Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Омельченко проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Марк Віллігер (<…>), Голова,

Ангеліка Нуссбергер (<…>),

Боштьян М. Зупанчіч (<…>),

Енн Пауер-Форд (<…>),

Хелена Єдерблом (<…>),

Алеш Пейхал (<…>), судді,

Мирослава Антонович (<…>), суддя ad hoc,

та Клаудія Вестердік (<…>), Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 24 червня 2014 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справу було розпочато за заявою (№ 34592/06), яку 13 липня 2006 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Сергій Володимирович Омельченко (далі - заявник).

2. Інтереси заявника, якому було надано юридичну допомогу, представляв п. Лісовий А.Л. - юрист, який практикує у м. Сімферополі. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження - пані Наталія Севостьянова.

3. Заявник, зокрема, стверджував, що були порушені його право не свідчити проти себе та право на правову допомогу у з в'язку із провадженням у кримінальній справі щодо нього.

4. 12 жовтня 2011 року про заяву було повідомлено Уряд.

5. Пані Г. Юдківська, суддя, обрана від України, не могла брати участь у розгляді справи ( правило 28 Регламенту Суду). Голова палати вирішив залучити пані М. Антонович для участі у засіданні в якості судді ad hoc (підпункт "b" пункту 1 правила 29 Регламенту Суду).

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

6. Заявник є громадянином України, народився у 1972 році. Зараз він відбуває покарання у вигляді позбавлення волі у м. Бердичеві.

7. 27 жовтня 2004 року на безлюдній вулиці у м. Сімферополі було знайдено тіло пані В. Їй було завдано численних ножових поранень.

8. 28 жовтня 2004 року міліція отримала висновок експерта про те, що відбиток пальця, знайдений на поверхні обкладинки блокнота В., ймовірно міг належати заявнику (чиї відбитки пальців зберігалися у базі даних органів міліції). Працівники міліції також виявили, що деякі з речей В., включаючи мобільний телефон та одну сережку, були відсутні.

9. 29 жовтня 2004 року кілька працівників Київського районного відділу міліції м. Сімферополя прибули додому до заявника (приблизно за 120 кілометрів від м. Сімферополя), провели його огляд, вилучили деякі предмети одягу заявника та доправили заявника до відділу міліції у м. Сімферополі.

10. Офіційного протоколу затримання заявника складено не було.

11. 29 та 30 жовтня 2004 року заявника в якості свідка допитали щодо вбивства В. та крадіжки її речей.

12. 30 жовтня 2004 року він зізнався в тому, що 27 жовтня 2004 року він прибув зі свого села до м. Сімферополя, щоб розважитись, вирішив вбити перехожу, аби вкрасти її речі. Він вкрав мобільний телефон В., який загубив по дорозі додому, а вбив кухонним ножем, який носив із собою.

13. 31 жовтня 2004 року заявника допитали в якості підозрюваного. Перед допитом заявника було поінформовано, що він підозрюється у вчиненні вбивства В. за частиною першою статті 115 Кримінального кодексу України 2001 року і як підозрюваний має право на правову допомогу, від якої він письмово відмовився.

14. Того ж дня заявник пройшов судово-медичне освідування, згідно з яким у період з 29 до 31 жовтня 2004 року він не зазнав жодних тілесних ушкоджень.

15. Знову того ж дня заявникові було обрано запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд.

16. За твердженнями заявника, тільки 1 листопада 2004 року його звільнили з-під варти під підписку про невиїзд.

17. У другій половині дня 1 листопада 2004 року заявника було затримано у м. Сімферополі за обвинуваченням у порушенні громадського порядку (за лайку, плювання та бродяжництво) та за рішенням Залізничного районного суду м. Сімферополя йому було призначено адміністративне покарання у вигляді арешту строком на десять діб.

18. 4, 9 та 10 листопада 2004 року заявника, який перебував під адміністративним арештом, було допитано щодо вчинення вбивства та розбою. Перед кожним допитом заявник підписував відмову від представництва захисником його інтересів.

19. 11 листопада 2004 року Київський районний суд м. Сімферополя продовжив тримання заявника під вартою в якості запобіжного заходу у зв'язку із провадженням у кримінальній справі щодо нього.

20. 16 листопада 2004 року адвоката Є. було допущено до участі у провадженні для захисту інтересів заявника. Проте, за твердженнями заявника, адвокат не відвідував його до 26 грудня 2004 року та у його присутності не проводився жоден допит.

21. 12 січня 2005 року дії, у вчиненні яких заявник обвинувачувався, було перекваліфіковано з убивства без кваліфікуючих ознак за частиною першою статті 115 Кримінального кодексу України 2001 року на умисне вбивство з корисливих мотивів (вбивство за обтяжуючих обставин) за частиною другою статті 115 Кодексу.

22. 10 лютого 2005 року до участі у провадженні було допущено нового адвоката Р. замість адвоката Є.

23. 28 лютого 2005 року заявнику було пред’явлено обвинувачення у вчиненні розбою та вбивства В. з корисливих мотивів за частиною другою статті 115 Кримінального кодексу України. Того ж дня його вперше допитали як обвинуваченого у присутності адвоката Р. Під час допиту заявник відмовився від своїх попередніх визнавальних показань та заявив про свою невинуватість. Він стверджував, що не залишав свого селища у день вбивства В., а раніше зізнався у вчиненні вбивства під тиском з боку працівників міліції, які незаконно затримали його, погрожували йому та жорстоко з ним поводилися.

24. Того ж дня прокуратура відмовила у порушенні кримінальної справи за фактом стверджуваних порушень прав заявника, встановивши, що для цього немає підстав, та оголосила про закінчення досудового слідства у справі щодо вбивства та пограбування В.

25. 5 квітня 2005 року апеляційний суд Автономної Республіки Крим (далі - суд АРК), діючи в якості суду першої інстанції, визнав заявника винним у вчиненні розбою та вбивства з корисливих мотивів та призначив заявнику покарання у вигляді позбавлення волі строком на п’ятнадцять років.

26. У невизначену дату суд АРК також постановив окрему ухвалу, зазначивши в ній про відсутність протоколу затримання заявника 29 жовтня 2004 року.

27. Заявник оскаржив вирок щодо нього у касаційному порядку. Він стверджував, що його визнавальні показання, надані у жовтні та листопаді 2004 року, мають бути виключені з доказової бази як такі, що були отримані з порушенням застосовних процесуальних гарантій. Зокрема, ці свідчення були стримані під час незаконного тримання заявника під вартою. Він стверджував, що його тримали у відділі міліції з 29 жовтня по 1 листопада 2004 року без складання жодних процесуальних протоколів. 1 листопада 2004 року заявника звільнили. Проте майже одразу його було затримано під хибним приводом порушення громадського порядку та поміщено під варту. Такий тактичний хід дозволив працівникам міліції допитувати його у будь-який час та за відсутності адвоката і чинити на нього тиск з метою отримання визнавальних свідчень, що найбільше підходили для їхніх цілей.

28. Потім заявник стверджував, що вищезазначені визнавальні показання були отриманні у порушення його права на захист. Зокрема, коли його доставили до відділу міліції саме у зв'язку з підозрою у вбивстві В., він спочатку допитувався лише як свідок. Більше того, заявник спочатку підозрювався у вчиненні вбивства за частиною першою статті 115 Кримінального кодексу України, що уможливлювало відмову підозрюваного від свого права на адвоката. Разом з тим обсяг обвинувачення чітко вказував на "вбивство з корисливих мотивів". Цей злочин охоплювався частиною другою статті 115 Кримінального кодексу України, що могло призвести до довічного позбавлення волі, а отже, вимагало обов’язкову присутність захисника і не дозволяло відмовлятися від цього права. Слідство навмисно відклало перекваліфікацію дій заявника з метою здійснення незаконного тиску задля здобуття визнавальних свідчень від заявника за відсутності захисника.

29. Заявник також стверджував, що без його первинних визнавальних показань вибудувати позицію обвинувачення було б неможливо, оскільки інші докази були суперечливими та уривчастими.

30. 21 липня 2005 року Верховний Суд України скасував вирок у справі заявника та повернув справу на додаткове розслідування. Зокрема, він зазначив, що суд першої інстанції мав більш ретельно перевірити, чи були визнавальні показання заявника прийнятним доказом. Зокрема, як вбачалося з матеріалів справи, ці свідчення були отримані підчас тримання заявника під вартою з 29 жовтня по 10 листопада 2004 року. Частина цього періоду часу охоплюється постановою про адміністративний арешт, а частина не охоплюється жодними процесуальними документами. За таких обставин твердження заявника щодо прихованих мотивів тримання його під вартою мали бути ретельно досліджені. Верховний Суд України також встановив, що докази причетності заявника до злочину були суперечливими та потребували повторного дослідження з метою узгодження різного роду розбіжностей.

31. 18 листопада 2005 року суд АРК знову визнав заявника винним у вчиненні розбою та вбивстві з корисливих мотивів за частиною другою статті 115 Кримінального кодексу України. Він посилався на різні речові докази, висновки судових експертиз та показання свідків, а також на визнавальні показання заявника, надані на початку розслідування. Суд дійшов висновку, що не було підстав виключати ці визнавальні показання з доказової бази. Зокрема, згідно з висновком судово-медичної експертизи працівниками міліції не було завдано заявнику жодних тілесних ушкоджень і немає інших доказів жорстокого поводження з ним. Суд також встановив, що 29 жовтня 2004 року заявника було доправлено до відділу міліції за підозрою у вчиненні ним насильницького злочину і належним чином допитано його спочатку як свідка, а потім як обвинувачуваного. Суд також зазначив, що заявник, якого повідомили про його права як підозрюваного, добровільно відмовився від свого права на захист. Оскільки станом на час подій заявник підозрювався у вбивстві без кваліфікуючих ознак, що не передбачало покарання у вигляді довічного позбавлення волі, така відмова була сумісною із застосовним законодавством. У підсумку суд АРК призначив заявнику покарання у вигляді позбавлення волі строком на п’ятнадцять років.

32. 16 березня 2006 року Верховний Суд України залишив без задоволення подану заявником касаційну скаргу та залишив вирок суду АРК від 18 листопада 2005 року без змін.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

А. Конституція України 1996 року

33. У відповідних положеннях Конституції зазначено таке:

Стаття 59

"Кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура.".

Стаття 63

"Особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом.

Підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист.

Засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду.".

B. Кримінальний кодекс України 2001 року

34. Згідно з частиною першою статті 115 умисне вбивство карається позбавленням волі на строк від семи до п'ятнадцяти років. Згідно з частиною другою статті 115 умисне вбивство з корисливих мотивів карається позбавленням волі на строк від десяти до п’ятнадцяти років або довічним позбавленням волі.

C. Кримінально-процесуальний кодекс України 1960 року (чинний на час подій)

35.Статтею 45 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року у редакції, чинній на час подій, передбачалося, що участь захисника при провадженні дізнання, досудового слідства і розгляд кримінальної справи в суді першої інстанції є обов’язковою, серед іншого, коли санкція статті, за якою кваліфікується злочин, передбачає довічне ув’язнення. У ній також вказувалося, що у таких випадках участь адвоката має забезпечуватися з моменту затримання особи чи пред’явлення їй обвинувачень.

36. За статтею 46 підозрюваний, обвинувачений і підсудний мають право відмовитися від захисника, окрім випадків, коли відповідно до застосовного законодавства участь захисника є обов'язковою.

37. Згідно з частиною першою статті 370 істотними порушеннями вимог кримінально-процесуального закону вважаються такі порушення, що перешкодили чи могли перешкодити суду повно та всебічно розглянути справу і постановити законний, обґрунтований і справедливий вирок чи постанову. У частині другій цієї статті порушення права обвинуваченого на захист наведено як одне з істотних порушень вимог кримінально-процесуального закону, що є підставою для скасування вироку або постанови.

І. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 ТА ПІДПУНКТУ "С" ПУНКТУ 3 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

38. Заявник скаржився на те, що йому перешкоджали ефективно використовувати своє право на захист у кримінальному провадженні щодо нього, оскільки на початку розслідування у нього не було доступу до адвоката, і докази обвинувачення, отримані від нього із порушенням його права на правову допомогу, були використані як основа для його засудження.

39. Ця скарга має розглядатися за пунктом 1 та підпунктом "с" пункту 3 статті 6 Конвенції, у відповідних частинах яких зазначено таке:

"1. Кожен має право на справедливий ... розгляд його справи ... судом, ..., який ... встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. ...

3. Кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права:

…

(с) захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або - за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника - одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя".

A. Прийнятність

40. Суд зазначає, що вищезазначені скарги не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Тому вони мають бути визнані прийнятними.

B. Суть

1. Доводи сторін провадження

41. Заявник стверджував, що працівники міліції примусили його відмовитися від свого права на правову допомогу та надати неправдиві визнавальні свідчення, протримавши його під вартою без відповідного процесуального документування такого затримання з 29 жовтня по 1 листопада 2004 року, а потім помістивши його під адміністративний арешт з 1 по 10 листопада 2004 року. Цей арешт, застосований під надуманим приводом того, ніби заявник порушив громадський порядок, насправді був необхідним для забезпечення його доступності для допиту в якості підозрюваного у кримінальній справі без відповідних процесуальних гарантій. У результаті заявник, перебуваючи під вартою та позбавлений юридичної допомоги або допомоги ззовні, був дуже уразливим та боявся за своє життя. Тому він підписав усі надані йому працівниками міліції документи, включаючи неправдиві, сфабриковані органами міліції визнавальні свідчення.