Стислий виклад.

14 серпня 2001 року знайомі третього заявника Р. та О. прийшли до квартири заявників з проханням повернути їм електроінструмент. Третій заявник був відсутній вдома, але Р. та О. наполягали на поверненні інструменту та намагались проникнути до квартири. Перший заявник, погрожуючи їм газовим пістолетом, змусив їх піти. У зв'язку з цим Р. пішов до міліції зі скаргою на те, що перший заявник погрожував йому зброєю. Після цього близько 19:00 год. працівники міліції Г., Д. та Ф. разом з Р. та О. прибули за адресою заявників, де в подальшому виникла бійка, в результаті якої перший та третій заявники зазнали тілесних ушкоджень від працівників міліції, а другий заявник - від О. В подальшому першого та третього заявників було доставлено до відділу міліції, де, як стверджується, їх було також побито іншими працівниками міліції.

Близько 23:00 год. того ж дня перший заявник прибув разом з двома працівниками міліції Т. та С. до своєї квартири та віддав їм газовий пістолет та електроінструмент, який в подальшому було передано Р. Третього заявника було звільнено в той же день.

15 серпня 2001 року щодо першого заявника та 17 серпня 2001 року щодо другого та третього заявників було проведено судово-медичну експертизу, в результаті яких у першого та третього заявників було встановлено наявність тілесних ушкоджень. В подальшому у другого заявника також було встановлено наявність тілесних ушкоджень, які могли бути спричинені 14 серпня 2001 року.

В різні дати заявники звертались до прокуратури м. Чернігова зі скаргами щодо незаконності затримання першого та третього заявників, їх побиття працівниками міліції, побиття другого заявника О., а також незаконності вилучення в них майна.

20 вересня 2001 року УМВС України в Чернігівській області було видано наказ щодо звільнення Г., Д. та Ф. за "негідну поведінку, неналежний рівень професійної майстерності", а також притягнення до дисциплінарної відповідальності Т. та С. Проте висновком начальника УМВС України в Чернігівській області від 14 червня 2005 року було встановлено, що вказані працівники міліції так і не були звільнені у зв'язку з втратою відповідного наказу.

У той же день за результатами перевірки скарг заявників було винесено постанову про відмову в порушенні кримінальної справи, яку 31 жовтня 2001 року було скасовано прокуратурою м. Чернігова.

9 листопада 2001 року прокуратурою м. Чернігова за скаргами заявників було порушено кримінальну справу за фактом перевищення службових повноважень та спричинення тілесних ушкоджень першому та третьому заявникам відповідними працівниками міліції. У подальшому прокуратурою неодноразово виносились постанови про зупинення досудового слідства та закриття кримінальної справи, які в подальшому прокуратура Чернігівської області і Деснянський районний суд м. Чернігова скасовували та повертали справу на додаткове розслідування. При цьому в постановах про повернення кримінальної справи на додаткове розслідування неодноразово вказувалось на невиконання слідчими органами вказівок прокуратури та непроведення всіх необхідних слідчих дій. 14 грудня 2009 року було винесено постанову про зупинення досудового слідства у зв'язку з неможливістю встановити винних осіб. На час постановлення рішення Європейського суду з прав людини (далі - Європейський суд) подальший хід кримінального провадження щодо цього був невідомий.

У березні 2008 року третій заявник звернувся до Деснянського районного суду м. Чернігова з цивільними позовом щодо Р. та Чернігівського МВ УМВС України в Чернігівській області про витребування майна (електроінструменту) з чужого незаконного володіння. 10 листопада 2008 року третьому заявнику було відмовлено в задоволенні його позову. 6 лютого 2009 року апеляційний суд Чернігівської області залишив вказане рішення без змін. 5 червня 2009 року Верховний Суд України відмовив третьому заявнику у відкритті касаційного провадження по цій справі у зв'язку з необґрунтованістю його скарги.

Перший, другий та третій заявники скаржились до Європейського суду за ст. 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) на те, що їх було побито ввечері 14 серпня 2001 року працівниками міліції; перший та тертій заявники - на те, що їх було побито у відділі міліції і що це становило катування; перший, другий та третій заявники - на те, що не було проведено ефективного розслідування їхніх відповідних скарг.

Перший та третій заявники скаржились за ст. 1 Протоколу N 4 до Конвенції на те, що їх затримання було здійснене для того, щоб змусити їх виконати договірне зобов'язання (зокрема, повернути електроінструмент). Цю скаргу заявників Європейський суд вирішив розглядати за п. 1 ст. 5 Конвенції.

Заявники також скаржились за ст. 8 Конвенції на те, що працівники міліції двічі незаконно проникли в їхню квартиру та не захистили їх дім від втручання третіх осіб.

Крім того, перший та третій заявники скаржились за ст. 1 Першого протоколу до Конвенції на те, що працівники міліції незаконно вилучили в них електроінструмент та газовий пістолет. Цю скаргу Європейський суд в подальшому визнав прийнятною лише в частині вилучення електроінструменту. Інші скарги першого та третього заявників Європейський суд визнав неприйнятними.

Європейським судом було констатовано порушення матеріального аспекту ст. 3 Конвенції щодо першого та третього заявників у зв'язку з тим, що вони були піддані нелюдському поводженню з боку працівників міліції, оскільки державою-відповідачем не було встановлено, що застосування до цих заявників сили з боку працівників міліції було законним та абсолютно необхідним і що всі наявні у заявників тілесні ушкодження були спричинені не внаслідок жорстокого поводження у відділі міліції. При цьому у матеріалах справи відсутні факти, які б вказували, що наявні у першого та третього заявників тілесні ушкодження могли виникнути до контакту з працівниками міліції.

З огляду на те, що національними органами було визнано непрофесіоналізм працівників міліції і що вони не запобігли вчиненню насильницьких дій з боку О. щодо другого заявника, Європейський суд дійшов висновку, що мало місце порушення матеріального аспекту ст. 3 Конвенції щодо другого заявника, оскільки представники держави несуть відповідальність за завдання йому тілесних ушкоджень з боку О.