Це рішення може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Миханів проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

п. Райт Маруст (Rait Maruste), Голова,

п. Карел Юнгвірт (Karel Jungwiert),

п. Володимир Буткевич (Volodymyr Butkevych),

п. Марк Віллігер (Mark Villiger),

пані Ізабель Берро-Лефевр (Isabelle Berro-Lefevre),

пані Миряна Лазарова-Трайковська (Mirjana LazarovaTrajkovska),

пані Здравка Каладжиєва (Zdravka Kalaydjieva), судді,

та пані Клаудія Вестердік (Claudia Westerdiek), Секретар секції, після обговорення за зачиненими дверима 20 травня 2008 року та 7 жовтня 2008 року постановляє таке рішення, ухвалене в останню вказану дату:

1. Справу розпочато за заявою (№ 75522/01), поданою до Суду 26 лютого 2001 року громадянином України та Росії паном Миханівим Андрієм Антоновичем (далі - заявник) відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

2. Заявника представляв пан Кутах Д.А., юрист, який практикує у м. Києві. Уряд України (далі - Уряд) представляли його Уповноважені - пані В. Лутковська, пані 3. Бортновська та п. Ю. Зайцев.

3. Заявник, зокрема, стверджував, що він не отримував належне медичне лікування у Житомирському СІЗО, що тримання його під вартою було незаконним та необґрунтовано тривалим, а також що тривалість кримінального провадження у його справі була надмірною.

4. 20 травня 2008 року Суд постановив ухвалу про часткову прийнятність заяви.

5. Відповідно до пункту 1 статті 36 Конвенції Уряду Російської Федерації було запропоновано скористатись правом взяти участь у провадженні. Уряд РФ відхилив цю пропозицію.

6. Заявник надав додаткові письмові зауваження ( пункт 1 правила 59). Уряд не надав додаткових зауважень у цій справі. Після консультацій зі сторонами палата вирішила, що немає необхідності проводити слухання по суті справи (пункт 3 правила 59 in fine).

І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

7. Заявник, 1966 року народження, проживає у м. Києві.

8. Заявник є колишнім віце-президентом ДАК "Хліб України", державного підприємства, яке займається торгівлею зерном.

A. Кримінальне провадження за обвинуваченням заявника

9. 11 січня 2000 року Генеральна прокуратура порушила кримінальну справу стосовно заявника та іншого працівника ДАК "Хліб України" за ознаками вчинення розкрадання державного майна у особливо великих розмірах шляхом перерахування суми, що приблизно становить 44000 євро, на рахунок приватного підприємства "Укрзовнішторг" (далі - "справа Укрзовнішторг") на підставі фіктивного договору, а також стосовно заявника за ознаками використання підробленого диплому вищого навчального закладу у 1996 році для зайняття посади державного службовця.

10. 17 січня 2000 року заявника було затримано.

11. 19 січня 2000 року слідчий, який розслідував справу, пред'явив заявнику обвинувачення у розкраданні державного майна в особливо великих розмірах та використанні підроблених документів.

12. 20 січня 2000 року заступник Генерального прокурора дав санкцію на взяття заявника під варту строком на два місяці на підставі тяжкості обвинувачення та наявності ризику, що заявник переховуватиметься від слідства і суду або перешкодить встановленню істини в кримінальній справі. Заявник оскаржив цю постанову до Печерського районного суду міста Києва (далі - Печерський районний суд).

13. 14 березня 2000 року заступник Генерального прокурора продовжив строк тримання заявника під вартою до п'яти місяців.

14. 15 березня 2000 року Генеральна прокуратура порушила ще дві кримінальні справи стосовно заявника за ознаками вчинення розкрадання державного майна в особливо великих розмірах шляхом укладання фіктивних контрактів з компаніями "INTERNOVA TRADING CO. LTD" та "Анміх-Росія" (відповідно "справа Інтернова" та "справа Анміх"), Ці справи було об'єднано в одне провадження зі "справою Укрзовнішторг".

15. 27 березня 2000 року Печерський районний суд, розглянувши скаргу заявника, скасував санкцію на взяття заявника під варту від 20 січня 2000 року. Суд встановив, що у справі немає підстав вважати, що у разі звільнення, заявник переховуватиметься від слідства або перешкоджатиме встановленню істини у справі. Зокрема, суд зазначив, що заявник має постійне місце проживання в Україні та на його утриманні знаходяться дружина та дитина, які проживають у м. Києві. Заявник ніколи не ухилявся від викликів до слідчого та не робив спроб перешкоджати слідству. Більш того, суд встановив, що при обранні запобіжного заходу у виді взяття під варту не було враховано наявності у заявника низки серйозних захворювань.

16. У цей самий день, не звільняючи заявника з Київського СІЗО, слідчий знову затримав заявника, цього разу за підозрою у причетності до "справи Інтернова". У цей же день заступник Генерального прокурора дав санкцію на взяття заявника під варту строком на два місяці на підставі тяжкості злочину, у вчиненні якого підозрюється заявник, наявності ризику, що заявник переховуватиметься від слідства і суду або перешкодить встановленню істини в кримінальній справі.

17. 28 березня 2000 року заявнику було пред'явлено обвинувачення у розкраданні державного майна в рамках "справи Інтернова".

18. 30 березня 2000 року заступник Генерального прокурора вніс протест до Київського міського суду на постанову Печерського районного суду від 27 березня 2000 року.

19. 10 квітня 2000 року Президія Київського міського суду скасувала постанову Печерського районного суду від 27 березня 2000 року та залишила санкцію на взяття заявника під варту від 20 січня 2000 року без зміни. Суд встановив, що дружина заявника і двоє його дітей проживають в Естонській Республіці. В Україні заявник проживав у м. Києві з іншою жінкою та їх сином, при цьому він був прописаний у м. Дніпропетровську. Його постійне місце проживання було зареєстровано як в Україні, так і в Естонській Республіці, він мав три закордонні паспорти (один Російської Федерації і два України: звичайний та службовий), а також відкритий рахунок у банку Естонської Республіки. З огляду на вказане, заявник у разі звільнення міг переховуватись від слідства. Більш того, Київський міський суд зазначив, що суд першої інстанції залишив без уваги те, що заявник у своїй скарзі просив не про "скасування санкції прокурора на арешт", а про "зміну запобіжного заходу", а це питання на стадії проведення у справі попереднього слідства не належить до компетенції суду.

20. 29 травня та 29 серпня 2000 року заступник Генерального прокурора продовжив строк тримання заявника під вартою до восьми та одинадцяти місяців відповідно.

21. 27 жовтня 2000 року слідчий з метою виключення можливості спілкування між заявником та іншим обвинуваченим у справі постановив перевести заявника з Київського СІЗО до Житомирського обласного слідчого ізолятора № 8 (далі - Житомирське СІЗО) на період з 30 жовтня до 30 листопада 2000 року.

22. 1 листопада 2000 року заявника було переведено до Житомирського СІЗО.

23. 27 листопада 2000 року заступник Генерального прокурора продовжив строк тримання заявника під вартою до дванадцяти місяців.

24. 14 грудня 2000 року слідчий постановив перевести заявника назад до Київського СІЗО.

25. Тим часом, у невизначену дату в грудні 2000 року захисник заявника оскаржив санкції прокурора на обрання запобіжного заходу у виді взяття під варту від 20 січня 2000 року та 27 березня 2000 року.

26. 27 грудня 2000 року Печерський районний суд розглянув зазначену скаргу в присутності прокурора та захисника заявника. Суд зазначив, що, хоча національне законодавство дозволяє лише на підставі тяжкості злочину застосувати запобіжний захід у виді взяття під варту до особи, яка обвинувачується у розкраданні державного майна в особливо великих розмірах, також мають братися до уваги інші передбачені законодавством підстави. Печерський районний суд, зокрема, вказав, що у справі немає достатніх доказів того, що у разі звільнення заявник буде переховуватись від слідства або перешкоджатиме встановленню істини у справі. Заявник мав постійне місце проживання в Україні та не міг на законних підставах виїхати за межі України, оскільки строк дії його закордонного паспорту закінчився. Заявник проживав зі своєю дружиною та двома дітьми в Україні. Також заявник має на утриманні свого батька та матір дружини, які проживають в Україні. Більш того, заявник мав серйозні захворювання. Печерський районний суд піддав сумніву наданий прокуратурою висновок судово-медичної експертизи, в якому зазначено, що стан здоров'я заявника дозволяв тримати його під вартою, оскільки під час перебування у Житомирському СІЗО заявника не було забезпечено призначеними йому ліками. Ґрунтуючись на вищезазначеному, Печерський районний суд скасував санкції на взяття заявника під варту від 20 січня 2000 року та 27 березня 2000 року. У цю ж дату заступник Генерального прокурора вніс протест на цю постанову суду.

27. 28 грудня 2000 року заявника, який досі тримався під вартою у Київському СІЗО, було затримано слідчим за підозрою у причетності до "справи Анміх". Цього ж дня заявнику було пред'явлено обвинувачення у вчиненні злочину.

28. 5 січня 2001 року Генеральний прокурор продовжив строк тримання заявника під вартою до п'ятнадцяти місяців.

29. 15 січня 2001 року Президія Київського міського суду, розглянувши протест прокурора, скасувала постанову Печерського районного суду від 27 грудня 2000 року, посилаючись по суті на ті самі підстави, що і в своїй постанові від 10 квітня 2000 року. Суд також зазначив, що така підстава для взяття під варту, як тяжкість злочинів, у вчиненні яких обвинувачується заявник, відповідає вимогам статті 155 Кримінально-процесуального кодексу і може бути єдиною підставою для обрання такого запобіжного заходу.

30. 5 квітня 2001 року Генеральний прокурор продовжив строк тримання заявника під вартою до вісімнадцяти місяців.

31. 31 травня 2001 року Генеральна прокуратура порушила кримінальну справу відносно заявника та пана Л. за ознаками відповідно дачі та одержання хабарів. Цю справу було об'єднано в одне провадження з кримінальною справою стосовно заявника.

32. 18 червня 2001 року заявнику і його захиснику було надано доступ до 120 томів матеріалів справи. Проте заявник відмовився ознайомлюватись з цими матеріалами, стверджуючи, що не було дотримано важливих формальностей. У ту ж дату слідчий відхилив цю скаргу заявника у зв'язку з її необґрунтованістю.

33. 16 липня 2001 року прокурор направив обвинувальний висновок у справі заявника до апеляційного суду міста Києва (колишній Київський міський суд).

34. У невизначену дату заявник звернувся з клопотанням про надання йому матеріалів кримінальної справи, яке було задоволено, та з 20 липня до 26 вересня 2001 року заявник та його захисник ознайомлювались із матеріалами справи.

35. У невизначену дату у вересні 2001 року апеляційний суд м. Києва направив справу заявника на розгляд до Радянського місцевого суду м. Києва,

36. 11 жовтня 2001 року заступник Генерального прокурора вирішив, що тільки "справа Укрзовнішторг" може розглядатись в суді, та просив суд повернути справу в зв'язку з необхідністю продовження досудового слідства.

37. 12 жовтня 2001 року змінений обвинувальний висновок було направлено до Святошинського районного суду міста Києва-1 (далі - Святошинський районний суд).

-1 У жовтні 2001 року в ході реорганізації районів у місті Києві Радянський місцевий суд, в який була направлена справа заявника, було об'єднано з іншим місцевим судом, внаслідом чого було створено новий Святошинський районний суд.

38. 1 листопада 2001 року у Святошинському районному суді відбувся попередній розгляд справи. Суддя встановив, що справа може бути призначена до судового розгляду, та постановив залишити без змін обраний заявнику запобіжний захід у виді взяття під варту. Суд відхилив клопотання заявника про звільнення з-під варти на тій підставі, що, хоча загальна тривалість тримання заявника під вартою становила 21 місяць, строк його тримання під вартою протягом досудового слідства не перевищував 18 місяців, що відповідає статті 156 Кримінально-процесуального кодексу . Суддя зазначив, що переведення заявника до Житомирського СІЗО було необхідним для належного проведення слідства та що не було ознак неналежного поводження. Суддя дійшов висновку про відсутність медичних чи інших підстав для звільнення заявника з-під варти.

39. Розгляд справи у суді розпочався 26 листопада 2001 року.

40. У ході судового засідання 18 січня 2002 року Святошинський районний суд відмовив у задоволенні клопотання заявника про звільнення з-під варти, оскільки не було нових обставин, які б могли бути підставою для зміни запобіжного заходу. Також суд задовольнив вимогу прокурора про перенесення розгляду справи на 1 лютого 2002 року для надання можливості новому прокурору ознайомитись з матеріалами справи.

41. 1 лютого 2002 року Святошинський районний суд з власної ініціативи постановив повернути кримінальну справу на додаткове розслідування. Також суд звільнив заявника з-під варти та змінив йому запобіжний захід на підписку про невиїзд.

42. 2 лютого 2002 року заявник намагався виїхати з України поїздом до Росії, проте на кордоні його було затримано та повернуто до м. Києва.

43. У невизначену дату прокуратура оскаржила постанову суду про повернення справи на додаткове розслідування, стверджуючи, що справа може розглядатись судом по суті. Заявник також оскаржив цю постанову, стверджуючи, що суд повернув справу в зв'язку з небажанням виправдати його. 18 квітня 2002 року апеляційний суд міста Києва задовольнив апеляційне подання прокурора та апеляційну скаргу заявника, скасував постанову від 1 лютого 2002 року, а справу повернув на розгляд до суду першої інстанції.

44. 30 квітня 2002 року Святошинський районний суд провів попередній розгляд справи. 14 серпня 2002 року Генеральній прокуратурі було надано судове доручення до 19 вересня 2002 року виконати додаткові слідчі дії для зібрання додаткової інформації. Проте тільки 24 грудня 2002 року суду було надано необхідну інформацію і він міг почати розгляд справи.

45. 11 лютого 2003 року Святошинський районний суд постановив виправдувальний вирок у справі заявника. Прокуратура оскаржила цей вирок. 28 червня 2003 року апеляційний суд міста Києва залишив цей вирок без змін.

46. 13 липня 2004 року Верховний Суд розглянув касаційне подання прокурора, скасував рішення судів нижчих інстанцій та повернув справу на додаткове розслідування.

47. У невизначену дату в жовтні 2004 року матеріали справи надійшли до Генеральної прокуратури. 28 жовтня 2004 року слідчий перекваліфікував обвинувачення заявника відповідно до нового Кримінального кодексу від 2001 року . Того ж дня заявника було викликано для дачі показань, проте він не з'явився. Згідно з інформацією Уряду, після цього Генеральною прокуратурою було призначено низку судових експертиз, допитувались свідки та проводилась виїмка документів. До державних органів Швейцарії були надіслані запити, у відповідь були отримані необхідні документи.

48. У невизначену дату заявник, скориставшись останніми змінами, внесеними до Кримінально-процесуального кодексу , оскаржив постанову Генеральної прокуратури від 11 січня 2000 року про порушення кримінальної справи стосовно нього. 24 листопада 2005 року Печерський районний суд задовольнив скаргу заявника та скасував оскаржувану постанову. Прокуратура оскаржила це рішення.

49. 2 лютого 2006 року апеляційний суд м. Києва скасував рішення Печерського районного суду від 24 листопада 2005 року та відмовив у задоволенні скарги заявника.

50. 29 березня та 22 червня 2007 року заявник звернувся до слідчого з заявою про закриття кримінальної справи у зв'язку із закінченням строків притягнення до кримінальної відповідальності. У відповідь слідчий повідомив, що цю заяву буде розглянуто і з цього питання буде прийнято рішення відповідно до чинного законодавства.

51. 13 травня 2008 року заявника було притягнуто в якості обвинуваченого у зловживанні посадовим становищем і підробленні документів та обрано щодо нього запобіжний захід у виді підписки про невиїзд.

52. Слідство у справі заявника досі триває.

B. Адміністративне провадження щодо законності тримання під вартою

53. 18 липня 2001 року захисник заявника, посилаючись на частину 1 статті 29 Конституції , подав скаргу на бездіяльність адміністрації Київського СІЗО, а саме на те, що заявника не було звільнено після 17 липня 2001 року, коли загальний строк його тримання під вартою вже досяг вісімнадцяти місяців. 20 серпня 2001 року Шевченківський районний суд міста Києва залишив без розгляду цю скаргу, оскільки повноваження захисника заявника на представлення його інтересів обмежувались кримінальним провадженням в апеляційному суді міста Києва. Ця ухвала не була оскаржена заявником.

54. 26 жовтня 2001 року Печерським районним судом аналогічну скаргу на дії Генеральної прокуратури було повернуто без розгляду у зв'язку з тим, що вона мала розглядатись в рамках кримінального провадження, яке на той час тривало у Радянському місцевому суді.

C. Медичне лікування

55. Після затримання заявника в січні 2000 року його стан здоров'я почав погіршуватись. Згідно з постановою Печерського районного суду від 27 березня 2000 року вже у березні 2000 року заявник почав отримувати в Київському СІЗО медичне лікування у зв'язку зі своїми захворюваннями.

56. У відповідь на численні клопотання заявника 15 червня 2000 року слідчий у справі призначив медичну експертизу його стану здоров'я. В експертному висновку № 83 від 16 червня 2000 року комісія Київського міського бюро судово-медичних експертиз зазначила, що у заявника посттравматична енцефалопатія, ерозивна дуоденопатія з дуоденогастральним рефлюксом, а також серцева патологія. Заявнику було призначено дієту та медикаменти від патології серця. Експерти також запропонували провести обстеження посттравматичної енцефалопатії заявника у спеціалізованій неврологічній медичній установі.

57. За вимогою слідчого 29 серпня 2000 року експертна комісія Київського центру судово-психіатричних експертиз за участю спеціаліста-невропатолога з районної лікарні склала висновок судово-медичної експертизи (№ 957). Комісія дійшла висновку, що заявник хворіє на посттравматичну енцефалопатію (після травми голови, яку він отримав у п'ятнадцятирічному віці). За інформацією заявника, ця хвороба спричиняла сильний головний біль та тремтіння рук. Заявнику було призначено відповідні ліки. Також було зазначено, що заявник міг триматись під вартою та повинен отримувати лікування.

58. 1 листопада 2000 року заявника було переведено до Житомирського СІЗО.

59. 20 грудня 2000 року захисник заявника звернувся до начальника Житомирського СІЗО з проханням повідомити, чи забезпечують вони заявника призначеними йому медикаментами.

60. Листом від 25 грудня 2000 року начальник Житомирського СІЗО повідомив, що заявника обстежили лікарі СІЗО, які поставили йому діагноз енцефалопатія. Згодом заявника обстежив кардіолог, який підтвердив висновок київських експертів щодо наявності у заявника серцевої патології. Начальник СІЗО зазначив, що зазначені висновки експертів є в адміністрації СІЗО, але рекомендовані у цих висновках медикаменти у вказаному СІЗО відсутні і тому не можуть бути надані заявнику.

61. 11 січня 2001 року після переведення заявника з Київського ізолятору тимчасового тримання він був обстежений лікарем медичної частини Київського СІЗО, який встановив, що заявник страждає на головний біль, біль у серці, а також біль у шлунку. Заявнику було призначено 15 ліків, включно з тими, які були зазначені в експертних висновках.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

62. Відповідне національне законодавство викладено у рішенні "Невмержицький проти України" (Nevmerzhitsky v. Ukraine), № 54825/00, пп. 53-56, ECHR2005-lI).

І. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ

63. Заявник скаржився на відсутність медичної допомоги у Житомирському СІЗО, що прирівнювалось до нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження та становило порушення статті 3 Конвенції . Зазначена стаття передбачає таке:

"Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню".

64. Уряд зазначив, що, хоча заявник дійсне страждав на кілька нетяжких хвороб, сам факт проведення судово-медичних експертиз його стану здоров'я свідчить про турботу органів влади щодо нього. Уряд вказав, що після 11 січня 2001 року заявнику було призначено відповідне лікування, яке він отримував у Київському СІЗО. Більше того, заявник двічі відмовився від обстеження незалежними лікарями без надання пояснень такої відмови.

65. Заявник стверджував, що медичне лікування, яке він отримував під час тримання під вартою, не було адекватним. Зокрема, під час його тримання у Житомирському СІЗО він не отримував жодної належної допомоги.

66. Практика Суду за статтею 3 Конвенції , яка застосовна до цієї справи, викладена в рішеннях у справах "Коваль проти України" (Koval v. Ukraine ), див. пункт 79) та "Мельник проти України" (Melnik v. Ukraine), див. пункт 93).

67. З огляду на скарги заявника, Суд зосередить свою увагу на медичній допомозі, яка забезпечувалась під час тримання заявника під вартою в Житомирському СІЗО протягом періоду, що тривав приблизно шість тижнів - з 1 листопада до 14 грудня 2000 року.

68. На думку Суду, перед ним не стоїть питання, чи досяг біль, який заявник міг відчувати у зв'язку з різними проблемами із здоров'ям, рівня нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження відповідно до статті 3 Конвенції . Скоріше, Суд повинен дослідити, чи було надано заявнику з огляду на його проблеми зі здоров'ям медичне лікування під час тримання під вартою, як цього вимагає стаття 3 Конвенції. Так, згідно г цим положенням держава несе відповідальність за благополуччя осіб, які тримаються під вартою, та органи влади зобов'язані забезпечити таких осіб захистом, що вимагається (див., серед багатьох інших, рішення у справі "Кудла проти Польщі" (Kudla v. Poland), [ВП], № 30210/96, п. 94, ECHR 2000-ХІ, та у справі "Невмержицький проти України" (Nevmerzhitsky v. Ukraine), яка згадувалась вище, п. 81).

69. Інформація, яка була надана сторонами, підтверджує той факт, що протягом тримання під вартою заявник хворів на раніше набуті посттравматичну енцефалопатію, ерозивну дуоденопатію з дуоденогастральним рефлюксом, а також серцеву патологію.

70. Замінювати висновок національних експертів щодо оцінки тяжкості хвороб заявника та можливого ризику погіршення його стану не є завданням Суду (див., mutatis mutandis, згадане вище рішення у справі "Невмержицький проти України": (Nevmerzhitsky v. Ukraine), n. 73, та рішення від 31 березня 2005 року в справі "Адалі проти Туреччини" (Adali v. Turkey), № 38187/97, п. 213). У цій справі Суд зазначає, що після того, як заявника було взято під варту, його було обстежено фахівцями різних медичних установ, які дійшли висновку, що заявник може триматись під вартою та повинен отримувати лікування (див. пункт 56 вище). На думку Суду, це є вагомим свідченням того, що національні медичні експерти самі вважали захворювання заявника достатньо серйозними.

71. Ще одним підтвердженням серйозності хвороб заявника можна вважати той факт, що після повернення заявника до Київського СІЗО йому знову було призначено велику кількість ліків (загалом п'ятнадцять), включно з тими, про які йшлось у попередніх експертних висновках.

72. В підсумку Суд зазначає, що заявник не отримував належного лікування протягом періоду, який за обставин справи можна вважати значним, а саме протягом шести тижнів.

73. Безсумнівно, адміністрація СІЗО була ознайомлена з висновками медичної експертизи, в яких було зазначено, що заявник міг триматися під вартою тільки у разі, якщо йому буде забезпечено необхідне медичне лікування. Пояснення національних органів ненадання заявнику необхідних медикаментів їх відсутністю в аптеці СІЗО є незадовільними. Фактично Уряд не надав жодного доказу того, що протягом тримання заявника під вартою у Житомирському СІЗО йому взагалі забезпечувався будь-який медичний догляд.

74. Суд вважає, що залишення особи, яка тримається під вартою, без належного медичного лікування, призначеного медичними експертами з огляду на стан її здоров'я, протягом значного періоду та без задовільного обґрунтування прирівнюється до нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження у світлі статті 3 Конвенції .

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ

75. Заявник скаржився, що його тримання під вартою було незаконним та надмірно тривалим. Суд вважає, що ці скарги мають розглядатися відповідно за підпунктом "c" пункту 1 статті 5 та пунктом 3 статті 5 Конвенції , які у відповідних частинах передбачають таке:

"1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:

(c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;

3. Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту "c" пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з'явитися на судове засідання".

A. Стверджуване порушення підпункту "c" пункту 1 статті 5 Конвенції