Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Дія 97"проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Пеер Лоренцен (<…>), Голова,

Карел Юнгвірт (<…>),

Райт Маруст (<…>),

Марк Віллігер (<…>),

Ізабель Берро-Лефевр (<…>),

Миряна Лазарова-Трайковська (<…>),

Ганна Юдківська (<…>), судді,

та Клаудія Вестердік (<…>), Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 28 вересня 2010 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справа була розпочата за заявою № 19164/04, яку 9 березня 2004 року подало до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) українське підприємство з іноземним капіталом "Дія 97" (далі - підприємство-заявник).

2. Підприємство-заявника представляв п. А. Мамалига - юрист, який практикує у м. Києві. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений - п. Ю. Зайцев.

3. Підприємство-заявник стверджувало, що було порушено його право на справедливий суд у ході першого провадження щодо державної виконавчої служби.

4. 4 листопада 2009 року Голова п’ятої секції вирішив повідомити про заяву Уряд. Також було вирішено розглядати питання щодо прийнятності та суті заяви одночасно (пункт 1 статті 29 Конвенції).

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Підприємство-заявник є юридичною особою, зареєстрованою відповідно до законодавства України та розташованою у м. Києві.

А. Вимоги підприємства-заявника до підприємства Ю. та перше провадження

6. 17 травня 2001 року підприємство Ю. передало в заставу підприємству-заявнику нерухоме майно, розташоване у місті Євпаторії. Договір застави було зареєстровано нотаріусом; він передбачав, що у випадку неспроможності підприємства Ю. виконати свої зобов’язання за головним договором, підприємство-заявник могло вимагати у нотаріуса вчинення виконавчого напису щодо нерухомого майна.

7. 4 липня 2001 року на вимогу підприємства-заявника нотаріус вчинив виконавчий напис, згідно з яким нерухоме майно мало бути виставлене на продаж державною виконавчою службою на відкритому аукціоні, а вимоги підприємства-заявника мали бути задоволені за рахунок отриманих коштів.

8. 11 липня 2001 року відділ державної виконавчої служби Євпаторійського міського управління юстиції (далі - державна виконавча служба) відкрив виконавче провадження за виконавчим написом.

9. 7 травня 2002 року господарський суд Автономної Республіки Крим зобов’язав підприємство Ю. сплатити підприємству-заявнику 171728,86 грн. Державна виконавча служба відкрила окреме виконавче провадження за цим рішенням.

10. 6 червня 2002 року державна виконавча служба об’єднала виконавчі провадження за виконавчим написом та рішенням суду.

11. 12 вересня 2002 року державна виконавча служба, не продавши нерухоме майно на відкритому аукціоні, передала право власності на нього підприємству М., яке було одним із кредиторів підприємства Ю. Підприємство-заявник оскаржило ці дії державної виконавчої служби.

12. 3 грудня 2002 року господарський суд Автономної Республіки Крим залишив скаргу підприємства-заявника на дії державної виконавчої служби без задоволення. Суд зазначив, що скарга була подана з порушенням встановленого строку, і з огляду на статтю 121-2 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК) не могла братися до розгляду господарськими судами, оскільки порушувала питання стверджуваного неналежного виконання виконавчого напису нотаріуса, що не належало до компетенції господарських судів.

13. 12 лютого 2003 року Севастопольський апеляційний господарський суд (далі - апеляційний господарський суд), розглядаючи апеляційну скаргу підприємства-заявника, вирішив, що скарга була подана вчасно, але підтримав висновок суду першої інстанції про те, що вона була непідсудна господарським судам. Підприємство-заявник оскаржило цю ухвалу в касаційному порядку.

14. 13 травня 2003 року Вищий господарський суд України запровадив тимчасовий захід забезпечення позову у вигляді накладення арешту на нерухоме майно до закінчення розгляду справи.

15. 19 травня 2003 року Вищий господарський суд України скасував ухвалу від 12 лютого 2003 року як необґрунтовану та направив справу на новий розгляд до апеляційного господарського суду.

16. 23 червня 2003 року апеляційний господарський суд встановив, що скарга підприємства-заявника була підсудною господарським судам, оскільки виконавче провадження, про яке йшлося, також стосувалося рішення господарського суду (а саме, рішення від 7 травня 2002 року). Він також визнав постанову державної виконавчої служби від 12 вересня 2002 року незаконною та зобов’язав її продати нерухоме майно на відкритому аукціоні за зниженою ціною.

17. 27 жовтня 2003 року Вищий господарський суд України скасував постанову від 23 червня 2003 року з тієї підстави, що сторони провадження не були належним чином повідомлені про судове засідання, та направив справу на новий розгляд до апеляційного господарського суду.

18. Тим часом, відповідно до договорів від 11 і 18 вересня та 2 жовтня 2003 року підприємство М. продало нерухоме майно фізичній особі В.

19. 22 січня 2004 року апеляційний господарський суд визнав постанову державної виконавчої служби від 12 вересня 2002 року незаконною та зобов'язав державну виконавчу службу продати нерухоме майно на відкритому аукціоні за зниженою ціною.

20. 21 квітня 2004 року Вищий господарський суд України залишив без змін постанову апеляційного господарського суду від 22 січня 2004 року.

21. 26 серпня 2004 року Верховний Суд України відхилив касаційну скаргу державної виконавчої служби на постанову Вищого господарського суду України від 21 квітня 2004 року.

22. 7 жовтня 2004 року В. подав до Верховного Суду України касаційну скаргу на постанову Вищого господарського суду України від 21 квітня 2004 року. Він клопотав про поновлення строку, відведеного для подання касаційної скарги, через те, що він не знав про це провадження до 1 жовтня 2004 року. Він також вимагав, щоб провадження було закрито, оскільки ця справа була не підсудною господарським судам.

23. 18 листопада 2004 року Верховний Суд України задовольнив клопотання В. та відкрив касаційне провадження.

24. 21 грудня 2004 року Верховний Суд України, розглядаючи касаційну скаргу В., встановив, що скарга підприємства-заявника стосувалася стверджуваного неналежного виконання виконавчого напису нотаріуса, тоді як господарські суди можуть розглядати скарги, що стосуються виконання рішень, ухвал та постанов, винесених виключно господарськими судами. Він також постановив, що на той момент нерухомим майном володіла фізична особа. Тому Верховний Суд України вважав, що справа не належала до компетенції господарських судів, скасував постанову Вищого господарського суду України від 21 квітня 2004 року та закрив провадження у справі.

В. Друге провадження

25. У невизначену дату підприємство-заявник звернулося до господарського суду м. Києва з позовом до державної виконавчої служби та Міністерства юстиції України, вимагаючи визнати постанову державної виконавчої служби від 12 вересня 2002 року недійсною та відшкодувати шкоду.

26. 10 березня 2005 року суд встановив, що постанова державної виконавчої служби від 12 вересня 2002 року була незаконною. Він також залишив без розгляду позовні вимоги щодо відшкодування шкоди через ненадання доказів сплати державного мита у встановленому порядку. Підприємство-заявник не оскаржувало цього рішення. Державна виконавча служба оскаржила його.

27. 31 серпня 2005 року Київський апеляційний господарський суд відхилив апеляційну скаргу державної виконавчої служби як подану з порушенням встановлених строків.

28. 29 березня 2006 року Вищий господарський суд України залишив ухвалу Київського апеляційного господарського суду від 31 серпня 2005 року без змін.

29. 18 травня 2006 року Верховний Суд України залишив постанову Вищого господарського суду України від 29 березня 2006 року без змін.

С. Третє провадження

30. 16 серпня 2006 року підприємство-заявник звернулося до господарського суду м. Києва з позовом до державної виконавчої служби, Міністерства юстиції України та Державного казначейства України, вимагаючи відшкодування шкоди, завданої незаконною постановою державної виконавчої служби від 12 вересня 2002 року.

31. 30 січня 2008 року суд відмовив у задоволенні позову підприємства-заявника як необґрунтованого та у зв’язку з закінченням строку давності.

32. 10 квітня 2008 року Київський апеляційний господарський суд залишив без змін рішення від 30 січня 2008 року. Підприємство-заявник не вказало, чи оскаржувало воно постанову від 10 квітня 2008 року в касаційному порядку.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

Господарський процесуальний кодекс України від 6 листопада 1991 року (далі - ГПК) (у редакції, чинній на час подій)

33.Стаття 1 ГПК , inter alia, передбачає, що юридичні особи та громадяни, зареєстровані як фізичні особи - підприємці, мають право звертатися до господарських судів згідно з встановленою підвідомчістю за захистом своїх прав та інтересів.

34. За статтями 26 та 27 ГПК треті особи можуть вступити у справу до прийняття рішення господарським судом першої інстанції та матимуть такі самі процесуальні права, що й інші сторони провадження.

35. За статтями 107 та 108 ГПК сторони провадження та прокурор мають право оскаржувати у касаційному порядку до Вищого господарського суду України рішення господарських судів першої інстанції, які набрали законної сили, та постанови апеляційних господарських судів. Касаційна скарга також може подаватися особами, які не брали участі у провадженні, але щодо яких суд вирішив питання про їхні права та обов’язки в рішенні, яке оскаржується.

36. У статті 111-14 ГПК, inter alia, зазначається, що сторони провадження та Генеральний прокурор України мають право оскаржити у касаційному порядку до Верховного Суду України постанови Вищого господарського суду України.