Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції . Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Глоба проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Дін Шпільманн (<…>), Голова,

Марк Віллігер (<…>),

Карел Юнгвірт (<…>),

Боштьян М. Зупанчіч (<…>),

Енн Пауер-Форд(<…>),

Ганна Юдківська (<…>),

Ангеліка Нуссбергер (<…>), судді,

та Клаудія Вестердік (<…>), Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 12 червня

2012 року

постановляє таке рішення, яке було ухвалено у той день;

1. Справа була розпочата за заявою (№ 15729/07), яку 20 березня 2007 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України пан Іван Михайлович Глоба (далі - заявник).

2. Уряд України (далі - Уряд) представляла його Уповноважений - пані Валерія Лутковська.

3. Заявник стверджував, що тривалість провадження у житловому спорі була надмірною.

4. 2 листопада 2010 року про заяву було повідомлено Уряд.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявник народився у 1949 році та проживає у селищі Куликове Полтавської області.

A. Житловий спір

6. На час подій заявник працював у колективному сільськогосподарському підприємстві, в майні якого держава не мала частки. Підприємство мало власний житловий будинок, в якому проживали його працівники або члени. Оскільки для заявника не було вільної квартири, він був першим у черзі. Коли з'явилася квартира, рішенням підприємства від 18 серпня 1995 року цю квартиру було надано в оренду двом приватним особам, які знаходилися у черзі за заявником. У той же день, ґрунтуючись на цьому рішенні, Куликівська сільська Рада народних депутатів Полтавського району (далі - сільрада) видала ордер на квартиру на ім'я цих осіб.

7. У листопаді 1995 року заявник звернувся до Ленінського районного суду міста Полтави (далі - Ленінський суд) із позовом до сільради, цих осіб та підприємства. Він вимагав визнання ордера недійсним.

8. 10 березня 1999 року Ленінський суд частково задовольнив позов заявника, встановивши, що він мав право на оренду квартири, оскільки відповідно до внутрішніх норм підприємства та національного законодавства він мав перевагу перед іншими особами щодо зайняття квартири. Суд зобов'язав виселити цих осіб із квартири, а підприємство - віддати квартиру заявникові та запропонувати виселеним особам інше житлове приміщення. 8 квітня 1999 року Полтавський обласний суд (з червня 2001 року - апеляційний суд Полтавської області (далі - апеляційний суд) залишив без змін рішення від 10 березня 1999 року і воно набрало законної сили.

9. 26 січня 2000 року заявник звернувся до Генерального прокурора з клопотанням втрутитися шляхом внесення протесту на ці судові рішення. 4 лютого 2000 року Президія апеляційного суду, розглянувши протест, змінила рішення судів нижчих інстанцій в частині розмірів житлового приміщення, яке мало бути надане приватним особам.

B. Виконання рішення

10. 12 грудня 2000 року Ленінський суд залишив без задоволення заяви заявника щодо роз'яснення рішення від 10 березня 1999 року. Заявник не оскаржував цього рішення.

11. Відділ державної виконавчої служби Октябрського району міста Полтави (далі - державна виконавча служба) двічі відмовляв у відкритті виконавчого провадження через недоліки виконавчих листів на виконання рішення від 10 березня 1999 року, проте зрештою відкрив провадження 8 лютого 2001 року. У подальшому державна виконавча служба кілька разів зверталася до Ленінського суду з клопотанням про роз'яснення рішення, про яке йдеться, оскільки, на її думку, воно не було достатньо зрозумілим для цілей виконання.

12. 4 вересня 2002 року сільрада вирішила прийняти на баланс певні об'єкти, включаючи житловий будинок підприємства, яке на той час перебувало у процесі ліквідації.

13. 24 грудня 2002 року державна виконавча служба, ґрунтуючись на цьому рішенні, замінила сторону виконавчого провадження з підприємства-боржника на сільраду та зобов'язала Голову сільради виконувати судове рішення. У подальшому, через невиконання судового рішення, державна виконавча служба двічі накладала на Голову сільради штраф. Останній оскаржив ці постанови до Октябрського районного суду міста Полтави, який 1 жовтня 2004 року визнав їх законними та обґрунтованими, але скасував накладення штрафів на тій підставі, що боржник не виконував судове рішення через відсутність належного житлового приміщення. Сторони провадження не оскаржували цього рішення.

14. Тим часом 29 вересня 2004 року сільрада дозволила приватним особам приватизувати квартиру, про яку йдеться.

15. 14 березня 2005 року Ленінський суд відмовив у задоволенні клопотань державної виконавчої служби та заявника щодо зміни способу виконання судового рішення. 7 червня 2005 року апеляційний суд залишив без змін рішення суду першої інстанції, встановивши, що державна виконавча служба не виконала судове рішення, не наклавши арешт на квартиру, що призвело до її приватизації, а також не вживши жодних заходів щодо сільради. 4 квітня 2006 року це рішення було залишене без змін Верховним Судом України.

16. 16 лютого 2009 року Ленінський суд відмовив у задоволенні клопотання заявника щодо зміни способу виконання судового рішення. Він встановив, що судове рішення не було виконано тому, що мешканці квартири приватизували її, а сільрада не надала іншого житлового приміщення на заміну. Суди вищих інстанцій залишили скарги заявника без розгляду, оскільки ухвала від 16 лютого 2009 року не могла бути оскаржена.

17. У квартирі, про яку йдеться, продовжують проживати приватні особи. Як стверджує Уряд, заявник зараз мешкає в іншій квартирі, яку у невизначену дату йому надало підприємство. Як стверджує заявник, з 2000 року йому не пропонували жодного житлового приміщення.

С. Провадження щодо державної виконавчої служби

18. 27 липня 2006 року заявник звернувся до Ленінського суду з позовом, стверджуючи, що при відкритті виконавчого провадження державна виконавча служба не наклала арешт на квартиру, про яку йдеться. Він просив суд вжити заходів щодо державної виконавчої служби, щоб вона могла виконати судове рішення та подати від імені заявника вимогу щодо визнання приватизації квартири недійсною. 11 січня 2007 року суд відмовив у задоволенні позову, встановивши, що вимоги заявника щодо судового захисту були необґрунтованими по суті. Він також встановив, що державна виконавча служба не вжила усіх можливих заходів для того, щоб забезпечити виконання судового рішення, відкриваючи виконавче провадження, але у подальшому вона шукала шляхи та вживала заходів для його виконання. 6 березня та 19 листопада 2007 року відповідно апеляційний суд та Верховний Суд залишили без змін рішення від 11 січня 2007 року.

19. Останньою постановою державної виконавчої служби від 30 вересня 2008 року виконавче провадження було закінчено, при цьому судове рішення від 10 березня 1999 року залишалося невиконаним. Заявник оскаржив цю постанову. 4 листопада 2008 року Ленінський суд залишив постанову без змін, встановивши, зокрема, що державна виконавча служба зверталася з клопотанням щодо порушення кримінальної справи стосовно Голови сільради та не мала інших можливостей виконати судове рішення. 11 грудня 2008 року апеляційний суд залишив ухвалу від 4 листопада 2008 року без змін. Сторони провадження не оскаржували цього рішення.

І. СКАРГА ЩОДО ТРИВАЛОСТІ ПРОВАДЖЕННЯ

20. Заявник скаржився на те, що провадження щодо житлового спору було надмірно тривалим і що судове рішення від 10 березня 1999 року залишилося невиконаним. Він посилався на пункт 1 статті 6 Конвенції , який у відповідній частині зазначає таке:

"Кожен має право на ... розгляд його справи упродовж розумного строку ... судом, ..., який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру...".

A. Прийнятність

21. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції . Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона повинна бути визнана прийнятною.

B. Суть

22. Заявник підтримав свою скаргу. Він вказував, що не зміг реалізувати своє право користування квартирою, оскільки державна виконавча служба недбало поставилася до виконання своїх обов'язків, а сільрада дозволила приватизацію квартири і не запропонувала йому жодного рівноцінного житлового приміщення.

23. Уряд стверджував, що період, який має братися до уваги, розпочався лише 11 вересня 1997 року, коли Україною було визнано право на подання індивідуальних заяв.

24. Суд відзначає, що провадження по суті скарги заявника розпочалося у листопаді 1995 року. Воно закінчилося ухваленням Ленінським судом рішення від 10 березня 1999 року, яке набрало законної сили 8 квітня 1999 року, коли апеляційний суд залишив його без змін (див. пункт 8 вище). Це рішення залишилося невиконаним, тому тривалість його виконання залишається основним питанням.

25. Уряд стверджував, що скаргу заявника щодо житлового спору було розглянуто без зайвих затримок і що державна виконавча служба вжила усіх можливих заходів для виконання судового рішення від 10 березня 1999 року. Той факт, що судове рішення залишилося невиконаним, був спричинений відсутністю у сільради доступного житлового приміщення.

26. Суд повторює, що пункт 1 статті 6 Конвенції , inter alia, захищає виконання остаточних судових рішень, які у державах, що визнали верховенство права, не можуть залишатися невиконаними на шкоду одній зі сторін. Відповідно виконанню судового рішення не можна перешкоджати, відмовляти у виконанні або надмірно його затримувати (див., наприклад, рішення від 19 березня 1997 року у справі "Горнсбі проти Греції" (Hornsby v. Greece), Reports 1997-II, п. 40; рішення у справі "Бурдов проти Росії" (Burdov v. Russia), заява № 59498/00, п. 34, ECHR 2002-III, та рішення від 6 березня 2003 року у справі "Ясюнієне проти Литви" (<…>), заява № 41510/98, п. 27). Держава зобов'язана організувати систему виконання судових рішень, яка буде ефективною як за законодавством, так і на практиці (див. рішення від 7 червня 2005 року у справі "Фуклев проти України" (Fuklev v. Ukraine), заява № 71186/01, п. 84).

27. Також Суд зазначає, що саме на державу покладається обов'язок вжиття у межах її компетенції усіх необхідних кроків для того, щоб виконати остаточне рішення суду та, діючи таким чином, забезпечити ефективне залучення усього її апарату. Не зробивши цього, вона не виконає вимоги, що містяться у пункті 1 статті 6 Конвенції . Насамкінець, Суд повторює, що сама природа виконавчого провадження вимагає оперативності (див. рішення у справі "Comingersoll S.A." проти Португалії" (Comingersoll S.A. v. Portugal) [ВП], заява № 35382/97, п. 23, ECHR 2000-IV).

28. У цій заяві до провадження були залучені заявник, дві приватні особи, підприємство приватної форми власності та орган місцевого самоврядування. Незважаючи на те, що 4 лютого 2000 року у порядку нагляду до рішення були внесені певні зміни, висновки судів нижчих інстанцій тією мірою, якою це стосувалося заявника, залишилися незмінними: приватні особи мали бути виселені з квартири, а підприємство мало надати заявникові звільнену квартиру (див. пункт 8 вище). Після закінчення судового провадження обов'язком держави були лише організація та належне здійснення виконавчого провадження з метою забезпечення того, щоб приватні особи були виселені, а заявник міг зайняти квартиру. З огляду на те, що він не міг зробити цього (див. пункти 16, 17 та 19 вище), Суд повинен встановити, чи може відповідальність за це бути покладена на державу, та, відповідно, чи були затримки спричинені державними органами.