Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Горовенки та Бугара проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Дін Шпільманн (<…>), Голова,

Елізабет Фура (<…>),

Карел Юнгвірт (<…>),

Боштьян M. Зупанчіч (<…>),

Марк Віллігер (<…>),

Ангеліка Нуссбергер (<…>), судді,

Михайло Буроменський (<…>), суддя ad hoc,

та Клаудія Вестердік (<…>), Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 6 грудня

2011 року

постановляє таке рішення, яке було ухвалено у той день:

1. Справу розпочато за заявами (№ 36146/05 і № 42418/05), які 29 вересня 2005 року подали до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) п'ять громадян України: Леонід Олександрович Горовенко (батько А. Горовенка), Надія Віталіївна Горовенко (мати А. Горовенка), Тетяна Олександрівна Бугара, Олександр Володимирович Бугара та Вікторія Володимирівна Бугара (дружина та діти В. Бугари) (далі - заявники)

2. Заявників представляв В.О. Корсанюк - юрист, який практикує у м. Дніпропетровську. Уряд України (далі - Уряд) представляли його Уповноважені - Ю. Зайцев та В. Лутковська з Міністерства юстиції України.

3. Родичів заявників застрелив Д., працівник міліції, який на момент вчинення злочину не був при виконанні службових обов'язків. Заявники, зокрема, стверджували, що держава не дотрималася свого прямого обов'язку за статтею 2 Конвенції, оскільки не здійснила належний контроль за процедурою забезпечення працівників міліції зброєю. Вони також стверджували, що вони не мали ефективних засобів юридичного захисту щодо своїх скарг.

4. 11 травня 2010 року Голова п'ятої секції вирішив повідомити про заяви Уряд. Також було вирішено питання прийнятності та суті заяв розглянути одночасно (пункт 1 статті 29 Конвенції). Г. Юдківська, суддя, обрана від України, не могла брати участь у розгляді справи (правило 28 Регламенту Суду ). Голова палати вирішив призначити Михайла Буроменського як суддю ad hoc (підпункт "b" пункту 1 правила 29).

І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Перший заявник народився у 1938 році та проживає у м. Новомосковську, Україна. Другий заявник народився у 1941 та помер у 2006 році. Третій, четвертий і п'ятий заявники народилися у 1960, 1984 та 1992 роках відповідно та проживають у м. П'ятихатки, Україна.

6. Обставини справи, як про них стверджували заявники, можна узагальнити таким чином.

A. Події 22 листопада 1999 року

7. 22 листопада 1999 року невдовзі після опівночі Д., заступник начальника відділу карного розшуку П'ятихатського районного відділу УМВС України в Дніпропетровській області, повертався з приватної поїздки машиною, за кермом якої був його знайомий, В. Бугара. Третій заявник також був у машині. Посварившись із В. Бугарою, Д., який був у стані сп'яніння, умисно вистрілив з табельної зброї, яку завжди носив з собою, і вбив його на місці, після чого намагався застрелити третього заявника, але не влучив. Останньому вдалося втекти.

8. Після цього Д. намагався зупинити машини, що проїжджали мимо. А. Горовенко, що проїжджав у той час, зупинився та заговорив до Д., який вдав, що його машина зламалася, та попросив допомогти. Проте А. Горовенко запідозрив, що щось було не так, і намагався поїхати. Д. застрелив А. Горовенка та намагався застрелити Р., пасажирку А. Горовенка, і важко поранив її.

9. Невдовзі Д. затримали перехожі та доставили до відділу міліції.

B. Службове розслідування, проведене міліцією щодо події

10. Невдовзі після події міліція розпочала службове розслідування. Висновок, датований 23 листопада 1999 року, висвітлив низку причин та умов події, про яку йдеться, обумовленої слабким контролем з боку П'ятихатського районного відділу УМВС України в Дніпропетровській області. У ньому, серед іншого, зазначалося, що керівництво належним чином не перевіряло характер Д., приймаючи його на роботу та підвищуючи по службі. Зокрема згадувалися кілька випадків, які свідчили про непридатність Д. до служби в органах міліції. Під час навчання в училищі міліції Д. було звільнено з посади командира відділення за зловживання алкогольними напоями. У 1994 році він завдав легких тілесних ушкоджень Ш. і тричі притягався до дисциплінарної відповідальності за порушення службової дисципліни. Також зазначалося, що його керівники не забезпечили підтримання дисципліни серед своїх підлеглих. Зокрема згадувалися кілька випадків за участю працівників П'ятихатського районного відділу міліції. Керівництво районного відділу не здійснювало належного контролю, дозволяючи своїм підлеглим постійно зберігати та носити табельну зброю. У висновку зазначалося, що керівники районного відділу не перевіряли умови, в яких Д. зберігав свою табельну зброю вдома, та не здійснювали нагляд за поведінкою Д., коли той не був при виконанні службових обов'язків. Крім того, знаючи про зловживання Д. алкогольними напоями, його керівники своєчасно не вилучили у нього табельну зброю. Зокрема 13 листопада 1999 року, під час виборів Президента України, коли міліція працювала у спеціальному "посиленому" режимі, Д. повертався додому у стані сильного алкогольного сп'яніння.

11. Було прийнято рішення про звільнення двох працівників міліції (включаючи начальника П'ятихатського районного відділу міліції) та притягнення до дисциплінарної відповідальності шістьох інших.

С. Кримінальне провадження щодо Д.

12. 22 листопада 1999 року місцева прокуратура порушила кримінальну справу щодо Д. У ході цього провадження заявники подали цивільні позови як до Д., так і до Управління МВС у Дніпропетровській області, вимагаючи відшкодування матеріальної та моральної шкоди.

13. Вироком від 14 листопада 2000 року Дніпропетровський обласний суд (з червня 2001 року - апеляційний суд Дніпропетровської області) визнав Д. винним у вчиненні вбивства кількох осіб і засудив його до довічного позбавлення волі. Суд встановив, що у березні 1999 року було прийнято рішення, яким Д. дозволялося постійно носити зброю. Проте Д. систематично порушував положення Закону України "Про міліцію" , як під час виконання службових обов'язків, так і поза тим, і неодноразово зловживав алкоголем. Суд присудив двом родинам заявників відповідно 57786,12 грн та 62532,26 грн-1 відшкодування матеріальної шкоди, яке мало бути сплачено Д. Суд також вирішив, що позов заявників до Управління МВС у Дніпропетровській області має бути розглянуто в окремому цивільному провадженні.

-1 Приблизно 12364,70 євро та 13380,30 євро на час подій.

14. У ту ж дату Дніпропетровський обласний суд прийняв окрему ухвалу, в якій начальнику Управління МВС України в Дніпропетровській області повідомлялося про "серйозні недоліки у виховній роботі з підлеглими з боку керівництва П'ятихатського PB". Посилаючись на вищезазначені висновки, суд встановив, що Д. застрелив двох осіб зі своєї табельної зброї, якою він користувався під час виконання своїх службових обов'язків. Далі в ухвалі зазначалося:

"Таке свідоме ігнорування названого Закону ["Про міліцію"] працівником міліції, [...] серйозні недоліки у виховній роботі з підлеглими з боку керівництва П'ятихатського PB, відсутність належного контролю за видачею і зберіганням табельної зброї [в П'ятихатському районному відділі міліції] призвело до [випадку, про який ідеться]".

15. Перший і другий заявники оскаржили вирок, та 16 січня 2001 року Верховний Суд України залишив їхні скарги без задоволення. Вирок набрав законної сили.

16. Листом від 9 вересня 2005 року апеляційний суд Дніпропетровської області повідомив заявникам, що у 2004 році Д. виплатив їм загалом 5 грн-1. Як стверджують заявники, вирок від 14 листопада 2000 року залишається невиконаним у частині виплати присудженого відшкодування.

-1 Приблизно 0,70 євро.

D. Провадження щодо Управління МВС України в Дніпропетровській області та місцевого управління Державного казначейства України

17. У лютому 2003 року заявники подали до Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська позов до Управління МВС України в Дніпропетровській області та місцевого Управління Державного казначейства України, вимагаючи відшкодування моральної шкоди. На підтвердження своїх вимог вони посилалися на висновки вироку, окрему ухвалу від 14 листопада 2000 року та висновок службового розслідування від 23 листопада 1999 року.

18. 5 березня 2003 року суд відмовив у задоволенні позову заявників, навівши таке обґрунтування:

"...Згідно з чинним законодавством відшкодування моральної шкоди здійснюється особою, винними діями якої її завдано. Однією з умов відповідальності за завдану шкоду є наявність провини у будь-якій формі та причинно-наслідковий зв'язок між винними діями та завданою шкодою".

"Посилання позивачів та їхнього представника на те, що неналежне виконання своїх службових обов'язків, прорахунки в роботі та відсутність належного контролю з боку працівників Управління МВС України в Дніпропетровській області призвели до тяжких наслідків та завдали позивачам моральної шкоди, не може бути взято до уваги, оскільки в ході службової перевірки не було встановлено причинно-наслідкового зв'язку між тими упущеннями в роботі, що мали місце в Управлінні МВС України в Дніпропетровській області й були встановлені у ході службового розслідування, та наслідками, що настали.

Відповідно до статті 441 Цивільного кодексу організація має відшкодувати шкоду, завдану з вини її працівників при виконанні їхніх службових обов'язків.

У ході розгляду кримінальної справи було встановлено, що цей злочин Д., який працював заступником начальника відділення карного розшуку П'ятихатського районного відділу міліції, скоїв у неробочий час із хуліганських спонукань.

За таких обставин суд доходить висновку, що у задоволенні позовних вимог слід відмовити".

19. 10 липня 2003 року та 4 квітня 2005 року апеляційний суд Дніпропетровської області та Верховний Суд України, відповідно, відмовили у задоволенні скарг заявників.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

20. Інструкція про порядок постійного збереження і носіння табельної зброї, боєприпасів і спеціальних засобів працівниками міліції була затверджена 25 січня 1995 року наказом Міністерства внутрішніх справ України № 60. Вона встановлює вимоги до працівників міліції, яким дозволяється постійно зберігати та носити вогнепальну зброю, боєприпаси і спеціальні засоби, та порядок звернення щодо отримання таких дозволів, а також умови, в яких вогнепальна зброя, боєприпаси та спеціальні засоби повинні зберігатися і носитися працівниками міліції. Зокрема, згідно з пунктом 2.3 Інструкції заборонено видавати зброю тим особам, які не мають належних умов для її безпечного зберігання за місцем служби та проживання. Керівникам органів та підрозділів міліції наказано "посилювати контроль" за додержанням вимог цієї Інструкції.

21. Положення Конституції України та Цивільного кодексу України 1963 року щодо відповідальності держави за дії або бездіяльність її посадових осіб викладені в ухвалі щодо прийнятності від 22 вересня 2009 року у справі "Ловигіна проти України" (Lovygina v. Ukraine), заява № 16074/03.

22. Основні принципи Організації Об'єднаних Націй щодо застосування сили та вогнепальної зброї посадовими особами з підтримання порядку були затверджені 7 вересня 1990 року восьмим Конгресом Організації Об'єднаних Націй із запобігання злочинності та поводження з правопорушниками. Вони, inter alia, передбачають:

"11. Норми та положення щодо використання вогнепальної зброї посадовими особами з підтримання правопорядку включають керівні принципи, які:

(а) визначають обставини, за яких посадові особи з підтримання правопорядку уповноважені носити вогнепальну зброю...

<…>

(d) регулюють контроль, зберігання та видачу вогнепальної зброї, включаючи процедури, що забезпечують підзвітність посадових осіб з підтримання правопорядку за видану їм вогнепальну зброю та боєприпаси.

<…>

18. Уряди та правоохоронні органи забезпечують те, щоб усі посадові особи з підтримання правопорядку добиралися за допомогою належних процедур відбору, мали відповідні моральні, фізичні та психологічні якості для ефективного виконання своїх функцій і проходили безперервну та ретельну професійну підготовку. Необхідно періодично здійснювати перевірку їхньої придатності для виконання таких функцій.

19. Уряди та правоохоронні органи забезпечують те, щоб посадові особи з підтримання правопорядку проходили підготовку та перевірялися згідно з належною спеціальною підготовкою до дій в умовах застосування сили. Посадові особи з підтримання правопорядку, які повинні носити вогнепальну зброю, отримують відповідні дозволи лише після завершення спеціального курсу навчання з її застосування".

23. Коментарі до статті 37 Європейського кодексу поліцейської етики (Пояснювальна записка до Рекомендації (2001 ) 10 Комітету міністрів Ради Європи державам-членам щодо Європейського кодексу поліцейської етики) зазначають, inter alia, таке:

"...Важливість набору на роботу до органів правопорядку відповідного персоналу, а також його навчання не можна недооцінювати...".

I. ОБ'ЄДНАННЯ ЗАЯВ

24. Суд вважає, що відповідно до пункту 1 правила 42 Регламенту Суду заяви мають бути об'єднані з огляду на спільність їх фактичного та юридичного підґрунтя.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 2 Конвенції

25. Заявники скаржилися, що через відсутність нагляду за зберіганням і використанням вогнепальної зброї працівником міліції Д. держава не дотрималась свого прямого обов'язку, передбаченого статтею 2 Конвенції, що зазначає:

"1. Право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути умисно позбавлено життя інакше ніж на виконання смертного вироку суду, винесеного після визнання його винним у вчиненні злочину, за який закон передбачає таке покарання. ...".

A. Прийнятність

26. Уряд не подав жодних зауважень щодо прийнятності цієї скарги.

27. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 1 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона повинна бути визнана прийнятною.

B. Суть

1. Доводи сторін

28. Заявники зазначали, що як у минулому, так і нещодавно мали місце численні випадки, коли Д. зловживав алкогольними напоями та поводився агресивно. Тим не менш, йому було дозволено носити зброю протягом усього дня. Відсутність з боку його керівників нагляду за дотриманням умов використання вогнепальної зброї їхніми підлеглими була недвозначно визнана у службовому розслідуванні та вироком суду від 14 листопада 2000 року. Проте у цивільному провадженні щодо відшкодування шкоди національні суди проігнорували ці висновки всупереч статті 2 Конвенції.

29. Уряд стверджував, що у цій справі держава повністю виконала свій процесуальний обов'язок за статтею 2 Конвенції, провівши ефективне розслідування та засудивши Д.