Європейський суд з прав людини (друга секція), засідаючи 7 лютого 2006 року палатою, до складу якої увійшли:

п. Ж.-П.Коста (Mr. J.-P.Costa), Голова,

п. Р.Тюрмен (Mr. R.Turmen),

п. В.Буткевич (Mr. V.Butkevych),

пані А.Мулароні (Mrs A.Mularoni),

пані Йочєнє (Ms. D.Jociene),

п. Д.Поповіч (Mr. D.Popovic), судді,

та пані С.Доллє (Mrs. S.Dolle), Секретар секції,

беручи до уваги заяву, подану 30 жовтня 2000 року,

беручи до уваги зауваження, подані Урядом-відповідачем, та зауваження, надані заявником у відповідь,

після обговорення виносить таке рішення:

Заявник, п. Віталій Анатолійович Гримайло, громадянин України, народився 6 липня 1965 року. Він тримався у слідчому ізоляторі. Він є колишнім фінансовим директором охоронного агентства "Безпека-Крим".

У 1999 році слідчий відділ Служби безпеки України (далі - СБУ) порушив кримінальну справу проти заявника за фактом скоєння таких злочинів: контрабанда наркотичних засобів, незаконне носіння, зберігання, придбання і виготовлення, збут вогнепальної чи холодної зброї, бойових припасів та вибухових речовин, до яких пізніше додані такі злочини, як вимагання, тяжкі тілесні ушкодження та незаконне перетинання державного кордону.

Під час слідства було встановлено місцезнаходження заявника, і він був узятий під варту з 25 січня 1999 року. Його клопотання щодо звільнення під заставу було відхилено.

6 червня 2000 року заявник був звинувачений у незаконному перетинанні кордону, контрабанді наркотичних речовин, вимаганні, незаконному зберіганні зброї та перевезенні наркотичних засобів.

24 червня 2000 року Севастопольський міський суд згідно зі ст. 281 Кримінально-процесуального Кодексу України направив справу до Управління СБУ в Автономній Республіці Крим на додаткове розслідування. Суд також об'єднав в одне провадження кримінальні справи, порушені проти заявника.

18 серпня 2000 року на підставі виникнення нових обставин у справі обвинувачення було доповнено новими епізодами.

Між червнем і листопадом 2000 року справа знову була направлена до суду, і таким чином справа передавалася з СБУ до суду 5 разів. Потім справа була передана до Гагарінського районного суду м. Севастополя для подальшого розгляду.

У листопаді 2000 року Гагарінський районний суд м. Севастополя вирішив розглянути справу по суті, і заявника було доставлено до суду.

6 березня 2001 року Гагарінський районний суд м. Севастополя відхилив клопотання заявника щодо звільнення його з-під варти. Суд також відмовився застосувати до заявника м'якший запобіжний захід.

У травні 2002 року Гагарінський районний суд м. Севастополя відхилив клопотання заявника щодо його звільнення та ненадання медичної допомоги у лікарні як безпідставні.

13 червня, 21 жовтня, 27 грудня 2002 року Гагарінський районний суд м. Севастополя відхиляв клопотання заявника щодо звільнення його з-під варти.

У лютому 2003 року Гагарінський районний суд м. Севастополя відхилив скарги заявника щодо надмірної тривалості тримання його під вартою як необґрунтовані, рішення не підлягало оскарженню.

У жовтні 2003 року Гагарінський районний суд м. Севастополя відхилив скарги заявника щодо надмірного строку тримання його під вартою як необґрунтовані. Суд також постановив, що тривалість його перебування під вартою відповідала вимогам законодавства.

Відповідно до останньої інформації, наданої сторонами, розгляд справи досі триває в апеляційному суді м. Севастополя.

Заявник скаржився за ст. 1 Конвенції на те, що його права як громадянина України не поважаються державними органами, а саме - прокуратурою та СБУ.

Заявник скаржився, посилаючись на ст. 3 Конвенції, на нелюдське поводження під час його арешту співробітниками СБУ та прокуратури та протягом його тримання на гауптвахті Чорноморського флоту. Він також скаржився на умови його тримання.

Заявник стверджував, що його тримання було незаконним з самого початку і що рішення про його арешт було безпідставним. Він також зазначав, що він не постав перед судом негайно з метою перегляду рішення про його арешт, так само як і не постав перед компетентним прокурором. У цьому зв'язку він посилався на пп. 1 (б), (с) та 3 ст. 5 Конвенції.