У листопаді 1997 року заявниця звернулася з цивільним позовом проти сусідки, пані Г., до Київського районного суду міста Харкова. У позовній заяві заявниця заперечувала право Г. користуватися земельною ділянкою.

09 лютого 1999 року пані Г. подала зустрічний позов.

29 червня 2006 року після направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції Верховний Суд України ухвалив у справі остаточне рішення.

За час розгляду справи, за клопотаннями сторін було здійснено шість експертиз.

Заявниця скаржилася до Європейського суду з прав людини (далі - Європейський суд) за п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) на несумісність тривалості провадження у справі за її позовом з вимогою "розумного строку" та за ст. 13 Конвенції на відсутність ефективного національного засобу юридичного захисту щодо цього.

З огляду на обставини справи, а саме: відсутність особливої складності, неможливість виправдання тривалого провадження тільки поведінкою сторін, Європейський суд встановив порушення п. 1 ст. 6 Конвенції у зв'язку з незабезпеченням національними органами розгляду справи протягом розумного строку. Європейський суд також встановив порушення ст. 13 Конвенції з огляду на відсутність у національному законодавстві засобів юридичного захисту щодо скарг стосовно тривалості провадження.