Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Руслан Яковенко проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Марк Віллігер (<…>) Голова,

Ангеліка Нуссбергер (<…>),

Боштьян М. Зупанчіч (<…>),

Ганна Юдківська (<…>),

Вінсент А. Де Гаетано (<…>),

Андре Потоцький (<…>),

Алеш Пейхал (<…>), судді,

та Мілан Блашко (<…>), заступник Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 21 квітня 2015 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справу було розпочато за заявою (№ 5425/11), яку 17 січня 2011 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Руслан Анатолійович Яковенко (далі - заявник).

2. Інтереси заявника представляв п. Левицький О.В. - юрист, який практикує у м. Києві. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений, на той час - п. Назар Кульчицький.

3. Заявник скаржився на незаконність тримання його під вартою та порушення права на подання апеляційної скарги у кримінальному провадженні.

4. 12 грудня 2012 року про заяву було повідомлено Уряд.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявник народився у 1979 році та проживає у с. Королівка Київської області.

6. 12 липня 2010 року Білоцерківський міськрайонний суд (далі - Білоцерківський суд) визнав заявника винним у завданні 12 березня 2006 року тяжких тілесних ушкоджень пану Н. Хоча за цей злочин було передбачено покарання у вигляді позбавлення волі строком від п'яти до восьми років, суд вирішив, що до заявника можна застосувати більш м'яке покарання. Зокрема суд звернув увагу на те, що заявник визнав себе винним та розкаявся. Відповідно суд призначив заявникові покарання у вигляді позбавлення волі строком на чотири роки та сім місяців. Суд також вирішив зарахувати заявнику в строк відбування покарання час перебування його під вартою в межах провадження в іншій кримінальній справі з 20 жовтня 2005 року по 3 травня 2006 року (шість місяців та чотирнадцять днів). Насамкінець суд зазначив, що, призначаючи заявнику покарання, він зважав на те, що "у зв'язку зі скасуванням попередніх вироків [заявник] увесь час, а саме більше 4 років, знаходиться в умовах камерного типу, що значно тяжчі за перебування в колонії". Додаткові відомості про згадане попереднє тримання заявника під вартою або про інші кримінальні справи щодо нього чи про скасовані вироки відсутні.

7. У резолютивній частині вироку Білоцерківський суд також залишив обраний заявникові запобіжний захід у вигляді тримання під вартою у слідчому ізоляторі (СІЗО) без змін до набрання вироком законної сили. Суд також зазначив, що вирок може бути оскаржений впродовж п'ятнадцяти діб з дня його оголошення.

8. 15 липня 2010 року строк відбування заявником покарання закінчився, і він звернувся до адміністрації СІЗО з клопотанням про звільнення його з-під варти. Це клопотання було залишено без задоволення. Проте того ж дня адміністрація СІЗО звернулася до Білоцерківського суду із запитом щодо звільнення заявника з-під варти під підписку про невиїзд, зважаючи на те, що він повністю відбув призначене покарання. Відповіді адміністрація СІЗО не отримала.

9. 19 липня 2010 року захисник заявника знову звернувся до адміністрації СІЗО з клопотанням про негайне звільнення заявника з-під варти. Захисник, зокрема, стверджував про відсутність будь-яких підстав для продовження тримання його підзахисного під вартою. Копію цього документа він також надіслав до прокуратури Київської області.

10. 27 липня 2010 року закінчився п'ятнадцятиденний строк оскарження вироку від 12 липня 2010 року і за відсутності будь-яких скарг він набрав законної сили.

11. Того ж дня адміністрація СІЗО листом повідомила захисника заявника, що вона не може звільнити заявника з-під варти, доки не буде змінено обраний йому запобіжний захід або вирок не набере законної сили. У повідомленні зазначалося, що у будь-якому разі саме Білоцерківський суд має санкціонувати звільнення заявника з-під варти.

12. 29 липня 2010 року СІЗО отримало розпорядження суду про виконання вироку, що набрав законної сили, і заявника було звільнено з-під варти.

13. 5 серпня 2010 року у відповідь на скарги захисника заявника щодо звільнення заявника з-під варти із затримкою Державний департамент з питань виконання покарань у своєму листі зазначив, що порушення положень Кримінально-процесуального кодексу України не було.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО, ЧИННЕ СТАНОМ НА ЧАС ПОДІЙ

А. Кримінально-процесуальний кодекс України (1960 р.)

14.Стаття 148 Кодексу визначає мету і підстави застосування запобіжних заходів. У ній, зокрема, зазначено, що запобіжні заходи застосовуються за наявності достатніх підстав вважати, що підозрюваний, обвинувачений, підсудний або засуджений буде намагатися ухилитися від слідства і суду або від виконання процесуальних рішень, перешкоджати встановленню істини у справі або продовжувати злочинну діяльність.

15. На стадії судового провадження особа, взята під варту, може бути звільнена з-під варти лише на підставі відповідного рішення судді або суду (стаття 165). У статті 165 Кодексу також зазначено, що запобіжний захід скасовується або змінюється, коли відпаде необхідність у ньому або в раніше обраному запобіжному заході.

16. Хоча під час досудового слідства особа, взята під варту, має бути негайно звільнена адміністрацією відповідного місця досудового ув'язнення, якщо строк тримання її під вартою закінчився і станом на цей день не надійшла постанова про продовження строку тримання під вартою (останній пункт статті 156), жодних подібних положень стосовно звільнення особи, взятої під варту, на стадії судового провадження не існувало.

17.Стаття 274 Кодексу стосувалася обрання, скасування або зміни запобіжного заходу в суді. Вона зобов'язувала суд керуватися відповідними положеннями глави 13 Кодексу ("Запобіжні заходи" - статті 148 - 165-3).

18.Стаття 324 Кодексу вимагала, щоб суд, який постановляє вирок, вирішував, зокрема, який запобіжний захід слід обрати щодо підсудного до набрання вироком законної сили.

19.Стаття 343 Кодексу по суті повторювала вищенаведене положення, а також визначала, що суд може обрати щодо підсудного запобіжний захід у вигляді взяття під варту лише за наявності підстав, зазначених у положеннях глави 13 Кодексу.

20. У статті 358 Кодексу зазначалися питання, які апеляційний суд може розглядати під час попереднього розгляду справи. Він міг вирішувати, зокрема, питання щодо зміни, скасування або обрання підсудному запобіжного заходу.

21. Згідно зі статтею 401 Кодексу вирок набирає законної сили, якщо його не було оскаржено впродовж встановленого законом строку (п'ятнадцять діб - стаття 349 Кодексу). Якщо вирок було оскаржено, то він (якщо його не скасовано) набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом. Виправдувальний вирок або вирок, що звільняє підсудного від покарання, мав виконуватися негайно, тоді як обвинувальний вирок мав виконуватися після набрання ним законної сили. Статтею 404 Кодексу передбачено, що суд, який постановив вирок, мав надіслати його для виконання не пізніше як через три доби з дня набрання ним законної сили.

В. Цивільний кодекс (2003 р.)

22.Стаття 1176 Кодексу покладає на державу обов'язок відшкодувати у повному обсязі "шкоду, завдану фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою [або] незаконного затримання ... незалежно від вини посадових і службових осіб органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду" (частина 1). У ній також вказано, що "право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом" (частина 2).

С. Закон України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду" 1994 року (далі - Закон про порядок відшкодування)

23. Згідно зі статтею 1 особа має право на відшкодування шкоди, завданої, зокрема, внаслідок незаконного засудження, незаконного пред'явлення обвинувачення, незаконного взяття і тримання під вартою. У зазначених випадках шкода відшкодовується незалежно від вини посадових осіб органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду.

24. У статті 2 зазначено випадки, коли виникає право на відшкодування. Серед них містяться такі: (1) постановлення виправдувального вироку суду; (1-1) встановлення у рішенні суду, зокрема, факту незаконного взяття і тримання під вартою; та (2) закриття кримінальної справи за відсутністю у діянні особи складу злочину або недоведеністю її участі у вчиненні злочину.

І. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ

25. Заявник скаржився, що його тримання під вартою з 15 по 29 липня 2010 року було незаконним. Він посилався на пункт 1 статті 5 Конвенції, у відповідній частині якого зазначено таке:

"1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:

(а) законне ув'язнення особи після засудження її компетентним судом;

…

(с) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;

…".

А. Прийнятність

1. Вичерпання національних засобів юридичного захисту

(а) Доводи сторін

26. Уряд стверджував, що заявник не дотримався правила вичерпання національних засобів юридичного захисту. Уряд зазначав, що тримання заявника під вартою з 15 по 29 липня 2010 року дійсно було безпідставним. Посилаючись на статтю 1176 Цивільного кодексу України (див. пункт 22), Уряд стверджував, що у заявника була можливість вимагати відшкодування шкоди, але він не вичерпав цей засіб юридичного захисту.

27. Заявник не погодився з цим. Зокрема він стверджував, що для того, щоб у його випадку засіб юридичного захисту був ефективним, він мав бути здатним забезпечити його негайне звільнення, як тільки закінчився строк відбування покарання у вигляді позбавлення волі. Заявник зазначив, що він звертався до адміністрації СІЗО та органів прокуратури з клопотаннями про звільнення. Проте адміністрація СІЗО вважала це неможливим, доки вирок не набере законної сили. Що стосується прокуратури, то вона взагалі не вважала за необхідне втручатися.

(b) Оцінка Суду

(і) Загальні принципи практики Суду

28. Суд зазначає, що правило вичерпання національних засобів юридичного захисту ґрунтується на відображеному у статті 13 Конвенції припущенні (з яким воно тісно пов'язано) про наявність в національній правовій системі ефективного засобу юридичного захисту, який може по суті врегулювати небезпідставну скаргу за Конвенцією та забезпечити належне відшкодування. Таким чином, це є важливим аспектом принципу субсидіарності конвенційного механізму захисту прав щодо національних систем гарантування прав людини (див. рішення у справі "Ананьєв та інші проти Росії" (Ananyev and Others v. Russia), заяви № 42525/07 та № 60800/08, п. 93, від 10 січня 2012 року, з подальшими посиланнями).

29. Від заявника зазвичай лише вимагається скористатися національними засобами юридичного захисту, які є доступними і достатніми для надання відшкодування у зв'язку із стверджуваними порушеннями. Такі засоби юридичного захисту мають реально існувати як в теорії, так і на практиці, оскільки в іншому випадку їм бракуватиме належної доступності та ефективності. Уряд, який стверджує про невичерпання засобу юридичного захисту, повинен переконати Суд, що відповідний засіб захисту, про який йдеться, був доступним, міг забезпечити задоволення скарг заявника та мав достатні шанси на успіх. Проте, якщо обов'язок стосовно тягаря доведення було виконано, тоді заявник, у свою чергу, повинен довести, що зазначений Урядом засіб юридичного захисту було фактично вичерпано або що він з певних причин є неадекватним і неефективним у його справі, або існують особливі обставини, які виправдовують недотримання вимоги щодо їх використання (див., наприклад, рішення у справі "Мельник проти України" (Melnik v. Ukraine), заява № 72286/01, п. 67, від 28 березня 2006 року).

30. Суд також зазначає, що коли розглядається порушення пункту 1 статті 5 Конвенції, то пункти 4 та 5 статті 5 Конвенції становлять спеціальні норми (leges specials) по відношенню до більш загальних вимог статті 13 Конвенції (див. ухвалу щодо прийнятності у справі "Свєтослав Дімітров проти Болгарії" (Svetoslav Dimitrov v. Bulgaria), заява № 55861/00, від 9 травня 2006 року). Відповідно, щоб вирішити, чи мав заявник вичерпати національний засіб юридичного захисту у зв'язку зі своєю скаргою за пунктом 1 статті 5 Конвенції, Суд має визначити ефективність цього засобу юридичного захисту з точки зору вищезазначених положень.

(іі) Наявність превентивного засобу юридичного захисту відповідно до пункту 4 статті 5 Конвенції

31. Суд зауважує, що, починаючи з дати постановлення вироку (навіть якщо лише судом першої інстанції), підсудний перебуває під вартою "після засудження компетентним судом" у розумінні підпункту "а" пункту 1 статті 5 (для більш детального розгляду відповідних принципів, встановлених практикою Суду, див. пункти 46-51).

32. У своїй практиці Суд постановляв, що у такому випадку судовий контроль за позбавленням свободи, що вимагається згідно з пунктом 4 статті 5 Конвенції, вважається вже інкорпорованим у постановлений вирок та призначене покарання. Проте, коли виникають нові питання щодо законності такого тримання під вартою, знову застосовується пункт 4 статті 5 Конвенції (див., у якості нещодавнього джерела, рішення у справі "Стоїчков проти Болгарії" (Stoichkov v. Bulgaria), заява № 9808/02, пп. 64 та 65, від 24 березня 2005 року, з подальшими посиланнями).

33. Суд погоджується з тим, що у цій справі нове для заявника питання щодо законності тримання його під вартою з'явилося, коли строк відбування покарання у вигляді позбавлення волі закінчився, але його не було звільнено. На цій стадії у нього не було можливості ініціювати судове провадження, за допомогою якого можна було б оперативно вирішити питання щодо законності подальшого тримання його під вартою і за результатами якого було б ухвалено рішення про його звільнення. Отже, справа вже не розглядалася судом першої інстанції. Що стосується звичайної апеляційної скарги, то її розгляд явно тривав би довше, ніж період тримання заявника під вартою, щодо якого він скаржився (дванадцять днів). Більше того, не можна виключати ймовірність того, що подання апеляційної скарги призвело б до продовження строку тримання заявника під вартою в якості запобіжного заходу до набрання вироком законної сили. Проте це питання більш детально аналізуватиметься нижче.

34. Що стосується скарг заявника, поданих до адміністрації СІЗО та органів прокуратури, то ці органи не є "судом" у розумінні пункту 4 статті 5 Конвенції.

35. Із цього випливає, що ефективних національних засобів юридичного захисту, які заявник мав вичерпати для припинення стверджуваного порушення пункту 1 статті 5 Конвенції, не існувало.

(iii) Наявність компенсаційних засобів юридичного захисту відповідно до пункту 5 статті 5 Конвенції

36. Суд повторює, що пункт 5 статті 5 дотримано, коли існує можливість отримати відшкодування за позбавлення свободи, здійснене з порушенням пунктів 1, 2, 3 або 4 статті 5 Конвенції, якщо таке позбавлення було встановлено або національним органом, або Судом. Ефективне здійснення права на відшкодування, гарантоване пунктом 5 статті 5 Конвенції, повинно забезпечуватись із достатнім рівнем достовірності (див. рішення у справі "Лобанов проти Pociї" (Lobanov v. Russia), заява № 16159/03, п. 54, від 16 жовтня 2008 року, з подальшими посиланнями).

37. Суд зауважує, що у цій справі Уряд у своїх запереченнях обмежився твердженням, що тримання заявника під вартою було безпідставним і він міг вимагати відшкодування шкоди згідно зі статтею 1176 Цивільного кодексу України. Проте Суд зазначає, що зазначене положення викладено у доволі загальних формулюваннях: воно не встановлює правові підстави подання вимоги про відшкодування шкоди та не передбачає конкретних механізмів або порядку. Натомість стаття 1176 Цивільного кодексу України відсилає до окремого закону, що регулює ці питання. Видається, що застосовним є саме спеціальний закон щодо відшкодування (див. пункти 23 та 24). У своїх зауваженнях Уряд не посилався на цей закон. Уряд також не вказав, яке саме положення національного законодавства тримання заявника під вартою порушило. Уряд також не навів жодної відповідної національної судової практики з цього приводу. Тому залишається незрозумілим, на яких саме підставах та за допомогою яких механізмів заявник міг на національному рівні отримати судове рішення про те, що тримання його під вартою було незаконним, і міг вимагати відшкодування завданої у зв'язку з цим шкоди.

38. За таких обставин Суд не переконаний доводами Уряду про те, що вказаний Урядом засіб юридичного захисту був ефективним і заявник мав його вичерпати.

(iv) Висновок

39. З огляду на вищезазначені міркування Суд доходить висновку, що заявник не мав у своєму розпорядженні жодного ефективного засобу юридичного захисту, щоб вичерпати його у зв'язку зі своєю скаргою за пунктом 1 статті 5 Конвенції. Тому Суд відхиляє заперечення Уряду щодо цього.

2. Інші питання щодо прийнятності

40. Суд також зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Вона також не є неприйнятною за будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

В. Суть

1. Доводи сторін

41. Заявник стверджував, що тримання його під вартою з 15 до 29 липня 2010 року було безпідставним, а отже суперечило пункту 1 статті 5 Конвенції.

42. У своїх зауваженнях щодо прийнятності цієї заяви (див. пункт 26) Уряд погодився із заявником з приводу цього питання. Проте Уряд не надав жодних зауважень щодо суті заяви.

2. Оцінка Суду

43. Суд вважає, що для аналізу тримання заявника під вартою його слід розділити на два чітко окреслених періоди:

(1) з 15 по 27 липня 2010 року, тобто після оголошення вироку судом першої інстанції і до набрання ним законної сили; та

(2) впродовж наступних двох днів, з 27 по 29 липня 2010 року - часу, який знадобився органам влади для завершення усіх адміністративних формальностей для звільнення заявника після набрання вироком суду першої інстанції законної сили,

44. Суд окремо розглядатиме відповідність кожного вищезазначеного періоду тримання заявника під вартою положенням пункту 1 статті 5 Конвенції.

(а) Тримання заявника під вартою з 15 по 27 липня 2010 року

(і) Підстави позбавлення заявника свободи

(a) Загальні принципи практики Суду

45. Суд повторює, що стаття 5 Конвенції втілює основоположне право людини, а саме - захист особи від свавільного втручання держави у її право на свободу. Підпункти "а"-"f" пункту 1 статті 5 Конвенції містять вичерпний перелік дозволених підстав позбавлення свободи і жодне позбавлення свободи не буде законним, якщо не відповідатиме одній з цих підстав (див., серед інших джерел, рішення у справі "Остін та інші проти Сполученого Королівства" (Austin and Others v. the United Kingdom) [ВП], заяви №№ 39692/09, 40713/09 та 41008/09, п. 60, від 15 березня 2012 року).

46. Суд зазначає, що підсудний вважається таким, що перебуває під вартою "після засудження компетентним судом" у розумінні підпункту "а" пункту 1 статті 5 Конвенції, з моменту оголошення вироку судом першої інстанції, навіть якщо він ще не набрав законної сили і його можна оскаржити. У зв'язку з цим Суд доходить висновку, що словосполучення "після засудження" не може тлумачитися як таке, що обмежується вироком, який набрав законної сили, оскільки це виключатиме випадки затримання під час судового засідання осіб, яких за результатами судового розгляду було засуджено і які на такий судовий розгляд з'явилися, ще будучи вільними, незалежно від доступних їм засобів юридичного захисту (див. рішення у справі "Вемгофф проти Німеччини" (Wemhoff v. Germany), від 27 червня 1968 року, С. 23, п. 9, Series А № 7). Більше того, особа, засуджена судом першої інстанції, яка перебуває під вартою до закінчення строку оскарження вироку, не може вважатися такою, що перебуває під вартою з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення за підпунктом "c" пункту 1 статті 5 Конвенції (див., зокрема, рішення у справі "Сольмаз проти Туреччини" (Solmaz v. Turkey), заява № 27561/02, п. 25, від 16 січня 2007 року).

47. У своїй практиці Суд неодноразово зазначав, що він бере до уваги значні розбіжності серед держав - учасниць Конвенції стосовно питання про те, чи розпочинається відлік строку відбування покарання особою, засудженою судом першої інстанції, тоді як розгляд апеляційної скарги ще триває. Проте Суд повторно зазначає, що важливі гарантії статті 5 Конвенції не залежать від національного законодавства (див. рішення у справі "Б. проти Австрії" (В. v. Austria),від 28 березня 1990 року, п. 39, Series А № 175, та вищенаведене рішення у справі "Сольмаз проти Туреччини" (Solmaz v. Turkey), п. 26). Отже, навіть якщо національне законодавство держави-члена передбачає, що вирок набирає законної сили лише після завершення розгляду справи судами усіх інстанцій, попереднє ув'язнення у розумінні положень Конвенції закінчується зі встановленням вини та призначенням покарання судом першої інстанції (див. вищенаведене рішення у справі "Сольмаз проти Туреччини" (Solmaz v. Turkey), п. 26).

48. Наприклад, у справі "Грубіч проти Хорватії" (<...>) заявник, якого суд першої інстанції визнав винним та призначив йому покарання у вигляді позбавлення волі строком на тридцять років, поскаржився на незаконність тримання його під вартою протягом кількох місяців після оголошення вироку судом першої інстанції. Згідно з національним законодавством позбавлення його свободи протягом цього періоду все ще вважалося "попереднім ув'язненням". Суд розглянув вищезазначену скаргу з точки зору підпункту "а" пункту 1 статті 5 Конвенції та не виявив ознак свавілля (заява № 5384/11, пп. 30-45, рішення від 30 жовтня 2012 року).

49. У своїй практиці Суд також встановлював, що з огляду на текст французькою (condamnation) слово "засудження" у розумінні підпункту "а" пункту 1 статті 5 Конвенції слід розуміти як висновок про винуватість особи після встановлення згідно із законодавством факту вчинення правопорушення, так і призначення покарання або іншого заходу, пов'язаного з позбавленням свободи (див. рішення у справах "Гуццарді проти Італії" (Guzzardi v.Italy), від 6 листопада 1980 року, п. 100, Series А № 39, "Ван Дроогенбрук проти Бельгії" (Van Droogenbroeck v. Belgium), від 24 червня 1982 року, п. 35, Series А № 50, та, у якості більш нової практики, рішення у справі "Дель Ріо Прада проти Іспанії" (Del Rio Prada v. Spain) [ВП], заява № 42750/09, п. 123, ECHR 2013).

50. Більше того, слово "після" у підпункті "а" пункту 1 статті 5 Конвенції не просто означає, що ув'язнення має хронологічно відбуватися після "засудження": крім цього, "ув'язнення" має бути наслідком, "випливати із засудження та залежати від нього" або відбуватися "на підставі" "засудження". Іншими словами, має існувати достатній причинно-наслідковий зв'язок між засудженням та зазначеним позбавленням волі (див. рішення у справі "Мюррей проти Нідерландів" (Murray v. the Netherlands), заява № 10511/10, п. 77, від 10 грудня 2013 року, з подальшими посиланнями).

51. Таким чином, раніше Суд встановлював, що різні форми попереднього ув'язнення, яке не було частиною призначеного покарання у вигляді позбавлення волі, становили ув'язнення заявника "після засудження компетентним судом" (див., наприклад, вищезазначене рішення у справі "Ван Дроогенбрук проти Бельгії" (Van Droogenbroeck v. Belgium), пп. 33-42, рішення у справах "М. проти Німеччини" (М. v. Germany), заява № 19359/04, п. 96, ECHR 2009, та "Джеймс, Уеллс та Лі проти Сполученого Королівства" (James, Wells and Lee v. the United Kingdom), заяви №№ 25119/09, 57715/09 та 57877/09, пп. 197-199, від 18 вересня 2012 року). За таких обставин відповідне тримання під вартою не було частиною покарання, а радше випливало з "іншого заходу, пов'язаного з позбавленням свободи", як це зазначалося у пункті 49.