Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Будченко проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Марк Віллігер (<…>), Голова,

Ангеліка Нуссбергер (<…>),

Боштьян М. Зупанчіч (<…>),

Енн Пауер-Форд (<…>),

Ганна Юдківська (<…>),

Хелена Єдерблом (<…>),

Алеш Пейхал (<…>), судді,

та Клаудія Вестердік (<…>), Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 1 квітня 2014 року

постановляє таке рішення, яке було ухвалено у той день:

1. Справу було розпочато за заявою ( № 38677/06), яку 11 вересня 2006 року подав проти України до Суду на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Володимир Васильович Будченко (далі - заявник).

2. Заявника, якому було надано юридичну допомогу, представляв п. М. Тарахкало - юрист, який практикує у м. Харкові. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений, яким на останніх етапах провадження був п. Н. Кульчицький з Міністерства юстиції України.

3. Заявник стверджував, зокрема, що суди не звільнили його згідно з вимогами законодавства від оплати спожитих ним електроенергії та газу.

4. 25 серпня 2011 року про заяву було повідомлено Уряд.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявник народився у 1932 році та проживає у м. Горлівці, Україна.

6. З 1953 до 1966 року заявник працював на шахті.

7. У 2001-2002 роках заявник звернувся до Державного підприємства "Ордена Жовтневої революції шахти ім. Леніна" (його колишнього роботодавця; далі - шахта ім. Леніна) та Державного підприємства "Артемвугілля" (правонаступника шахти ім. Леніна) за роз’ясненням, яким чином має виконуватися стаття 43 Гірничого закону України (див. "Відповідне національне законодавство" нижче), та з клопотанням про сплату вартості спожитих ним електроенергії і газу згідно із зазначеним положенням. У відповідь його було повідомлено, що особи, які мають право на безоплатне отримання вугілля, але живуть у будинках з центральним опаленням, мають право на компенсацію вартості електроенергії та газу за рахунок гірничих підприємств. Проте Кабінетом Міністрів України не був затверджений відповідний механізм, яким би передбачалась методика розрахунку та джерела фінансування.

8. У 2003 році заявник подав до прокуратури скаргу, що його клопотання про надання компенсації за спожиті електроенергію та газ ігноруються. У листі від 13 лютого 2003 року прокуратура Центрально-Міського району м. Горлівки повідомила заявника, що він має право на компенсацію вартості спожитих електроенергії та газу. Оскільки шахта ім. Леніна відмовилась задовольнити його вимоги внаслідок браку коштів та відсутності в законодавстві механізму компенсації, заявникові порадили звернутися із позовом до суду.

9. У квітні 2003 року заявник звернувся до Центрально-Міського районного суду м. Горлівки (далі - Центрально-Міський суд) з позовом до Державного підприємства "Артемвугілля" та місцевих комунальних постачальників газу й опалення. Він зазначав, що згідно зі статтею 43 Гірничого закону України шахта повинна компенсувати йому вартість спожитих електроенергії та газу за рахунок надходжень до місцевого бюджету. Він також вимагав відшкодування вже сплачених сум та клопотав, щоб Державне підприємство "Артемвугілля" погасило його борги за опалення та газ. Заявник також вимагав відшкодування моральної шкоди. У 2004 році він змінив свої позовні вимоги.

10. 7 квітня 2004 року Центрально-Міський суд відмовив заявнику в задоволенні його вимог. Суд зазначив, що заявник пропрацював на шахті більш ніж десять років і на цій підставі мав право на безоплатне отримання вугілля на щоденні побутові потреби. Оскільки він мешкає у квартирі з центральним опаленням, то в його випадку застосовується частина восьма статті 43 Гірничого закону України. Проте для реалізації цього положення не було запроваджено відповідний механізм. Зокрема, не існувало процедури перерахування гірничими підприємствами коштів до місцевого бюджету. Суд також постановив, що клопотання заявника про компенсацію вже сплачених сум не ґрунтується на законі.

11. 29 липня 2004 року апеляційний суд Донецької області залишив це рішення без змін.

12. 4 квітня 2006 року Верховний Суд України відхилив касаційну скаргу заявника.

13. Рішенням від 1 грудня 2006 року Центрально-Міський суд зобов’язав заявника погасити борги за опалення, зазначивши, що стаття 43 Гірничого закону України не звільняє його від оплати спожитого опалення. Зазначене рішення 26 червня 2007 року було залишене без змін апеляційним судом Донецької області. 23 жовтня 2007 року Верховний Суд України відхилив касаційну скаргу заявника.

14. Листом від 4 листопада 2008 року Горлівська міська рада повідомила заявника, що станом на зазначену дату механізм проведення компенсаційних виплат, яких він вимагав, запроваджено не було.

15. Листами від 14 травня та 2 липня 2009 року Міністерство вугільної промисловості України повідомило заявника, що механізм реалізації пункту 8 статті 43 Гірничого закону України буде запроваджено відповідною постановою Кабінету Міністрів України.

16. Листом від 17 серпня 2009 року Міністерство праці та соціальної політики України повідомило заявника, що 12 серпня 2009 року Кабінет Міністрів України прийняв відповідну постанову, яка має бути погоджена Міністерством фінансів України.

17. Листом від 4 серпня 2010 року Міністерство праці та соціальної політики України повідомило заявника, що він не має права на отримання будь-якої компенсації, оскільки шахта, на якій він працював, знаходиться в процесі ліквідації.

18. У жовтні 2010 року заявник звернувся до суду з позовом до Центрально-Міського управління праці та соціального захисту населення Горлівської міської ради, вимагаючи визнання його прав за частинами сьомою та восьмою статті 43 Гірничого закону України та визнання бездіяльності цього Управління незаконною.

19. 1 листопада 2010 року Донецький окружний адміністративний суд відмовив у розгляді позову заявника та повідомив його, що позов має бути поданий до суду загальної юрисдикції. Зазначене рішення було залишене без змін 7 грудня 2010 року та 28 вересня 2011 року Донецьким апеляційним адміністративним судом та Вищим адміністративним судом України відповідно.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

Гірничий закон України 1999 року

20. Гірничий закон України набрав чинності 1 грудня 1999 року. Частини сьома та восьма статті 43 Закону, чинні до 2 вересня 2008 року, передбачали таке:

Стаття 43. Права та соціальні гарантії працівників гірничих підприємств

"Підприємства з видобутку вугілля та вуглебудівні підприємства безоплатно надають вугілля на побутові потреби у розмірі, що визначається колективним договором, таким категорія м осіб:

пенсіонерам, які пропрацювали на підприємствах з видобутку (переробки) вугілля, вуглебудівних підприємствах: на підземних роботах - не менше ніж 10 років для чоловіків і не менше 7 років 6 місяців - для жінок...

Особи, які мають право на безоплатне отримання вугілля на побутові потреби, але проживають у будинках, що мають центральне опалення, у розрахунках за комунальні послуги звільняються від сплати за електричну енергію та газ за рахунок коштів підприємства з видобутку (переробки) вугілля, які перераховують кошти на ці потреби до місцевого бюджету".

21. Відповідно до Розділу "Прикінцеві положення" Гірничого закону України Кабінет Міністрів України протягом чотирьох місяців з дати набрання Законом чинності для реалізації положень Закону повинен був запровадити відповідні правові механізми.

22. У 2008 році частина восьма статті 43 була змінена таким чином:

"Особи, які мають право на безоплатне отримання вугілля на побутові потреби, але проживають у будинках, що мають центральне опалення, отримують компенсацію за оплату електроенергії, газу та центрального опалення житла, що виплачується за рахунок субвенцій з державного бюджету місцевим бюджетам".

23. Порядок надання вищезазначеної компенсації встановлювався постановою Кабінету Міністрів України № 887 від 12 серпня 2009 року.

І. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ ДО КОНВЕНЦІЇ

24. Заявник скаржився, що 7 квітня 2004 року Центрально-Міський суд незаконно відмовив йому у задоволенні позову. У своїй заяві він посилався на статтю 6 Конвенції.

25. Суд, якому належить провідна роль у наданні юридичної кваліфікації фактам справи, констатує, що зазначена скарга має розглядатися за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, яка передбачає таке:

"Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів".

А. Прийнятність

26. Уряд не надав будь-яких зауважень щодо прийнятності зазначеної скарги.

27. З огляду на критерій прийнятності "суттєва шкода" Суд зазначає, що точну суму платежів за електроенергію і газ, відшкодування якої вимагав заявник і від сплати якої просив також його звільнити, у національному провадженні не було встановлено. Цьому Судові заявник надав тільки деякі з квитанцій за період з грудня 1999 року по квітень 2004 року на загальну суму 65 євро.

28. Суд нагадує, що наведений критерій прийнятності походить з ідеї про те, що порушення права, яким би реальним воно не було з юридичної точки зору, має досягти мінімального рівня серйозності для розгляду справи міжнародною судовою установою (див. ухвалу щодо прийнятності від 1 липня 2010 року у справі "Корольов проти Росії" (Korolev v. Russia), заява № 25551/05). У зв’язку з характером цього мінімального рівня серйозності його оцінка є відносною і залежить від усіх обставин справи (див. вищезазначену ухвалу щодо прийнятності у справі "Корольов проти Росії" (Korolev v. Russia). Тяжкість стверджуваного порушення повинна оцінюватися з урахуванням як суб’єктивного сприйняття заявника, так і того, наскільки предмет спору об’єктивно є важливим для заявника у цій конкретній справі.

29. У цій справі Суд вважає, що оскільки заявник надав тільки частину своїх рахунків, Суд не може робити припущення з приводу загальної суми витрат, яких зазнав заявник внаслідок стверджуваного порушення.

Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

В. Суть

1. Доводи сторін

30. Уряд доводив, що у справі заявника не було ухвалено судового рішення, яким би задовольнялися його вимоги, а отже, заявник не мав "законних сподівань", які могли б розглядатися як "майно" у розумінні статті 1 Першого протоколу.