Це рішення може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Марченко проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Пеер Лоренцен (Peer Lorenzen), Голова

Райт Маруст (Rait Maruste),

Карел Юнгвірт (Karel Jungwiert),

Рената Ягер (Renate Jaeger),

Марк Віллігер (Mark Villiger),

Ізабель Берро-Лефевр, судді,

Станіслав Шевчук (Stanislav Shevchuk), суддя ad hoc,

та Клаудія Вестердік, Секретар секції, після наради за зачиненими дверима 27 січня 2009 року постановляє таке рішення, ухвалене у той же день:

1. Справу було розпочато за заявою (№ 4063/04), яку подав проти України до Суду 19 грудня 2003 року на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України Михайло Іларіонович Марченко (далі - заявник).

2. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений - пан Ю. Зайцев.

3. Заявник скаржився, зокрема, на несправедливий розгляд справи судом, у результаті якого його було несправедливо засуджено за наклеп.

4. 12 квітня 2007 року Голова п'ятої секції вирішив повідомити про заяву Уряд. Було також вирішено одночасно розглядати питання щодо суті заяви та її прийнятності (пункт 3 статті 29).

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявник, 1946 року народження, проживає у селі Пасіки-Зубрицькі.

A. Події, що призвели до пред'явлення заявнику обвинувачення у вчиненні злочину

6. З 1974 року заявник працював учителем у Львівській спецшколі-інтернаті № 6 для дітей з вадами мовлення (далі - школа). У 1995 році його було обрано головою шкільного профспілкового осередку Всеукраїнського об'єднання солідарності трудівників (ВОСТ), однієї з двох профспілок, які мали осередки у цій школі.

7. 12 січня 1996 року місцеве управління освіти призначило пані П. на посаду директора школи, незважаючи на заперечення деяких працівників школи, серед яких були й члени ВОСТ.

8. У травні 1996 року пані П. без згоди профспілки ВОСТ звільнила з роботи працівницю, яка була членом ВОСТ. Згодом, у 1998 році, її було поновлено на посаді на підставі судового рішення у справі, ініційованій від її імені профспілкою ВОСТ.

9. 6 червня 1996 року пані П. відмовилась підписати колективний договір, підписаний профспілкою ВОСТ і головою другої профспілки, яка діяла у школі.

10. Наприкінці 1996 року (у невизначену дату) колишній шкільний водій, якого пані П. звільнила через невідповідність займаній посаді, подав заявникові письмову заяву, в якій повідомив, що у квітні 1996 року пані П. наказала йому вивантажити десять ящиків гуманітарної допомоги, призначеної для школи, на обійсті її батька та що вона часто використовувала шкільний транспортний засіб для власних потреб.

11. На початку 1997 року заявник як голова профспілки неодноразово звертався до Контрольно-ревізійного управління (державний ревізійний орган, що перевіряє використання коштів державними підприємствами та організаціями, які фінансуються коштом державного бюджету; далі - КРУ) зі скаргами про зловживання пані П. своїм службовим становищем та неправомірне використання нею шкільного майна і коштів. Зокрема, він зазначав, що пані П. привласнила десять ящиків гуманітарної допомоги, шкільний телевізор та іншу відеоапаратуру, а також цеглу з демонтованої шкільної огорожі. З приводу цієї ситуації заявник також неодноразово скаржився панові У., Голові обласної асоціації ВОСТ.

12. За цими скаргами в 1997 році КРУ було проведено кілька перевірок використання коштів школи.

13. У висновку від 28 лютого 1997 року КРУ зазначило про відсутність будь-яких серйозних випадків неправомірного використання шкільного майна.

14. Однак у висновку КРУ від 26 березня 1997 року було зазначено про певні недоліки у використанні адміністрацією школи гуманітарної допомоги та допомоги благодійних організацій, а також цегли. Втім жодних доказів привласнення директором гуманітарної допомоги, коштів благодійних організацій або цегли встановлено не було.

15. У квітні 1997 року заявник, діючи від імені шкільного осередку ВОСТ, пан У. - від імені обласної асоціації ВОСТ і пан Н. - від імені місцевого осередку Української консервативної партії звернулися з заявою до Личаківської районної прокуратури м. Львова (далі - прокуратура), в якій вимагали притягти пані П. до кримінальної відповідальності, посилаючись здебільшого на ті самі обставини, що були викладені у скаргах ВОСТ до КРУ. 28 квітня 1997 року прокуратура відмовила в порушенні кримінальної справи за відсутністю складу злочину в діях пані П. 17 червня 1997 року другу заяву про порушення кримінальної справи щодо пані П. було відхилено з таких самих підстав. Однак за фактом зникнення телевізора та відеоапаратури кримінальну справу було порушено.

16. 26 травня 1997 року кілька представників обласної асоціації ВОСТ пікетували Личаківську районну державну адміністрацію м. Львова, протестуючи проти зловживань пані П. Учасники пікету несли плакати з різними гаслами, які критикували пані П. та її заступницю, пані Н., а також їхніх прихильників у місцевій адміністрації. Написи на плакатах стосовно пані П. звучали так: "Пані П. і пані Н. - поверніть дітям-інвалідам гуманітарну допомогу і 20000 цеглин з муру школи"; "Директора інтернату № 6 пані П. та її клан переслідувачів вільних профспілок - під суд!"; "Геть липкі руки пані П. і пані Н. від дітей-інвалідів школи-інтернату № 6!".

B. Кримінальне провадження щодо заявника

17. У травні 1998 року пані П. звернулась до суду зі скаргою щодо заявника в порядку приватного обвинувачення. Вона скаржилась, зокрема, що у своїх листах до КРУ та прокуратури заявник неправдиво звинуватив її у зловживанні службовим становищем та привласненні державних коштів, що він був організатором і учасником пікету 26 травня 1997 року, учасники якого демонстрували образливі плакати. Пані П. також вважала, що дії заявника підпадають під дію частин другої (наклеп у друкованому творі) та третьої (наклеп, поєднаний з обвинуваченням у вчиненні тяжкого злочину) статті 125, а також статті 126 (образа) Кримінального кодексу 1960 року , який був чинним на час подій.

18. 14 травня 1998 року суддя Личаківського районного суду м. Львова встановив, що дії заявника стосовно пані П. містять ознаки злочину, передбаченого частиною першою статті 125 (наклеп) та статтею 126 Кримінального кодексу , та порушив кримінальну справу щодо заявника. Суддя також застосував до заявника запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд.

19. Під час досудового слідства обвинувачення щодо заявника було перекваліфіковано з частини першої статті 125 на частину третю статті 125 Кримінального кодексу .

20. 12 листопада 1999 року прокуратура повідомила заявника про зміну обвинувачення на частину третю статті 125 і статтю 126 Кримінального кодексу .

21. 15 листопада 1999 року прокуратура склала остаточний обвинувальний висновок за цими статтями і надала заявникові матеріали справи для ознайомлення перед направленням її на розгляд до суду.

22. 26 січня 2000 року Личаківський районний суд м. Львова провів перше засідання у справі заявника.

23. У березні 2000 року справу заявника було передано до Шевченківського районного суду м. Львова (далі - Шевченківський суд).

24. 26 червня 2001 року Шевченківський суд визнав заявника винним у вчиненні злочину, передбаченого частиною третьою статті 125, та виключив з обвинувачення заявника кваліфікацію його дій за статтею 126 Кримінального кодексу . Суд призначив заявнику покарання у вигляді позбавлення волі строком на один рік та відстрочив виконання вироку строком на один рік із сплатою штрафу у розмірі 200 гривень. Суд також частково задовольнив цивільний позов пані П., зобов'язавши заявника сплатити їй 1000 гривень відшкодування моральної шкоди і 100 гривень компенсації судових витрат.

25. У вироці суд встановив, що в численних листах, підписаних заявником, пані П. було безпідставно звинувачено у привласненні державних коштів. Суд також встановив, що заявник був ініціатором і учасником пікету 26 травня 1997 року, посилаючись при цьому на низку доказів, включаючи пояснення кількох працівників школи, які стверджували, що бачили його з плакатом під час пікетування.

26. Заявник оскаржив вирок від 26 червня 2001 року. Він стверджував, зокрема, що сторона обвинувачення не змогла довести, що він умисно поширював неправдиві відомості. Крім того, не було взято до уваги той факт, що він діяв офіційно як голова місцевого осередку ВОСТ, уповноважений членами цієї профспілки інформувати органи влади про зловживання пані П. службовим становищем, і що згідно з висновками КРУ та правоохоронних органів його звинувачення не були повністю безпідставними. Заявник також заперечив будь-яку причетність до пікету, посилаючись на відсутність його на фотографіях пікету, зроблених позивачем, а також на медичну довідку, згідно з якою він перебував на стаціонарному лікуванні до 27 травня 1998 року. Він також стверджував, що справу не можна було розглядати за частиною третьою статті 125 Кримінального кодексу , оскільки постановою від 14 травня 1998 року обвинувачення у злочині, висунуті пані П. з посиланням на це положення, було перекваліфіковано на обвинувачення за частиною першою статті 125 Кримінального кодексу.

27. 21 серпня 2001 року апеляційний суд Львівської області розглянув справу за відсутності заявника і залишив вирок від 26 червня 2001 року без змін. Суд визнав, зокрема, що вина заявника, в тому числі щодо його участі у пікеті, доведена численними доказами. Зокрема, кілька працівників школи підтвердили, що бачили заявника з плакатом під час пікетування і що, за словами його лікаря, його лікування не перешкоджало йому виходити з приміщення лікарні.

28. Заявник подав одинадцять касаційних скарг. Однак за результатами їх розгляду суд відмовляв у витребуванні кримінальної справи з огляду на недотримання заявником формальних вимог, передбачених законом. 25 квітня 2003 року за результатами розгляду дванадцятої касаційної скарги, в якій заявник висував, по суті, такі самі аргументи, як і в апеляційній скарзі, суддя Верховного Суду витребував кримінальну справу щодо заявника.

29. 13 листопада 2003 року Верховний Суд залишив попередні судові рішення без змін.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

1. Кримінальний кодекс України 1960 року

30. Стаття 125 Кодексу передбачає таке:

"Наклеп, тобто поширення завідомо неправдивих вигадок, що ганьблять іншу особу, - карається...

Наклеп у друкованому або іншим способом розмноженому творі, ... - карається...

Наклеп, поєднаний з обвинуваченням у вчиненні державного або іншого тяжкого злочину, - карається позбавленням волі на строк до п'яти років".

31. Стаття 126 Кодексу передбачає:

"Образа, тобто умисне приниження честі і гідності особи, виражене в непристойній формі, - карається..."

32. Після реформи законодавства згідно з новим Кримінальним кодексом України від 5 квітня 2001 року такі діяння як наклеп і образа було декриміналізовано.

2. Кримінально-процесуальний кодекс

33. Текст статті 27 Кримінально-процесуального кодексу (що регулює питання притягнення до кримінальної відповідальності за скаргою потерпілого) в редакції, чинній до 21 червня 2001 року, викладено в рішенні Суду від 10 серпня 2006 року у справі "Ляшко проти України" (Lyashko v. Ukraine) (заява № 21040/02, п. 23).

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ'ЯЗКУ З ФОРМУЛЮВАННЯМ ОБВИНУВАЧЕНЬ

34. Заявник скаржився, що суд визнав його винним у вчиненні злочину, в якому його не обвинувачували. У цьому зв'язку він посилався на статтю 4 Протоколу № 7 до Конвенції . Будучи головним у наданні юридичної кваліфікації фактам справи, Суд вирішує, що цю скаргу слід розглядати за пунктом 1 і підпунктами "a" і "b" пункту 3 статті 6 Конвенції , які передбачають таке:

"3. Кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права:

a) бути негайно і детально поінформованим зрозумілою для нього мовою про характер і причини обвинувачення, висунутого проти нього;

b) мати час і можливості, необхідні для підготовки свого захисту".

35. Уряд стверджував, що формулювання скарги заявника не може розумітись як таке, що стверджує про недотримання гарантій справедливого судового розгляду. Уряд також стверджував, що права заявника за статтею 6 Конвенції було належним чином дотримано в усіх аспектах.

36. Заявник не погодився. Він стверджував; що кримінальне провадження щодо нього було загалом несправедливим. Він також зазначив, що не міг повністю зрозуміти характер і зміст висунутих щодо нього обвинувачень і відповідним чином підготувати свій захист. Зокрема, йому було пред'явлено обвинувачення за частиною третьою статті 125 Кримінального кодексу , тоді як спочатку кримінальну справу проти нього було порушено за обвинуваченням у вчиненні злочину, передбаченого частиною першою статті 125 того ж кодексу.

37. Суд повторює, що права, гарантовані підпунктом "а" пункту 3 статті 6 Конвенції , мають оцінюватись, зокрема, у світлі більш загального права на справедливий судовий розгляд, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції. Суд також зазначає, що в кримінальних справах надання повної та докладної інформації щодо висунутих особі обвинувачень, які в подальшому можуть бути сприйняті судом як юридична кваліфікація діяння, є неодмінною передумовою забезпечення справедливості провадження (див. рішення у справі "Пелісьє і Сассі проти Франції" (Pelissier and Sassi v. France), [ВП], заява № 25444/94, п. 52, ECHR 1999-II). Суд також вважає, що підпункти "a" і "b" пункту 3 статті 6 Конвенції взаємопов'язані та що право бути поінформованим про характер і причини висунутих обвинувачень слід розглядати у світлі права обвинуваченого на підготовку свого захисту (див. там же, п. 54).

38. Повертаючись до обставин справи, Суд зазначає, що судові засідання у справі заявника, за наслідками яких його було засуджено за частиною третьою статті 125 Кримінального кодексу 1960 року (чинного на час подій), проводились у період із січня 2000 року до червня 2001 року. У той же час, заявника було повідомлено про обвинувачення за вказаним вище положенням кримінального закону 12 листопада 1999 року, а 15 листопада 1999 року йому було надано всі матеріали справи для ознайомлення. З огляду на такі обставини, Суд вважає, що скарга заявника щодо неповідомлення його належним чином про висунуті щодо нього обвинувачення або ненадання йому необхідного часу і можливостей для підготовки свого захисту є необґрунтованою. Отже, ця частина заяви є явно необґрунтованою та повинна бути відхилена відповідно до пунктів 3 і 4 статті 35 Конвенції .