Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Його текст може підлягати редакційним виправленням.

У справі " М.Р. та Д.Р. проти України"

Європейський суд з прав людини (четверта секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Вінсент А. Де Гаетано (<…>), Голова,

Ганна Юдківська (<…>),

Пауло Пінто де Альбукерке (<…>),

Юлія Моток (<…>),

Карло Ранцоні (<…>),

Марко Бошняк (<…>),

Петер Пацолай (<…>), судді,

та Маріалена Цирлі (<…>), Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 10 квітня 2018 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справу було розпочато за заявою (№ 63551/13), яку 02 жовтня 2013 року подали до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадяни Чехії М.Р. (далі - перший заявник) та його син Д.Р. (далі - другий заявник). Заступник Голови секції вирішив, що імена заявників не повинні розкриватися (пункт 4 правила 47 Регламенту Суду ).

2. Заявників представляв п. Д. Струпек - юрист, який практикує у м. Празі. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження - п. І. Ліщина.

3. Заявники скаржилися за статтею 8 Конвенції на незабезпечення органами влади України повернення другого заявника до першого заявника, який проживає у Чеській Республіці.

4. 10 грудня 2015 року про заяву було повідомлено Уряд.

5. Уряд Чехії скористався своїм правом взяти участь у справі відповідно до пункту 1 статті 36 Конвенції. Уряд Чехії представляв його Уповноважений - п. Віт А. Шорм з Міністерства юстиції.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

6. Перший заявник народився у 1958 році та проживає у м. Празі.

7. 17 жовтня 2003 року у м. Празі він одружився з Б., громадянкою України. 23 травня 2004 року народився їхній син, другий заявник.

8. З 2004 року по 2007 рік заявники та Б. проживали разом однією сім’єю за місцем проживання першого заявника у м. Празі.

9. У 2007 році подружжя розлучилось. Б. продовжила проживати разом з дитиною за іншою адресою у м. Празі.

10. Рішенням районного суду м. Праги 10 від 06 листопада 2008 року, яке 19 травня 2009 року було залишене без змін апеляційною інстанцією, першому заявнику та Б. було надано право поперемінного виховання другого заявника (зі зміною одного з батьків кожного тижня).

11. 27 червня 2009 року Б. згідно з розкладом поперемінного виховання забрала другого заявника до свого помешкання. Без згоди першого заявника вона виїхала до України з другим заявником і поселилась у с. Демешківці Івано-Франківської області.

12. З метою повернення другого заявника до Чеської Республіки перший заявник ініціював провадження за Гаазькою конвенцією про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей (далі - Гаазька конвенція).

A. Провадження за Гаазькою конвенцією в Україні

13. У жовтні 2009 року Головне територіальне управління юстиції в Івано-Франківській області в інтересах першого заявника звернулося до Івано-Франківського міського суду з позовом про повернення другого заявника до Чеської Республіки відповідно до Гаазької конвенції.

14. 02 липня 2010 року суд задовольнив позов, визнавши вивезення другого заявника з Чеської Республіки та його утримування в Україні незаконними у розумінні статті 3 Гаазької конвенції . Суд зобов’язав Б. повернути дитину до місця проживання першого заявника у Чеській Республіці. Б. мала повернути дитину в супроводі першого заявника.

15. 14 вересня 2010 року Апеляційний суд Івано-Франківської області, розглянувши апеляційну скаргу, залишив рішення без змін і того ж дня воно стало таким, що підлягає виконанню.

16. У жовтні 2010 року Б. подала касаційну скаргу.

17. 25 лютого 2011 року Верховний Суд України зупинив виконання рішення про повернення дитини до закінчення розгляду касаційної скарги.

18. 15 березня 2011 року Верховний Суд України відхилив касаційну скаргу Б., дійшовши висновку про відсутність доказів порушення судами нижчих інстанцій норм матеріального або процесуального права.

B. Провадження у Чеській Республіці щодо опіки та виховання другого заявника

19. Окрім свого попереднього рішення, яким батькам було встановлено право поперемінної опіки над другим заявником, районний суд м. Праги 10 переглянув справу за нововиявленими обставинами, зокрема, у зв’язку з викраденням Б. дитини, його утримуванням в Україні та відсутністю у першого заявника доступу до дитини. 10 листопада 2010 року цей суд встановив, що в найкращих інтересах дитини було проживання з першим заявником, якому, відповідно, було надане право одноосібної опіки над дитиною.

20. 28 червня 2011 року це рішення було залишено без змін апеляційним судом.

C. Провадження в Україні щодо визначення місця проживання дитини

21. 09 грудня 2013 року Галицький районний суд Івано-Франківської області ухвалив рішення за позовом Б. щодо визначення місця проживання другого заявника. Суд зазначив, що рішення від 02 липня 2010 року щодо повернення дитини виконано не було, та встановив, що тим часом дитина адаптувалася у новому середовищі в Україні. У зв’язку з цим суд послався на психолого-педагогічну характеристику, згідно висновку якої дитина була прив’язана до матері, а розмова про її батька викликала у неї почуття тривоги. Суд також дослідив висновки місцевих органів влади у справах дітей, які вказували, що дитина має проживати разом з матір’ю. Суд встановив, що мати належним чином піклується про дитину та що в найкращих інтересах дитини буде залишити її з матір’ю. Відповідно суд вирішив, що дитина має проживати з Б. за місцем її проживання в Україні.

22. Перший заявник оскаржив це рішення, стверджуючи, що український суд не мав компетенції визначати місце проживання дитини, оскільки права щодо опіки мали визначатися органами влади Чехії.

23. 06 березня 2014 року Апеляційний суд Івано-Франківської області залишив без змін рішення суду першої інстанції, встановивши, що дитина прижилася у новому середовищі з моменту її приїзду у 2009 році та що Б. мала право на подання цього позову з метою забезпечення найкращих інтересів дитини.

24. Перший заявник не оскаржив цю ухвалу у касаційному порядку.

D. Виконання рішення українського суду щодо повернення дитини

25. 27 вересня 2010 року державний виконавець Галицького районного управління юстиції відкрив виконавче провадження за рішенням, яким було зобов’язано повернути дитину, та у зв’язку з цим зв’язався зі сторонами. Б. відмовилася виконати рішення про повернення дитини упродовж короткого періоду, передбаченого для його добровільного виконання. З цієї підстави 06 жовтня 2010 року на неї був накладений штраф у розмірі 170 українських гривень (далі - грн)-1. Через два дні на неї був накладений ще один штраф у розмірі 340 грн-2.

26. 03 листопада 2010 року Галицький районний суд Івано-Франківської області відмовив у задоволенні подання державного виконавця про оголошення дитини у розшук. Суд дійшов висновку про відсутність доказів вжиття державним виконавцем заходів для встановлення місцезнаходження Б. та дитини. У засіданні була присутня Б., яка пояснила, що дитина проживала з нею та що вона не отримувала від державного виконавця жодних повідомлень щодо виконання рішення про повернення дитини.

27. Оскільки Б. продовжувала ухилятися від виконання рішення, у листопаді 2010 року державний виконавець звернувся з поданням про порушення щодо неї кримінальної справи за обвинуваченням в умисному невиконанні судового рішення за частиною першою статті 382 Кримінального кодексу України , яка передбачала максимальне покарання у виді позбавлення волі на строк до трьох років.

28. 25 січня 2011 року державний виконавець у супроводі міліції, віце-консула Чеської Республіки та адвоката першого заявника відвідав державну школу № 7 у м. Калуші після отримання інформації, що другий заявник був її учнем. Там вони зустріли другого заявника, Б. та адвоката Б. Спочатку Б. погодилася переїхати до Чеської Республіки, оселитися там і привезти другого заявника для спільного з нею проживання. Через декілька днів Б. повідомила іншу сторону, що вона передумала.

29. Оскільки Б. та дитину неможливо було знайти за місцем їх проживання, а місцезнаходження дитини було невідоме, державний виконавець звернувся до суду з поданням про оголошення дитини у розшук та її тимчасового влаштування до дитячого закладу. 23 серпня 2011 року Галицький районний суд задовольнив це подання. Проте 29 вересня 2011 року Апеляційний суд Івано-Франківської області, розглянувши апеляційну скаргу Б., скасував це рішення у частині щодо тимчасового влаштування дитини до дитячого закладу, вважаючи з огляду на твердження місцевої служби у справах дітей, що такий захід буде надмірним і матиме негативні для дитини наслідки.

30. 21 листопада 2011 року Б. повідомила державного виконавця, що вона та дитина проживають за місцем реєстрації у с. Демешківці. Проте 28 листопада 2011 року, коли державний виконавець намагався потрапити до будинку, Б. відмовилася відчинити двері.

31. Оскільки під час подальших візитів державного виконавця Б. та дитина були відсутні за їхньою адресою, державний виконавець звернувся до суду з поданням про оголошення їх у розшук та тимчасове влаштування дитини до дитячого закладу. 05 березня 2012 року Івано-Франківський міський суд відмовив у задоволенні подання, встановивши, що державний виконавець не вжив достатніх заходів для встановлення місцезнаходження Б., та що дитина проживала у належних умовах, тому її влаштування до дитячого закладу було б недоцільним. Суд заслухав Б., яка була присутня у судовому засіданні та пояснила суду, що вона та дитина проживали у м. Калуші у квартирі з належними умовами, а дитина продовжувала відвідувати школу № 7 у цьому місті. Суд також розглянув документи, надані місцевими органами у справах дітей у зв’язку з цим.

32. 26 березня 2012 року державний виконавець встановив, що дитина, якій на той час було майже вісім років, перестала відвідувати школу та навчалася вдома з учителем з Калуської школи.

33. 05 липня 2012 року Івано-Франківський міський суд відмовив у задоволенні подання державного виконавця щодо оголошення Б. та дитини у розшук і тимчасового влаштування дитини до дитячого закладу. Це рішення було оскаржене в апеляційному порядку, та 04 жовтня 2012 року Апеляційний суд Івано-Франківської області задовольнив його подання. Проте Б. подала касаційну скаргу і 26 грудня 2012 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ залишив без змін ухвалу суду першої інстанції та відхилив подання державного виконавця. Він дійшов висновку, що рішення від 02 липня 2010 року про повернення дитини до Чеської Республіки не містило вимоги щодо відібрання дитини у Б., яка була "боржником" у виконавчому провадженні. Суд встановив, що державний виконавець мав право накладати штрафи на Б. та вносити подання про притягнення до інших видів юридичної відповідальності. Проте, якщо рішення суду неможливо було виконати без участі "боржника", державний виконавець мав закінчити провадження.

34. 07 лютого 2013 року державний виконавець закінчив виконавче провадження, зазначивши, що в рамках цього провадження на Б. було накладено штрафи та що 18 травня 2011 року її було визнано винною в умисному невиконанні судового рішення та призначено покарання у виді штрафу в розмірі 1000 грн-3. 05 вересня 2013 року Апеляційний суд Івано-Франківської області скасував постанову державного виконавця, дійшовши висновку, що заходи, вжиті з метою виконання рішення, були недостатніми.

35. 20 червня 2014 року державний виконавець знову закінчив виконавче провадження. 22 серпня 2014 року Івано-Франківський міський суд скасував постанову державного виконавця у зв’язку з її необґрунтованістю. Проте, розглянувши апеляційну скаргу Б., 16 грудня 2014 року Апеляційний суд Івано-Франківської області скасував ухвалу від 22 серпня 2014 року та направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції. 23 лютого 2015 року суд першої інстанції залишив без змін постанову державного виконавця про закінчення виконавчого провадження. 09 квітня 2015 року апеляційний суд скасував постанову державного виконавця та зобов’язав провести подальші виконавчі дії.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

A. Кримінальний кодекс України

36.Частина перша статті 382 передбачає:

"1. Умисне невиконання вироку, рішення, ухвали, постанови суду, що набрали законної сили, або перешкоджання їх виконанню - карається штрафом від п’ятисот до однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням волі на строк до трьох років.".

B. Законодавство щодо виконавчого провадження

37. Відповідне законодавство щодо виконавчого провадження наведено в рішенні у справі "Хабровські проти України" (Chabrowski v. Ukraine), заява № 61680/10, пункт 82, від 17 січня 2013 року.

III. ВІДПОВІДНЕ МІЖНАРОДНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

38. Відповідні положення Гаазької конвенції (яка набрала чинності для України 01 вересня 2006 року) передбачають:

Стаття 5

"Для цілей цієї Конвенції -

a) "права піклування" включають права, пов’язані з піклуванням будь-якої особи про дитину, і зокрема, право визначати місце проживання дитини;

b) "права доступу" включають право переміщення дитини на обмежений час у місце інше, ніж місце її постійного проживання.".

Стаття 11

"Судові й адміністративні органи Договірних держав без затримок здійснюють усі процедури для повернення дітей.

Якщо відповідні судові або адміністративні органи не досягли ніякого рішення протягом шести тижнів із дати початку процедур, заявник або Центральний орган запитуваної держави за власною ініціативою або на прохання Центрального органу держави, що запитує, мають право просити про надання їм пояснень про причини затримки. …".

Стаття 16

"Після одержання повідомлення про незаконне переміщення або утримування дитини відповідно до статті 3, судові або адміністративні органи Договірної держави, на територію якої була переміщена дитина, або на території якої вона утримується, не буде вирішувати по суті питання про піклування доти, поки не буде визначено, що дитина не повинна бути повернута відповідно до цієї Конвенції або поки заява не подана відповідно до цієї Конвенції протягом розумного періоду часу після одержання повідомлення.".

Стаття 17

"Сам факт винесення рішення про піклування або про визнання цього рішення в запитуваній державі не є підставою для відмови в поверненні дитини відповідно до цієї Конвенції, але судові або адміністративні органи запитуваної держави можуть брати до уваги аргументацію такого рішення під час застосування цієї Конвенції.".

I. ПРАВО ПЕРШОГО ЗАЯВНИКА ДІЯТИ ВІД ІМЕНІ СВОГО СИНА

39. Перший заявник подав цю заяву від свого імені та від імені свого сина, зазначивши його в якості другого заявника.

40. Суд нагадує, що у справах, які виникають у зв’язку зі спорами між батьками, право захисту інтересів дитини надається тому з батьків, якому надано право опіки (див. рішення у справі "Моог проти Німеччини" (Moog v. Germany), заява № 23280/08 та № 2334/10, пункт 41, від 06 жовтня 2016 року). Першому заявнику було надано право одноосібної опіки над дитиною (див. пункти 19 та 20). Відповідно, незважаючи на те, що перший заявник був відокремлений від свого неповнолітнього сина з 2009 року, сама лише ця обставина не позбавляє його права діяти від імені свого неповнолітнього сина. Суд доходить висновку, що перший заявник мав право ініціювати це провадження від імені свого сина, і це не заперечується сторонами.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ

41. Заявники скаржилися за статтею 8 Конвенції на незабезпечення органами влади України їхнього возз’єднання, стверджуючи, зокрема, що органи влади не виконали рішення українського суду від 02 липня 2010 року, яким було зобов’язано повернути другого заявника до Чеської Республіки відповідно до Гаазької Конвенції.

42.Стаття 8 Конвенції передбачає:

"1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.".

A. Прийнятність

43. Уряд зазначив, що після ухвалення українським судом рішення від 02 липня 2010 року щодо повернення дитини Б. ініціювала провадження в Україні з метою визначення місця проживання другого заявника. У своєму рішенні від 09 грудня 2013 року український суд визначив, що дитина має проживати з Б. за місцем її проживання в Україні. 06 березня 2014 року це рішення було залишено без змін апеляційним судом. Проте в касаційному порядку це рішення не оскаржувалось. Вважаючи, що така скарга була ефективним засобом юридичного захисту, який мав бути використаний у зв’язку зі скаргою заявників, Уряд стверджував про недотримання вимоги вичерпання національних засобів юридичного захисту. Тому заява мала бути відхилена відповідно до пункту 1 статті 35 Конвенції.

44. Заявники стверджували про відсутність обов’язку вичерпання зазначеного Урядом засобу юридичного захисту. Вони доводили, що подавши заяву про забезпечення повернення дитини відповідно до Гаазької конвенції та заяву про виконання рішення про повернення дитини, перший заявник вжив усіх необхідних заходів з метою вичерпання національних засобів юридичного захисту. Справа була вирішена рішенням від 02 липня 2010 року, а органи влади України зобов’язані були його виконати. Провадження, ініційоване Б., не вплинуло на законну силу рішення про повернення дитини і для вичерпання засобів юридичного захисту у зв’язку з цією скаргою не було необхідності у поданні касаційної скарги під час ініційованого Б. провадження. Більше того, ухвалюючи рішення за позовом Б. щодо місця проживання дитини, українські суди грубо проігнорували Гаазьку конвенцію, ціллю якої є забезпечення повернення викраденої дитини до держави її постійного проживання, в якій має бути вирішено питання щодо опіки.