Стислий виклад.

20 листопада 2007 року заявника було затримано працівниками міліції за підозрою у вчиненні крадіжки та поміщено до ІТТ Бахчисарайського РВ ГУМВС України в Автономній Республіці Крим (далі - Бахчисарайський ІТТ). Відповідно до тверджень заявниці того ж дня заявник повідомив про свій ВІЛ-статус та виразив свої побоювання щодо можливості погіршення стану здоров'я під час тримання його під вартою, що було проігноровано державними органами. Відповідно до тверджень Уряду заявник не повідомляв про своє захворювання.

Під час медичних оглядів у Бахчисарайському ІТТ у заявника не було виявлено жодних тілесних ушкоджень та ним не було подано жодних скарг щодо цього.

2 грудня 2007 року його було переведено до Сімферопольського СІЗО, де було оглянуто лікарями та не виявлено у заявника жодних захворювань. Пізніше його знову було переведено до Бахчисарайського ІТТ.

5 червня 2008 року за результатами проведеного у Бахчисарайському ІТТ медичного огляду лікарем-інфекціоністом Бахчисарайської центральної районної лікарні (далі - Бахчисарайська ЦРЛ) у заявника було встановлено низку захворювань, в тому числі ВІЛ-захворювання 4-ї стадії. Проте було зазначено, що відсутня необхідність його термінової госпіталізації.

6 червня 2008 року захисник заявника звернувся до Бахчисарайського районного суду Автономної Республіки Крим (далі - Бахчисарайський районний суд) з клопотанням про звільнення заявника та термінове надання йому медичної допомоги з огляду на встановлені Бахчисарайською ЦРЛ серйозні захворювання Було також зазначено, що, враховуючи стан здоров'я заявника, він не становив загрози для суспільства. Бахчисарайський районний суд відмовив у задоволенні вищезазначеного клопотання.

11 червня 2008 року за вказівкою прокуратури Бахчисарайського району Автономної Республіки Крим (далі - прокуратура Бахчисарайського району) заявника було направлено до Бахчисарайської ЦРЛ з метою з'ясування його стану здоров'я на відповідність застосування до нього такого запобіжного заходу як тримання під вартою. В результаті проведення медичного огляду у заявника було встановлено ВІЛ-інфекцію 2-ї стадії, що не потребувало термінової о надання медичної допомоги.

16 червня 2008 року заявники звернулись до Європейського суду з прав людини (далі - Європейський суд) з заявою про те, щоб відповідно до Правила 39 Регламенту Європейського суду останній зобов'язав Уряд госпіталізувати заявника. 17 червня 2008 року Європейський суд задовольнив зазначену заяву та вказав про невідкладність вжиття такого заходу.

18 червня 2008 року захисник заявника вдруге звернувся до Бахчисарайського районного суду з клопотанням про звільнення заявника, посилаючись на вищезазначену вказівку Європейського суду. Проте після проведення медичного огляду Бахчисарайський районний суд відмовив у задоволенні цього клопотання.

В результаті звернення заявниці до головного лікаря Бахчисарайської ЦРЛ та повторного підтвердження захворювання ВІЛ-інфекції 4-ї стадії заявника було поміщено до Бахчисарайської ЦРЛ в палату під охороною. За твердженнями заявниці заявника було прикуто до ліжка наручниками.

20 червня 2008 року заявник надав "пояснювальну записку" Бахчисарайському районному відділу міліції про те, що він не повідомив адміністрації СІЗО та ІТТ про свій ВІЛ-статус "з відповідних причин". Проте мати заявника зазначила, що до цього заявник проходив медичне обстеження у Бахчисарайській лікарні, результатом чого з цього приводу було призначення певних ліків, а вищезазначену записку він написав під примусом.

26 червня 2008 року заявника було переведено до лікарні N 7.

2 липня 2008 року адміністрацією Бахчисарайського ІТТ заявниці було відмовлено у порушенні кримінальної справи щодо ненадання заявнику належної медичної допомоги. Того ж дня головний лікар лікарні N 7 повідомив Бахчисарайський районний відділ міліції про необхідність тривалого лікування заявника та про те, що він не може бути обмежений в своїх рухах.

4 липня 2008 року Бахчисарайський районний суд визнав заявника винним у шахрайстві та призначив йому покарання у вигляді штрафу. Крім того, було зазначено, що до моменту набрання цим рішенням законної сили заявник повинен триматися під вартою.

18 липня 2008 року на підставі набрання вищезазначеним рішенням законної сили заявниця забрала заявника додому. Проте наступного дня його було знову госпіталізовано у зв'язку з погіршенням стану його здоров'я.

2 серпня 2008 року заявник помер. Після цього заявниця подала скаргу до органів прокуратури на незабезпечення заявнику своєчасної та належної медичної допомоги під час тримання його під вартою, що спричинило смерть заявника.

20 січня 2009 року прокуратурою Бахчисарайського району було скасовано рішення адміністрації ІТТ від 2 липня 2008 року та поновлено розслідування у справі.

23 березня 2009 року заявниця знову звернулася до Бахчисарайської прокуратури зі скаргою, посилаючись на медичний висновок Бахчисарайської ЦРЛ, в якому зазначалося, що стан здоров'я заявника не вимагав невідкладного лікування. 31 березня 2009 року прокуратура Бахчисарайського району відмовила в порушенні кримінальної справи проти працівників міліції та медичного персоналу Бахчисарайської ЦРЛ у зв'язку з необґрунтованістю цієї скарги.

Після цього Бахчисарайський районний суд декілька разів скасовував рішення Бахчисарайської прокуратури про відмову у порушенні кримінальної справи, остання, в свою чергу, поновлювала розслідування у справі, після чого знову відмовляла в порушенні кримінальної справи. Про подальший прогрес розслідування у справі Європейському суду не було надано жодної інформації.

До Європейського суду заявник та заявниця в підтримку заяви заявника, який був її сином, та від свого імені після його смерті, скаржилися за статтями 2 та 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) на те, що державними органами не було забезпечено захисту здоров'я, фізичного благополуччя та життя заявника. Також заявниця скаржилася за статтею 3 Конвенції на тримання її сина в наручниках під час перебування в лікарні. Крім того, вона скаржилася на неефективність внутрішнього розслідування за фактом смерті її сина.

Порушення статті 3 Конвенції щодо заявника Європейським судом було встановлено з огляду на:

- ненадання Урядом копій відповідних медичних документів, які підтверджували б, що при погіршенні стану здоров'я заявника під час тримання його у Бахчисарайському ІТТ та Сімферопольському СІЗО йому було надано належну медичну допомогу, навіть припускаючи те, що заявник приховав своє захворювання на ВІЛ.