Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Текст рішення може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Юрій Волков проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Марк Віллігер (<…>), Голова,

Ангеліка Нуссбергер (<…>),

Боштьян М. Зупанчіч (<…>),

Ганна Юдківська (<…>),

Андре Потоцький (<…>),

Пауль Лемменс (<…>),

Алеш Пейхал (<…>), судді,

та Клаудія Вестердік (<…>), Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 26 листопада 2013 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено в той день:

1. Справу було розпочато за заявою (№ 45872/06), яку 3 листопада 2006 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Юрій Валерійович Волков (далі - заявник).

2. Інтереси заявника, якому було надано юридичну допомогу, представляв п. Тарахкало М.О. - юрист, що практикує у м. Харкові. Уряд України (далі - Уряд) на останніх етапах провадження представляв його Уповноважений - п. Н. Кульчицький.

3. Заявник стверджував, зокрема, що його було засуджено у порушення пункту 1 та підпункту "с" пункту 3 статті 6 Конвенції на основі визнавальних показань, отриманих від нього всупереч його волі та за відсутності захисника. Він також скаржився про відібрання у нього слідчим аналізу крові з вени.

4. 21 березня 2011 року про вищезазначені скарги було повідомлено Уряд.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявник народився у 1978 році та наразі відбуває строк позбавлення волі у виправній колонії № 72 у м. Вознесенську.

6. 16 вересня 2003 року у своїй квартирі була пограбована та вбита пані Д.

7. 26 листопада 2003 року знайомий заявника, пан М., наркозалежний, якого на той час було затримано за підозрою у вчиненні правопорушення, що не стосується обставин цієї справи, засвідчив, що заявник просив його продати деякі золоті ювелірні прикраси та зубний протез і визнав, що він здійснив розбійний напад на пані Д. і вбив її. Згодом, під час розгляду справи судом, пан М. відмовився від цього свідчення (див. пункт 24).

8. 1 грудня 2003 року слідчий прокуратури м. Євпаторії (далі - слідчий прокуратури) доручив міліції здійснити привід заявника для допиту в якості підозрюваного.

9. 6 грудня 2003 року міліція забрала заявника з лікарні у м. Миколаєві, де він проходив лікування від наркозалежності, та доправила його до Євпаторійського міського відділу ГУ МВС України в Автономній Республіці Крим (далі - Євпаторійський MB). Його тримали там, не зафіксувавши затримання, з 18 год. 6 грудня до 11 год. 30 хв. 7 грудня 2003 року. Згідно з твердженнями заявника впродовж цього часу його допитували, били та піддавали психологічному тиску з метою отримання від нього визнавальних показань.

10. Зранку 7 грудня 2003 року заявник написав "явку з повинною", в якій зізнався у вчиненні розбійного нападу та вбивстві пані Д.

11. Після цього об 11 год. 30 хв. слідчий склав протокол затримання заявника за підозрою у вчиненні злочину. В якості підстав для його затримання було наведено його "явку з повинною" та ризик переховування від слідства.

12. Також вранці 7 грудня 2003 року матір заявника підписала договір про надання юридичних послуг з двома адвокатами - паном А. і паном К. Згідно з твердженнями заявника вибір пана К. був нав’язаний їм слідчим.

13. Заявник та два захисники підписали протокол роз’яснення заявникові його процесуальних прав.

14. 7 грудня 2003 року з 11 год. 45 хв. до 12 год. 40 хв. заявник допитувався в якості підозрюваного у присутності своїх двох захисників. Він відмовився від своїх первісних визнавальних показань як таких, що згідно з його твердженнями були отримані під психологічним тиском.

15. Того ж дня з 14 год. 45 хв. до 16 год. 20 хв. заявника знову допитували - цього разу у присутності тільки пана А. Він підписав протокол, який підтверджував, що положення статті 63 Конституції (право не давати свідчень щодо себе та право на юридичну допомогу) йому було роз'яснено. Заявник відмовився від своїх показань, наданих підчас попереднього допиту, та підтвердив свої первісні визнавальні показання. Він стверджував, що усвідомив переконливість висунутих проти нього доказів і хотів зізнатися у вчиненні злочину.

16. Після цього 7 грудня 2003 року слідчий провів відтворення обстановки і обставин події за участю заявника та його захисника - пана А. Заявник докладно описав обставини вчинення розбійного нападу та вбивства.

17. Перед поміщенням заявника до Євпаторійського ITT його оглянув у присутності двох понятих працівник міліції, що склав протокол, в якому зазначалося, що видимих тілесних ушкоджень виявлено не було.

18. 12 грудня 2003 року слідчий прокуратури призначив відбір судово-медичним експертом зразків крові та слини заявника для аналізу.

19. 13 грудня 2003 року заявник та його захисник - пан А., підписали протоколи про роз’яснення заявникові процесуальних прав, включаючи його право на юридичну допомогу. Заявника у присутності пана А. було допитано в якості обвинуваченого. Він підтримав свої визнавальні показання.

20. Того ж дня слідчий у присутності понятого та захисника, пана А., взяв з вени заявника зразок крові для аналізу.

21. 25 травня 2004 року заявник відмовився від послуг захисників К. і А. та заявив клопотання про захист його інтересів іншим адвокатом, паном Ф. Його клопотання було задоволено.

22. Того ж дня заявникові було офіційно пред'явлено обвинувачення у вчиненні розбою, поєднаному із заподіянням тяжких тілесних ушкоджень, та в умисному вбивстві з корисливих мотивів. Йому знову було роз’яснено його процесуальні права і допитано в якості обвинуваченого у присутності пана Ф. Заявник відмовився від своїх визнавальних показань та заперечив будь-яку причетність до злочину.

23. У невизначену дату матеріали справи було передано до суду. Проте 25 червня 2004 року апеляційний суд Автономної Республіки Крим (далі - апеляційний суд АРК), який виступав в якості суду першої інстанції, повернув справу на додаткове розслідування.

24. 19 листопада 2004 року апеляційний суд АРК, виправдав заявника, дійшовши висновку про недоведеність вчинення ним злочину. Суд констатував, що з огляду на обставини надання заявником визнавальних показань вони не можуть вважатися добровільними. Отже, первісне зізнання було надано заявником, коли він неофіційно перебував під вартою у порушення його процесуальних прав. Суд також поставив під сумнів добровільний характер визнавальних показань, які заявник надав під час його повторних допитів та відтворення обстановки і обставин події, проведеного 7 грудня 2003 року у присутності тільки одного з його захисників. Суд вважав підозрілим, що тільки через дві години після допиту заявника відповідно до процесуальних вимог він знову був неочікувано допитаний за відсутності одного з його захисників. Крім того, визнавальні свідчення заявника були визнані такими, що суперечать фактам справи. Насамкінець суд зазначив, що під час провадження у суді пан М. відмовився від своїх викривальних свідчень щодо заявника та заявив, що був примушений підписати пусті бланки, коли перебував під вартою у зв’язку з іншим злочином, в обмін на обіцянку слідчого забезпечити його наркотиками (див. також пункт 7). Заявник був звільнений з-під варти в залі суду.

25. Також 19 листопада 2004 року апеляційний суд АРК виніс окрему ухвалу (див. пункт 42), в якій зазначав: 6 грудня 2003 року заявник неправомірно був доправлений до відділу міліції, а не до прокуратури; він незаконно тримався під вартою з 18 год. 6 грудня до 11 год. 30 хв. 7 грудня 2003 року (що підтверджується документами з міліції); він зізнався у вчиненні злочинів, в яких його обвинувачували, при цьому його конституційне право не надавати свідчень проти себе та право на юридичну допомогу не були йому роз'яснені; огляд заявника з метою виявлення тілесних ушкоджень здійснював не судово-медичний експерт, а працівник міліції.

26. Суд виніс ще одну окрему ухвалу, в якій зазначав, що відібрання крові для аналізу неспеціалістом поставило під загрозу життя та здоров’я заявника.

27. В обох вищезазначених окремих ухвалах суд вирішив повідомити прокуратуру Автономної Республіки Крим про зазначені порушення з метою вжиття відповідних заходів.

28. 10 березня 2005 року Верховний Суд України, провівши судове засідання за участю захисника заявника, скасував вищезазначене рішення та обидві окремі ухвали і повернув справу на додаткове розслідування.

29. 4 серпня 2005 року заявника було затримано за підозрою у зберіганні та продажу маріхуани. Під час допиту того ж дня він визнав, що мав із собою певну кількість маріхуани для власного споживання.

30. 12 серпня 2005 року заявник заявив, що він нікому не продавав наркотики. Він також заперечив, що знає пана В.К., якому він, згідно з твердженнями міліції, продав маріхуану.

31. 15 серпня 2005 року він подав клопотання щодо представництва його інтересів паном Ф., адвокатом, який вже захищав його у справі щодо розбійного нападу на пані Д. та її вбивства. Його клопотання було задоволене.

32. Того ж дня заявника у присутності пана Ф. було допитано як підозрюваного у вчиненні злочину, пов’язаного з незаконним обігом наркотичних засобів. Посилаючись на статтю 63 Конституції, він відмовився надавати будь-які свідчення.

33. Під час його допиту у присутності його захисника 17 серпня 2005 року заявник визнав свою вину щодо зберігання наркотичних засобів, але заперечив будь-який факт їхнього продажу.

34. 15 вересня 2005 року заявник був звільнений з-під варти під підписку про невиїзд.

35. 16 вересня 2005 року дві кримінальні справи щодо заявника були об’єднані в одне провадження.

36. 20 вересня 2005 року йому було пред’явлено обвинувачення у вчиненні розбійного нападу на пані Д. та її вбивстві, а також у зберіганні та збуті наркотичних засобів. Посилаючись на статтю 63 Конституції, він відмовився від надання будь-яких свідчень.

37. 26 січня 2006 року слідчий прокуратури виніс постанову про відмову у порушенні кримінальної справи за скаргами заявника про примус з боку працівників міліції у грудні 2003 року, які той висунув в межах порушеної щодо нього кримінальної справи. Постанова ґрунтувалась на результатах допитів зазначених працівників міліції, результатах внутрішньої перевірки, проведеної міліцією, та протоколі огляду заявника від 7 грудня 2003 року, згідно з яким заявник не мав видимих тілесних ушкоджень. Слідчий прокуратури також зазначив, що усі слідчі дії, що стосувались заявника, проводилися у присутності його захисника. Насамкінець зазначалося, що ані заявник, ані його захисники ніколи не подавали до прокуратури скарг на жорстоке поводження із заявником під час тримання під вартою у відділенні міліції.

38. 15 лютого 2006 року апеляційний суд АРК як суд першої інстанції визнав заявника винним у вчиненні розбійного нападу та умисного вбивства з корисливих мотивів, а також у зберіганні та збуті наркотичних засобів, і призначив йому покарання у вигляді дванадцяти років позбавлення волі з конфіскацією всього особистого майна. Свої висновки стосовно розбійного нападу заявника на пані Д. та її вбивства суд обґрунтував, серед іншого, "явкою заявника з повинною" та подальшими його визнавальними показаннями, наданими у присутності його захисника. Суд також зазначив, що під час судово-психіатричного огляду, коли, як стверджувалося, на заявника не чинився тиск, він визнав, що вчинив ці злочини. Крім того, суд ґрунтувався на показаннях свідка, пана М., наданих під час досудового слідства. Щодо відмови М. від зазначених свідчень під час судового провадження суд зазначив, що пан М. пояснив це тим, що заявника було виправдано, та що це змусило його сумніватися у причетності заявника до розбійного нападу на пані Д. та її вбивства. Визнання заявника винним у зберіганні та збуті наркотичних засобів ґрунтувалося, зокрема, на його зізнанні та показаннях кількох свідків. Що стосується твердження заявника про жорстоке поводження, суд відхилив його як необґрунтоване, посилаючись на висновки прокуратури. У вироку зазначалося, що вперше заявника було взято під варту 7 грудня 2003 року. Він перебував під вартою до набуття вироком статусу остаточного.

39. Заявник оскаржив вирок у касаційному порядку, стверджуючи, що визнав себе винним під примусом та за відсутності юридичної допомоги. На підтвердження цього він зазначив, що хоча міліцією було визнано доправлення його до відділу о 18 год. 6 грудня 2003 року, офіційно тримання його під вартою не фіксувалося до 11 год. 30 хв. ранку наступного дня. Згідно з твердженнями заявника брати до уваги його повторне зізнання 7 грудня 2003 року також не можна, оскільки воно було зроблене за відсутності одного з його захисників. Заявник стверджував, що окрім його визнавальних показань єдиним доказом проти нього було суперечливе свідчення пана М. Він також доводив, що висновки перевірки прокуратурою його тверджень про жорстоке поводження були поверхневими та недостовірними. Він також скаржився на те, що слідчий взяв у нього кров для аналізу за відсутності професійного лікаря. Насамкінець заявник стверджував, що обвинувачення його у вчиненні злочину, пов’язаного з незаконним обігом наркотичних засобів, було сфабриковане.

40. 11 травня 2006 року Верховний Суд України відмовив заявнику у задоволенні позову. Суд зазначив, що скарги заявника про порушення його права на юридичну допомогу за результатами перевірки не знайшли підтвердження, оскільки слідчі дії проводились у присутності його захисника. Верховний Суд України дійшов висновку, що твердження заявника про жорстоке поводження з боку працівників міліції, виходячи із висновків прокуратури щодо цього, є такою ж мірою необґрунтованим. Суд зазначив, що визнавальні показання заявника, надані після його затримання 7 грудня 2003 року, містили фактологічні подробиці, які могли бути відомі тільки особі, що вчинила зазначені розбійний напад та вбивство.

II. ВІДПОВІДНІ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО ТА ПРАКТИКА

A. Конституція України

41.Статті 59 і 63 Конституції стосовно права на юридичну допомогу та права не свідчити проти себе наведено у рішенні від 19 лютого 2009 року у справі "Шабельник проти України" (Shabeinik v. Ukraine), заява № 16404/03, п. 25.

B. Кримінально-процесуальний кодекс України (далі - КПК) 1960 року (втратив чинність)

42.Стаття 23-2 передбачала, що якщо суд виявить порушення прав громадян та/або інші порушення закону, допущені при провадженні дізнання, досудового слідства або при розгляді справи нижчестоящим судом, він може винести окрему ухвалу (постанову), якою звертає увагу відповідних органів на встановлені факти і вимагає вжиття відповідних заходів для виправлення ситуації. Невжиття відповідних заходів вважалося адміністративним правопорушенням.

43.Стаття 96 визначала "явку з повинною" до органів влади як особисте, добровільне письмове чи усне повідомлення заявником органу дізнання, дізнавачу, слідчому, прокурору, судді або суду про злочин, вчинений чи підготовлюваний ним, до порушення проти нього кримінальної справи. Якщо кримінальну справу вже було порушено, таке повідомлення заявником мало бути зроблене до винесення постанови про притягнення його як обвинуваченого.

44. За статтею 199 слідчий у відповідних випадках міг винести постанову про відібрання зразків, необхідних для судової медичної експертизи.

C. Правила проведення судово-медичних експертиз

45. Згідно з Правилами проведення судово-медичних експертиз (досліджень) у відділеннях судово-медичної імунології бюро судово-медичної експертизи, затверджених наказом Міністерства охорони здоров’я України № 6 від 17 січня 1995 року, зразки крові у осіб, які проходять у справі, зазвичай повинні відбиратися у зазначених відділеннях. Якщо забір зразків крові проводиться поза відділенням, він повинен проводитися особою, яка володіє даною маніпуляцією.

D. Закон України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду" (Закон про відшкодування)

46.Стаття 1 містить невичерпний перелік випадків (таких як, наприклад, незаконне взяття і тримання під вартою або засудження), коли особа має право на відшкодування шкоди. Уній також міститься положення, що таке право виникає у випадку "інших процесуальних дій, що обмежують права громадян" (пункт 1).

47. Згідно зі статтею 2 передумовою виникнення права на відшкодування є "встановлення в обвинувальному вироку суду чи іншому рішенні суду факту ... процесуальних дій, що обмежують чи порушують права та свободи громадян" (пункт 1-1).

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ

48. Заявник скаржився за статтею 3 Конвенції на те, що після його затримання 6 грудня 2003 року на нього чинився психологічний тиск, та його було побито працівниками міліції з метою отримання зізнання у вчиненні розбійного нападу на пані Д. та її вбивства. Він також скаржився на умови тримання його під вартою у відділі міліції, а саме - стверджував, що був позбавлений їжі, сну та ліків. Стаття, за якою скаржився заявник, передбачає таке:

"Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню".

49. Суд нагадує, що твердження про жорстоке поводження мають підтверджуватися відповідними доказами (див. рішення у справі "Лабіта проти Італії" (Labita v. Italy) [ВП], заява № 26772/95, п. 121, ECHR 2000-IV). Суд при оцінці доказів керується критерієм доведеності "поза розумним сумнівом" (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі "Ірландія проти Сполученого Королівства" (Ireland v. the United Kingdom), п. 161, Series A № 25). Проте така доведеність може випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою. Коли вся чи значна частина інформації про події, про які йдеться, відома виключно органам влади - як це має місце у справі щодо ув’язнених осіб, які перебувають під контролем органів влади,- і коли у таких осіб під час їхнього ув’язнення з’являються тілесні ушкодження, це породжує відповідні обґрунтовані презумпції факту. При цьому тягар доведення можна вважати покладеним на органи влада, адже саме вони мають надати задовільні та переконливі пояснення (див. рішення від 4 грудня 1995 року у справах "Рібіч проти Австрії" (Ribitsch v. Austria), Series A № 336, п. 34, та "Салман проти Туреччини" (Salman v. Turkey) [ВП], заява № 21986/93, п. 100, ECHR 2000-VII).

50. Проте певні докази наявності тілесних ушкоджень все ж є необхідними (див., наприклад, рішення від 11 жовтня 2011 року у справі "Хрістови проти Болгарії" (Hristovi v. Bulgaria), заява № 42697/05, пп. 73-78, та ухвалу щодо прийнятності від 5 лютого 2013 року у справі "Ігарс проти Латвії" (Igars v. Latvia), заява № 11682/03, п. 67).

51. Суд вважає, що у цій справі немає свідчень того, що заявник підчас тримання його під вартою в міліції зазнав будь-яких тілесних ушкоджень. Суд у зв'язку з цим зазначає, що два захисники, з якими уклала договір матір заявника, побачились з ним вранці 7 грудня 2003 року, одразу після стверджуваного жорстокого поводження, але не зробили жодних заяв про те, що заявникові було завдано будь-яких тілесних ушкоджень. Немає також жодних пояснень, чому ані заявник, ані його захисники не заявили клопотання про проведення медичного огляду та не повідомили про будь-які тілесні ушкодження, якщо такі були (див. рішення від 15 листопада 2012 року у справі "Гріненко проти України" (Grinenko v. Ukraine), заява № 33627/06, п. 56). Суд не випускає з поля зору той факт, що заявника оглянув працівник міліції, який доповів про відсутність будь-яких видимих тілесних ушкоджень (див. пункт 17). Хоча рівень професіоналізму та безсторонності такого огляду сумнівні, Суд не має жодної інформації щодо оскарження заявником або його захисниками результатів цього огляду.

52. Суд також зазначає, що заявник не конкретизував обставин, за яких він, як стверджувалося, зазнав жорстокого поводження, та не навів жодних деталей щодо способів застосованого до нього жорстокого поводження. Заявник також не надав точного викладу подій 6 та 7 грудня 2003 року, дат, коли він, як стверджувалося, зазнав жорстокого поводження. Скарга заявника складалася в основному зі стислих тверджень про те, що його побили (див. для порівняння рішення від 15 листопада 2012 року у справі "Сергій Афанасьєв проти України" (Sergey Afanasyev v. Ukraine), заява № 48057/06, п. 40).

53. Суд вважає, що твердження заявника про психологічний тиск, що на нього чинився, також не містить жодних подробиць. Навіть якщо враховувати складові його скарги на умови тримання під вартою у відділі міліції, Суд зазначає, що заявник не конкретизував, коли йому пропонувалась їжа, якою вона була, протягом якого часу він не спав та за яких причин, яких ліків він потребував та чи просив їх надати. Відповідно Суд не має достатньо відомостей для того, щоб дійти висновку, що на заявника чинився настільки серйозний психологічний тиск, щоб становити жорстоке поводження, заборонене статтею 3 Конвенції (див. для порівняння рішення від 15 листопада 2012 року у справі "Хайров проти України" (Khayrov v. Ukraine), заява № 19157/06, п. 52).

54. За цих обставин Суд вважає, що заявник не обґрунтував та не розкрив належним чином свою скаргу, і відхиляє її як явно необґрунтовану відповідно до підпункту "а" пункту 3 і пункту 4 статті 35 Конвенції.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПІДПУНКТУ "С" ПУНКТУ 3 СТАТТІ 6 У ПОЄДНАННІ З ПУНКТОМ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

55. Заявник скаржився за пунктом 1 та підпунктом "с" пункту 3 статті 6 Конвенції, що він був примушений надати визнавальні покази за відсутності юридичної допомоги. Відповідні частини зазначених положень передбачають таке:

"1. Кожен має право на справедливий ... розгляд його справи ... судом, .... який ... встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення...

3. Кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права:

...(c) захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або - за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника - одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя".

A. Прийнятність

56. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

1. Доводи сторін

57. Заявник стверджував, що він був примушений зізнатися у вчиненні розбійного нападу на пані Д. та її вбивстві під час незадокументованого тримання його під вартою у відділі міліції з 6 по 7 грудня 2003 року та за відсутності юридичної допомоги. Він вказав, що відмовився від своїх первісних визнавальних показань, як тільки йому було призначено захисника.

58. Заявник також стверджував, що після першого допиту у присутності двох захисників міліція знову чинила на нього психологічний тиск, а саме: працівники міліції, як стверджувалося, повідомили його, що якщо він не співпрацюватиме, на нього чекає тривалий строк позбавлення волі у жахливих умовах. Внаслідок чого заявник погодився на новий допит у присутності тільки одного з його захисників, якого, за його словами, обрав слідчий.

59. Уряд зазначав, що перший допит міліцією заявника в якості підозрюваного відбувся 7 грудня 2003 року у присутності двох обраних ним захисників. Його наступний допит відбувся у присутності одного із захисників, найнятих матір’ю заявника. Отже, Уряд стверджував, що право заявника на юридичну допомогу не було обмежено.