Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Шестопалова проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Нона Цоцорія (<…>), Голова,

Сіофра О’Лірі (<…>),

Лятіф Гусейнов (<…>), судді,

та Анна-Марія Дуге (<…>), в.о. заступника Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 28 листопада 2017 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справу було розпочато за заявою (№ 55339/07), яку 19 листопада 2007 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянка України пані Данута Збігневна Шестопалова (далі - заявниця).

2. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження - п. І. Ліщина з Міністерства юстиції.

3. Заявниця скаржилася за пунктом 1 статті 6 Конвенції на порушення її права на доступ до суду.

4. 27 травня 2013 року про заяву було повідомлено Уряд.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявниця народилась у 1971 році та проживає у м. Мелітополі.

6. У період з 2004 по 2006 рік заявниця обіймала посаду директора Центру по обслуговуванню одиноких, непрацездатних та малозабезпечених громадян Управління праці, соціального захисту та житлових субсидій Мелітопольської міської ради (далі - Центр). 21 квітня 2006 року її було звільнено в рамках процесу реорганізації Центру. Згодом на посаду, аналогічну обійманій раніше заявницею, було призначено іншу особу.

7. У травні 2006 року заявниця звернулася до Мелітопольського міськрайонного суду (далі - Мелітопольський суд) з цивільним позовом про поновлення на роботі, виплату заборгованості із заробітної плати та відшкодування моральної шкоди. 24 жовтня 2006 року суд залишив позов заявниці без задоволення. Він встановив, що Центр запропонував заявниці іншу посаду, проте вона відхилила цю пропозицію, та що на посаду директора Центру було призначено більш досвідчену особу. Розглянувши апеляційну скаргу заявниці, 07 грудня 2006 року Апеляційний суд Запорізької області залишив без змін рішення від 24 жовтня 2006 року. Заявниця подала наступну скаргу, та 22 серпня 2007 року Верховний Суд України скасував ці рішення й передав справу до суду першої інстанції на новий розгляд. Він постановив, що справа мала розглядатись в порядку адміністративного судочинства, оскільки вона стосувалась спору щодо проходження державної служби.

8. Відповідно заявниця звернулась із адміністративним позовом до Мелітопольського суду, який 21 лютого 2008 року знов ухвалив постанову не на її користь з підстав, аналогічних наведеним у його рішенні від 24 жовтня 2006 року. Заявниця подала апеляційну скаргу, та 16 липня 2008 року Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд скасував цю постанову й закрив провадження у справі, оскільки вона мала розглядатись в порядку цивільного судочинства, тому що заявниця не була державним службовцем. 02 березня 2011 року Вищий адміністративний суд України залишив цю постанову без змін. 14 квітня 2011 року той самий суд залишив без задоволення заяву заявниці про перегляд ухвали від 02 березня 2011 року та відмовив в допуску до провадження Верховного Суду України.

9. 28 березня 2011 року заявницею знов було подано цивільний позов про поновлення на роботі, виплату заборгованості із заробітної плати та відшкодування моральної шкоди. 04 серпня 2011 року Мелітопольський суд залишив без розгляду цивільний позов заявниці оскільки вона неодноразово клопотала про відкладення попередніх судових засідань у її справі без поважних причин. 05 жовтня 2011 року Апеляційний суд Запорізької області залишив без змін ухвалу суду першої інстанції.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

A. Конституція України від 28 червня 1996 року

10. Відповідні положення Конституції України передбачають:

Стаття 125

"Судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.

Суд утворюється, реорганізовується і ліквідовується [чинним] законом, проект якого вносить до Верховної Ради України Президент України після консультацій з Вищою радою правосуддя.

Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України.

Відповідно до закону можуть діяти вищі спеціалізовані суди.

З метою захисту прав, свобод та інтересів особи у сфері публічно-правових відносин діють адміністративні суди.

Створення надзвичайних та особливих судів не допускається.".

B. Цивільний процесуальний кодекс (у редакції, чинній на момент подій справи)

Стаття 15. Компетенція судів щодо розгляду цивільних справ

"1. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо:

1) захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин;

2) інших [видів] правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого [виду] судочинства.".

C. Кодекс адміністративного судочинства (у редакції, чинній на момент подій справи)

Стаття 17. Юрисдикція адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ

"1. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв’язку з здійсненням суб’єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв’язку з публічним формуванням суб’єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму.

2. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема:

1) спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності;

2) спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби;

3) спори між суб’єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень;

4) спори, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів;

5) спори за зверненням суб’єкта владних повноважень у випадках, встановлених Конституцією та законами України;

6) спори щодо правовідносин, пов’язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму.

3. Юрисдикція адміністративних судів не поширюється на публічно-правові справи:

1) що віднесені до юрисдикції Конституційного Суду України;

2) що належить вирішувати в порядку кримінального судочинства;

3) про накладення адміністративних стягнень;

4) щодо відносин, які відповідно до закону, статуту (положення) об’єднання громадян віднесені до його внутрішньої діяльності або виключної компетенції.".

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

11. Заявниця скаржилася за пунктом 1 статті 6 Конвенції на те, що національні суди не розглянули по суті її позов про поновлення на роботі та позбавили її права на доступ до суду. Відповідна частина цього положення передбачає:

"Кожен має право на справедливий … розгляд … судом, …, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру …".

A. Доводи сторін

12. Уряд стверджував, що закриття адміністративними судами провадження у справі заявниці не може вважатись остаточним вирішенням її справи, а також жодним чином не може розглядатись як таке, що позбавило заявницю її права на доступ до суду. Згідно з твердженнями Уряду заявниця мала подати новий цивільний позов. Уряд зазначає, що вона зробила це 28 березня 2011 року, проте національні суди залишили без розгляду її цивільний позов через її поведінку, оскільки вона неодноразово клопотала про відкладення судових засідань у її справі без поважної причини. Уряд також зазначив, що вона не оскаржувала ухвал Верховного Суду та не продемонструвала зацікавленості у подальшому розгляді її справи. Відповідно Уряд вважав, що заявниця не вичерпала доступні їй національні засоби юридичного захисту. Уряд додав, що у будь-якому випадку ця скарга була явно необґрунтованою, оскільки заявниця не продемонструвала зацікавленості у новому розгляді її цивільного позову.