Європейський суд з прав людини (п'ята секція) 5 жовтня 2010 року, засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Райт Маруст (Rait Maruste), Голова,

Миряна Лазарова-Трайковська (Mirjana Lazarova Trajkovska),

Здравка Калайджиєва (Zdravka Kalaydjieva), судді,

а також Стефан Філліпс (Stephen Phillips), заступник Секретаря секції,

беручи до уваги зазначену заяву, подану 16 травня 2007 року,

з огляду на зауваження, подані заявником, та коментарі, надані у відповідь Урядом,

та з огляду на односторонню декларацію, подану 15 квітня 2010 року Урядом країни-відповідача, якою Уряд закликає Суд вилучити заяву з реєстру справ, та відповідь заявника на цю декларацію,

після обговорення постановляє таке рішення:

Заявник, п. Геннадій Григорович Хлівняк, громадянин України, 1937 року народження, проживає у м. Харкові. Заявник був представлений п. М.Тарахкалом, адвокатом, що практикує в м. Харкові. Уряд України (далі - Уряд) був представлений його Уповноваженим - п. Ю.Зайцевим з Міністерства юстиції.

Факти справи, які були представлені сторонами, можуть бути викладені наступним чином.

A. Перше провадження

24 березня 2005 року заявник звернувся до Ленінського районного суду м. Харкова з позовною заявою до Управління Пенсійного фонду України в Ленінському районі м. Харкова (далі - Пенсійний фонд) про перерахування його пенсії.

27 квітня 2005 року суд відмовив в задоволенні позовних вимог заявника як необґрунтованих. 10 серпня 2005 року апеляційний суд Харківської області залишив рішення суду першої інстанції без змін.

9 вересня 2005 року заявник подав касаційну скаргу до Верховного Суду України.

У листі від 3 жовтня 2005 року Верховний Суд України повідомив заявника про те, що його касаційна скарга була направлена до Вищого адміністративного суду України.

1 листопада 2005 року суддя Вищого адміністративного суду України відмовив у прийнятті касаційної скарги заявника до розгляду, зазначаючи, що справа мала бути класифікована як цивільна і, таким чином, підвідомча судам загальної юрисдикції. Суддя виніс ухвалу про повернення касаційної скарги заявника до Верховного Суду України. Ухвала подальшому оскарженню не підлягала.

У невизначену дату заявника було повідомлено про вищезазначену ухвалу. 27 грудня 2006 року він направив до Верховного Суду України запит, у якому він вказував рішення, ухвалені у справі, та запитував про результат розгляду його касаційної скарги.

У листі від 31 січня 2007 року Верховний Суд України повідомив заявника про те, що 22 січня 2007 року його касаційна скарга надійшла до Вищого адміністративного суду України.

7 вересня 2007 року заявник звернувся з подібною заявою до Вищого адміністративного суду України. 14 вересня 2007 року цей суд повідомив заявника про те, що касаційна скарга на ухвалу Ленінського районного суду м. Харкова від 7 листопада 2006 року та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 13 грудня 2006 року була зареєстрована і він буде проінформований про подальший стан провадження.

Зі слів заявника його звернення неправильно зрозуміли і відповіді судових органів від 31 січня та 14 вересня 2007 року стосувалися іншої справи, яка не мала відношення до провадження щодо Пенсійного фонду та в якій він також був стороною. Заявник не надав жодних уточнень щодо цієї справи.

1 березня 2008 року заявник звернувся з додатковою заявою до Голови Вищого адміністративного суду України, пояснюючи, що його попередні запити стосувалися провадження щодо Пенсійного фонду. У цьому зверненні заявник просив повідомити про результат розгляду його касаційної скарги у цьому провадженні.

20 березня 2008 року Перший заступник Голови Вищого адміністративного суду України повідомив заявника про те, що ухвалою від 1 листопада 2005 року його касаційна скарга на рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 27 квітня 2005 року та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 10 серпня 2005 року була повернута до Верховного Суду України.

За твердженнями Уряду, касаційна скарга заявника від 9 вересня 2005 року була втрачена на початку 2006 року при пересилці матеріалів справи з Верховного Суду України до Вищого адміністративного суду України. Уряд повідомляв, що заявник мав можливість повторно подати свою касаційну скаргу разом із клопотанням про поновлення строку на касаційне оскарження, передбачене законом, які в такому разі були б розглянуті Вищим адміністративним судом України.

Заявник не погодився з тим, що йому була надана така можливість у його справі, і відмовився повторно подавати свою касаційну скаргу.

B. Друге провадження

20 квітня 2007 року заявник звернувся до Ленінського районного суду з позовом до свого колишнього роботодавця, Харківського інституту економіки ринкових відносин та менеджменту, про стягнення заборгованості із заробітної плати.

16 листопада 2007 року суд відмовив у задоволенні позовних вимог заявника як необґрунтованих.

Ухвалами від 21 січня та від 22 квітня 2008 року апеляційний суд Харківської області та Верховний Суд України відповідно залишили рішення суду першої інстанції без змін.

Заявник скаржився за пунктом 1 статті 6 та статтею 13 Конвенції на результат двох проваджень, які, за його твердженням, були несправедливими. Зокрема, він стверджував, що суди неправильно оцінювали факти та невірно застосовували закон у його справі, що вони були упередженими і що йому не надавалась можливість ефективно представити свою справу. Далі він скаржився на порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції на відмову судів зобов'язати перерахувати його пенсію відповідно до його вимог.

Заявник також скаржився, посилаючись на статтю 3, пункт 1 статті 6 та статтю 13 Конвенції, на тривалість першого провадження та відсутність доступу до касаційного суду.

A. Скарга на відсутність доступу до суду

Заявник скаржився на те, що національні суди не розглянули його касаційну скаргу по суті. Він посилався на пункт 1 статті 6 Конвенції, який у відповідних положеннях передбачає таке: