Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням

У справі "Кирпиченко проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Марк Віллігер (<…>), Голова,

Ангеліка Нуссбергер (<…>),

Боштьян М. Зупанчіч (<…>),

Ганна Юдківська (<…>),

Вінсент А. Де Гаетано (<…>),

Хелена Єдерблом (<…>),

Алеш Пейхал (<…>), судді,

та Клаудія Вестердік (<…>), Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 10 березня 2015 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справу було розпочато за заявою (№ 38833/03), яку 24 жовтня 2003 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Сергій Анатолійович Кирпиченко (далі - заявник).

2. Інтереси заявника, якому було надано юридичну допомогу, представляв п. Бущенко А.П. - юрист, який практикує у м. Києві. Уряд України (далі - Уряд) представляли його Уповноважені, на той час - п. Ю. Зайцев і п. Н. Кульчицький.

3. Заявник стверджував, зокрема, що зазнав жорстокого поводження під час перебування під вартою та що розслідування за його скаргами було неефективним.

4. 2 жовтня 2006 року про заяву було повідомлено Уряд.

5. Заявник помер 29 жовтня 2012 року, і його матір, пані Світлана Семенівна Савич, повідомила Суд про своє бажання підтримати заяву.

І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

6. Заявник народився у 1963 році і проживав у м. Донецьку.

7. 28 січня 2003 року заявнику було завдано два ножових поранення. За його твердженнями, їх завдали двоє незнайомців, які напали на нього на безлюдній вулиці.

8. 29 січня 2003 року близько 14 год. троє працівників міліції затримали заявника у нього вдома та доправили до Пролетарського РВ Донецького міського управління ГУМВС України Донецької області (далі - райвідділ міліції) для допиту у зв'язку із вбивством Л.С., дівчини підліткового віку. Пізніше того ж дня заявника було доправлено до прокуратури Пролетарського району м. Донецька (далі - районна прокуратура) для допиту.

9. Того ж дня в рамках надання безоплатної правової допомоги заявникові було призначено захисника О. За твердженнями заявника, захисник мала з ним коротке побачення, порадила йому не надавати показів, а під час проведення допиту залишила його одного.

10. Як випливає з протоколу допиту заявника від 29 січня 2003 року, підписаного заявником та його захисником, він надав докладну інформацію про своє життя, а також особисті відомості, але відмовився надавати будь-які пояснення щодо злочину, у вчиненні якого підозрювався.

11. Увечері 29 січня 2003 року для надання заявнику медичної допомоги у зв'язку із завданими йому ножовими пораненнями було викликано бригаду швидкої допомоги. По прибутті о 19 год. 30 хв. бригада зафіксувала у заявника дві ножові рани і гіперемію шкіри обличчя, а також що він був притомний, мав нормальний кров'яний тиск (120/80), вільно дихав та що загальний стан його здоров'я був задовільним. Після надання заявникові першої медичної допомоги у зв'язку з його ранами бригада швидкої медичної допомоги поїхала о 19 год. 55 хв.

12. 30 січня 2003 року заявник подав до районної прокуратури скаргу на те, що працівники міліції катували його перед тим, як доправити до райвідділу міліції та після цього. Він зазначив, зокрема, що троє працівників міліції, які затримали його, жорстоко били його по всіх частинах тіла, включаючи область паху, незважаючи на те, що він у будь-якому разі не міг чинити опір при його затриманні, оскільки мав дві ножові рани, завдані йому днем раніше. Після його прибуття до райвідділу міліції близько 15 год. кілька працівників міліції з метою примусового отримання визнавальних показів почали його катувати. Зокрема, вони надягали йому на голову пластикові пакети, наповнені цигарковим димом, викручували пальці, ставали ногами на руки, били його, наносили удари кулаками, притискаючи книгу до його тіла, та підвішували в наручниках долілиць між двома столами. Внаслідок цього заявник почав втрачати свідомість та відчував себе настільки погано, що знадобилося викликати швидку медичну допомогу. Проте, як стверджує заявник, бригада швидкої медичної допомоги не поставилася серйозно до його скарг та не зафіксувала низку тілесних ушкоджень. Після від'їзду бригади швидкої медичної допомоги жорстоке поводження із заявником, за його словами, продовжувалось до ранку 30 січня 2003 року.

13. 30 січня 2003 року близько 15 год. 30 хв. заявника оглянув судово-медичний експерт, якого запросили оцінити його тілесні ушкодження, пояснити час та спосіб їх завдання, а також визначити, чи могли вони бути завдані самим заявником. У своєму висновку експерт зазначив, що заявник мав дві ножові рани та близько дванадцяти поверхових тілесних ушкоджень (подряпини, садна, синці тощо) на обличчі та інших частинах тіла. Він також зазначив, що тілесні ушкодження заявника сукупно можна класифікувати як "легкі", що їх було завдано дією тупих і загострених предметів за день-два до проведення огляду, а місце їх розташування свідчить, що заявник міг завдати їх собі сам.

14. 31 січня 2003 року Пролетарський районний суд м. Донецька (далі - районний суд) обрав заявнику запобіжний захід у вигляді взяття під варту строком на десять днів до закінчення досудового слідства у його справі. Заявник не оскаржив це рішення.

15. 3 лютого 2003 року районна прокуратура відмовила у порушенні кримінальної справи за скаргами заявника на жорстоке поводження працівників міліції. Прокуратура зазначила, що відповідно до пояснень працівників міліції, які здійснювали його затримання, та слідчого міліції, у кабінеті якого заявника допитували, ні вони, ні будь-хто інший в їхній присутності не бив заявника та не поводився з ним жорстоко у будь-який інший спосіб.

16. 7 лютого 2003 року захисника О., призначеного заявнику в рамках надання безоплатної правової допомоги, замінив безоплатний захисник К.

17. 7 лютого 2003 року районний суд продовжив строк тримання заявника під вартою. Заявник, інтереси якого представляв захисник К., не оскаржив це рішення.

18. 8 лютого 2003 року заявника було поміщено до Донецького слідчого ізолятора (СІЗО).

19. Заявник неодноразово подавав до різних органів влади скарги на те, що впродовж кількох днів до його переведення до СІЗО він перебував у камері з особою, хворою на туберкульоз, та що постанова від 3 лютого 2003 року про відмову в порушенні кримінальної справи у зв'язку з жорстоким поводженням 29 січня 2003 року була несправедливою. Він також стверджував, що не всі тілесні ушкодження були зафіксовані під час його огляду експертом 30 січня 2003 року, та що вартовий конвою безпідставно побив його 4 березня 2003 року.

20. У березні 2003 року слідчий районної прокуратури А.Д., який розслідував вбивство Л.С. та крадіжку з її квартири, провів очні ставки між заявником та кількома працівниками міліції, яких він звинувачував у жорстокому поводженні. Під час цих очних ставок працівники міліції заперечували факт будь-якого жорстокого поводження. Заявник відмовився надати пояснення, заявляючи, що А.Д. поводився грубо, упереджено та ображав його.

21. 18 березня 2003 року районна прокуратура знову відмовила у порушенні кримінальної справи у зв'язку зі скаргами заявника на жорстоке поводження у січні 2003 року. Прокуратура зазначила, що під час допитів відповідних працівників міліції та очних ставок між сторонами жодних доказів жорстокого поводження виявлено не було. Прокуратура також зазначила, що згідно з журналом покамерного розміщення заявник перебував у камері один, а не з хворою особою, як він стверджував.

22. Заявник оскаржив вищезазначену постанову до прокуратури Донецької області (далі - обласна прокуратура) та до інших органів влади, зазначаючи, зокрема, що очні ставки було організовано з метою отримання від нього визнавальних показів, а не для перевірки його тверджень про жорстоке поводження. Він також скаржився, що внаслідок побиття працівниками міліції він більше не міг належним чином рухати лівою ногою.

23. У березні 2003 року А.Д. призначив додаткову судово-медичну експертизу тілесних ушкоджень заявника, поставивши експерту, серед іншого, запитання щодо того, чи могли зазначені тілесні ушкодження бути завдані Л.С. під час самозахисту та чи є будь-яке з тілесних ушкоджень заявника характерним для спроби удушити його у будь-який спосіб. Згідно з висновками цієї експертизи, проведеної 15 і 16 квітня 2003 року, можливість завдання Л.С. зафіксованих 30 січня 2003 року тілесних ушкоджень під час самозахисту не виключалась. Тілесних ушкоджень, характерних для удушення, встановлено не було.

24. 4 квітня 2003 року невролог СіЗО діагностував у заявника посттравматичний неврит малого гомілкового нерва.

25. У квітні 2003 року А.Д. призначив ще одну судово-медичну експертизу з метою встановлення, чи дійсно заявник страждав на посттравматичний неврит малого гомілкового нерва, і якщо так, то коли і внаслідок якої травми це захворювання виникло. Зокрема, експерт мав відповісти на запитання, чи може це захворювання бути пов'язаним з тілесними ушкодженнями, зафіксованими 30 січня 2003 року.

26. 22 квітня 2003 року той самий експерт, який провів попередні експертизи, підтвердив, що заявник страждає на неврит малого гомілкового нерва, але встановити, коли та як це захворювання виникло, було неможливо.

27. Того ж дня районна прокуратура знову відмовила у порушенні кримінальної справи у зв'язку зі скаргою заявника на жорстоке поводження працівників міліції. Прокуратура посилалась на ті ж аргументи, що й у попередніх постановах про відмову в порушенні кримінальної справи, а також на висновки експерта, відповідно до яких встановити імовірний зв'язок між посттравматичним невритом малого гомілкового нерва у заявника і стверджуваним жорстоким поводженням з ним у січні 2003 року було неможливо.

28. Заявник оскаржив цю постанову до районного суду та до інших органів влади, стверджуючи, що розслідування за його скаргами було формальним і поверхневим, що йому було заборонено ставити запитання експерту та сам експерт був упередженим.

29. 29 квітня 2003 року районний суд відмовив у задоволенні скарги заявника. Згодом (8 серпня 2003 року) апеляційний суд Донецької області (далі - апеляційний суд) переглянув це рішення і постановив долучити скаргу заявника до кримінальної справи щодо нього. Подальша касаційна скарга заявника на це рішення була залишена без розгляду на тій підставі, що він не виправив її процесуальні недоліки. Згідно з твердженнями заявника, його не було повідомлено про це рішення.

30. Згідно з твердженнями заявника, 6 травня 2003 року, коли він ознайомлювався з матеріалами кримінальної справи щодо нього у приміщенні прокуратури, А.Д. безпідставно вдарив його в обличчя. Внаслідок завданих ударів з носа заявника потекла кров і залишила плями на його светрі, оточуючих меблях та сторінках матеріалів справи.

31. 7 травня 2003 року заявник подав до обласної прокуратури скаргу на те, що А.Д. його вдарив, але відповіді не отримав.

32. 16 травня 2003 року заявника було доставлено із СІЗО до райвідділу міліції для допиту та тимчасово поміщено під варту до ізолятора тимчасового тримання органів внутрішніх справ (далі - ITT). За його словами, працівник міліції В.Д., який того дня чергував, образив його, а також двічі вдарив кулаком в обличчя та ногою у спину.

33. Того ж дня після повернення заявника медичний персонал СІЗО зафіксував у нього забій на губі, крововилив у м'які тканини обличчя, а також садно на його спині, і передав скарги заявника на дії В.Д. до районної прокуратури для перевірки.

34. 27 травня 2003 року районна прокуратура відмовила у порушенні кримінальної справи у зв'язку з подією 16 травня 2003 року. Прокуратура зазначила, що згідно з поясненнями В.Д. та його колеги А.П., який також чергував того дня, В.Д. жодного разу не бив та не ображав заявника. Обидва працівники міліції зазначили, що при вибутті заявника з ITT у нього вже були ушкодження на обличчі. Вони вважали, що ці ушкодження ймовірно були завдані самим заявником, коли той перебував у камері, з метою завдання шкоди репутації чергових працівників міліції. Як стверджує заявник, його не було повідомлено про цю постанову і він продовжував подавати скарги до різних органів влади на непроведення розслідування за його скаргами на жорстоке поводження.

35. Восени 2003 року апеляційний суд розпочав розгляд справи щодо заявника за обвинуваченням у вчиненні вбивства Л.С. та крадіжки цінних речей з її квартири.

36. У листопаді 2003 року матір заявника було допущено до участі у провадженні в якості його захисника.

37. У невизначену дату І. замінив К. в якості безоплатного захисника.

38. 17 грудня 2003 року апеляційний суд допитав слідчого А.Д. щодо обставин, за яких на матеріалах справи заявника з'явилися плями крові. Під час судового засідання А.Д. визнав, що він не впевнений у походженні плям крові. Він припустив, що у січні 2003 року на матеріалах справи могли з'явитися плями крові Л.С. або впродовж періоду, коли заявник ознайомлювався з матеріалами справи, йому могло стати зле і у нього могла статися кровотеча з носа.

39. 26 січня 2004 року апеляційний суд повернув справу щодо заявника на додаткове розслідування. Суд, зокрема, зобов'язав органи досудового слідства провести додаткову перевірку за скаргами заявника на жорстоке поводження та встановити походження плям крові на матеріалах справи.

40. 9 липня 2004 року обласна прокуратура відмовила у порушенні кримінальної справи щодо А.Д., дійшовши висновку, що скарги заявника на побиття його зазначеною особою 6 травня 2003 року були необґрунтованими. Прокуратура зазначила, що згідно з власними поясненнями А.Д., наданими у 2004 році та підтвердженими його колегою А.К., 6 травня 2003 року заявник дряпав свій ніс до тих пір, поки з нього не пішла кров, щоб завдати шкоди репутації А.Д. Як стверджує заявник, про цю постанову його було повідомлено лише у жовтні 2004 року.

41. У невизначену дату справу щодо вбивства Л.С. та крадіжки з її квартири було передано до апеляційного суду для розгляду по суті.

42. 28 жовтня 2004 року заявник оскаржив до апеляційного суду, який розглядав його кримінальну справу, постанову прокуратури про відмову в порушенні кримінальної справи за скаргою на подію 6 травня 2003 року. Він зазначив, серед іншого, що для збирання об'єктивних доказів або дослідження плям крові не докладалося жодних зусиль. Він також зазначив, що пояснення А.Д., надані прокуратурі, суперечили його показам, наданим суду шістьма місяцями раніше, та що малоймовірним є те, що, надаючи нові покази, він міг краще пригадати відповідні деталі.

43. Під час судового розгляду апеляційний суд допитав велику кількість свідків, включаючи кількох працівників міліції, яких заявник обвинувачував у жорстокому з ним поводженні, та дослідив різні джерела доказів, включаючи рапорти працівників міліції щодо виявлення відбитків пальців заявника на меблях у квартирі Л.С. та сумки з речами Л.С. у будинку, в якому жив заявник. Заявник стверджував, що свідки вступили у колективну змову проти нього, та що працівники міліції підкинули йому і сфальсифікували справжні докази, а також знищили докази, які свідчили про його невинуватість. Він також скаржився на порушення свого права на захист, зокрема у зв'язку з тим, що його перший допит відбувся без захисника, і низку документів у матеріалах справи, включаючи протокол його допиту від 29 січня 2003 року, було підроблено.

44. 9 листопада 2004 року апеляційний суд визнав заявника винним у вбивстві Л.С. і крадіжці цінних речей з її квартири та призначив йому покарання у вигляді довічного позбавлення волі. Суд також встановив, що твердження заявника про порушення його права на захист та інші його процесуальні скарги були необґрунтованими і що органи прокуратури надали переконливі пояснення у зв'язку з відмовами у порушенні кримінальної справи за його скаргами на жорстоке поводження. Щодо тілесних ушкоджень заявника, зафіксованих 30 січня 2003 року, то вони ймовірно були завдані під час спроб Л.С. захиститися від нападу заявника.

45. Заявник та його безоплатний захисник І. оскаржили вирок від 9 листопада 2004 року у касаційному порядку, стверджуючи, зокрема, що ні апеляційний суд, ні прокуратура належним чином не розслідували твердження про жорстоке поводження із заявником, що його засудження ґрунтувалось на припущеннях та сфальсифікованих доказах, та що його процесуальні права, включаючи право на захист, було порушено.

46. 18 і 30 травня 2005 року обласна прокуратура у своєму листі повідомила заявника про відсутність підстав для порушення кримінальної справи за його скаргами на жорстоке поводження, оскільки зазначені скарги вже були розглянуті та відхилені як необґрунтовані.

47. 10 травня 2005 року заявник пройшов рентгенологічне обстеження, і у нього було виявлено туберкульоз.

48. 17 листопада 2005 року Верховний Суд України залишив вирок заявникові без змін. Суд дійшов висновку, що скарги заявника на жорстоке поводження було ретельно розглянуто правоохоронними органами і апеляційним судом та що ці скарги були правомірно залишені без задоволення як необґрунтовані. Суд також встановив відсутність ознак порушень процесуальних прав заявника, які могли призвести до несправедливого провадження в цілому та що могли стати підставою для скасування вироку.

49. У лютому 2007 року заявника доставили з Донецького СІЗО до Ладижинської виправної колонії для відбування покарання. За твердженнями заявника, його конвоювали для того, щоб ускладнити спілкування з матір'ю та листування із захисником. Більше того, адміністрація Ладижинської виправної колонії регулярно переглядала, затримувала вручення та губила його кореспонденцію, а також з метою перешкодити поданню ним заяви про порушення його конвенційних прав приховала від нього посилку з канцелярським приладдям та продовольством, яку йому надіслали прибічники.

50. 22 березня 2007 року заявник подав до Верховного Суду України клопотання щодо надання йому копій різних документів з матеріалів справи, включаючи протоколи і аудіозаписи судових засідань у справі, для надання їх Суду у рамках цієї заяви.

51. 24 травня 2007 року клопотання заявника було залишено без задоволення.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

52. Відповідні національні та міжнародні документи наведено у тексті рішення Суду у справі "Каверзін проти України" (Kaverzin v. Ukraine), заява № 3893/03, пп. 44-45, 49-50, 55-64, 67 і 69-79, від 15 травня 2012 року.

I. ПОПЕРЕДНЄ ЗАУВАЖЕННЯ

53. Заявник помер у жовтні 2012 року, коли справа перебувала на розгляді Суду, і його матір, пані Світлана Семенівна Савич, повідомила Суд про своє бажання підтримати заяву (див. пункт 5).

54. Уряд не надав жодних зауважень щодо її права підтримувати заяву.

55. Суд доходить висновку, що хоча порушення Конвенції, на які скаржився заявник, безпосередньо не вплинули на його матір, після його смерті вона має право підтримувати заяву від його імені (див. рішення у справах "Тотєва проти Болгарії" (Toteva v. Bulgaria), заява № 42027/98, п. 45, від 19 травня 2004 року, і"Душка проти України" (Dushka v. Ukraine), заява № 29175/04, п. 39, від 3 лютого 2011 року).

II. СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ СТАТЕЙ 3 ТА 13 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ'ЯЗКУ З ЖОРСТОКИМ ПОВОДЖЕННЯМ 29-30 СІЧНЯ, 6 ТА 16 ТРАВНЯ 2003 РОКУ

56. Заявник скаржився за статтею 3 Конвенції, що 29-30 січня і 16 травня 2003 року він зазнав жорстокого поводження з боку працівників міліції та що 6 травня 2003 року його безпідставно образив та вдарив слідчий прокуратури А.Д.

57. Він також скаржився за статтями 3 та 13 Конвенції, що за вищезазначеними скаргами не було проведено ефективного розслідування. У відповідних положеннях Конвенції зазначено таке:

Стаття 3

"Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.".

Стаття 13

"Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.".

А. Прийнятність

58. Уряд стверджував, що вищезазначені скарги були неприйнятними у зв'язку з невичерпанням національних засобів юридичного захисту. Зокрема, заявник не подав належну касаційну скаргу на судові рішення від 29 квітня і 8 серпня 2003 року, які стосувалися постанов про відмову в порушенні кримінальної справи за його скаргами на жорстоке поводження у січні 2003 року. Що стосується двох інших випадків стверджуваного жорстокого поводження, заявник ніколи не ініціював окремих судових проваджень з метою оскарження постанов прокуратури про відмову в порушенні кримінальної справи, винесених 9 липня 2004 року і 27 травня 2003 року відповідно.

59. Уряд також доводив, що скарги заявника на жорстоке поводження були ретельно розглянуті під час судового провадження у кримінальній справі щодо заявника, і вмотивованими рішеннями судів їх залишено без задоволення як безпідставні. Оскільки цю заяву до Суду подано у жовтні 2003 року, коли зазначений вище судовий розгляд кримінальної справи все ще тривав, відповідні скарги були подані передчасно.

60. Заявник не погодився. Він доводив, що аргументи Уряду були суперечливими. Зокрема, оскільки Уряд заявляв, що скарги заявника були ретельно розглянуті у рамках судового розгляду кримінальної справи, у нього не було підстав одночасно стверджувати, що заявник не вичерпав національні засоби правового захисту. Він також стверджував, що подав до Суду свої скарги лише після того, як зробив на національному рівні все від нього залежне та переконався, що будь-які подальші зусилля з його боку виявляться марними.

61. Суд повторює, що Уряд, який заявляє про невичерпання національних засобів правового захисту, повинен переконати Суд у тому, що у відповідний час такий засіб захисту був ефективним і існував не тільки в теорії, а й на практиці, тобто що він був доступним, міг забезпечити задоволення скарг заявника і мав достатні шанси на успіх (див., наприклад, рішення у справі "Сейдовіч проти Італії" (Sejdovic v. Italy) [ВП], заява № 56581/00, п. 46, ECHR 2006-ІІ). Після того, як було використано один з кількох засобів правового захисту, використання іншого засобу правового захисту, який по суті має таке ж завдання, не є обов'язковим (див., наприклад, рішення у справі "Аквіліна проти Мальти" (Aquilina v. Malta) [ВП], заява № 25642/94, п. 39, ECHR 1999-III, і "Мікаллеф проти Мальти" (Micallef v. Malta) [ВП], заява № 17056/06, п. 58, ECHR 2009).

62. Суд також нагадує, що у своєму рішенні у справі "Каверзін проти України" ((Kaverzin v. Ukraine), наведено вище, пп. 93-98) він відхилив заперечення, аналогічне запереченню Уряду у цій справі, стосовно того, що заявник в окремому провадженні не оскаржив до суду постанову прокуратури про відмову в порушенні кримінальної справи за скаргами на жорстоке поводження, дійшовши висновку, що цей засіб юридичного захисту був на практиці неефективним. Суд вважає, що у нього немає підстав для іншого висновку у цій справі. Суд зазначає, зокрема, що скарги заявника на жорстоке поводження були долучені до суті кримінальної справи щодо нього, ретельно розглянуті та відхилені національними судами двох інстанцій. З огляду на природу висновків цих судів Суд не має підстав для висновку, що окреме оскарження тих самих постанов про відмову в порушенні кримінальної справи було необхідне для вичерпання засобів правового захисту у цій справі. Отже, перше заперечення Уряду має бути відхилене.

63. Що стосується другого заперечення, відповідно до якого заявник подав свої скарги до Суду передчасно, Суд нагадує, що заявник, як правило, перед зверненням до конвенційних установ зобов'язаний скористатися національними засобами правового захисту. Проте останньої інстанції таких засобів правового захисту можна досягти вже після подання заяви за умови, що зазначений засіб буде вичерпано до розгляду прийнятності заяви (в якості усталеного джерела див. рішення у справах "Рінгайзен проти Австрії" (Ringeisen v. Austria), від 16 липня 1971 року, пп. 89-93, Series А № 13; і " "Vgt Verein gegen Tierfabriken" проти Швейцарії" (Vgt Verein gegen Tierfabriken v. Switzerland), заява № 24699/94, n. 33, ECHR 2001-VI). Станом на цей час відповідне національне провадження, в межах якого розглядалися скарги заявника на жорстоке поводження з ним, закінчено. Отже, заперечення Уряду має бути відхилене.