Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції . Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Хрипко та інші проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Пеер Лоренцен (Peer Lorenzen), Голова,

Рената Ягер (Renate Jaeger),

Карел Юнгвірт (Karel Jungwiert),

Марк Віллігер (Mark Villiger),

Ізабель Берро-Лефевр (Isabelle Berro-Lefevre),

Миряна Лазарова-Трайковська (Mirjana Lazarova Trajkovska),

судді,

Михайло Буроменський (Mykhaylo Buromenskiy), суддя ad hoc,

та Клаудія Вестердік (Claudia Westerdiek), Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 17

листопада 2009 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено в той день:

1. Справу було розпочато за дев’ятьма заявами, які подали до Суду проти України відповідно до ст. 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадяни України:

- пан Хрипко Костянтин Леонідович, який народився у 1951 році та проживає у м. Червонограді (заява № 43507/07);

- пан Гаєвський Василь Миколайович, який народився у 1948 році та проживає у м. Червонограді (заява № 45747/07);

- пан Радь Павло Григорович, який народився у 1948 році та проживає у м. Червонограді (заява № 46107/07);

- пан Гаєвський Ярослав Миколайович, який народився у 1954 році та проживає у м. Червонограді (заява № 46109/07);

- пані Гаврилко Марія Петрівна, яка народилась у 1962 році та проживає у с. Поториці (заява № 50412/07);

- пан Ніколаєв В’ячеслав Миколайович, який народився у 1953 році та проживає у м. Червонограді (заява № 917/08);

- пан Матвєєв Василь Григорович, який народився у 1932 році та проживає у м. Червонограді (заява № 964/08);

- пан Боднар Василь Миколайович та пан Панчишин Любомир Васильович, які народились у 1956 та 1952 роках відповідно та проживають у м. Червонограді (заява № 1796/08);

- пан Горак Володимир Федорович, який народився у 1958 році та проживає у м. Червонограді (заява № 9046/08).

2. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений - пан Ю. Зайцев з Міністерства юстиції України.

3. 3 червня 2008 року Суд вирішив направити Уряду скарги заявників щодо невиконання судових рішень, якими їм було присуджено різні суми. Відповідно до пункту 3 статті 29 Конвенції було також вирішено одночасно розглядати питання щодо прийнятності та суті заяви.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. Судовими рішеннями заявникам були присуджені певні суми (див. додаток).

5. Боржником у всіх справах було державне підприємство "Червоноградське гірничо-монтажне управління", а у справі за заявою № 45747/07 боржником також було відділення Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України у м. Червонограді.

6. Щодо заборгованості вищевказаного підприємства державна виконавча служба повідомила заявникам, що судові рішення, постановлені на їхню користь, не були виконані у зв’язку з дією мораторію на примусову реалізацію майна державних підприємств, введеного Законом України від 29 листопада 2001 року. Майно цього підприємства знаходиться у податковій заставі.

7. Виконавчі листи були повернуті заявникам. Жодної інформації щодо повного виконання цих рішень до Суду не надходило.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

8. Відповідне національне законодавство викладено в рішенні від 26 квітня 2005 року у справі "Сокур проти України" (Sokur с. Ukraine, заява № 29439/08, пп. 17-22).

I. ОБ’ЄДНАННЯ ЗАЯВ

9. Суд вважає, що відповідно до пункту 1 правила 42 Регламенту Суду заяви мають бути об’єднані, враховуючи спільність їх фактичного та юридичного підґрунтя.

II. ПРЕДМЕТ СПОРУ

10. Суд зазначає, що після комунікації заяв Уряду всі заявники, за винятком заявників у справі за заявою № 1796/08, доповнили їх новою скаргою щодо відсутності у національній правовій системі ефективних засобів юридичного захисту щодо оскарження невиконання судових рішень, постановлених на їхню користь. Заявники посилались на статтю 13 Конвенції .

11. Заявник у справі за заявою № 9046/08 подав нові скарги за пунктом 1 статті 6, пунктом 1 статті 8 та статтею 13 Конвенції щодо результату судового провадження, яке було розпочато з метою присудження квартири чи отримання відшкодування.

12. Суд зазначає, що ці скарги були подані після комунікації заяви Уряду держави-відповідача, який не був запрошений надати свої коментарі щодо них. Таким чином, Суд вважає, що ці скарги виходять за межі предмету розгляду цього спору та що вони не підлягають розгляду в рамках цієї справи (див. рішення від 6 квітня 2004 року у справі "Скубенко проти України" (Skubenko с. Ukraine), заява № 41152/98).

III. НЕВИКОНАННЯ СУДОВИХ РІШЕНЬ

13. Всі заявники стверджували, що тривалість виконавчого провадження рішень, постановлених на їхню користь, є надмірною. Вони посилались на пункт 1 статті 6 Конвенції . Крім того, у цьому зв’язку заявники також посилались на статтю 13 Конвенції, за винятком заявників у справі за заявою № 1796/08. Заявники також скаржились за статтею 1 Першого протоколу на порушення їхнього права на мирне володіння своїм майном.

Відповідні положення передбачають таке:

Пункт 1 статті 6 Конвенції

"Кожен має право на (...) розгляд його справи упродовж розумного строку судом (...), який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру (...)"

Стаття 13

"Кожен, чиї права та свободи, визнані в (...) Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження".

Стаття 1 Першого протоколу

"Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів".

A. Прийнятність

14. Уряд стверджував, що заявники не вичерпали всіх національних засобів юридичного захисту, а саме, не скористалися процедурою оскарження дій чи бездіяльності державної виконавчої служби щодо виконання рішень, постановлених на їхню користь, та не вимагали відшкодування шкоди у зв’язку з цим. Уряд зауважив, що після повернення ним виконавчих листів заявникам, останні не подавали їх повторно.

15. Суд зазначає, що схожі аргументи, подані Урядом, вже були відхилені у багатьох рішеннях Суду (див., наприклад, вищевказане рішення від 27 липня 2004 року у справі "Ромашов проти України" (Romachov c. Ukraine), заява № 67534/01, пп. 30-31; рішення у справах "Войтенко проти України" (Voitenko с. Ukraine), заява № 18966/02, пп. 30-31, від 29 червня 2004 року, та "Васильєв проти України"(Vassiliev с. Ukraine), заява № 10232/02, пп. 29-30, від 13 липня 2006 року). Суд не вбачає жодних підстав, щоб дійти іншого висновку в цій справі.

16. Уряд також стверджував, що справи за заявами № 46109/07, № 50412/07 та № 1796/08 (в частині, що стосується пана Панчишина), були подані з порушенням шестимісячного строку. Уряд зазначив, що цей строк розпочався після закінчення строку, встановленого національним законодавством для оскарження рішень про повернення виконавчих листів або закінчення виконавчого провадження.

17. Суд нагадує, що невиконання судового рішення є продовжуваним порушенням (див. рішення від 6 березня 2008 року у справі "Трунов проти Росії" (Trounov с. Russie), заява № 9769/04, п. 15), шестимісячний строк для якого розпочинається лише з моменту, коли це порушення закінчиться. Судові рішення, постановлені на користь заявників залишаються невиконаними до цього часу, тому заперечення щодо неприйнятності, подані Урядом відповідно до пункту 1 статті 35 Конвенції , не можуть бути прийняті до уваги.

18. Уряд, зокрема, зауважив, що заявник у справі за заявою № 46109/07 подав заяву щодо повернення виконавчих листів, якою, на його думку, виразив незацікавленість в результаті виконавчого провадження. Заявник заперечив проти цього аргументу, стверджуючи, що його вимоги були заявлені з метою оскарження тривалого невиконання судового рішення, постановленого на його користь.

19. Суд вважає, що вимоги заявника підтверджують його зацікавленість у виконанні рішення, постановленого на його користь.

20. Таким чином, Суд вважає за належне відхилити попередні заперечення Уряду.

21. Суд вважає, що ці скарги не є явно необґрунтованими у розумінні пункту 3 статті 35 Конвенції . Суд також зазначає, що вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Тому вони повинні бути визнані прийнятними.

B. Суть

22. Для того, щоб показати відсутність стверджуваних порушень, Уряд навів аргументи, подібні до тих, що були наведені в багатьох справах щодо невиконання судових рішень, які набрали законної сили (див., наприклад, вищезгадане рішення у справі "Сокур проти України" (Sokur c. Ukraine), п. 28, та рішення від 11 січня 2005 року у справі "Дубенко проти України" (Dubenko с. Ukraine), заява № 74221/01, п. 49).

23. Заявники оскаржили аргументи Уряду.

24. Суд зазначає, що судові рішення, постановлені на користь заявників, залишаються невиконаними до цього часу.

25. Суд нагадує, що він вже встановлював порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та статті 1 Першого протоколу в аналогічних справах, включаючи випадки невиконання судових рішень, де боржниками були підприємства, на які поширювалась дія мораторію на примусову реалізацію майна державних підприємств (див. вищезгадані рішення у справах "Сокур проти України" (Sokur с. Ukraine), пп. 30-37, від 26 квітня 2005 року; "Войтенко проти України" (Voitenko с. Ukraine) пп. 53- 54, від 29 червня 2004 року, та "Дубенко проти України" (Dubenko с. Ukraine), пп. 46 та 50-51).