Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою 25 вересня 2007 року, до складу якої увійшли:

п. П.Лоренцен (P.Lorenzen), Голова,

п. К.Юнгвірт (K.Jungwiert),

п. В.Буткевич (V.Butkevych),

п. Р.Маруст (R.Maruste),

п. Дж.Боррего Боррего (J.Borrego Borrego),

пані Р.Ягер (Mrs R.Jaeger),

п. М.Віллігер (Mr M.Villiger) ), судді,

та пані К.Вестердік (C.Westerdiek), Секретар секції,

беручи до уваги вищезазначену заяву, подану 2 квітня 2005 року,

з огляду на рішення застосовувати пункт 3 статті 29 Конвенції та розглядати прийнятність та суть справи разом,

враховуючи надані офіційні декларації щодо досягнення дружнього врегулювання у справі,

після обговорення виносить своє рішення:

Заявник, п. Євген Вікторович Каракотін, громадянин України, який народився у 1966 році та проживає у м. Лисичанську. Уряд України (далі - Уряд) був представлений його Уповноваженим - п. Ю.Зайцевим.

Факти справи, надані сторонами, можна викласти так:

13 березня 2000 року арбітражний суд Луганської області відкрив провадження у справі про банкрутство державного підприємства "Ремонтно-механічний завод", на якому працював заявник. У цьому провадженні заявника представляв п. М.

У ході цього провадження 12 жовтня 2004 року господарський суд Луганської області (до липня 2001 року - арбітражний суд Луганської області) зобов'язав керуючого санацією проінформувати всіх стягувачів про введення процедури санації боржника та забезпечити їх документами по виплаті заборгованості із заробітної плати.

Згідно з твердженнями заявника комісія з трудових спорів компанії-боржника прийняла різні рішення протягом 2000 та 2003 років, якими зобов'язала виплатити заявнику заборгованість із заробітної плати і які були виконані у 2004 році. Заявник не надав більше жодної інформації з цього приводу.

Своїм рішенням від 10 березня 2005 року Лисичанський міський суд зобов'язав компанію виплатити заявнику 2694,09 грн заборгованості із заробітної плати. У 2005 році відділ державної виконавчої служби м. Лисичанська закрив виконавче провадження по вищеназваному рішенню через відсутність коштів у компанії-боржника.

Заявник скаржився на тривале невиконання рішення Лисичанського міського суду від 10 березня 2005 року та рішення господарського суду Луганської області від 12 жовтня 2004 року та на затримку у виконанні численних інших невизначених рішень, начебто прийнятих протягом 2000-2003 років проти компанії-боржника. Він посилався на пункт 1 статті 6 Конвенції та на статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.

Далі він скаржився на те, що не мав ефективних національних засобів юридичного захисту за своїми скаргами за пунктом 1 статті 6 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, як цього вимагає стаття 13 Конвенції.

Він також скаржився на порушення статей 1 та 3 Конвенції через згадане вище невиконання. Нарешті, заявник скаржився за пунктом 1 статті 6 Конвенції на стверджувану неспроможність п. М. ефективно представляти заявника у судах та у інших органах державної влади.