Це рішення стало остаточним відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Арская проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Марк Віллігер, Голова,

Ангеліка Нуссбергер,

Боштьян М. Зупанчіч,

Енн Пауер-Форд,

Ганна Юдківська,

Хелена Єдерблом,

Алеш Пейхал, судді,

та Клаудія Вестердік, Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 12 листопада 2013 року постановляє таке рішення, що було ухвалене у той день:

1. Справу розпочато за заявою (N 45076/05), яку 17 жовтня 2005 року подала до Суду проти України відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянка України та Росії пані Любов Миколаївна Арская (далі - заявниця).

2. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений, п. Назар Кульчицький.

3. Заявниця скаржилася за статтею 2 Конвенції на те, що її син не був пролікований належним чином у лікарні і що розслідування його смерті не було ефективним.

4. Рішенням від 04 жовтня 2011 року Суд долучив заперечення Уряду щодо прийнятності заяви до розгляду справи по суті та оголосив заяву прийнятною. Листом від 14 листопада 2011 року Уряд Російської Федерації повідомив Суд, що на цьому етапі він не бажає скористатись своїм правом відповідно до пункту 1 статті 36 Конвенції брати участь у розгляді Судом цієї справи.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявниця народилась у 1937 році і проживає у м. Москві.

A. Госпіталізація сина заявниці

6. 22 березня 2001 року сина заявниці, С., якому було сорок два роки, доставили каретою швидкої допомоги в пульмонологічне відділення Сімферопольського протитуберкульозного диспансеру і госпіталізували з діагнозами: лівостороння пневмонія; туберкульоз лівої легені; кровохаркання і легенева недостатність.

7. Вранці 23 березня 2001 року лікарі відзначили, серед іншого, що С. був в ейфорії, поводився неадекватно і скаржився на запаморочення. Того ж дня С. було зроблено рентген. Стан здоров'я С. характеризувався як важкий. Йому було прописано антибактеріальні, кровозгортаючі та детоксикаційні ліки.

8. 25 березня 2001 року лікуючий лікар зазначив, що стан здоров'я С. покращився.

9. 26 березня 2001 року С. було зроблено рентген і запропоновано бронхоскопію, яка дозволила б встановити точний діагноз і локалізувати джерело кровотечі, від якої він страждав. Лікарі відзначили, що С. відмовився від процедури. Крім того, вони оцінили стан С. як серйозний. Згідно із записами в медичній картці заявникові була роз'яснена необхідність проходження бронхоскопії.

10. 27 березня 2001 року С. надалі перебував у важкому стані. Лікарі відзначили, що С. був схвильований і страждав від зорових галюцинацій. Психіатр, запрошений медичним персоналом, відзначив, що С. відмовився з ним розмовляти.

11. 28 березня 2001 року лікарі відзначили, що С. здавався психологічно й емоційно нестабільним, збудженим і поводився агресивно по відношенню до медичного персоналу. Вони також діагностували С. гострий абсцес лівої легені.

12. У той день С. знову відмовився пройти бронхоскопію, про це було зроблено запис в його історії хвороби. Оскільки базове лікування не дало необхідного покращення його стану і С. не погодився на бронхоскопію, він був доставлений в лікарню у відділення торакальної хірургії для рентгеноскопії і подальшого огляду. С., проте, залишив хірургічне відділення лікарні. Згідно з медичною карткою лікарі продовжували пояснювати заявнику необхідність лікування, від якого він відмовився.

13. 29 березня 2001 року стан С. був оцінений як вкрай важкий. У цей день він написав у своєму особистому щоденнику, що відмовився від будь-якого хірургічного втручання, оскільки боявся за своє життя. Він зазначив таке:

"... Я... заявляю, що я проти будь-якого хірургічного втручання на моєму тілі. [Цей] текст був написаний через [мій] страх за своє життя..."

14. 30 березня 2001 року лікарі відзначили, що С. був у важкому стані і відмовлявся приймати внутрішньом'язові та внутрішньовенні ін'єкції. Торакальний хірург оглянув С. і рекомендував переконати пацієнта пройти рентгенівське обстеження в хірургічному відділенні з метою подальшого дренування абсцесу та отримання раніше призначеного лікування. Хірург кваліфікував стан С. як важкий. Лікарі знову пояснили заявниці, що С. потребував обстеження та хірургічного лікування.

15. Того ж дня психіатр діагностував С. соматогенний параноїдальний розлад.

16. Між 31 березня та 03 квітня 2001 року С. перебував у надзвичайно важкому стані. Лікар зазначив, що С. відмовлявся від ін'єкцій пеніциліну. Іншу медичну допомогу було надано відповідно до попередніх приписів.

17. 03 квітня 2001 року С. все ще страждав від гострого абсцесу лівої легені. Його емоційний та психологічний стан характеризувалися як вкрай нестійкі. О 15.00 того дня його стан знову оцінювався як вкрай важкий. О 22:45 С. помер.

18. 04 квітня 2001 року було проведено розтин тіла С. і підтверджено, що встановлений діагноз збігався з посмертним.

B. Офіційні розслідування щодо злочинної недбалості лікарів

19. 14 червня 2001 року заявниця подала до органів прокуратури скаргу на те, що медична допомога, надана її синові, була неналежною, в результаті чого він помер. Прокуратура доручила Міністерству охорони здоров'я в Автономній Республіці Крим провести внутрішнє розслідування інциденту.

20. У липні 2001 року внутрішнє розслідування було завершено і встановлено, що С. помер у результаті зараження крові і збільшення дихальної та серцево-судинної недостатності, викликаної гострим абсцесом лівої легені. На думку створеної комісії, С. звернувся за медичною допомогою із запізненням, коли він уже був серйозно хворий. У ході обстеження було виявлено такі недоліки з боку лікарів: 22 березня 2001 року не було складено плану лікування; 23 березня 2001 року лікарі не змогли правильно оцінити стан здоров'я С.; рентгенівський знімок, зроблений в той же день, було невірно інтерпретовано; 24 і 25 березня 2001 року нагляд за С. був незадовільним, а 26 березня 2001 року С. повинен був оглянути фахівець реанімаційного відділу та забезпечити С. спеціалізованою реанімацією. Тим не менш, цього не було зроблено, тому що лікарня була зобов'язана дотримуватися правил Управління охорони здоров'я м. Сімферополя, відповідно до яких переведення пацієнтів до відділу інтенсивної терапії іншої міської лікарні здійснюється тільки в двох випадках: (а) якщо пацієнт перебуває у серйозному інфекційно-токсичному шоці, і (б) якщо пацієнт перебуває в астматичному стані. Комісія також заявила, що лікування С. було ускладнене його неодноразовими відмовами від надання згоди на лікування і прийому ліків.

21. Комісія таким чином встановила, що: (а) головний лікар лікарні має вжити заходів щодо медичного персоналу, відповідального за виявлені недоліки; (б) начальникові Управління охорони здоров'я м. Сімферополь слід переглянути правила прийому пацієнтів у реанімаційне відділення міської лікарні, і (с) для лікарів, що працюють в місті, слід організувати тематичну конференцію про лікування абсцесу легенів.

22. 11 липня 2001 року головний лікар лікарні зазначив, що кілька лікарів не змогли об'єктивно оцінити стан здоров'я С. та надати йому належну медичну допомогу в перші дні його госпіталізації; згодом, як наслідок, С. неодноразово відмовлявся від медичної допомоги і помер. У зв'язку з цим головний лікар прийняв рішення винести догану трьом лікарям, які лікували С. Відповідність ще одного лікаря присвоєному йому кваліфікаційному класу повинна була оцінити кваліфікаційна комісія.

23. Листом від 13 липня 2001 року заступник Міністра охорони здоров'я Автономної Республіки Крим повідомив заявницю, що в період з 22 по 26 березня 2001 року медичний персонал не вжив відповідних організаційних та процедурних заходів щодо С. Зокрема, 26 березня 2001 року його необхідно було перевести до відділення реанімації для подальшого лікування, але цього не зробили. Він також додав, що кілька лікарів було притягнуто до дисциплінарної відповідальності.

24. 29 грудня 2001 року заявниця надіслала ще одну скаргу до прокуратури, стверджуючи, що лікування С. було невідповідним і що записи, зроблені лікарями в медичній картці, були невірними. Вона зазначила, що С. наполіг на лікуванні в лікарні і тільки відмовився від хірургічних втручань та ін'єкцій пеніциліну. Заявниця також стверджувала, що 03 квітня 2001 року вона вимагала, щоб С. прооперували.

25. 16 січня 2002 року прокуратура Київського району м. Сімферополя звернулась до Київського районного суду м. Сімферополя (далі - районний суд) із поданням про відмову в порушенні кримінальної справи щодо одного з лікарів, Ч., у зв'язку із Законом про амністію.

26. 17 квітня 2002 року районний суд задовольнив заяву і прийняв відповідне рішення. Заявниця його оскаржила.

27. 13 серпня 2002 року Апеляційний суд Автономної Республіки Крим скасував рішення від 17 квітня 2002 року. Суд зазначив таке: районний суд не встановив точну причину смерті сина заявниці, він не звернув увагу на пункт 2 статті 43 Основ законодавства України про охорону здоров'я 1992 року, де зазначено, що відмова пацієнта від лікування не є підставою для ненадання лікування в екстрених ситуаціях, коли життю пацієнта загрожує реальна небезпека; поведінку решти медичного персоналу не було розглянуто. Апеляційний суд повернув справу на додаткову перевірку прокуратурою.

28. 21 травня 2003 року було порушено кримінальну справу щодо стверджуваної злочинної недбалості лікарів. Було призначено судово-медичну експертизу.

29. 10 червня 2003 року заявниці було надано статус потерпілої у кримінальному судочинстві.

30. 30 березня 2004 року судово-медичні експерти склали висновок за результатами експертизи, встановивши, що під час госпіталізації С. було поставлено правильний діагноз, і хоча спочатку С. не було забезпечено найбільш ефективними ліками, огляд та лікування здійснювались належним чином та своєчасно; стан здоров'я С. погіршився як внаслідок серйозного хронічного захворювання, що впливало на його легені, так і через його необґрунтовану відмову від діагностики та лікування. У висновку було зазначено, що стан С. вимагав хірургічного втручання, в тому числі дренажного абсцесу порожнини і ендотрахеальної аспірації, а його відмова від призначеного лікування значною мірою призвела до розвитку запального процесу в легенях. Експерти дійшли висновку, що між призначеним С. лікуванням в лікарні і його смертю не було жодного причинно-наслідкового зв'язку, та зазначили, що національне законодавство вимагає попередньої згоди пацієнта на медичні процедури, яка передбачає право відмовитись від медичної допомоги.

31. 06 травня 2005 року прокуратура Київського району м. Сімферополя встановила, що смерть С. була спричинена серйозною хронічною хворобою легенів, яка потребувала операції. С. було запропоновано операцію, але він відмовився від неї. Відмова від лікування погіршила його стан і призвела до його смерті. Звідси випливає, що жодного причинно-наслідкового зв'язку між поведінкою лікарів і смертю С. не було. Таким чином, справу було закрито за відсутністю складу злочину. Заявниця оскаржила це рішення до вищестоящої прокуратури.

32. 11 жовтня 2005 року заступник прокурора Автономної Республіки Крим скасував постанову від 06 травня 2005 року, зазначивши, що достовірність відомостей, наданих для проведення судової експертизи, була спірною. Крім того, висновки судово-медичної експертизи суперечили висновкам внутрішнього розслідування, проведеного працівниками закладів охорони здоров'я. Таким чином, справу було повернуто для провадження додаткового розслідування.

33. 03 квітня 2006 року прокуратура Київського району м. Сімферополя дійшла висновку, що для проведення експертизи судово-медичним експертам було надано відповідні матеріали і висновки експертів не суперечили результатам внутрішнього розслідування. Зокрема, недоліки лікування, встановлені комісією з розслідування, не призвели до летального наслідку для С., оскільки С. помер в результаті серйозного хронічного захворювання легенів і потребував операції; проведення такої операції неодноразово пропонувалось С., але він відмовлявся. Таким чином, було встановлено, що між поведінкою лікарів та смертю С. не було жодного причинно-наслідкового зв'язку. Справу було закрито. Заявниця оскаржила це рішення в судах і до прокуратури, що здійснює нагляд за додержанням законів.

34. 16 червня 2006 року районний суд залишив у силі постанову від 03 квітня 2006 року. 25 липня 2005 року Апеляційний суд Автономної Республіки Крим відхилив скаргу заявниці на постанову районного суду. Заявниця подала до Верховного Суду касаційну скаргу.

35. У вересні 2006 року прокурор Автономної Республіки Крим скасував постанову від 03 квітня 2006 року як необґрунтовану і вказав управлінню Залізничної районної прокуратури м. Сімферополя на необхідність проведення додаткового розслідування. Він зазначив, серед іншого, що необхідно знайти і вивчити рентгенівські знімки С., допитати психіатра, який оглядав С., і провести очну ставку між лікарями та заявницею.

36. У листопаді 2006 року заступник Міністра охорони здоров'я Автономної Республіки Крим повідомив слідчого, що рентгенівські знімки С., зроблені 23 і 26 березня 2001 року, які вимагала прокуратура, знайти неможливо. Він зазначив, що термін зберігання таких файлів закінчився в 2004 році.

37. 30 листопада 2006 року Верховний Суд відмовив заявниці у задоволенні касаційної скарги на рішення судів нижчих інстанцій від 16 червня і 25 липня 2006 року, оскільки оспорювана постанова районної прокуратури від 03 квітня 2006 року вже була скасована вищестоящим прокурором.

38. 28 грудня 2006 року прокуратура Залізничного району м. Сімферополя закрила кримінальну справу з тієї причини, що між поведінкою лікарів та смертю С. не було встановлено причинно-наслідкового зв'язку. Було зазначено, що С. неодноразово відмовлявся від запропонованого йому необхідного медичного лікування.

39. 17 травня 2007 року Генеральна прокуратура скасувала постанову від 28 грудня 2006 року на тій підставі, що розслідування було неповним. Зазначалось, що не було вирішено питання щодо суперечностей у медичних доказах та не було допитано кількох свідків. Крім того, не було розглянуто припущення заявниці, що С. могли вбити з метою використання його органів для трансплантації.

40. Листом від 02 липня 2007 року Міністерство охорони здоров'я Автономної Республіки Крим повідомило адвоката заявниці, що в 2001 році рентгенівські знімки С. було направлено до прокуратури, в провадженні якої знаходилась справа.

41. 12 липня 2007 року прокуратура Залізничного району м. Сімферополя закрила кримінальну справу за відсутністю складу злочину в діях медичного персоналу. Ще раз було зроблено висновок, що С. неодноразово відмовлявся пройти діагностику і лікування і це значною мірою сприяло погіршенню його стану і, в кінцевому підсумку, призвело до летального наслідку. Що стосується зниклих рентгенівських знімків, слідчий, який раніше розслідував цю справу, пояснив, що він витребував знімки з лікарні, але їх не знайшли. Що стосується припущення щодо використання органів С., ці твердження було визнано необґрунтованими, оскільки експерт, який здійснив посмертну експертизу тіла С., вказав на відсутність характерних зовнішніх ушкоджень на тілі, і вважалося, що у разі відсутності будь-якого з органів експерт зазначив би це у звіті аутопсії.

42. 01 серпня 2007 року прокуратура Автономної Республіки Крим скасувала постанову від 12 липня 2007 року як необґрунтовану. Було поновлено розслідування і вказано, зокрема, на необхідність проведення всіх слідчих дій, на які раніше вказала Генеральна прокуратура, в тому числі допит медичного персоналу щодо психічного стану С. і його поведінки під час госпіталізації; проведення судово-психіатричної експертизи з метою встановлення психічного стану С. у відповідний час та вжиття додаткових заходів з метою розслідування тверджень заявника про можливе вилучення органів для трансплантації.

43. 14 вересня 2007 року було проведено посмертну судово-психіатричну експертизу. Експерти встановили, що протягом свого життя С. не звертався за психіатричною допомогою у зв'язку з яким-небудь психічним захворюванням. Вони дійшли висновку, що, хоча і спостерігалися ознаки тимчасового розладу психічної діяльності під час його госпіталізації, С. був у змозі зрозуміти наслідки своїх дій і його розум в той час був ясним. Вони додали, що відмова С. від лікування не була обумовлена його психічним станом.

44. 04 жовтня 2007 року районна прокуратура закрила кримінальну справу за відсутністю в діях медичного персоналу складу злочину. Було встановлено, що С. відмовився від необхідної медичної допомоги, яку йому було запропоновано, і це призвело до загострення його стану та смерті. Його здатність приймати рішення щодо свого лікування була підтверджена висновками посмертної психіатричної експертизи.

45. 07 листопада 2007 року прокуратура Автономної Республіки Крим скасувала постанову від 4 жовтня 2007 року і призначила додаткове розслідування. Слідчому було доручено, серед іншого, знайти і допитати свідків, які могли б дати покази щодо ставлення медичного персоналу та С. до призначеного лікування; дослідити достовірність медичних доказів і повторно допитати заявницю.

46. У період із січня по квітень 2008 року було проведено додаткову судово-медичну експертизу. 14 квітня 2008 року експерти підготували висновок, в якому зазначили, що С. було правильно поставлено діагноз і що медичний персонал обстежив та лікував С. належним чином. Смерть С. була спричинена серйозним хронічним захворюванням легенів і його неодноразовими відмовами від відповідного хірургічного лікування, в тому числі дренажного абсцесу порожнини і ендотрахеальної аспірації. Якби С. погодився на операцію, результат міг би бути іншим.

47. У травні 2008 року справу було передано до місцевого відділу міліції для проведення додаткового розслідування.

48. 13 серпня 2008 року слідчий відповідного відділу міліції, посилаючись на останній висновок судово-медичної експертизи та всі інші докази у справі, встановив, що між поведінкою медичного персоналу і смертю С. не було жодного причинно-наслідкового зв'язку. Тому він закрив кримінальну справу за відсутністю в діях медичного персоналу складу злочину.

49. Заявниця оскаржила цю постанову до прокуратури.

50. 30 вересня 2008 року заступник Генерального прокурора повідомив заявниці, що постанова від 13 серпня 2008 року була законною і обґрунтованою.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

A. Кримінальний кодекс України від 28 грудня 1960 року (у редакції станом на час подій)

51. Стаття 113 Кодексу зазначає таке:

"Неподання без поважних причин допомоги хворому особою медичного персоналу, яка зобов'язана, згідно з встановленими правилами, подати таку допомогу, якщо це завідомо для медичного працівника могло спричинити тяжкі наслідки для хворого,- карається виправними роботами на строк до двох років або громадською доганою.

Те саме діяння, якщо воно спричинило тяжкі наслідки, карається позбавленням волі на строк до трьох років".

B. Кримінально-процесуальний кодекс України від 28 грудня 1960 року (в редакції на час подій)

52. Стаття 4 Кодексу передбачає, що суд, прокурор, слідчий і орган дізнання зобов'язані в межах своєї компетенції порушити кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину, вжити всіх передбачених законом заходів до встановлення події злочину, осіб, винних у вчиненні злочину, і до їх покарання.

53. Відповідно до статті 28 Кодексу особа, яка зазнала шкоди від злочину, може подати цивільний позов проти обвинуваченого на будь-якій стадії кримінального процесу до початку розгляду судом справи по суті. Цивільний позивач в кримінальному судочинстві звільнений від сплати судового збору за подання цивільного позову.

C. Цивільне законодавство

54. Цивільне законодавство не передбачає конкретних положень про компенсацію моральної шкоди, заподіяної в результаті злочинної недбалості медичного працівника.

Відповідно до загального принципу, закріпленого в статті 440 -1 Цивільного кодексу України від 18 липня 1963 р. (чинний до 01 січня 2004 року), моральна шкода, заподіяна громадянину або організації діяннями іншої особи, відшкодовується особою, яка заподіяла шкоду, якщо вона не доведе, що моральна шкода заподіяна не з її вини.

55. Стаття 1167 Цивільного кодексу від 16 січня 2003 року (набув чинності з 01 січня 2004 року) передбачає, зокрема, що моральна шкода, заподіяна громадянину або юридичній особі незаконними рішеннями, діями або бездіяльністю, повинна бути відшкодована особою, яка її спричинила, якщо ця особа винна в цивільному правопорушенні.

D. Закон України "Основи законодавства України про охорону здоров'я" від 19 листопада 1992 року ("Закон щодо стандартів захисту здоров'я 1992 року") (у формулюванні на час подій)

56. Відповідні положення Закону викладені в такій редакції:

Стаття 39. Обов'язок надання медичної інформації

"Лікар зобов'язаний пояснити пацієнтові в доступній формі стан його здоров'я, мету запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, в тому числі наявності ризику для життя і здоров'я.

Пацієнт має право знайомитися з історією своєї хвороби та іншими документами, що можуть слугувати для подальшого лікування.

В особливих випадках, коли повна інформація може завдати шкоди здоров'ю пацієнта, лікар може її обмежити. В цьому разі він інформує членів сім'ї або законного представника пацієнта, враховуючи особисті інтереси хворого. Таким же чином лікар діє, коли пацієнт перебуває в непритомному стані".

Стаття 43. Згода на лікування

"Згода інформованого відповідно до статті 39 цих Основ пацієнта необхідна для застосування методів діагностики, профілактики та лікування. Щодо пацієнта, який не досяг віку 15 років, а також пацієнта, визнаного в установленому законом порядку недієздатним, медичне втручання здійснюється за згодою їх законних представників.

У невідкладних випадках, коли реальна загроза життю хворого є наявною, згода хворого або його законних представників на медичне втручання не потрібна.

Якщо відсутність згоди може призвести до тяжких для пацієнта наслідків, лікар зобов'язаний йому це пояснити. Якщо і після цього пацієнт відмовляється від лікування, лікар має право взяти від нього письмове підтвердження, а при неможливості його одержання - засвідчити відмову відповідним актом у присутності свідків...."

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 2 КОНВЕНЦІЇ

57. Заявниця скаржилася на те, що її син помер через відсутність належного медичного лікування, та на відсутність ефективного розслідування обставин його смерті. Вона посилалася на статті 2, 6 та 7 Конвенції.