Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Шепеленки проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Андре Потоцький (<…>), Голова,

Ганна Юдківська (<…>),

Сіфра О'Лірі (<…>), судді,

та Мілан Блашко (<…>), заступник Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 15 грудня 2015 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справу було розпочато за заявою (№ 8347/12), яку 24 січня 2012 року подали до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) двоє громадян України - п. Михайло Миколайович Шепеленко (далі - заявник) та пані Галина Ярославівна Шепеленко (далі - заявниця).

2. Інтереси заявників представляв п. А. Крістенко - юрист, який практикує у м. Харкові. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження - п. Б. Бабін з Міністерства юстиції України.

3. 1 грудня 2014 року про заяву було повідомлено Уряд.

І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. Заявники є подружжям, 1960 року і 1961 року народження відповідно, яке проживає у с. Щорсове Одеської області.

5. Пізно ввечері 18 червня 1997 року А., син заявників (1982 року народження), загинув у дорожньо-транспортній пригоді (далі - ДТП). Згідно з твердженнями заявників того дня Д., водій автомобіля, примусив А. сісти у його автомобіль та поїхати з ним. Керуючи автомобілем, Д. перевищив швидкість і автомобіль перевернувся. Син заявників помер від отриманих тілесних ушкоджень. Водій автомобіля та інші пасажири вижили.

6. У проміжок часу з 00 год. 40 хв. до 1 год. 55 хв. 19 червня 1997 року міліцією було складено протокол огляду місця події. Того ж дня міліцією було опитано свідків.

7. 20 червня 1997 року міліцією було порушено кримінальну справу за фактом смерті сина заявників.

8. 1 жовтня 1997 року Д. було звинувачено та притягнуто в якості обвинуваченого у порушенні правил безпеки дорожнього руху, що спричинило смерть сина заявників. З огляду на те, що Д. не з'явився до міліції і його місцезнаходження було невідоме, слідчий за погодженням з прокурором Іванівського району Одеської області (далі - районний прокурор) того ж дня обрав Д. запобіжний захід у вигляді взяття під варту.

9. 11 листопада 1997 року Д. було оголошено у розшук.

10. 14 квітня 1998 року Д. з'явився до відділу міліції, у провадженні якого перебувала справа щодо нього, та повідомив, що у період з серпня 1997 року по лютий 1998 року він лікувався за межами України. Того ж дня слідчий за погодженням з районним прокурором змінив запобіжний захід із взяття під варту на підписку про невиїзд.

11. 24 червня 1998 року заявник подав цивільний позов про відшкодування шкоди та просив для забезпечення позову накласти арешт на майно Д. Позов було долучено до матеріалів кримінальної справи.

12. У липні 1998 року справу було передано до Іванівського районного суду Одеської області (далі - районний суд) для розгляду по суті.

13. 20 січня 1999 року районний суд оголосив Д. у розшук, зазначивши, що він кілька разів не з'являвся у судові засідання. Суд також обрав йому запобіжний захід у вигляді взяття під варту.

14. 29 березня 2010 року органи МВС повідомили голову районного суду, що Д. було затримано та поміщено до місцевого слідчого ізолятора.

15. 20 квітня 2010 року заявники у межах кримінального провадження подали до Д. нові цивільні позови про відшкодування завданої шкоди.

16. 14 травня 2010 року районний суд закрив кримінальне провадження на підставі Закону України "Про амністію", ухваленого у 1998 році, звільнивши Д. від кримінальної відповідальності і відбування покарання. Районний суд залишив цивільні позови без розгляду по суті.

17. Заявники оскаржили це рішення суду.

18. 26 серпня 2010 року апеляційний суд Одеської області залишив рішення районного суду в частині закриття кримінального провадження у справі щодо Д. без змін. Щодо цивільних позовів суд апеляційної інстанції встановив, що районний суд залишив їх без розгляду незаконно, та повернув позови до районного суду для розгляду їх по суті у порядку цивільного судочинства.

19. 22 вересня 2011 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ залишив касаційну скаргу заявників без задоволення як необґрунтовану.

20. 22 травня 2013 року районний суд частково задовольнив позовні вимоги заявників. Посилаючись на результат кримінальною провадження, суд встановив, що Д. несе відповідальність за ДТП, що спричинила смерть сина заявників. Суд присудив кожному із заявників по 400000 грн відшкодування моральної шкоди, а також присудив заявникові 16050 грн відшкодування матеріальної шкоди.

21. 1 жовтня 2013 року апеляційний суд Одеської області розглянув апеляційну скаргу Д. та зменшив суму відшкодування моральної шкоди до 50000 грн кожному із заявників.

22. 24 жовтня 2013 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ відмовив у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою заявників, які вимагали збільшення суми відшкодування.

23. 24 червня 2014 року Державна виконавча служба України повернула заявникам виконавчі листи, зазначивши, що виявити будь-які кошти або майно, які б належали боржнику, не вдалося.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

24. Відповідні положення національного законодавства наведено в рішеннях у справах "Муравська проти України" (Muravskaya v. Ukraine), заява № 249/03, пп. 35 і 36, від 13 листопада 2008 року, і "Зубкова проти України" (Zubkova v. Ukraine), заява № 36660/08, п. 27, від 17 жовтня 2013 року.

І. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 2 КОНВЕНЦІЇ

25. Заявники скаржились, що провадження на національному рівні стосовно смерті їхнього сина було неефективним. Заявники посилались на статті 2, 5 та 6 Конвенції.

26. Суд вважає за належне розглянути справу виключно за процесуальним аспектом статті 2 Конвенції. Відповідні положення цієї статті передбачають:

"1. Право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути умисно позбавлено життя інакше ніж на виконання смертного вироку суду, винесеного після визнання його винним у вчиненні злочину, за який закон передбачає таке покарання...".

А. Прийнятність

27. Суд зазначає, що ДТП, яка спричинила смерть сина заявників, сталася 18 червня 1997 року, і що органи влади одразу розпочали дізнання та розслідування. Проте Конвенція набрала чинності в Україні 11 вересня 1997 року. Відтак, період часу до цієї дати знаходиться за межами юрисдикції Суду за критерієм ratione temporis, а отже відповідна частина заяви має бути визнана неприйнятною згідно і підпунктом "а" пункту 3 і пунктом 4 статті 35 Конвенції. Тим не менш, для того, аби оцінити контекст і ситуацію, щодо яких заявники скаржаться, в цілому, Суд врахує відповідні факти, що передували даті набрання чинності Конвенцією в Україні (див., mutatis mutandis, рішення від 14 грудня 2010 року у справі "Мілановіч проти Сербії" (Milanovic v. Serbia), заява № 44614/07, п. 78, від 14 грудня 2010 року).

28. Щодо періоду часу після 11 вересня 1997 року Суд зазначає, що процесуальний аспект статті 2 Конвенції може вважатися відокремленим обов'язком, особливо у справах, в яких значну частину провадження було здійснено або мало бути здійснено після дати, про яку йдеться (див. рішення у справі "Шиліх проти Словенії" (Silih v. Slovenia) [ВП], заява № 71463/01, п. 159, від 9 квітня 2009 року). Відповідно ця частина заяви не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

В. Суть

29. Підтримуючи свою скаргу, заявники наполягали на тому, що органи влади не запобігли переховуванню Д. протягом значного періоду часу та не вжили необхідних заходів для встановлення його місцезнаходження тоді, коли він перебував у розшуку. Більше того, впродовж цього часу Д. контактував з органами влади. Наприклад, він мав контактувати з органами влади у 2004 році під час розлучення. Проте жодної спроби вжити до нього відповідних заходів здійснено не було. Насамкінець, на час ухвалення судом рішення, яким Д. було зобов'язано сплатити відшкодування, державні виконавці не змогли встановити наявність у нього будь-яких коштів або майна, на які можна було б звернути стягнення.

30. Уряд доводив, що кримінальне розслідування було розпочато швидко і проведено низку комплексних слідчих дій. Національні органи влади вжили усіх необхідних заходів для збору доказів та встановлення обставин смерті сина заявників. Держава не несе відповідальності за затримки у провадженні. Більша частина затримок виникла з вини Д., який переховувався від органів влади. Що стосується першого періоду його відсутності з листопада 1997 року по квітень 1998 року, органи МВС перевірили адреси місць проживання Д., а також інші можливі місця його знаходження, після чого вони врешті-решт дізналися, що він виїхав за кордон. Що стосується другого періоду відсутності Д. з 1999 по 2010 рік, Уряд не зміг надати інформацію, оскільки матеріали оперативно-розшукової справи, що стосувалася розшуку Д., було знищено. Загалом процесуальних вимог статті 2 Конвенції було дотримано.