Європейський суд з прав людини (п'ята секція) 30 серпня 2006 року, засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

п. П.Лоренцен (Mr P.Lorenzen), Голова,

п. К.Юнгвірт (Mr K.Jungwiert),

п. В.Буткевич (Mr V.Butkevych),

пані М.Цаца-Ніколовська (Mrs M.Tsatsa-Nikolovska),

п. Р.Маруст (Mr R.Maruste),

п. Дж.Боррего Боррего (Mr J.Borrego Borrego),

пані Р.Ягер (Mr R.Jaeger), судді,

та пані К.Вестердік (Mrs C.Westerdiek), Секретар секції,

розглянувши вищезазначену заяву, подану 6 квітня 2004 року,

врахувавши зауваження, надані Урядом-відповідачем, та коментарі заявника щодо цих зауважень,

після обговорення виносить таке рішення:

Заявниця - пані Оксана Григорівна Каменівська, 1945 року народження, громадянка України, що проживає у Львові. У Суді заявницю представляв п. І.О.Назарук, адвокат, який має практику у Львові. Уряд України (далі - Уряд) був представлений його Уповноваженими - пані В.Лутковською та паном Ю.Зайцевим від Міністерства юстиції.

А. Обставини справи

Обставини справи, надані сторонами, можна підсумувати таким чином.

1. Історичне підґрунтя

9 вересня 1944 року Польський комітет Національної Свободи та колишня Українська Радянська Соціалістична Республіка уклали угоду про сумісну евакуацію населення України з Польщі та населення Польщі з України.

У 1946 році сім'я заявниці була переселена з області Грубіжов у Польщі до Тернопільської області на Україні.

22 грудня 1995 року Верховна Рада України внесла зміни до Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" від 22 жовтня 1993 року, відповідно до яких деяким категоріям громадян, включаючи тих, що були переселені на територію України після 1945 року з територій інших держав, надавався статус учасника війни.

2. Судове провадження

22 серпня 2001 року заявниця звернулась до Залізничного районного суду м. Львова з позовом до Управління соціального захисту щодо відмови надати статус учасника війни відповідно до статті 9 Закону "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту".

26 листопада 2001 року суд відмовив у задоволенні позову. Суд дійшов висновку, що вимоги заявниці ґрунтуються на одній з умов, що визначає вищевказаний Закон, а саме на тому факті, що вона була переселена на територію України після 1945 року. Проте, оскільки вона народилась у 1945 році, не дотримувалась інша визначена умова щодо того, що особи, народжені після 31 грудня 1932 року, мають довести те, що вони працювали протягом війни.

4 березня 2002 року Львівський апеляційний суд залишив у силі рішення суду першої інстанції, вирішивши, що суд першої інстанції правильно застосував відповідний Закон. 31 травня 2002 року заявниця надіслала касаційну скаргу, яка була отримана судом 5 червня 2002 року.

5 серпня 2002 року Залізничний районний суд відмовив заявниці у прийнятті касаційної скарги в зв'язку з недотриманням процесуальних строків. Суд встановив, що відповідно до нової редакції статті 321 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК), яка набрала чинності 4 квітня 2002 року, граничний строк для подання касаційної скарги є один місяць і що заявниця перевищила цей строк, оскільки її скарга надійшла до розгляду 5 червня 2002 року.

Заявниця оскаржила це рішення, стверджуючи, що вона надіслала касаційну скаргу поштою 31 травня 2002 року, відповідно ця дата повинна вважатися датою подання її скарги.

21 жовтня 2002 року Львівський апеляційний суд залишив без змін ухвалу від 5 серпня 2002 року, вирішивши, що заявниця подала свою скаргу 31 травня 2002 року і, таким чином, не дотрималась місячного строку, встановленого законом.

17 жовтня 2003 року колегія з трьох суддів Верховного Суду відхилила касаційну скаргу заявниці на ухвали від 5 серпня та 21 жовтня 2002 року.

В. Відповідне національне законодавство та практика

1. Цивільний процесуальний кодекс 1963 року (зі змінами)

На час винесення ухвали судом апеляційної інстанції перша частина статті 321 ЦПК встановлювала, що касаційна скарга подається протягом трьох місяців з дня проголошення ухвали або рішення суду апеляційної інстанції або протягом одного року з дня проголошення ухвали або рішення суду першої інстанції, якщо ці ухвали або рішення не були оскаржені в апеляційному порядку.

7 березня 2002 року Парламент України прийняв Закон "Про внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України", доповнивши статтю, що обговорюється. Вищевказаний закон набрав чинності 4 квітня 2002 року. Нова редакція статті 321 встановлює один місяць для подання касаційної скарги на рішення або ухвалу апеляційного суду.

2. Закон України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту"

Закон передбачає різні соціальні пільги для ветеранів війни, учасників війни та інших категорій населення, яких торкнулася Друга світова війна.

Стаття 14 Закону в редакції від 22 грудня 1995 року передбачає широке коло соціальних пільг для учасників війни, включаючи безоплатне медичне обслуговування та безоплатний проїзд у громадському транспорті, зниження плати за послуги, пріоритет в отриманні деяких інших соціальних пільг. Особи, які належать до учасників війни, перелічені у статті 9 Закону:

Стаття 9. Особи, які належать до учасників війни

"Учасниками війни вважаються

(...)

2) особи, які працювали (...) на протязі Великої Вітчизняної війни(1) (...)

(1) Частина Другої світової війни між 22 червня 1941 та 9 травня 1945 року.

особи, які були переселені після 1945 на територію України з територій інших країн (...) також вважаються учасниками війни (...)

(...) Особам, які народилися після 31 грудня 1932 року, статус учасника війни може бути встановлено лише за наявності документів та інших доказів, що незаперечно підтверджують факт роботи в період війни (...)".

Обидві сторони провадження надали для розгляду певну кількість рішень судів першої інстанції та обласних судів по справах, які подібні до справи заявниці. Ці рішення демонструють різне застосування вищезазначеної частини 2 статті 9 цього Закону. Деякі суди вважають, що факт переселення є самостійною необхідною умовою для набуття статуту учасника війни, деякі інші застосовують її, як у справі заявниці, разом з необхідною умовою доказування факту праці, якщо заінтересована особа народжена після 31 грудня 1932 року.

Така двозначність у застосуванні була виправлена іншим законом від 2 жовтня 2003 року, коли репатріанти були визначені окремо у новій частині 11 статті 9, яка передбачає, що:

"(...) 11) особи, які були переселені після 9 вересня 1944 на територію України з територій інших країн..."

Заявниця, посилаючись на п. 1 статті 6 та статтю 13 Конвенції, скаржилась на відсутність справедливого розгляду у її справі та на неприйняття її касаційної скарги. Далі вона скаржилася, що національні органи влади незаконно відмовили їй у наданні статусу учасника війни та в зв'язку з цим позбавили її низки соціальних пільг, що надаються такій категорії громадян, в порушення статті 1 Першого протоколу та статті 3 Протоколу N 4. Заявниця наприкінці, посилаючись на статтю 14, скаржилася, що деяким іншим особам у подібній ситуації було надано статус учасника війни.

1. Заявниця скаржилась на несправедливий судовий розгляд та відхилення її касаційної скарги в зв'язку з припущенням строку. Вона посилалась на п. 1 статті 6 та статтю 13 Конвенції, які у відповідній частині передбачають таке:

Пункт 1 статті 6

"Кожен має право на справедливий ... розгляд його справи упродовж розумного строку... судом..."

Стаття 13

"Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження".

(а). Уряд стверджував, що скарга має бути відхилена в зв'язку з невичерпанням національних засобів захисту, оскільки спір заявниці про надання їй статусу учасника війни не розглядався в суді касаційної інстанції і заявниця не вимагала у національних судових органів продовження строку на подання касаційної скарги. Уряд вважає, що таке клопотання є ефективним засобом судового захисту, яке мало бути використане.

Заявниця заперечувала те, що вона пропустила строк для подання касаційної скарги та що у її справі новий процесуальний закон був застосований як такий, що має зворотну силу. Заявниця стверджувала, що вона використала всі ефективні національні засоби правового захисту, коли оскаржила відмову суду першої інстанції прийняти її касаційну скаргу.

Суд зазначає, що скарга заявниці за п. 1 статті 6 Конвенції має два аспекти. Оскільки заявниця скаржиться відносно справедливості першого провадження та його результату, засоби правового , захисту, на які посилався Уряд, були належними щодо вищезазначеного провадження, оскільки заявниця не звернулась до Верховного Суду. Суд повторює, як він уже це зазначає, що оскарження в касаційній інстанції в українському цивільному процесі може вважатися ефективним засобом правового захисту у розумінні п. 1 статті 35 Конвенції для оскарження рішень судів нижчих інстанцій, прийнятих після 29 червня 2001 року, і тому має бути використане (див. ухвалу у справі Vorobyeva v. Ukraine, N 27517/02, 17 грудня 2002 року). Таким чином, цей аспект скарги має бути відхилений на підставі пп. 1 та 4 статті 35 Конвенції в зв'язку з невичерпанням всіх національних засобів правового захисту.