Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Його текст може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Ярошовець та інші проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Ангеліка Нуссбергер (<…>), Голова,

Ганна Юдківська (<…>),

Андре Потоцький (<…>),

Фаріс Вегабовіч (<…>),

Сіофра О'Лірі (<…>),

Карло Ранцоні (<…>),

Мартінш Мітс (<…>), судді,

та Клаудія Вестердік (<…>), Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 10 листопада 2015 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справу було розпочато за п'ятьма заявами (№№ 74820/10, 71/11, 76/11, 83/11, та 332/11), які 12 грудня 2010 року подали до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) п'ятеро громадян України: п. Данило Миколайович Ярошовець (далі - перший заявник) п. В'ячеслав Миколайович Ворона (далі - другий заявник), п. Олег Валерійович Балтян (далі - третій заявник), п. Віктор Миколайович Пилипчук (далі - четвертий заявник) та п. Андрій Васильович Романчук (далі - п'ятий заявник).

2. Інтереси заявників представляли юристи, які практикують у м. Києві. Зокрема, першого заявника представляв п. В. Махінчук, другого і п'ятого заявників - п. Р. Розметов, третього заявника - п. Г. Алієв, а четвертого заявника - п. М. Дмитрук. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження - п. Б. Бабін з Міністерства юстиції України.

3. Заявники скаржились за підпунктом "с" пункту 1 та пунктом 3 статті 5 Конвенції на незаконність і тривалість тримання їх під вартою та за пунктом 1 статті 6 Конвенції - на надмірну тривалість провадження. Четверо із заявників також скаржились за статтею 3 Конвенції на умови тримання їх під вартою, неналежне лікування та обмеження побачень з членами сім'ї під час перебування під вартою. Вони також доводили, що у порушення пункту 5 статті 5 Конвенції їм не було забезпечено юридично закріплене право на відшкодування шкоди за порушення їх права на свободу. Один із заявників скаржився за статтею 3 Конвенції на те, що після затримання він зазнав жорстокого поводження з боку працівників міліції.

4. 12 вересня 2011 року про заяви було повідомлено Уряд.

І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Перший заявник народився у 1978 році; другий, третій і четвертий - у 1981 році; а п'ятий - у 1982 році. За винятком другого заявника, який помер 9 березня 2014 року, заявники наразі проживають у м. Києві. Пані О.П. Ворона, матір другого заявника, повідомила Суд про своє бажання підтримати заяву від його імені.

А. Кримінальне провадження щодо заявників

6. Заявники разом з іншими двома особами були обвинуваченими у кримінальній справі, порушеній щодо них у жовтні 2005 року. Висунуті проти них обвинувачення включали низку епізодів жорстокого поводження, крадіжки, вимагання та зловживання владою або службовим становищем, які заявники, як стверджувалося, вчинили під час їх служби в міліції.

7. Близько 9 год. ранку 14 жовтня 2005 року заявників, на той час - працівників міліції, було затримано підрозділом міліції особливого призначення та доправлено до ГУМВС у м. Києві для допиту прокурорами, у провадженні яких перебувала справа. Пізніше того дня прокурори постановили затримати заявників на підставі статті 115 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року . Вночі з 14 на 15 жовтня 2005 року їх було доправлено до Шевченківського та Подільського районних відділів міліції у м. Києві.

8. 15 жовтня 2005 року заявників було знову доправлено до ГУМВС України у м. Києві для допиту.

9. До кінця жовтня 2005 року заявників тримали у різних установах МВС України, поки їх не було поміщено до Київського слідчого ізолятора (далі - СІЗО).

10. З 17 жовтня 2005 року і до закінчення досудового слідства та передачі справи на розгляд Деснянського районного суду м. Києва (далі - районний суд) 12 грудня 2006 року суди трьох інстанцій продовжували застосовувати запобіжний захід у вигляді взяття заявників під варту. Суди обґрунтовували свої рішення здебільшого складністю справи та незавершеністю розслідування, тим, що заявники обвинувачувалися у вчиненні тяжких злочинів, що вони можуть ухилитися від слідства та суду та перешкодити встановленню істини у справі, а також, що вони можуть продовжувати злочинну діяльність. Жодних інших деталей суди не наводили. У деяких з цих рішень також стверджувалося, що стан здоров'я та сімейне становище заявників були належним чином враховані. З 14 по 23 січня 2007 року заявники продовжували перебувати під вартою в очікуванні розгляду справи судом. Тримання заявників під вартою протягом зазначеного періоду не охоплювалося жодним рішенням суду.

11. Під час судового розгляду справи, який розпочався з попереднього розгляду справи 23 січня 2007 року, суди відмовляли у задоволенні неодноразових клопотань заявників та їхніх захисників про звільнення з-під варти. У деяких з цих рішень були посилання на тяжкість злочинів, у скоєнні яких заявники обвинувачувалися, а також зазначалося про відсутність підстав для зміни обраного запобіжного заходу, у той час як в інших рішеннях не наводилося жодного обґрунтування відмови у звільненні заявників з-під варти.

12. 25 травня 2007 року районний суд звільнив другого заявника з-під варти під підписку про невиїзд.

13. 28 жовтня 2008 року районний суд визнав заявників винними та призначив їм покарання у вигляді позбавлення волі на строк п'ять років з позбавленням права обіймати посади у правоохоронних органах строком три роки, а також з конфіскацією належного їм майна. Виконання вироку щодо другого заявника було відстрочено на три роки. Суд постановив тримання решти заявників під вартою в очікуванні набрання вироком законної сили.

14. 14 травня 2009 року апеляційний суд скасував вирок суду першої інстанції та постановив новий вирок, яким заявники визнавалися винними і їм було призначено довші строки позбавлення волі. Суд також обрав другому заявникові запобіжний захід у вигляді тримання під вартою.

15. 3 листопада 2009 року Верховний Суд України скасував вирок апеляційного суду, здебільшого у зв'язку з неповним розглядом ним фактів справи та недотриманням кримінально-процесуального законодавства, та повернув апеляційну скаргу на вирок від 28 жовтня 2009 року на новий розгляд судом апеляційної інстанції. Верховний Суд України не розглядав клопотань заявників та їхніх захисників про звільнення з-під варти.

16. 24 грудня 2009 року апеляційний суд скасував вирок від 28 жовтня 2008 року, встановивши, що суд першої інстанції не дослідив належним чином доводи та докази заявників та що кваліфікація дій заявників була неправильною. Справу було повернуто до районного суду на новий розгляд. Суд залишив заявників під вартою.

17. Під час нового розгляду справи судом першої інстанції заявники подали до районного суду клопотання про звільнення з-під варти, стверджуючи, що не було жодних підстав для їх подальшого тримання під вартою і що стан їхнього здоров'я погіршувався. 15 лютого 2010 року районний суд відмовив у задоволенні цих клопотань як необґрунтованих.

18. 13 серпня 2010 року районний суд постановив новий вирок, яким заявників було визнано винними у низці епізодів катування, вимагання, проведенні завідомо незаконних обшуків та зловживанні владою або службовим становищем. За винятком четвертого заявника, їх також було визнано винними у крадіжках та підробці документів. Заявникам було призначено покарання у вигляді позбавлення волі строком на п'ять років з позбавленням права обіймати посади у правоохоронних органах строком на три роки. Суд також постановив конфіскувати майно деяких заявників. Другого заявника було звільнено від відбування покарання та звільнено з-під варти. Решту заявників суд постановив залишити під вартою до набрання вироком законної сили. Початок строку відбування ними покарання у вигляді позбавлення волі обчислювався з 14 жовтня 2005 року.

19. Третій та четвертий заявники, а також прокурор оскаржили вирок. Прокурор оскаржив, зокрема, відмову суду першої інстанції встановити факт вчинення заявниками злочинів у складі організованої групи, наслідком чого стала неправильна кваліфікація їхніх дій. Прокурор також стверджував, що призначене покарання було надто м'яким.

20. 14 вересня 2010 року справу було передано на розгляд апеляційного суду. 21 жовтня 2010 року апеляційний суд частково задовольнив клопотання прокурора та вирішив повторно дослідити ту частину доказів, правильність оцінки яких була оскаржена прокурором.

21. Перший, третій, четвертий та п'ятий заявники подали до апеляційного суду клопотання про звільнення їх з-під варти, доводячи, що до 14 жовтня 2010 року вони відбули строки свого покарання та що не було жодних підстав вважати, що вони уникатимуть подальшого провадження у справі. Перший та п'ятий заявники також доводили, що під час тримання їх у СІЗО стан їхнього здоров'я погіршився.

22. 8 листопада 2010 року апеляційний суд відмовив у задоволенні клопотань заявників про звільнення з-під варти, постановивши, що вони обвинувачуються у скоєнні тяжких злочинів і їм було призначено покарання у вигляді позбавлення волі строком на п'ять років, що вирок від 13 серпня 2010 року не набрав законної сили та що він був оскаржений прокурором і двома заявниками. 17 січня 2011 року апеляційний суд відмовив у задоволенні повторних клопотань заявників про звільнення з-під варти, в основному з тих самих підстав, додатково зазначивши, що вирок було оскаржено, зокрема, у зв'язку з м'якістю призначеного покарання та тим, що він переглядається судом.

23. Під час провадження в апеляційному суді відбулося близько тридцяти судових засідань. 20 вересня 2011 року апеляційний суд задовольнив апеляційну скаргу прокурора та скасував вирок від 13 серпня 2010 року. У задоволенні апеляційних скарг третього та четвертого заявників було відмовлено у зв'язку з їхньою необґрунтованістю. Апеляційний суд постановив новий вирок, яким заявників було визнано винними, і їм призначено довші строки позбавлення волі. Зокрема, першому заявникові було призначено покарання у вигляді позбавлення волі на строк вісім років, другому заявникові - шість років, третьому та п'ятому заявникам - сім з половиною років, а четвертому заявникові - сім років. Суд постановив взяти під варту другого заявника. Суд також постановив продовжити тримання решти заявників під вартою. Строк відбування покарання у вигляді позбавлення волі першим, третім, четвертим та п'ятим заявниками обчислювався з 14 жовтня 2005 року. Апеляційний суд також зарахував строк тримання другого заявника під вартою з 14 жовтня 2005 року по 25 травня 2009 року та з 14 травня 2009 року по 13 серпня 2010 року у строк відбування ним покарання, який мав починати обчислюватися з дати вступу вироку від 20 вересня 2011 року в законну силу.

24. 8 травня 2012 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ скасував вирок від 20 вересня 2011 року у зв'язку з різними процесуальними порушеннями, зокрема тим, що апеляційний суд не допитав заявників щодо інкримінованих їм обвинувачень, необґрунтованою відмовою розглянути матеріали справи стосовно стверджуваного жорстокого поводження з боку працівників міліції (див. пункти 28-36) та у зв'язку з недотриманням судом вказівок, зазначених у рішенні Верховного Суду України від 3 листопада 2009 року. Справу було повернуто до апеляційного суду на новий розгляд. Заявників було звільнено з-під варти під підписку про невиїзд.

25. 16 вересня 2014 року апеляційний суд скасував більшу частину вироку від 13 серпня 2010 року. Суд визнав заявників винними у сімох епізодах жорстокого поводження, вимагання та зловживання владою або службовим становищем. Заявникам, окрім другого заявника, було призначено покарання у вигляді позбавлення волі на строк чотири з половиною роки. Вирок щодо другого заявника винесено не було, оскільки він до того часу помер.

26. У своєму вироку від 16 вересня 2014 року апеляційний суд з огляду на матеріали справи, на яких ґрунтувалася постанова прокуратури від 16 травня 2007 року, дійшов висновку, що на початковому етапі розслідування прав заявників порушено не було. Хоча на тілі першого заявника у жовтні 2005 року було виявлено тілесні ушкодження (див. пункт 30), "можливе застосування сили при його затриманні не вплинуло на [його] позицію по справі", оскільки він не зізнався у скоєнні злочинів, у яких підозрювався на стадії досудового слідства. Апеляційний суд також встановив, що стверджуваний психологічний тиск - згідно з твердженнями заявників, висунутими під час судового розгляду справи та не підтвердженими жодними доказами - "не вплинув на позицію самих [заявників]".

27. Згідно з твердженнями четвертого заявника 16 червня 2015 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ скасував вирок апеляційного суду від 16 вересня 2014 року і постановив новий вирок. Копії цього вироку сторонами надано не було.

В. Ствержуване жорстоке поводження з першим заявником

28. Згідно з твердженнями першого заявника з 17 год. 14 жовтня по 2 год. 15 жовтня 2005 року працівник міліції Б. бив його та погрожував йому насильством за відмову відповідати на запитання щодо злочинів, у скоєнні яких він підозрювався. Зокрема, працівник міліції Б. бив першого заявника по обличчю, тулубу та ногах, а також затягував наручники на його зап'ястках, завдаючи йому сильного болю. У той же час інші працівники міліції ображали першого заявника та погрожували йому і його близьким родичам, намагаючись примусити його зізнатися у вчиненні злочинів, у яких його згодом було обвинувачено. У результаті жорстокого поводження перший заявник відмовився давати свідчення під час допиту 14 жовтня 2005 року. Його відмову було задокументовано у матеріалах справи.

29. 17 жовтня 2005 року заявника було доправлено до ізолятора тимчасового тримання (далі - ІТТ), де його оглянув фельдшер і зафіксував синці на обличчі та ногах.

30. За вказівками прокуратури 19 і 26 жовтня 2005 року першого заявника було оглянуто лікарями, які зафіксували низку синців на його обличчі та ногах. Лікарі зазначили, що тілесні ушкодження могли бути спричинені "тупими предметами" у період, вказаний заявником (див. пункт 28).

31. У незазначену дату було розпочато офіційну перевірку тверджень першого заявника про жорстоке поводження. Під час перевірки перший заявник та його близькі родичі надали докладні показання, назвавши імена деяких з ймовірних злочинців та вказавши період часу та місце проведення відповідних подій.

32. Результатом перевірки спочатку стала постанова від 14 листопада 2005 року, якою прокурори відхилили скарги заявника як необґрунтовані. Після скарги, поданої першим заявником, у вересні 2006 року районний суд скасував цю постанову, встановивши, що перевірка не була повною. Зокрема, суд зазначив, що працівники прокуратури не допитали першого заявника та іншого обвинуваченого, що не було допитано всіх причетних до подій працівників міліції, та що не було встановлено походження тілесних ушкоджень першого заявника. У березні 2007 року суди встановили, що подальша перевірка також була неповною, зокрема тому, що працівники прокуратури не встановили походження тілесних ушкоджень першого заявника. Матеріали перевірки було знову повернено до прокуратури.

33. 16 травня 2007 року працівники прокуратури відхилили скарги як необґрунтовані, дійшовши висновку про відсутність доказів того, що тілесних ушкоджень заявникові було завдано працівниками міліції. Постанова прокуратури здебільшого ґрунтувалась на поясненнях працівників міліції, які брали участь у затриманні першого заявника, та тих, хто мав з ним справу після цього. Згадані працівники міліції показали, що перший заявник не піддавався "фізичному або психологічному тиску" та що 14 і 15 жовтня 2005 року він не подавав жодних відповідних скарг. Вони також доводили, що з моменту його затримання 14 жовтня 2005 року та до поміщення його до камери у Шевченківському районному відділенні міліції 15 жовтня 2005 року перший заявник перебував під постійним наглядом кількох працівників міліції. У відділі міліції він перебував у камері сам, "без постійного нагляду" міліції. У своїх поясненнях працівник міліції Б. також припустив, що перший заявник скаржився на нього, тому що був незадоволений тим, що працівник міліції Б. заніс у протокол усі предмети, знайдені в автомобілі, який він та інші підозрювані використовували. Під час обшуку цього автомобіля перший заявник образив працівника міліції Б. Кілька осіб були свідками цього інциденту.

34. У своїй постанові працівники прокуратури також посилались на отримані під час перевірки показання лікаря, який оглядав першого заявника 26 жовтня 2005 року. Зокрема лікар зазначив, що з огляду на розташування ушкоджень у заявника, не можна виключити, що їх могло бути завдано самим заявником або шляхом "травматичного удару тупим предметом".

35. Постанову прокуратури згодом було залишено в силі судами першої та апеляційної інстанцій 29 серпня та 21 листопада 2007 року відповідно.

36. Ґрунтуючись на висновках прокуратури, районний і апеляційний суди, які розглядали кримінальну справу щодо заявників, також відмовили у задоволенні ідентичних скарг першого заявника, встановивши, що "можливе застосування сили при його затриманні не вплинуло на [його] позицію у справі", оскільки перший заявник не зізнався у скоєнні злочинів, в яких підозрювався на стадії досудового слідства (див., зокрема, пункт 26).

С. Стверджувана неналежна медична допомога четвертому заявнику у СІЗО

37. У квітні 2006 року четвертого заявника було оглянуто лікарем медичної частини СІЗО, і у нього діагностовано хронічний простатит. У вересні 2006 року він також був оглянутий терапевтом та урологом медичної частини СІЗО, який призначив йому спеціальні ліки для лікування хронічного простатиту. Згодом, у жовтні і грудні 2006 року, червні 2007 року, у квітні і травні 2008 року, у травні 2009 року та у червні 2010 року четвертий заявник пройшов низку медичних оглядів у лікарів СІЗО, під час яких було підтверджено наявність у нього серйозного урологічного захворювання, яке часто діагностується як хронічний простатит. Йому було призначено спеціальне лікування.

38. Впродовж цього періоду четвертий заявник, його захисник та члени його родини подавали до органів влади клопотання про надання дозволу на обстеження четвертого заявника у спеціалізованій клініці, але безрезультатно. У задоволенні клопотань про звільнення четвертого заявника з-під варти з огляду на стан його здоров'я також було відмовлено. Листом від 21 квітня 2008 року начальник СІЗО повідомив захисника четвертого заявника про те, що медична частина СІЗО не має необхідного медичного обладнання для точної діагностики захворювання четвертого заявника.

39. 2 лютого 2011 року під час судового засідання у кримінальній справі щодо заявників для четвертого заявника було викликано карету швидкої медичної допомоги у зв'язку з гострим болем у сечовому міхурі. Лікарі зазначили, що він потребував термінової катетеризації сечового міхура. Суддя апеляційного суду, який розглядав кримінальну справу щодо заявників, звернувся до начальника СІЗО з проханням надати четвертому заявникові належну медичну допомогу та, за необхідності, перевести його до лікарні МОЗ. Того ж дня у приміщенні СІЗО четвертого заявника було оглянуто лікарем одного із закладів охорони здоров'я МОЗ. Лікар діагностував у нього хронічний простатит у стадії загострення та хронічний цистит, призначив йому спазмолітичні препарати та рекомендував здати аналіз сечі. Підстав для термінової госпіталізації він не знайшов. Наступного дня четвертий заявник здав аналіз сечі, який не виявив патології.

40. 3 лютого 2011 року у відповідь на скаргу матері четвертого заявника на те, що він не отримав необхідного лікування, суддя апеляційного суду надіслав начальнику СІЗО листа, вдруге вимагаючи від нього надати четвертому заявнику належну медичну допомогу шляхом переведення його, за необхідності, до медичної установи МОЗ.

41. 4 лютого 2011 року четвертого заявника було доправлено до лікарні МОЗ, де його оглянув уролог і діагностував у нього хронічний простатит та хронічний цистит без розладу сечовипускання. Уролог дійшов висновку, що четвертий заявник не потребує катетеризації сечового міхура або стаціонарного лікування. Йому було призначено спеціальні ліки.

42. Згодом, у лютому та у березні 2011 року, четвертий заявник проходив подальші обстеження і медикаментозне лікування у дерматолога з медичної частини СІЗО, який в підсумку вказав на певне покращення у перебігу його урологічних захворювань.

43. 31 березня 2011 року на підставі клопотання четвертого заявника про застосування тимчасового заходу за правилом 39 Регламенту Суду Суд попросив Уряд надати інформацію щодо стану здоров'я четвертого заявника.

44. 5 квітня 2011 року четвертого заявника було обстежено комісією лікарів СІЗО та діагностовано хронічний простатит у стадії ремісії.

45. 8 квітня 2011 року уролог з закладу охорони здоров'я МОЗ оглянув четвертого заявника. У нього було діагностовано уретропростатит у стадії загострення. Було рекомендовано здати аналізи сечі та секрету простати. За результатами аналізів уролог призначив спеціальне лікування.

46. 4 травня 2011 року, отримавши від Уряду та від самого четвертого заявника оновлену інформацію про стан заявника, Суд вирішив відмовити у задоволенні його клопотання за правилом 39 Регламенту Суду.

47. У вересні та жовтні 2011 року урологи провели наступні медичні обстеження. Вони зазначили, що четвертий заявник страждає від гострого хронічного простатиту та хронічного циститу, та призначили йому ліки, які він отримав посилкою від родичів у жовтні 2011 року.

48. Листом від 17 жовтня 2011 року заступник головного лікаря закладу охорони здоров'я МОЗ, в якому проходив обстеження четвертий заявник, повідомив захисника заявника, що лікування, призначене йому спочатку, було неефективним, та що четвертий заявник потребує "застосування фізіотерапевтичних методів паралельно з етіопатогенетичним медикаментозним курсом лікування, що є також неможливим в умовах СІЗО".

49. 10 листопада 2011 року Суд за правилом 39 Регламенту Суду вказав Уряду на необхідність терміново забезпечити лікування захворювань заявника відповідно до рекомендацій лікарів, включаючи рекомендації, зазначені у згаданому листі від 17 жовтня 2011 року. Згодом, 5 лютого 2013 року, застосування тимчасового заходу було скасовано.

50. 16 листопада 2011 року четвертого заявника у закладі охорони здоров'я МОЗ оглянув уролог. У нього було діагностовано хронічний простатит у стадії ремісії та було зроблено висновок про те, що він не потребує стаціонарного лікування. Інформація щодо ситуації з його лікуванням під час перебування під вартою після цієї дати відсутня.

51. Після звільнення з-під варти 8 травня 2012 року четвертий заявник надалі проходив обстеження у різних лікарів. Зокрема, 22 травня 2012 року його було оглянуто у приватній урологічній клініці; лікар виявив у заявника "застійні запальні процеси" у передміхуровій залозі, хронічний калькульозний простатит, двосторонній везикуліт (запалення та інфікування сім'яних пухирців) та інтрапельвікальну конгестію. У червні 2012 року уретру четвертого заявника було прооперовано. У червні 2014 року він переніс подібну операцію.

D. Умови перевезення першого, третього, четвертого та п'ятого заявників, та умови тримання в камерах під час їх перевезення

52. Згідно з твердженнями заявників, за винятком другого заявника, під час перевезення їх до суду і назад їх протягом декількох годин тримали у переповнених спеціальних автомобілях, не обладнаних системами опалення та належною вентиляцією. Таким чином, влітку вони страждали від спеки, а взимку - від морозу. Проїзд до Деснянського районного суду м. Києва у спеціальних автомобілях займав кілька годин, а у деяких випадках після повернення до СІЗО заявники мали очікувати у цих автомобілях по кілька годин, поки проводилися перевірки щодо забезпечення безпеки.

53. Зазначені заявники стверджували, що у таких умовах їх перевозили більше ніж 200 разів.

54. Вони також доводили, що у дні судових засідань перед поміщенням до спеціального автомобіля їх зазвичай виводили з камер о 8 год. ранку, поміщували до спеціальних не обладнаних вентиляцією транзитних камер площею 3,75 кв. м, в яких тримали від тридцяти хвилин до кількох годин. Після повернення з судових засідань, часто близько 20 год., заявники до їх поміщення в камери також повинні були очікувати по кілька годин у тих самих транзитних камерах.

55. Згідно з твердженнями Уряду кузов спеціального автомобіля має площу 8 кв. м та розрахований на перевезення двадцяти двох осіб у трьох відсіках (два більші за розмірами площею по 2,5 кв. м, розраховані на десять осіб кожен, та один менший відсік, розрахований на перевезення двох осіб). У кузові спеціального автомобіля не було вікон, але вони обладнані заґратованими вентиляційними люками та лавицями для сидіння. Уряд також доводив, що у середньому перевезення підсудних з СІЗО до апеляційного суду займало до сорока хвилин.

Е. Побачення з сім'єю під час перебування під вартою

56. Під час тримання під вартою заявники, за винятком другого заявника, мали певну кількість одногодинних побачень з близькими родичами, під час яких заявники, про яких йде мова, та їхні відвідувачі повинні були спілкуватись через скляну перегородку. Дат цих побачень вказано не було. Згадані заявники також не стверджували, що вони або їхні родичі клопотали про будь-які інші побачення. Згадані заявники стверджували, що їхні родичі повинні були дати згоду на допит їх в якості свідків для того, щоб отримати можливість побачення із заявниками, які перебували під вартою.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

А. Кримінально-процесуальний кодекс України 1960 року, який втратив чинність 19 листопада 2012 року

57. У відповідних витягах з Глави 13 ("Запобіжні заходи") у редакції Кодексу на час подій зазначалось:

Стаття 148. Мета і підстави застосовування запобіжних заходів

"Запобіжні заходи застосовуються до підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого з метою запобігти спробам ухилитися від дізнання, слідства або суду, перешкодити встановленню істини у кримінальній справі або продовжити злочинну діяльність, а також для забезпечення виконання процесуальних рішень.

Запобіжні заходи застосовуються за наявності достатніх підстав вважати, що підозрюваний, обвинувачений, підсудний, засуджений буде намагатися ухилитися від слідства і суду або від виконання процесуальних рішень, перешкоджати встановленню істини у справі або продовжувати злочинну діяльність.

Якщо немає достатніх підстав для застосування запобіжного заходу, від підозрюваного, обвинуваченого або підсудного відбирається письмове зобов'язання про явку на виклик особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора або суду, а також про те, що він повідомить про зміну свого місця перебування.

…"

Стаття 149. Запобіжні заходи

"Запобіжними заходами є:

(1) підписка про невиїзд;

(2) особиста порука;

(3) порука громадської організації або трудового колективу;

(3-1) застава;

(4) взяття під варту;

(5) нагляд командування військової частини.

…".

Стаття 155. Взяття під варту

"Взяття під варту як запобіжний захід застосовується в справах про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад три роки. У виняткових випадках цей запобіжний захід може бути застосовано в справах про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі і на строк не більше трьох років.

…"

Стаття 162. Побачення з заарештованим

"Побачення родичів або інших осіб з заарештованим може дозволити особа або орган, які провадять справу. Тривалість побачення встановляється від однієї до чотирьох годин. Побачення може бути дозволено, як правило, не більше одного разу на місяць.".

Стаття 165. Загальні положення щодо порядку застосування, скасування і зміни запобіжного заходу

"Запобіжний захід у вигляді взяття під варту застосовується лише за вмотивованою постановою судді чи ухвалою суду ...

…

... Звільнення з-під варти у кримінальних справах, що знаходяться в судовому провадженні, здійснюється лише за рішенням судді або суду.

Запобіжний захід скасовується або змінюється, коли відпаде необхідність у запобіжному заході або в раніше обраному запобіжному заході.

…".

58. Інші відповідні положення Кодексу передбачали таке:

Стаття 324. Питання, що вирішуються судом при постановленні вироку

"Постановляючи вирок, суд повинен вирішити такі питання:

…

(11) який запобіжний захід слід обрати щодо підсудного;

...".

Стаття 338. Обчислення строку відбуття покарання

"Початок строку відбуття покарання у вигляді позбавлення волі …, коли підсудний до винесення вироку не перебував під вартою, обчислюється з моменту приведення вироку у виконання.

Коли підсудний до винесення вироку тримався під вартою в цій справі, в строк відбуття покарання зараховується строк перебування під вартою.

…".

Стаття 342. Звільнення підсудного з-під варти за вироком суду

"При виправданні підсудного чи звільненні його від відбуття покарання або при засудженні його до покарання, не зв'язаного з позбавленням волі, суд, якщо підсудний перебуває під вартою, негайно звільняє його з-під варти в залі судового засідання.".

Стаття 343. Застосування запобіжного заходу до набрання вироком законної сили

"Постановляючи вирок, за яким до підсудного застосовується та чи інша міра покарання, суд повинен обміркувати питання про запобіжний захід до набрання вироком законної сили і має право обрати запобіжний захід або ж скасувати, змінити чи підтвердити раніш обраний.

Взяття під варту як запобіжний захід допускається лише при наявності підстав, зазначених у відповідних статтях глави 13 цього Кодексу.".

Стаття 345. Надання родичам дозволу на побачення з засудженим

"До набрання вироком законної сили головуючий або голова відповідного суду зобов'язані дати дозвіл близьким родичам засудженого за їх проханням на побачення з засудженим, який перебуває під вартою.".

Стаття 357. Попередній розгляд справи апеляційним судом

"Апеляційний суд у разі необхідності може провести попередній розгляд справи.

…"

Стаття 358. Вирішення питань, пов'язаних з підготовкою справи до апеляційного розгляду

"При попередньому розгляді справи апеляційний суд може розглянути такі питання, пов'язані з підготовкою справи до апеляційного розгляду:

…

(5) про зміну, скасування або обрання запобіжного заходу;

…".

Стаття 401. Набрання вироком законної сили та його виконання

"Вирок місцевого суду набирає законної сили після закінчення строку на подання апеляцій, а вирок апеляційного суду - після закінчення строку на подання касаційної скарги, ... якщо його не було оскаржено ... В разі подачі апеляцій, касаційної скарги чи внесення касаційного подання вирок, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи відповідно апеляційною чи касаційною інстанцією, якщо інше не передбачено цим Кодексом.

…

Обвинувальний вирок виконується після набрання ним законної сили.

…".

B. Кримінальний кодекс України 2001 року

59. Відповідні положення частини 5 статті 72 Кримінального кодексу передбачають таке:

"Попереднє ув'язнення зараховується судом у строк покарання у разі засудження до позбавлення волі день за день...".

C. Цивільний кодекс України 2003 року

60.Стаття 1176 Цивільного кодексу України передбачає право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі внаслідок незаконних дій, вчинених щодо неї органами, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Стаття також передбачає, що порядок відшкодування шкоди, завданої цими органами, "встановлюється законом".

D. Закон України "Про попереднє ув'язнення" 1993 року

61. Відповідні положення Закону України "Про попереднє ув'язнення" від 30 червня 1993 року у формулюванні на час події передбачали таке:

Стаття 1

"Попереднє ув'язнення ... є запобіжним заходом щодо обвинуваченого, підсудного, підозрюваного у вчиненні злочину, за який може бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі, та засудженого, вирок щодо якого не набрав законної сили.

…".

Стаття 12

"Побачення з родичами або іншими особами може надавати взятим під варту адміністрація місця попереднього ув'язнення лише з письмового дозволу слідчого, органу дізнання або суду, в провадженні яких знаходиться справа, як правило, один раз на місяць. Тривалість побачення встановлюється від однієї до чотирьох годин.

...".

E. Закон України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду" 1994 року

62. Відповідні положення Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду" від 1 грудня 1994 року (далі - Закон України про відшкодування шкоди) передбачали:

Стаття 1

"Відповідно до положень цього Закону підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок:

(1) незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян;

…".

Стаття 2

"Право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадках:

(1) постановлення виправдувального вироку суду;

(2) закриття кримінальної справи за відсутністю події злочину, відсутністю у діянні складу злочину або недоведеністю участі обвинуваченого у вчиненні злочину;

(3) відмови в порушенні кримінальної справи або закриття кримінальної справи з підстав, зазначених у пункті 2 частини першої цієї статті;

(4) закриття справи про адміністративне правопорушення.

…".

63. Після внесення змін до статті 2 Закону України про відшкодування шкоди 1 грудня 2005 року перелік випадків було доповнено таким підпунктом:

"встановлення в обвинувальному вироку суду чи іншому рішенні суду (крім ухвали чи постанови суду про повернення справи на додаткове розслідування ...) факту ... незаконного взяття і тримання під вартою ...".

III. ВІДПОВІДНІ НАЦІОНАЛЬНІ ТА МІЖНАРОДНІ ДОПОВІДІ

64. Відповідні міжнародні та національні документи щодо умов тримання під вартою та перевезення осіб наведено в рішеннях у справах "Яковенко проти України" (Yakovenko v.Ukraine) (заява № 15825/06, пп. 56-61, від 25 жовтня 2007 року), "Коктиш проти України" (Koktysh v. Ukraine) (заява № 43707/07, пл. 39-42, від 10 грудня 2009 року), та "Андрій Яковенко проти України" (Andrey Yakovenko v. Ukraine) (заява № 63727/11, пп. 71-73, від 13 березня 2014 року).

65. У своїй Доповіді Уряду України (оприлюдненій 23 листопада 2011 року) за наслідками візиту в Україну з 9 по 21 вересня 2009 року Європейський комітет з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, зазначив про таке (оригінальне виділення):

"44. Делегація отримала певну кількість скарг від ув'язнених осіб щодо умов перевезення між різними установами МВС України. У Бориспільському міському відділі УМВС України в Київській області делегація мала можливість оглянути один з фургонів, що використовуються для транспортування ув'язнених осіб. Умови у ньому були неприйнятні. Кузов було розділено на чотири секції, кожна площею 0,5 кв. м. Такий обмежений простір є неприйнятним для перевезення особи, незалежно від того, на яку відстань її перевозять …".

I. ОБ'ЄДНАННЯ ЗАЯВ

66. Суд вважає, що відповідно до пункту 1 правила 42 Регламенту Суду заяви мають бути об'єднані з огляду на їх спільне фактичне та юридичне підґрунтя.

II. ЩОДО LOCUS STANDI ПАНІ О.П. ВОРОНИ

67. Суд перш за все зазначає, що другий заявник помер під час розгляду справи у Суді. Його матір, пані О.П. Ворона, повідомила Суд про своє бажання підтримати його заяву. У низці справ, в яких заявник помирав під час провадження, Суд враховував заяви спадкоємців заявника або членів родини, які висловлювали бажання підтримати заяву (див., в якості нещодавнього прикладу, рішення у справі "Дімітар Крастєв проти Болгарії" (Dimitar Krastev v. Bulgaria), заява № 26524/04, п. 42, від 12 лютого 2013 року, з подальшими посиланнями). У цій справі Суд не вбачає підстав для іншого висновку, а отже погоджується, що пані О.П. Ворона може підтримати заяву, подану другим заявником.

III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ

А. Ствержуване жорстоке поводження з першим заявником

68. Перший заявник спочатку скаржився на те, що після його затримання 14 жовтня 2005 року він зазнав побиття та тиску з боку працівників міліції У своїх зауваженнях у березні 2012 року він також скаржився, що з 14 по 15 жовтня 2005 року йому не надавали їжі та теплий одяг та що наручники з нього зняли лише після 2 год. 15 жовтня 2005 року. Він також скаржився, що за його скаргами на жорстоке поводження працівників міліції не було проведено ефективного розслідування. Він посилався на статтю 3 Конвенції, яка передбачає таке:

Стаття 3

"Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому що принижує гідність, поводженню або покаранню.".

1. Прийнятність

69. Суд перш за все зазначає, що твердження першого заявника про погрози та психологічний тиск з боку працівників міліції та позбавлення його їжі, які він висував на національному рівні, не були достатньо докладні та не підтверджувалися жодними доказами. Не було також доказів того, що він був змушений перебувати у наручниках впродовж надмірно тривалого часу. Отже, Суд вважає, що скарги заявника у зв'язку з цим не були "небезпідставними" у розумінні статті 3 Конвенції, аби вимагати від національних органів влади проведення ефективного розслідування. Скарги, подані до цього Суду, також, як видається є необґрунтованими. Відповідно Суд доходить висновку, що ця частина скарг першого заявника на жорстоке поводження працівників міліції, як за матеріальним так і за процесуальним аспектами статті 3 Конвенції, повинна бути відхилена як явно необґрунтована відповідно до підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

70. І навпаки, Суд зазначає, що твердження першого заявника про те, що, перебуваючи під контролем міліції після затримання 14 жовтня 2005 року він зазнав тілесних ушкоджень, підтверджуються медичними документами та його докладним описом подій (див. пункти 28-30). Відповідно його скарга була prima facie небезпідставною та, з огляду на усталену практику Суду з цього питання, органи влади були зобов'язані провести ефективне офіційне розслідування (див., наприклад, рішення у справі "Каверзін проти України" (Kaverzin v. Ukraine) заява № 23893/03. п. 106, від 15 травня 2012 року).

71. Враховуючи вищенаведене, Суд доходить висновку, що скарги першого заявника за статтею 3 Конвенції про його побиття працівниками міліції та непроведення органами влади ефективного розслідування у зв'язку з цим не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Отже, вони мають бути визнані прийнятними.

2. Суть

(а) Доводи сторін

72. Перший заявник скаржився, що його побив працівник міліції Б. та що у зв'язку з цією подією не було проведено ефективного розслідування.

73. Уряд стверджував, що перший заявник не довів, що зазнав жорстокого поводження з боку працівників міліції та що його скарги спростовувалися рапортами та поясненнями працівників міліції. Уряд також доводив, що у висновках судово-медичних експертиз від 19 та 26 жовтня 2005 року зазначалось, що перший заявник сам міг завдати собі тілесних ушкоджень, та що у час, коли їх було завдано, перший заявник не перебував "під контролем працівників міліції". Згідно з твердженнями Уряду скарги заявника до національних органів влади про стверджуване жорстоке поводження були недостатньо чіткими та зрозумілими, тому вони були відхилені органами прокуратури та судами як необґрунтовані. На думку Уряду, ситуація у випадку першого заявника була схожою на ситуацію у справі "Олександр Смірнов проти України" (Aleksandr Smirnov v. Ukraine) (заява № 38683/06, рішення від 15 липня 2010 року). Посилаючись на висновок Суду про відсутність порушення матеріального аспекту статті 3 Конвенції у згаданій вище справі (див. згадане рішення у справі "Олександр Смірнов проти України" (Aleksandr Smirnov v. Ukraine), пп. 54-55), Уряд доводив, що у цій справі походження тілесних ушкоджень у заявника встановити було неможливо.

74. Уряд також стверджував, що скарги заявника було належним чином розглянуто на національному рівні - зокрема, було відібрано пояснення низки працівників міліції, а також було проведено дві судово-медичні експертизи, а тому існували достатні підстави для винесення постанови про відмову в порушенні кримінальної справи щодо працівників міліції. На думку Уряду, порушення статті 3 Конвенції щодо скарг першого заявника не було.

75. Перший заявник заперечив твердження Уряду. Зокрема, він зазначив, що висновки експертиз від 19 та 26 жовтня 2005 року не свідчили про те, що він сам міг завдати собі тілесних ушкоджень, та що було достатньо доказів того, що під час завдання тілесних ушкоджень він перебував під контролем міліції. Він також доводив, що його скарги на жорстоке поводження були чіткими, послідовними та достатньо точними, у той час як органи влади не встановили точний час завдання йому тілесних ушкоджень та їхнє походження.

(b) Оцінка Суду

76. Суд зауважує, що скарги першого заявника, які розглядаються, стосуються як матеріального, так і процесуального аспектів статті 3 Конвенції. Щодо матеріального аспекту Суд зазначає, що сторони погоджуються, що перший заявник зазнав тілесних ушкоджень, перебуваючи під вартою в міліції. Це також було підтверджено висновками експертиз (див. пункти 29-30). Проте сторони не погодилися у питанні щодо того, чи були ці ушкодження завдані працівниками міліції.

77. Суд чітко усвідомлює субсидіарний характер свого завдання та визнає, що має бути обережним, перебираючи на себе роль суду першої інстанції щодо вирішення питань факту, коли це неминуче не вимагається з огляду на обставини конкретної справи. Отже, Суд вважає за належне спершу розглянути питання про те, чи було скаргу першого заявника належним чином перевірено органами влади (див., наприклад, рішення у справі "Ель-Масрі проти Колишньої Югославської Республіки Македонії" (El-Masri v. the former Yugoslav Republic of Macedonia) [ВП], заява № 39630/09, пп. 155 та 181, ECHR 2012; згадане рішення у справі "Каверзін проти України" (Kaverzin v. Ukraine), п. 107; рішення у справах "Бакланов проти України" (Baklanov v. Ukraine). заява № 44425/08, пп. 70, 71 та 91, від 24 жовтня 2013 року; "Джулай проти України" (Dzhulay v. Ukraine), заява № 24439/06, п. 69, від 3 квітня 2014 року; та "Кінез проти Румунії" (Chinez v. Romania), заява № 2040/12, п. 57, від 17 березня 2015 року). Після цього Суд, враховуючи висновки національних органів влади, розгляне питання про те, чи мало місце стверджуване жорстоке поводження.

(і) Стверджуване непроведення розслідування скарги першого заявника на жорстоке поводження з боку працівників міліції

78. Суд повторює, що коли особа висуває небезпідставну скаргу на жорстоке з нею поводження з боку працівників міліції або інших представників держави, яке було таким, що порушує статтю 3 Конвенції, це положення, взяте у поєднанні із загальним обов'язком держави за статтею 1 Конвенції "гарантувати кожному, хто перебуває під [її] юрисдикцією, права і свободи, визначені в ... Конвенції", за своєю суттю вимагає проведення ефективного офіційного розслідування. Так само, як і розслідування за статтею 2 Конвенції, таке розслідування має бути спроможним призвести до встановлення та покарання винних. В іншому випадку загальна юридична заборона катування та нелюдського і такого, що принижує людську гідність, поводження та покарання була б неефективною на практиці, і в деяких випадках представники держави могли б фактично безкарно порушувати права тих, хто перебуває під їхнім контролем (див., серед інших джерел, рішення у справі "Лабіта проти Італії" (Labita v. Italy) [ВП], заява № 26772/95, пп. 131, ECHR 2000-IV)

79. Розслідування серйозних тверджень про жорстоке поводження має бути ретельним. Це означає, що державні органи завжди повинні добросовісно намагатись з'ясувати, що трапилось, і не покладатися на поспішні та необґрунтовані висновки для закриття кримінальної справи або використовувати такі висновки як підставу для своїх рішень (див., наприклад, вищезазначене рішення у справі "Ель-Maсрі проти Колишньої Югославської Республіки Македонії" (El-Masri v. the former Yugoslav Republic of Macedonia), п. 183). Вони повинні вживати усіх розумних і доступних їм заходів для забезпечення збирання доказів, що стосуються події, включаючи, серед іншого, покази свідків та висновки судово-медичних експертиз (див. рішення у справах "Танрікулу проти Туреччини" (Tantikulu v. Turkey) [ВП], заява № 23763/94, пп. 104 et seq., ECHR 1999-IV, та "Гюль проти Туреччини" (<…>). заява № 22676/93, п. 89, від 14 грудня 2000 року). Будь-який недолік розслідування, що стає на заваді встановленню походження тілесних ушкоджень та винних осіб, є загрозою недотримання цього стандарту.

80. Повертаючись до справи першого заявника, Суд зазначає, що його скарга на жорстоке поводження головним чином розслідувалась шляхом прокурорської перевірки, яку було розпочато через кілька днів після події. Під час перевірки працівники прокуратури допитали усіх, хто міг бути свідком стверджуваних подій, та зібрали медичні докази. Перший заявник також був допитаний, і йому було надано можливість викласти власну версію стверджуваних подій. Результатом перевірки стала постанова, в якій зазначалось, що працівники міліції не завдавали тілесних ушкоджень першому заявникові, а отже його версію перебігу подій було відхилено. Проте у постанові не надавалося жодного пояснення або інформації щодо того, як заявникові було завдано тілесних ушкоджень. Хоча правдою є те, що лікар, допитаний під час перевірки, зазначив, що не можна відкидати гіпотезу, що перший заявник сам завдав собі ушкоджень, працівники прокуратури не здійснили подальшої перевірки такого сценарію або будь-яких інших версій походження тілесних ушкоджень заявника. Більше того, вони не стверджували, що за вказаних обставин встановити походження тілесних ушкоджень було неможливо. Доводи Уряду у зв'язку з цим не підтверджуються жодними доказами або докладними поясненнями (див. пункт 73). Суд також зазначає, що невстановлення походження тілесних ушкоджень було однією з головних підстав для рішень національних судів у вересні 2006 року та у березні 2007 року про повернення справи на додаткову перевірку до прокуратури (див. пункт 32). Залишається нез'ясованим, чому суди зрештою залишили в силі постанову прокуратури від 16 травня 2007 року, незважаючи на той факт, що зазначений аспект перевірки належним чином досліджено не було (див. пункт 35). Також його не було досліджено в ході судового розгляду скарги першого заявника на жорстоке з ним поводження.

81. У світлі вищенаведеного Суд доходить висновку, що розслідування скарги першого заявника на жорстоке поводження не було ретельним, оскільки за його результатами не було встановлено походження тілесних ушкоджень заявника. Отже, у зв'язку з цим було порушення процесуального аспекту статті 3 Конвенції.

(іі) Стверджуване жорстоке поводження з боку працівників міліції

82. Повертаючись до матеріального аспекту скарги заявника, Суд зазначає, що при оцінці доказів за скаргою про порушення статті 3 Конвенції має застосовуватися стандарт доведення "поза розумним сумнівом" (див. рішення у справі "Ірландія проти Сполученого Королівства" (Ireland v. the United Kingdom), від 18 січня 1978 року п 161, Series А № 25, та "Авшар проти Туреччини" (Avsar v. Turkey), заява № 25657/94, п. 282, ECHR 2001-VII (витяги)). Проте така доведеність може випливати із сукупності ознак чи схожих неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою (див. згадане рішення у справі "Лабіта проти Італії" (Labita v. Italy), п. 121). Коли вся чи значна частина інформації щодо подій, про які йдеться, відома виключно органам влади, - як це має місце у справі щодо ув'язнених осіб, які перебувають під контролем органів влади, - і коли у таких осіб під час їхнього ув'язнення з'являються тілесні ушкодження, це породжує відповідні обґрунтовані презумпції щодо фактів. При цьому тягар доведення можна вважати покладеним на органи влади, адже саме вони мають надати задовільні та переконливі пояснення (див. рішення у справах "Рібіч проти Австрії" (Ribitsch v. Austria), від 4 грудня 1995 року. п. 34, серія А № 336, і "Салман проти Туреччини" (Salman v. Turkey) [ВП], заява № 21986/93, п. 100. ECHR 2000-VII).

83. Як Суд вже зазначив вище, сторони не оспорюють той факт, що заявник зазнав тілесних ушкоджень під час перебування під вартою у міліції (див. пункт 76). У зв'язку з цим Суд повторює, що коли особа зазнає тілесних ушкоджень під час перебування під вартою в міліції, на державу покладається обов'язок надати правдоподібне пояснення щодо причин виникнення цих ушкоджень, і якщо цього зроблено не буде, це свідчитиме про наявність питання за статтею 3 Конвенції (див. серед багатьох інших джерел, рішення у справі "Томазі проти Франції" (Tomasi v. France), від 27 серпня 1992 року, пп. 108-11, Series А № 241-А). У цій справі Суд не може погодитися з аргументом Уряду, що у відповідний час перший заявник не перебував "під контролем працівників міліції". На час подій перший заявник перебував під вартою в міліції, і ніщо не свідчить про те, що він не знаходився під контролем працівників міліції.

84. Ситуація у цій справі в частині скарг першого заявника на жорстоке поводження працівників міліції значно відрізняється від ситуації у згаданій справі "Олександр Смірнов проти України" (Aleksandr Smirnov v. Ukraine), на яку у своїх зауваженнях посилався Уряд. У згаданій справі заявник скаржився на жорстоке поводження зі значною затримкою, а саме приблизно через десять місяців після стверджуваних подій, перебуваючи у той період на свободі. Більше того, він надав суперечливу інформацію щодо часу та походження своїх ушкоджень (див. згадане рішення у справі "Олександр Смірнов проти України" (Aleksandr Smirnov v. Ukraine), пп. 8-13 та 15).

85. У цій справі перший заявник подав до національних органів влади скарги на жорстоке поводження одразу після стверджуваних подій, а його твердження у зв'язку з цим були послідовними та містили докладний опис подій (див. пункти 28 та 31). Органи влади та Уряд, заперечивши версію заявника щодо перебігу подій, не спростували її обґрунтованими аргументами. За таких обставин та з огляду на обов'язок держави надати правдоподібні пояснення тілесних ушкоджень особи, яка перебуває під контролем міліції, Суд доходить висновку, що Уряд належним чином не довів, що тілесних ушкоджень першому заявникові було загалом завдано за обставин, що виключають жорстоке поводження під час тримання під вартою в міліції (див. рішення у справі "Аднаралов проти України" (Adnaralov v. Ukraine), заява № 10493/12, п. 45, від 27 листопада 2014 року). Відповідно було порушення статті 3 Конвенції у зв'язку з тим, що першого заявника було піддано нелюдському та такому, що принижує гідність, поводженню.

В. Стверджувана відсутність медичної допомоги

86. Заявники, за винятком другого заявника, скаржилися за статтею 3 Конвенції на те, що медична допомога, яка надавалася їм під час перебування під вартою, була неналежною.

1. Прийнятність

87. Суд зазначає, що троє із зазначених заявників, за винятком четвертого заявника, не надали жодних деталей щодо цієї частини заяви. Відповідно їхні скарги на неналежну медичну допомогу мають бути відхилені як явно необґрунтовані відповідно до підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

88. Згідно з медичними документами, наданими четвертим заявником та Урядом, перебуваючи під вартою, він страждав від серйозних урологічних дисфункцій. Суд вважає, що його скарга за статтею 3 Конвенції у зв'язку з цим не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

2. Суть

(а) Доводи сторін

89. Четвертий заявник скаржився, що впродовж перебування його під вартою він страждав від серйозної урологічної дисфункції, яка завдавала йому сильного болю. Хоча у СІЗО йому надавалося певне лікування, воно не було ефективним. Зокрема, медична частина СІЗО не мала обладнання, необхідного для встановлення правильного діагнозу для призначення відповідного лікування. Впродовж тривалого періоду часу четвертому заявникові не дозволялося пройти обстеження у спеціалізованому медичному закладі.

90. Четвертий заявник також стверджував, що неналежність медичної допомоги, яка надавалась йому під час перебування під вартою, підтверджувалась тим фактом, що стан його здоров'я погіршився з часу, коли у нього у квітні 2006 року вперше було виявлено наявність урологічного захворювання; що у нього також було діагностовано нове захворювання - хронічний цистит; що відсутність належних засобів для лікування його урологічного захворювання було підтверджено начальником СІЗО і лікарями закладів охорони здоров'я МОЗ (див. пункти 38 та 48), та що лікування йому надавалось з необґрунтованими затримками. Зокрема, він посилався на затримку з часу виявлення його урологічного захворювання у квітні 2006 року і призначенням лікування у зв'язку з цим у вересні 2006 року, та на дводенну затримку у лютому 2011 року, коли він потребував термінового лікування.

91. Уряд стверджував, що четвертий заявник отримав належну медичну допомогу у зв'язку з його захворюваннями, та що під час тримання під вартою стан його здоров'я не погіршився.

(b) Оцінка Суду

92. Суд неодноразово наголошував на тому, що охорона здоров'я ув'язнених осіб повинна забезпечуватися належним чином (див. рішення у справі "Кудла проти Польщі" (Kudla v. Poland) [ВП], заява № 30210/96, п. 94, ECHR 2000-ХІ). Відсутність належної медичної допомоги може становити поводження, що суперечить статті 3 Конвенції (див. рішення у справах "Ільхан проти Туреччини" (Ilhan v. Turkey) [ВП], заява № 22277/93, п. 87, ECHR 2000-VII, і "Сарбан проти Молдови" (Sarban v. Moldova), заява № 3456/05, п. 90, від 4 жовтня 2005 року).

93. У своїй практиці Суд також встановлював, що лише факт огляду ув'язненого лікарем та призначення йому певного виду лікування не може автоматично призвести до висновку, що надана медична допомога була достатньою (див. рішення у справі "Хумматов проти Азербайджану" (Hummatov v. Azerbaijan), заяви № 9852/03 та № 13413/04, п. 116, від 29 листопада 2007 року). Органи влади повинні також забезпечити докладне документування стану здоров'я ув'язненої особи та її лікування протягом ув'язнення (див. рішення у справі "Худобін проти Росії" (Khudobin v. Russia), заява № 59696/00, п. 83, від 26 жовтня 2006 року), оперативність та точність діагнозу і лікування (див. вищезазначене рішення у справі "Хумматов проти Азербайджану" (Hummatov v. Azerbaijan), п. 115, та рішення у справі "Мельник проти України" (Melnik v. Ukraine), заява № 72286/01, пп. 104-106, від 28 березня 2006 року); а за умови, коли це викликано медичним станом, - регулярність та систематичність нагляду та наявність плану терапевтичних заходів, максимальною метою якого є лікування хвороб ув'язненої особи або запобігання їхньому ускладненню, а не усунення симптомів (див. згадані рішення у справах "Хумматов проти Азербайджану" (Hummatov v. Azerbaijan), пп. 109 та 114; "Сарбан проти Молдови" (Sarban v. Moldova), п. 79; і рішення у справі "Попов проти Росії" (Popov v. Russia), заява № 26853/04, п. 211, від 13 липня 2006 року). Державні органи влади також повинні довести, що були створені умови, необхідні для фактичного надання призначеного лікування (див. згадане рішення у справі "Хумматов проти Азербайджану" (Hummatov v. Azerbaijan), п. 116, та рішення у справі "Голомийов проти Молдови" (Holomiov v. Moldova), заява № 30649/05, п. 117, від 7 листопада 2006 року). При цьому Суд зазначає, що при оцінюванні належності лікування слід керуватися критерієм належної старанності, оскільки обов'язок держави лікувати тяжко хворих ув'язнених є обов'язком вжиття засобів, а не обов'язком досягнення результату (див. рішення "Гогінашвілі проти Грузії" (Goginashvili v. Georgia), заява № 47729/08, п. 71, від 4 жовтня 2011 року).

94. Загалом, Суд залишає за собою достатню гнучкість при визначенні необхідного стандарту охорони здоров'я у контексті конкретних обставин справи. Зазначений стандарт повинен бути "сумісним з людською гідністю" ув'язненої особи, але і враховувати "практичні потреби ув'язнення" (див. рішення у справі "Алєксанян проти Росії" (Aleksanyan v. Russia), заява № 46468/06, п. 140, від 22 грудня 2008 року).

95. Повертаючись до цієї справи, Суд зауважує, що скарги четвертого заявника на конкретні проблеми зі здоров'ям розглядались органами влади. У цілому не можна стверджувати, що вони вирішували їх неналежним чином. Заявника було обстежено низкою лікарів, включаючи урологів із закладів охорони здоров'я МОЗ, і він неодноразово здавав аналізи. Впродовж усього строку перебування під вартою він залишався під їхнім наглядом. Саме лікарі могли призначити четвертому заявникові найкраще лікування, і хоча існували певні розбіжності щодо лікування, яке мало бути йому надано, ці розбіжності згодом було належним чином вирішено та усунуто (див. пункти 39, 41 та 50). Не було жодних доказів або переконливих тверджень щодо того, що лікарі діяли недобросовісно або що надане лікування було неефективним. Також не було доведено, що факт відсутності певного медичного обладнання у медичній частині СІЗО або затримки лікування (див. пункти 37, 38, 39 та 48) негативно вплинув на перебіг його захворювання (див. рішення у справі "Івахненко проти Росії" (Ivakhnenko v. Russia), заява № 12622/04, п. 51, від 4 квітня 2013 року). Заявник не стверджував, що під час перебування його під вартою призначене лікування йому не надавалося.

96. Четвертий заявник не надав жодних доказів того, що стверджуване погіршення стану його здоров'я, а саме діагностування у нього нового захворювання - хронічного циститу - було наслідком стверджуваного надання йому неналежної медичної допомоги під час тримання під вартою, а не наслідком природного перебігу його захворювання (див. рішення у справі "Руденко проти України" (Rudenko v. Ukraine), заява № 5797/05, п. 94, від 25 листопада 2010 року).

97. У світлі наведеного вище Суд доходить висновку, що четвертому заявникові надавалася належна медична допомога. Відповідно у зв'язку з цим не було порушення статті 3 Конвенції.

С. Стверджувані неналежні умови перевезення першого, третього, четвертого та п'ятого заявників та тримання їх у транзитних камерах

98. Перший, третій, четвертий та п'ятий заявники скаржились за статтею 3 Конвенції на неналежні умови, в яких їх перевозили до суду і назад, та на умови, в яких їх тримали у транзитних камерах у СІЗО.

1. Прийнятність

99. Суд зазначає, що ця частина заяви не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

2. Суть

100. Уряд стверджував, що не було порушення статті 3 Конвенції у зв'язку з умовами, в яких до суду та з нього перевозилися зазначені заявники.

101. Суд нагадує, що згідно з його практикою жорстоке поводження має досягти мінімального рівня жорстокості, щоб підпадати під дію статті 3 Конвенції. Оцінка такого рівня є відносною; вона залежить від усіх обставин справи, таких як тривалість поводження, його фізичні та психічні наслідки, а в деяких випадках мають враховуватися також стать, вік і стан здоров'я потерпілого (див., серед інших джерел, згадане рішення у справі "Ірландія проти Сполученого Королівства" (Ireland v. the United Kingdom), п. 162). Крім того, вирішуючи питання про те, чи є поводження таким, що "принижує гідність", у розумінні статті 3 Конвенції, Суд враховуватиме, чи було його метою принизити і зневажити відповідну особу та чи його наслідки вплинули несприятливо на її особистість у спосіб, несумісний із гарантіями статті 3 Конвенції. Навіть відсутність такої мети не може повністю виключити встановлення порушення цього положення (див. рішення у справах "Пірс проти Греції" (Peers v. Greece), заява № 28524/95, пп. 67-68 та 74, ECHR 2001-III, та "Валашинас проти Литви" (Valasinas v. Lithuania), заява № 44558/98, п. 101, ECHR 2001-VIII).

102. Суд неодноразово наголошував на тому, що зазначені страждання і приниження у будь-якому випадку мають перевищити той рівень страждань і приниження, який є невід'ємним елементом певної форми законного поводження чи покарання. Заходи позбавлення особи свободи часто можуть містити такий елемент. Згідно із зазначеним положенням держава повинна забезпечити тримання особи під вартою в умовах, які відповідають принципу поваги до її людської гідності, а спосіб і метод виконання покарання не завдають їй душевного страждання чи труднощів, які б перевищували невідворотний рівень страждання, притаманний триманню під вартою, і щоб з урахуванням практичних вимог ув'язнення належним чином забезпечувалися охорона здоров'я такої особи та її благополуччя (див. рішення у справі "Калашніков проти Росії" (Kalashnikov v. Russia), заява № 47095/99, п. 95, ECHR 2002-VI).

103. Суд також повторює, що твердження про жорстоке поводження повинні бути підкріплені належними доказами. При оцінці доказів Суд зазвичай керується критерієм доведеності "поза розумним сумнівом". Проте така доведеність може випливати із сукупності ознак чи схожих неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою (див. згадане рішення у справі "Салман проти Туреччини" (Salman v. Turkey)).

104. Повертаючись до цієї справи, Суд доходить висновку, що скарги заявників щодо умов тримання їх у транзитних камерах у СІЗО та їхнього перевезення у спеціальних автомобілях до суду для участі у засіданнях та з нього є докладними та послідовними (див. пункти 52-54). З огляду на розміри відділень для тримання ув'язнених осіб у спеціальних автомобілях та транзитних камерах (див. пункти 54 та 55), велику кількість здійснених заявниками поїздок, а також час, проведений ними або у спеціальних автомобілях, або у транзитних камерах СІЗО, ці скарги викликають серйозне занепокоєння відповідно до статті 3 Конвенції. Крім того, їх не було спростовано Урядом, і вони підтверджуються міжнародними та національними доповідями, які розглядалися Судом у згаданих вище справах "Яковенко проти України" (Yakovenko v. Ukraine) і "Коктиш проти України" (Koktysh v. Ukraine), а також висновками Європейського комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню за наслідками його візиту в Україну у вересні 2009 року (див. пункти 64-65). Подібні умови перевезення ув'язнених і умови тримання під час перевезення призвели до встановлення порушення статті 3 Конвенції в рішенні Суду у згаданій справі "Андрій Яковенко проти України" (Andrey Yakovenko v. Ukraine) (пп. 98-103), Суд не вбачає жодних підстав для іншого підходу у цій справі, та вважає, що умови, в яких перебували перший, третій, четвертий та п'ятий заявники, порушували статтю 3 Конвенції.