Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Його текст може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Вишняков проти України"

Європейський суд з прав людини (четверта секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Вінсент А. Де Гаетано (<…>), Голова,

Ганна Юдківська (<…>),

Егідіюс Куріс (<…>),

Юлія Моток (<…>),

Карло Ранцоні (<…>),

Жорж Раварані (<…>),

Петер Пацолай (<…>), судді,

та Маріалена Цирлі (<…>), Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 03 липня 2018 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справу було розпочато за заявою (№ 25612/12), яку 17 квітня 2012 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Сергій Олексійович Вишняков (далі - заявник).

2. Заявника, якому була надана правова допомога, представляв п. М. Тарахкало та пані О. Проценко - юристи, які практикують у м. Києві. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений п. І. Ліщина.

3. Заявник стверджував, що національні органи влади не виконали судове рішення про надання права доступу до його малолітньої доньки. Він також скаржився на те, що в рамках іншого провадження національні суди не визначили належним чином місце проживання його доньки та внаслідок цього він зазнав дискримінації за ознакою статі.

4. 12 грудня 2016 року про зазначені скарги було повідомлено Уряд, а решта скарг у заяві були визнані неприйнятними відповідно до пункту 3 правила 54 Регламенту Суду .

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявник народився у 1973 році та проживає у м. Миколаєві.

6. У 2006 році заявник одружився з О. Подружжя проживало у м. Миколаєві. 21 березня 2007 року в них народилася донька С. У серпні 2007 року пара розійшлась. О. продовжила проживати з дитиною за іншою адресою у м. Миколаєві, і на той час це місце проживання дитини не було предметом спору між батьками.

7. 15 квітня 2009 року за заявою О. Ленінський районний суд м. Миколаєва ухвалив рішення про розірвання шлюбу подружжя.

A. Рішення про право доступу, його виконання та пов’язані з цим питання

8. 04 червня 2009 року за позовом заявника до О. щодо перешкод у доступі до дитини Ленінський районний суд м. Миколаєва ухвалив рішення про надання заявнику права доступу до своєї доньки. Суд вирішив, що заявнику має бути надана можливість бачитись зі своєю донькою не менше трьох разів на тиждень, у тому числі з ночівлями у заявника за попередньою домовленістю щодо їхніх дат та часу.

9. 13 липня 2009 року місцевий відділ міліції розглянув скаргу заявника на постійні погрози О. під час його побачень з дитиною, на відмову О. дозволити дитині залишитись в нього на ночівлю та обмеження нею часу, який заявник міг провести з дитиною. Міліція відмовила у порушенні кримінального провадження у зв’язку з відсутністю складу злочину.

10. Восени 2009 року О. та С. переїхали до м. Селидове Донецької області. Відстань між м. Миколаїв та м. Селидове становить приблизно 600 км по дорозі. У зв’язку з цим заявник ініціював цивільне провадження та просив суд визначити місце проживання дитини з ним у м. Миколаєві. Суди відмовили у задоволенні цього позову у зв’язку з його необґрунтованістю і 01 серпня 2011 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі - ВССУ) ухвалив остаточне рішення.

11. 20 жовтня 2009 року за заявою заявника Державна виконавча служба Миколаївського міського управління юстиції відкрила виконавче провадження за рішенням від 04 червня 2009 року. Проте 22 жовтня 2009 року постанова державного виконавця була скасована, оскільки законодавством не був встановлений порядок примусового виконання судового рішення такого роду.

12. 19 листопада 2009 року заявник приїхав до м. Селидове, де О. дозволила йому побути з дитиною близько на години. 27 січня 2010 року, коли О. та С. на короткий період часу прибули до м. Миколаєві, заявник намагався побачитися зі своєю донькою, але О. не дозволила йому забрати дитину на ніч. 20 жовтня 2011 року, коли заявник приїхав до м. Селидове та намагався забрати дитину з дитячого садка, приїхала О. і забрала дитину. У розгляді скарг заявника до міліції щодо цих подій було відмовлено у зв’язку з відсутністю складу злочину.

13. 28 березня 2012 року заявник подав до Державної виконавчої служби Селидівського міського управління юстиції виконавчий лист за рішенням від 04 жовтня 2009 року. 29 березня 2012 року державний виконавець відкрив виконавче провадження. 09 квітня 2012 року у присутності заявника, О. та двох свідків державний виконавець зачитав резолютивну частину рішення від 04 червня 2009 року та виніс постанову про закінчення виконавчого провадження, вважаючи, що таким чином рішення було виконане у повному обсязі.

14. Заявник оскаржив до судів закінчення виконавчого провадження. Суди залишили без змін постанову державного виконавця, встановивши, що її було винесено з дотриманням законодавства. Остаточна ухвала була винесена ВССУ, який 03 серпня 2012 року залишив без задоволення касаційну скаргу заявника.

15. 20 листопада 2012 року в ході провадження щодо аліментів на утримання дитини заявник визнав, що він забирав дитину до м. Миколаєві для спільного проживання приблизно на один - два місяці на рік.

16. У січні 2013 року заявник подав проти О. позов про відшкодування шкоди у зв’язку з перешкоджанням у виконанні рішення від 04 червня 2009 року про надання йому права доступу. Суди відмовили у задоволенні позову за відсутністю доказів. 14 червня 2013 року ВССУ виніс остаточну ухвалу у цьому провадженні, залишивши без задоволення касаційну скаргу заявника.

17. 21 червня 2013 року Ленінський районний відділ міліції м. Миколаєві порушив кримінальне провадження за скаргою заявника на відмову О. виконувати рішення від 04 червня 2009 року. 10 грудня 2014 року міліція закрила кримінальне провадження за відсутністю складу злочину. Заявник оскаржив цю постанову до суду. 01 квітня 2015 року Ленінський районний суд м. Миколаєві скасував постанову від 10 грудня 2014 року, встановивши, що слідчий не обґрунтував свій висновок. Кримінальне провадження було відновлене.

18. У 2014 році заявник ініціював цивільне провадження у Селидівському міському суді, щоб знову визначити своє право доступу до доньки з огляду на перешкоди з боку О. 12 січня 2014 року його позов був залишений без задоволення у зв’язку з необґрунтованістю. Проте 08 грудня 2015 року Апеляційний суд Донецької області частково задовольнив позов заявника. Суд дійшов висновку, що О. перешкоджала належному здійсненню заявником його права доступу та постановив, що заявнику мала бути надана можливість проводити зі своєю донькою один місяць влітку та один тиждень під час зимових шкільних канікул щороку до досягнення нею повноліття.

19. 26 травня 2016 року Державна виконавча служба Селидівського міського управління юстиції відкрила виконавче провадження за рішенням від 08 грудня 2015 року. 10 червня 2016 року державний виконавець поінформував О. про рішення від 08 грудня 2015 року.

B. Цивільне провадження щодо місця проживання дитини

20. Навесні 2014 року на території Донецької та Луганської областей почали діяти незаконні збройні формування, пов’язані з двома самопроголошеними утвореннями, відомими як "Донецька народна республіка" та "Луганська народна республіка", захопивши силою контроль над деякими частинами цих областей. Збройні Сили України розпочали проти них військову антитерористичну операцію. Згодом була визначена лінія припинення вогню. М. Селидове знаходиться на території, підконтрольній Уряду України, приблизно на відстані двадцяти п’яти кілометрів від лінії припинення вогню та було включене до переліку населених пунктів, в яких здійснювалась військова антитерористична операція. Згідно з наданою Урядом інформацією у квітні 2014 року в м. Селидове були зафіксовані певні переміщення незаконних збройних формувань, але жодні активні військові операції ніколи у цій місцевості не проводились.

21. У серпні 2014 року заявник звернувся з позовом до Селидівського міського суду, вимагаючи визнати незаконною відмову О. співпрацювати у виконанні рішення від 04 червня 2009 року про надання заявнику права доступу. Він також просив суд визначити, що місцем проживання дитини має бути його житло у м. Миколаєві. Він стверджував, що О. була безробітною і не мала джерела самостійного доходу та що дитина цілком залежала від аліментів на утримання дитини, які заявник належним чином сплачував. Крім того, він стверджував, що подальше проживання поблизу району збройного конфлікту було небезпечним для дитини. Зрештою, існував ризик того, що конфлікт міг поширитися і на м. Селидове. На підтримку останнього твердження заявник навів цитати з повідомлень засобів масової інформації, згідно з якими представники так званої "Донецької народної республіки" погрожували захопити всю територію Донецької області.

22. 05 травня 2015 року Селидівський міський суд відмовив у задоволенні позову заявника. Суд встановив, що заявник був працевлаштований і мав позитивну характеристику від свого роботодавця, не мав задокументованих проблем з психічним здоров’ям і не був наркозалежним. Суд посилався на звіт Служби у справах дітей у м. Миколаєві, згідно з яким заявник міг надати безпечне, добре обладнане для дитини житло та мав стабільну роботу і дохід. Однак заявник не довів, що О. не мала самостійного доходу або не виконувала своїх батьківських обов’язків, або що її поведінка було неправомірною чи аморальною. Суд також зазначив, що заявник не обґрунтував тверджень про те, що життя дитини знаходилось у небезпеці, а сам факт проведення військової антитерористичної операції у цій області не підтверджував цього ризику.

23. 04 серпня 2015 року Апеляційний суд Донецької області залишив без змін рішення Селидівського міського суду, дійшовши висновку, що заявник не обґрунтував доводи про те, що місце проживання дитини мало бути змінене.

24. 23 грудня 2015 року ВССУ залишив без змін рішення судів нижчих інстанцій. Він зазначив, що Селидівський міський суд правильно встановив відповідні факти та належним чином застосував законодавство. ВССУ погодився з висновком судів нижчих інстанцій, що розлучення дитини з матір’ю не було виправданим.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

A. Конституція України від 28 червня 1996 року

25. Відповідно до статті 51 Конституції України кожен з подружжя має рівні права і обов’язки у шлюбі та сім’ї.

B. Сімейний кодекс України від 10 січня 2002 року

26. Кодекс передбачає, що жінка та чоловік мають рівні права і обов’язки у сімейних відносинах, шлюбі та сім’ї (частина шоста статті 7). Місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків (частина перша статті 160). Якщо батьки, які проживають окремо, не можуть дійти згоди щодо місця проживання дитини, яка не досягла чотирнадцяти років, спір може бути вирішений органом опіки та піклування або судом. При вирішенні такого спору орган опіки та піклування або суд мають брати до уваги відповідне ставлення батьків до виконання їхніх батьківських обов’язків, особисту прихильність дитини до кожного з батьків, вік дитини, стан здоров’я дитини та інші обставини, що мають істотне значення (частина перша статті 161). Орган опіки та піклування або суд не можуть визначити місце проживання дитини з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини (частина друга статті 161).

C. Кримінальний кодекс України від 05 квітня 2001 року

27.Частина перша статті 382 кодексу передбачає:

"1. Умисне невиконання вироку, рішення, ухвали, постанови суду, що набрали законної сили чи підлягають негайному виконанню, або перешкоджання їх виконанню - карається штрафом від п’ятисот до однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням волі на строк до трьох років.".

D. Закон України "Про виконавче провадження"

28. Відповідні положення Закону України "Про виконавче провадження" від 21 квітня 1999 року (чинний до 05 жовтня 2016 року) встановлювали загальні умови виконання рішення про заборону або утримання від вчинення певних дій. Цей порядок включав початкову стадію добровільного виконання боржником рішення та подальшу стадію, в рамках якої державний виконавець міг накласти на боржника штраф та, у випадку невиконання рішення, внести подання про порушення кримінального провадження щодо нього (стаття 76 закону в редакції, чинній до 09 березня 2011 року, та стаття 75 закону в редакції, чинній після 09 березня 2011 року). Частина четверта статті 75 (у редакції, чинній після 09 березня 2011 року) також передбачала, що під час виконання рішення такого типу державний виконавець має довести до відома боржника резолютивну частину такого рішення та скласти про це акт; після складення акта державний виконавець виносив постанову про закінчення виконавчого провадження. Стаття 63 Закону України "Про виконавче провадження" від 02 червня 2016 року (чинний з 05 жовтня 2016 року) передбачає аналогічний порядок виконання рішень такого типу.

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ’ЯЗКУ З НЕВИКОНАННЯМ РІШЕННЯ ПРО НАДАННЯ ПРАВА ДОСТУПУ ДО ДИТИНИ

29. Заявник скаржився на те, що національні органи влади не виконали рішення від 04 червня 2009 року про надання права доступу до його малолітньої доньки. Заявник посилався на статті 6 та 13 Конвенції.

30. Суд, якому належить провідна роль щодо здійснення юридичної кваліфікації фактів справи (див. рішення у справі "Радомілья та інші проти Хорватії" [ВП] Radomilja and Others v. Croatia [GC], заяви № 37685/10 та № 22768/12, пункт 114, від 20 березня 2018 року), розгляне скаргу у світлі статті 8 Конвенції. Стаття 8 передбачає:

"1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.".

A. Прийнятність

31. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

1. Доводи сторін

32. Заявник стверджував, що він мав ініціювати цивільне провадження з метою отримання доступу до дитини внаслідок відмови його колишньої дружини поважати його право на спілкування з донькою. Він також зазначив, що його колишня дружина систематично перешкоджала йому у здійсненні його права доступу відповідно до рішення від 04 червня 2009 року. Його спроба домогтися виконання рішення за участю Державної виконавчої служби виявилася безуспішною. Державний виконавець не вчинив жодних дій, не накладав штрафів на його колишню дружину та не намагався притягнути її до кримінальної відповідальності у зв’язку з невиконанням судового рішення. Заявник стверджував, що бездіяльність державних органів у забезпеченні виконання рішення від 04 червня 2009 року була обумовлена відсутністю належної законодавчої та адміністративної бази.

33. Уряд стверджував про недостатність деталей, що вказували б на перешкоди у доступі до дитини, з якими, як стверджувалось, зіткнувся заявник. Неприязнь матері дитини до заявника та її рішення переїхати до іншого міста не можуть ставитись у провину державним органам. Після переїзду матері з дитиною до іншого міста заявник мав можливості проводити час з дитиною протягом кількох тижнів на рік. Якби графіка, встановленого рішенням від 04 червня 2009 року про надання доступу до дитини три рази на тиждень, не можливо було дотримуватись з огляду на відстань між містами, заявник міг звернутися за переглядом порядку доступу. Загалом заходи, вжиті органами влади на виконання рішення від 04 червня 2009 року, були достатніми за обставин цієї справи.

2. Оцінка суду

(a) Відповідні принципи

34. Суд зазначає, що право взаємного спілкування одного з батьків та дитини становить основоположний елемент "сімейного життя" у розумінні статті 8 Конвенції (див., серед інших джерел, рішення у справі "К. і Т. проти Фінляндії" [ВП] (K. and T. v. Finland) [GC], заява № 25702/94, пункт 151, ЄСПЛ 2001-VII).

35. Основною ціллю статті 8 Конвенції є захист особи від свавільного втручання органів державної влади. Додатково можуть існувати позитивні зобов’язання, притаманні ефективній "повазі" до сімейного життя. В обох контекстах слід дотримуватись справедливого балансу, який потрібно встановити між конкуруючими інтересами особи та суспільства, у тому числі між іншими зацікавленими третіми особами та з урахуванням свободи розсуду держави. Суд уже неодноразово встановлював, що у пов’язаних з питаннями опіки справах інтереси дітей мають надзвичайне значення. Найкращим інтересам дитини має приділятись першочергова увага і вони, у залежності від свого характеру та серйозності, можуть перевищувати інтереси батьків (див. рішення у справі "Оноді проти Угорщини" (Onodi v. Hungary), заява № 38647/09, пункт 30, від 30 травня 2017 року, з подальшими посиланнями).

36. У справах щодо здійснення одним із батьків прав на спілкування стаття 8 Конвенції передбачає батьківське право на вжиття заходів з метою возз’єднання зі своєю дитиною та обов’язок національних органів влади сприяти такому возз’єднанню настільки, наскільки інтереси дитини передбачають, що має бути зроблено все для збереження особистих стосунків, і, за необхідності, "відновлення" сім’ї; обов’язок держави полягає не у досягненні результату, а у вжитті заходів (див. рішення у справі "Кацпер Новаковський проти Польщі" (Kacper Nowakowski v. Poland), заява № 32407/13, пункт 74, від 10 січня 2017 року, з подальшими посиланнями).