Текст рішення може зазнати редакційної правки.

У справі "Рамусь та інші проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Пеер Лоренцен (Peer Lorenzen), Голова,

Рената Ягер (Renate Jaeger),

Карел Юнгвірт (Karel Jungwiert),

Райт Маруст (Rait Maruste),

Марк Віллігер (Mark Villiger),

Ізабель Берро-Лефевр (Isabelle Berro-Lefevre), судді,

Михайло Буроменський (Mykhaylo Buromenskiy), суддя ad hoc,

та Клаудія Вестердік (Claudia Westerdiek), Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 17 листопада 2009 року, виносить таке рішення, що було прийняте того ж дня:

1. Справа порушена за шістьма заявами (NN 11867/08, 11868/08, 28969/08, 28971/08, 28979/08 та 37484/08), поданими проти України до Суду шістьма громадянами України: пані Таїсою Миколаївною Рамусь (далі - перша заявниця), пані Надією Володимирівною Гриценко (далі - друга заявниця), пані Ніною Сергіївною Клименковою (далі - третя заявниця), пані Ганною Миколаївною Акіменко (далі - четверта заявниця), пані Тамарою Едуардівною Діденко (далі - п'ята заявниця) та п. Сергієм Олександровичем Михайловим (далі - шостий заявник) (разом - заявники) відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) 21 лютого 2008 року (заяви NN 11867/08 та 11868/08), 7 червня 2008 року (заяви NN 28969/08, 28971/08, 28979/08) та 23 липня 2008 року (заява N 37484/08).

2. Шостий заявник не мав представника. Всі інші заявники були представлені п. Владиславом Бучковським, юристом, який практикує у м. Міусинську. Уряд України (далі - Уряд) був представлений його Уповноваженим - п. Юрієм Зайцевим.

3. 20 листопада 2008 року Голова п'ятої секції вирішив направити заяву Уряду. Було також вирішено розглядати питання щодо прийнятності та суті заяви одночасно (пункт 3 статті 29 Конвенції) .

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. Заявники є громадянами України, які проживають у Луганській області.

5. У різні дати Краснолуцький міський суд зобов'язав державне відкрите акціонерне товариство "Центральна збагачувальна фабрика "Янівська" державної холдингової компанії "Донбасантрацит" сплатити заявникам наступні суми заборгованості із заробітної плати:

- першій заявниці - 1462,47 грн (1) за рішенням від 21 червня 2002 року та 353,69 грн (2) і 540,53 гри (3) за двома окремими рішеннями від 11 серпня 2005 року;

- другій заявниці - 2906,27 грн (4) за рішенням від 1 червня 2005 року;

- третій заявниці - 4426,51 грн (5) за рішенням від 8 липня 2005 року;

- четвертій заявниці - 4948,23 грн (6) за рішенням від 11 травня 2005 року;

- п'ятій заявниці - 3992,99 грн (7) за рішенням від 17 грудня 2003 року та 1415,54 грн (8) за рішенням від 31 серпня 2005 року;

- шостому заявнику - 5556 грн (9) за рішенням від 1 лютого 2007 року та 3940 грн (10) за рішенням від 21 червня 2007 року.

(1) Приблизно 295 євро.

(2) Приблизно 58 євро.

(3) Приблизно 88 євро.

(4) Приблизно 465 євро.

(5) Приблизно 738 євро.

(6) Приблизно 767 євро.

(7) Приблизно 625 євро.

(8) Приблизно 625 євро.

(9) Приблизно 886 євро.

(10) Приблизно 595 євро.

6. Всі рішення набрали законної сили та залишаються невиконаними через відсутність коштів у боржника.

7. 20 березня 2007 року наказом Міністерства вугільної промисловості України підприємство-боржник було ліквідовано.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

8. Відповідне національне законодавство викладено в рішенні у справі "Сокур проти України" ((Sokur v. Ukraine), заява N 29439/02, пп. 17-22, рішення від 26 квітня 2005 року).

I. ОБ'ЄДНАННЯ ЗАЯВ

9. Відповідно до пункту 1 правила 42 Реґламенту Суду Суд вирішив об'єднати заяви, враховуючи спільність їх фактичного та юридичного підґрунтя.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ ТА СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ ДО КОНВЕНЦІЇ

10. Заявники скаржилися на невиконання рішень суду, винесених на їх користь. Вони посилалися на пункт 1 статті 6 Конвенції та на статтю 1 Першого протоколу до Конвенції, відповідні положення яких передбачають таке:

Пункт 1 статті 6

"Кожен має право на... розгляд його справи упродовж розумного строку... судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру..."

Стаття 1 Першого протоколу до Конвекції

"Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права".

A. Щодо прийнятності

11. Уряд зазначив, що перша і п'ята заявниці не подали заяв про відкриття виконавчого провадження щодо рішень суду, винесених на їх користь, і, таким чином, не вичерпали усіх засобів юридичного захисту, передбачених законодавством України.

12. Заявники не погодились.

13. Суд вважає, що недоречно вимагати від особи, на користь якої прийнято рішення у справі, відповідачем в якій є держава, пізніше ініціювати виконавче провадження для того, щоб отримати компенсацію (див., наприклад, рішення у справах "Скордіно проти Італії" (Scordino v. Italy (N 1) [ВП], заява N 36813/97, п. 198, ЄСПЛ 2006-...), а також "Лізанець проти України" (Lizanets v. Ukraine), заява N 6725/03, п. 43, рішення від 31 травня 2007 року). Тому Суд відхиляє заперечення Уряду.

14. Суд зазначає, що скарги заявників не є очевидно необґрунтованими у значенні пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Відповідно Суд визнає їх прийнятними.

B. Щодо суті

15. Уряд стверджував, що у справі не було порушення жодних положень Конвенції, оскільки право заявників на виконання рішень, винесених на їх користь, ніколи не оспорювалося, і органи державної влади вживали усіх необхідних заходів на виконання рішень, що розглядаються.

16. Заявники не погодились.

17. Суд зазначає, що він неодноразово встановлював наявність порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції у справах, що піднімають аналогічні питання (див. наприклад, рішення у справі "Сокур проти України" (Sokur v. Ukraine), п. 37, згадане вище; а також у справі "Анацький проти України" (Anatskiy v. Ukraine), заява N 10558/03, п. 23, рішення від 13 грудня 2005 року), і що Уряд не навів жодного факту чи аргументу, який би міг переконати його дійти іншого висновку у цих справах.