Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Щуров проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Боштьян М. Зупанчіч (Bostjan М. Zupancic),

Голова,

Ганна Юдківська (Ganna Yudkivska),

Ангеліка Нусбергер (Angelika Nusberger), судді,

та Стівен Філліпс (Stephen Phillips), заступник Секретаря секції, після обговорення за зачиненими дверима 13 вересня 2011 року постановляє таке рішення, яке було ухвалено у той день:

1. Справу було розпочато за заявою (№ 5050/07), яку 4 січня 2007 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України пан Микола Євгенович Щуров (далі - заявник).

2. Заявника представляв пан Н. Савченко, юрист, який практикує у місті Києві. Уряд України (далі - Уряд) представляла його Уповноважений - пані Валерія Лутковська з Міністерства юстиції.

3. 25 серпня 2010 року Голова п'ятої секції вирішив повідомити про заяву Уряд.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. Заявник народився у 1952 році і проживає в місті Києві.

5. 1 грудня 1993 року він звернувся до національних судів з позовом проти чотирьох фізичних осіб щодо спадщини.

6. 6 листопада 2001 року Святошинський районний суд міста Київ (далі - районний суд) відмовив у задоволенні позову як необґрунтованого.

7. 14 січня 2002 року районний суд повернув апеляційну скаргу заявника на вищезазначене рішення суду без розгляду у зв'язку з недотриманням процесуальних вимог.

8. 21 серпня 2002 року районний суд повернув апеляційну скаргу заявника на ухвалу від 14 січня 2002 року без розгляду у зв'язку з недотриманням процесуальних вимог.

9. 13 вересня 2002 року районний суд повернув апеляційну скаргу заявника на ухвалу суду від 21 серпня 2002 року без розгляду у зв'язку з недотриманням процесуальних вимог. 30 березня 2005 та 14 липня 2006 року, відповідно, апеляційний суд міста Києва та Верховний Суд України залишили ухвалу від 13 вересня 2002 року без змін.

10. Як стверджує Уряд, у ході провадження заявник двічі змінював свої позовні вимоги. За клопотаннями заявника або через його неявку чи неявку інших сторін суди відклали дванадцять судових засідань. Заявник стверджував, що його не було належним чином поінформовано про одне із судових засідань. Вищенаведені затримки з боку заявника збільшили тривалість провадження приблизно на десять місяців. Приблизно тридцять п'ять судових засідань було у подальшому відкладено за клопотаннями інших учасників справи, через їхню неявку, через відсутність судді або з невизначених причин.

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

11. Заявник скаржився на те, що тривалість провадження не відповідала вимозі "розумного строку", визначеній у пункті 6 Конвенції, який передбачає таке:

"Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку... судом,який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характер..."

12. Уряд не погодився з цим твердженням, стверджуючи, зокрема, що заявник сприяв збільшенню тривалості провадження не з'явившись в деякі судові засідання і подавши кілька процесуальних клопотань.

13. Період, який має бути взято до уваги, розпочався лише 11 вересня 1997 року, коли Україна визнала право особи на подання індивідуальної заяви. Проте, при визначенні розумності строку, що минув після цієї дати, слід враховувати стан провадження на той час. Період, про який йдеться, закінчився 14 липня 2006 року. Таким чином, провадження тривало вісім років і десять місяців у судах трьох інстанцій.

A. Прийнятність

14. Суд зазначає, що скарга не є явно необґрунтованою у розумінні пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

15. Суд повторює, що розумність тривалості провадження має визначатися з огляду на обставини справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів, а також ступінь важливості предмета спору для заявника (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі "Фрідлендер проти Франції" (Frydlender v. France), [ВП], заява № 30979/96, п. 43, ECHR 2000-VII).