в знайомих. Згодом вона декілька разів відвідувала квартиру. А.Н., який в один із днів був у квартирі, почав ображати її та наполягав, що вся квартира належала йому, сказав заявниці, що у неї не було жодних прав на квартиру, та вимагав, щоб вона відмовилася від своєї частки в квартирі на його користь. А.Н. також поселив у квартирі різних осіб, які теж проживали у її кімнаті.

12. Заявниця продовжувала сплачувати щомісячні комунальні платежі за всю квартиру та інколи відвідувала її у супроводі працівників міліції. Під час своїх візитів вона виявляла, що у квартирі проживало до восьми різних осіб, які постійно змінювалися. Вона також виявила, що двері та деякі речі домашнього вжитку були пошкоджені, а деякі з її особистих речей зникли.

13. Згодом заявниця дізналася, що А.Н. та його спільники були співвласниками більше шестидесяти квартир у місті, які вони передавали у суборенду різним особам на короткі періоди часу.

B. Розслідування скарг заявниці

14. З середини вересня 2005 року та надалі заявниця зверталась до правоохоронних органів з численними скаргами, стверджуючи про переслідування її А.Н. та його спільниками з метою вимагання її частки в квартирі, викрадення або пошкодження різних речей, які належали їй, та що А.Н. дозволив різним незнайомцям проживати у квартирі. Її скарги були залишені без задоволення з огляду на незначну вартість цих предметів та відсутність доказів жорстокого поводження з нею. Державні органи також зазначили, що А.Н., як співвласник квартири, мав право запрошувати будь-кого на власний розсуд та, якщо у заявниці був який-небудь спір з ним щодо використання спільної власності, вона могла вирішити його у рамках цивільного судочинства.

15. 18 липня 2006 року Міністерство внутрішніх справ України поінформувало заявницю, що більше не розглядатиме її скарги, оскільки вони були повторними. У той самий день місцевий відділ міліції поінформував її, що отримував аналогічні скарги від різних осіб, які проживали у квартирах, співвласниками яких стали А.Н. та його спільники. Проте на той момент жодних підстав для пред’явлення їм обвинувачень не було. Працівники міліції також підтвердили, що відвідували квартиру заявниці: у ній проживало четверо чоловіків, але підстав для їхнього виселення не було, оскільки вселилися вони туди з дозволу А.Н.

16. 27 вересня 2007 року щодо А.Н., В.Ш. та їхнього спільника А.Л. було порушено кримінальну справу за обвинуваченням у вимаганні та інших злочинах. Заявниця та низка інших осіб, у тому числі заявниця у справі "Ірина Смірнова проти України" (Irina Smirnova v. Ukraine) (заява № 1870/05, від 13 жовтня 2016 року), були допущені до участі у провадженні як постраждалі сторони. Заявниця також подала до А.Н. та його спільників цивільний позов про відшкодування шкоди.

17. У незазначену дату справа А.Н., В.Ш. та А.Л. за обвинуваченням у вимаганні та вчиненні грабежу була передана на розгляд до Київського районного суду м. Донецька (далі - районний суд). А.Н. також обвинувачували у хуліганстві. Згідно з твердженнями сторони обвинувачення вони створили злочинну групу з метою придбання часток в квартирах, які через особисті обставини їхніх власників ставали доступними за низькою ціною. Законно отримавши ці частки, вони починали вимагати решту часток у інших співвласників, словесно та фізично погрожуючи їм та передаючи квартири у суборенду різним незнайомцям, які також завдавали збитків та крали речі співвласників і заподіювали шкоду речам домашнього вжитку, які були у квартирі.

18. 24 травня 2011 року районний суд закрив справу щодо А.Н. за обвинуваченням у хуліганстві у зв’язку з закінченням строку давності притягнення до кримінальної відповідальності та виправдав усіх трьох підсудних за рештою обвинувачень, встановивши, що обвинувачення ґрунтувалися на припущеннях. Він дійшов висновку, що підставою для порушення кримінальної справи був цивільно-правовий спір між підсудними та потерпілими щодо користування спільною власністю, який потерпілі вимагали розглянути у рамках кримінального провадження. Він також відхилив цивільний позов заявниці.

19. 27 лютого 2012 року Апеляційний суд Донецької області (далі - апеляційний суд) скасував зазначений вирок і направив справу на новий судовий розгляд.

20. 12 жовтня 2012 року районний суд визнав обвинувачених винними у вимаганні та обрав їм покарання у виді позбавлення волі на значні строки. Зокрема, він встановив, що заявницю дійсно залякували (у тому числі, як зазначено у пунктах 10 та 11). Він також присудив заявниці 5000 українських гривень в якості відшкодування моральної шкоди. Вимогу заявниці щодо відшкодування матеріальної шкоди у зв’язку зі стверджуваним грабежем і пошкодженням обвинуваченими майна у квартирі, а також сплатою нею комунальних платежів за всю квартиру суд залишив без задоволення, оскільки вона виходила за межі пред’явлених підсудним обвинувачень (з матеріалів справи вбачається, що скарга заявниці щодо стверджуваного грабежу та пошкодження її квартири була виділена в окреме кримінальне провадження, яке згодом було закрите прокурорами з різних підстав).

21. 06 березня 2013 року за апеляційною скаргою обвинувачених апеляційний суд залишив без змін зазначений вирок, окрім частини щодо одного непов’язаного епізоду.

22. Сторони не поінформували Суд про подальший хід провадження. Проте зі справи "Ірина Смірнова проти України" (Irina Smirnova v. Ukraine), у якій ті самі підсудні були засуджені за тими ж обвинуваченнями у тому самому провадженні, вбачається, що 18 вересня 2014 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних та кримінальних справ залишив без задоволення подану А.Н. та В.Ш. касаційну скаргу на рішення судів нижчих інстанцій (див. там само пункт 53).

C. Цивільний позов до А.Н. про визнання недійсним договору купівлі-продажу

23. 03 липня 2006 року заявниця подала цивільний позов про визнання недійсним договору купівлі-продажу, за яким А.Н. придбав частку О.Ж. в квартирі. У своєму позові вона стверджувала, що відповідно до статті 362 Цивільного кодексу України вона мала переважне право купівлі, проте, незважаючи на її заяви до державних виконавців про надання їй дозволу на купівлю частки в квартирі, вони відмовили у наданні їй такого дозволу. Заявниця також стверджувала, що торги були злочинним зговором між його організаторами та А.Н., що дозволило останньому придбати частку її квартири за низькою ціною. Як зазначено у рішенні від 23 березня 2007 року (див. пункт 24) під час судового засідання заявниця також просила суд визнати торги недійсними, оскільки нібито була порушена процедура (див. пункти 33 та 34) - не було публічно повідомлено про проведення торгів, а також проведення торгів утретє було, перше за все, незаконним.

24. 23 березня 2007 року районний суд ухвалив рішення не на користь заявниці. Вона подала апеляційну скаргу, повторивши свої аргументи, а також стверджуючи, що "Укрспец’юст" порушив статтю 366 Цивільного кодексу України, продавши частку квартири без виділення її в натурі.

25. 30 жовтня 2007 року апеляційний суд відхилив апеляційну скаргу заявниці. Він встановив по суті, що переважні права та положення статті 366 Цивільного кодексу України не застосовувалися у цій справі та він не міг розглядати питання законності торгів, оскільки заявниця не подала позов про визнання їх недійсними у порядку статей 118 та 119 Цивільного процесуального кодексу України.

26. Заявниця подала касаційну скаргу, головним чином, повторивши свої попередні доводи. 25 квітня 2008 року Верховний Суд України відхилив її скаргу у зв’язку з необґрунтованістю.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

A. Цивільний кодекс України 2003 року

27.Стаття 362 Кодексу передбачає, що у разі продажу частки у праві спільної часткової власності співвласник має переважне право на її купівлю, крім випадку продажу власності з публічних торгів.

28.Стаття 366 передбачає, що кредитор може пред’явити позов до співвласника майна про виділ частки останнього із цього майна в натурі, після чого право на власність цього співвласника буде втрачене, якщо лише у останнього немає іншого майна.

29. Інші відповідні положення Кодексу наведені у згаданому рішенні у справі "Ірина Смірнова проти України" (Irina Smirnova v. Ukraine) (пункт 56).

B. Цивільний процесуальний кодекс України 2004 року (у редакції, чинній на час подій)

30.Стаття 11 Кодексу передбачала, що суд міг розглядати справи лише у межах заявлених сторонами вимог.

31.Стаття 33 передбачала, що за клопотанням позивача суд міг замінити первісного відповідача належним відповідачем, якщо позов було пред’явлено не до належного відповідача, або залучити іншу особу як співвідповідача. У разі відсутності згоди позивача на заміну відповідача судом, останній міг залучити іншу особу як співвідповідача.

32.Статті 118 та 119 встановлювали формальні вимоги до подання цивільних позовів. Вони передбачали, що позовні заяви повинні були подаватися до суду першої інстанції у письмовій формі, де вони реєструвалися, а потім передавалися судді. Ці статті також встановлювали низку вимог щодо змісту цивільного позову (у тому числі, inter alia, предмет спору, відповідачі, відповідні аргументи, докази у підтвердження позовних вимог тощо).

C. Положення про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна, затверджене Міністерством юстиції України 27 жовтня 1999 року (далі - "Положення 1999 року"; втратило чинність у 2016 році)

33.Пункт 3.5 зазначеного Положення передбачав, що не пізніше ніж за п’ятнадцять днів до дня проведення прилюдних торгів спеціалізована організація, яка їх проводила, повинна була опублікувати у друкованих засобах масової інформації за місцезнаходженням майна, що виставлялось на продаж, інформаційне повідомлення про запропоноване для продажу нерухоме майно. Ця інформація могла також бути оприлюднена в інших засобах масової інформації.

34.Пункт 7.3 передбачав, що якщо прилюдні торги не відбувалися двічі, майно знімалось з торгів.

I. МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ

35. Суд зазначає, що у своїй відповіді на зауваження Уряду щодо прийнятності справи заявниця висунула низку нових скарг. Зокрема, вона скаржилася: за статтею 3 Конвенції на те, що зазнала нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження з боку А.Н. та його спільників, а державні органи багато років ігнорували її заяви та відмовлялися вживати заходи для її захисту; за пунктом 1 статті 6 Конвенції - на те, що її цивільна справа не була розглянута протягом розумного строку; та за статтею 13 Конвенції - на неефективність усіх її скарг на бездіяльність державних органів. Зрештою вона стверджувала про порушення статей 14 та 17 Конвенції та статті 2 Протоколу № 4 до Конвенції .

36. На думку Суду, ці нові скарги заявниці не є уточненням її первинних скарг до Суду, щодо яких сторони надали зауваження до їх висування. Отже, Суд вважає недоцільним розглядати ці питання у контексті цієї справи (див. рішення у справі "Пиряник проти України" (Piryanik v. Ukraine), заява № 75788/01, пункт 20, від 19 квітня 2005 року).

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 І СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ ТА СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ ДО КОНВЕНЦІЇ У ЗВ’ЯЗКУ З ПРОВЕДЕННЯМ ПУБЛІЧНИХ ТОРГІВ

37. Заявниця скаржилася на незаконний продаж половини її квартири на публічних торгах та несправедливе відхилення судами під час розгляду її цивільного позову відповідних тверджень. У зв’язку з цим вона посилалася на пункт 1 статті 6 і статтю 8 Конвенції та статтю 1 Першого протоколу до Конвенції , відповідні частини яких передбачають: