15 жовтня 2013 року Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Боштьян М. Зупанчіч (<…>),

Голова,

Енн Пауер-Форд (<…>),

Хелена Єдерблом (<…>), судді,

а також Стівен Філліпс (<…>), заступник Секретаря

секції, беручи до уваги вищезазначену заяву, подану 1

лютого 2005 року,

з огляду на односторонню декларацію, подану Урядом

держави-відповідача 4 квітня 2012 року, щодо вилучення Судом заяви

з реєстру справ,

після обговорення постановляє таке рішення:

Заявники, п. Леонід Леонідович Колесніков та пані Людмила Василівна Колеснікова, - громадяни України 1972 та 1947 року народження, проживають в м. Севастополі. У Суді їх представляв п. Фостій М.Н. - адвокат, що практикує в м. Севастополі.

Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений - п. Назар Кульчицький з Міністерства юстиції.

З 1977 року заявники мешкали в гуртожитку, який спочатку належав Державному підприємству "Севастопольске авіаційне підприємство" (далі - Підприємство). У 1989 році заявники були переміщені в іншу будівлю, в очікуванні ремонту гуртожитку його власником. Тим часом гуртожиток став приватною власністю двох фізичних осіб - Н. та К. Після повернення заявників нові власники гуртожитку припинили електро- та водопостачання, у зв’язку з чим заявники вимушені були з’їхати.

У 2000 році заявники подали позов зі скаргами на порушення їх житлових прав. 19 грудня 2002 року Гагарінський районний суд міста Севастополя частково задовольнив їх позов. Своїм рішенням суд зобов’язав К. усунути перешкоди у користуванні заявниками вказаним приміщенням та відновити електро- та водопостачання, а також зобов’язав Підприємство забезпечити заявників іншим житловим приміщенням. Суд також зобов’язав Підприємство виплатити заявникам компенсацію на загальну суму 4000 гривень Н. та К. пропорційно.

Додатковим рішенням від 25 червня та ухвалою від 9 грудня 2003 року Гагарінський районний суд міста Севастополя та Апеляційний суд міста Севастополя відповідно змінили рішення суду першої інстанції в частині зобов’язання Підприємства забезпечити заявників "іншим житловим приміщенням", зокрема вказавши, що Підприємство має надати заявникам двокімнатну квартиру в м. Севастополі. Більше того, останнім рішенням Апеляційний суд міста Севастополя залишив в силі решту висновків судів нижчих інстанцій, а рішення від 19 грудня 2002 року набрало законної сили.

У невизначену дату, але до 26 лютого 2004 року, Підприємство подало касаційну скаргу. 6 грудня 2007 року Апеляційний суд Автономної Республіки Крим, який розглядав справу в якості суду касаційної інстанції, частково задовольнив скаргу; суд скасував рішення від 19 грудня 2002 року, 25 червня та 9 грудня 2003 року як такі, що були винесені з порушенням норм процесуального права (наприклад, з огляду на розгляд справи не у колегіальному складі суду та нерозгляд усіх позовних вимог) та повернув справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

12 жовтня 2011 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ залишив в силі рішення судів нижчих інстанцій, відповідно до яких Підприємство було зобов’язане виплатити заявникам 5000 гривень компенсації моральної шкоди та надати їм квартиру.

Заявники скаржились за пунктом 1 статті 6 Конвенції на тривале невиконання рішення суду від 19 грудня 2002 року. Крім того, вони скаржились на порушення статті 8 Конвенції у зв’язку з тим, що держава не виконала свого зобов’язання забезпечити їх право на повагу до їх житла, приватного та сімейного життя. Заявники також посилалися на статтю 1 Конвенції та статтю 1 Протоколу № 1.