Стислий виклад.

21 січня 2000 року заявника було затримано за підозрою у вчиненні злочину.

За твердженнями заявника під час затримання він зазнав жорстокого поводження з боку працівників міліції, в результаті чого під час допиту він зізнався у вчиненні злочину. Крім того, заявник стверджував, що він не мав доступу до захисника.

Уряд заперечив проти тверджень заявника та у підтвердження того, що допит заявника було проведено у присутності захисника, надав копію протоколу допиту.

27 червня 2002 року апеляційний суд Одеської області (далі - апеляційний суд) визнав заявника винним у вчиненні інкримінованих йому злочинів та призначив покарання у вигляді довічного позбавлення волі з конфіскацією майна.

10 липня 2003 року цей вирок було залишено без змін Верховним Судом України.

25 жовтня 2004 року заявник звернувся до апеляційного суду із вимогою про надання копій з матеріалів його кримінальної справи, які необхідні йому були для обґрунтування своєї заяви до Європейського суду з прав людини (далі - Європейський суд). Листом від 12 листопада 2004 року апеляційний суд відмовив у задоволенні його вимоги, зазначивши, що національне законодавство не передбачає надання копій таких документів та що раніше у заявника була можливість вивчити протоколи судових засідань.

До Європейського суду заявник скаржився за статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) на несправедливість кримінального провадження щодо нього, зокрема, стверджував, що розгляд його справи не належав до повноважень апеляційного суду; суди неправильно застосували закон, оцінили докази у його справі та незаконно використали зізнавальні показання, отримані від нього внаслідок катування; було порушено його право на захист; та за статтею 34 Конвенції на те, що державні органи відмовили йому в отриманні колій документів з матеріалів його справи, необхідних для обґрунтування заяви до Європейського суду. Також заявник подавав інші скарги за Конвенцією.

З огляду на необґрунтованість скарг заявника за статтею 6 Конвенції, зокрема, у зв'язку з відсутністю доказів щодо того, що зізнавальні показання заявника були отримані під примусом або з порушенням права заявника на захист, цю частину заяви заявника Європейським судом було визнано неприйнятною.