Текст рішення може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Крейдіч проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Пеер Лоренцен (Peer Lorenzen), Голова,

Рената Ягер (Renate Jaeger),

Карел Юнгвірт (Karel Jungwiert),

Райт Маруст (Rait Maruste),

Марк Віллігер (Mark Villiger),

Миряна Лазарова-Трайковська (Mirjana Lazarova Trajkovska), судді,

Михайло Буроменський (Mykhaylo Buromenskiy), суддя ad hoc,

та Клаудія Вестердік (Claudia Westerdiek), Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 17 листопада 2009 року, постановляє таке рішення, що було прийняте в той день:

1. Справу порушено за заявою (N 48495/07), поданою проти України до Суду 8 листопада 2007 року громадянином Республіки Білорусь Віктором Анатолійовичем Крейдічем (далі - заявник) відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

2. Заявника представляв А.П.Бущенко, адвокат, що практикує в м. Харкові. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений - п. Ю.Зайцев, Міністерство юстиції.

3. Заявник стверджував, що в разі його екстрадиції до Республіки Білорусь йому загрожуватимуть катування і несправедливий судовий розгляд, а також що тримання його під вартою з метою екстрадиції було незаконним. Заявник також стверджував, що він не міг оскаржити своє затримання, подальше тримання під вартою та рішення про екстрадицію до національних судів, а також що він не мав права на відшкодування за таке тримання під вартою.

4. 11 вересня 2008 року Голова п'ятої секції вирішив направити заяву Уряду. Також було вирішено розглядати одночасно питання щодо прийнятності та суті заяви (пункт 3 статті 29 Конвенції) . Відповідно до правила 41 Реґламенту Суду справу було визначено першочерговою.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявник народився у 1961 році і проживає в м. Києві, Україна.

6. У середині 2006 року заявник залишив Республіку Білорусь, оскільки його було запрошено на роботу як тренера національної збірної України з вільної боротьби.

7. 15 червня 2007 року Генеральна прокуратура Республіки Білорусь порушила кримінальну справу за обвинуваченням заявника у посередництві у даванні хабара (максимальне покарання - шість років позбавлення волі). Оскільки місцеперебування заявника було невідоме, було винесено постанову про його розшук.

8. 2 липня 2007 року управління по боротьбі з організованою злочинністю ГУ МВС України в м. Києві отримало запит від Головного управління по боротьбі з організованою злочинністю Республіки Білорусь про правову допомогу у затриманні заявника.

9. 18 липня 2007 року Генеральна прокуратура Республіки Білорусь пред'явила заявнику обвинувачення в участі в злочинній організації, зловживанні владою, посередництві у даванні хабара та інших злочинах (максимальне покарання - п'ятнадцять років позбавлення волі).

10. Того ж дня заявника було затримано у м. Києві.

11. 20 липня 2007 року Печерський районний суд м. Києва обрав заявнику запобіжний захід у вигляді тримання під вартою в очікуванні на рішення про екстрадицію.

12. 25 липня 2007 року Генеральна прокуратура Республіки Білорусь надіслала запит про екстрадицію заявника до Республіки Білорусь.

13. 31 липня 2007 року апеляційний суд м. Києва змінив постанову від 20 липня 2007 року на підставі апеляційної скарги заявника та обрав йому запобіжний захід у вигляді тримання під вартою з максимальним строком - сорок днів, в очікуванні на отримання запиту про його екстрадицію.

14. 20 серпня 2007 року Печерський районний суд м. Києва продовжив строк тримання заявника під вартою. Цю постанову було залишено без змін апеляційним судом м. Києва 30 серпня 2007 року.

15. Листом від 25 жовтня 2007 року Генеральна прокуратура Республіки Білорусь гарантувала, що в разі екстрадиції щодо заявника не буде застосовано покарання у вигляді смертної кари та його не буде піддано будь-якому поводженню, яке б не відповідало вимогам статті 3 Конвенції; що йому буде надано необхідну медичну допомогу; що йому буде забезпечено справедливий судовий розгляд; що його не будуть переслідувати за його політичними переконаннями.

16. 5 листопада 2007 року Генеральна прокуратура України (далі - ГПУ) прийняла рішення про екстрадицію заявника до Республіки Білорусь. Того ж дня це рішення було надіслано заявнику. Заявника також було повідомлено про можливість оскарження зазначеного рішення протягом десяти днів з дня його отримання.

17. 13 листопада 2007 року Голова п'ятої секції на підставі правила 39 Реґламенту Суду вказав Уряду України на необхідність утриматися від видачі заявника до Республіки Білорусь.

18. Заявник отримав рішення від 5 листопада 2007 року, але до 19 лютого 2008 року не оскаржив його до апеляційного суду м. Києва.

19. 7 квітня 2008 року Державний комітет у справах міграції надав заявнику статус біженця.

20. 21 квітня 2008 року Печерський районний суд м. Києва відмовив у задоволенні апеляційної скарги заявника на постанови суду від 20 липня та 20 серпня 2007 року, оскільки їх вже було оскаржено за звичайною процедурою і суд першої інстанції не був повноважним скасувати їх. 20 травня 2008 року апеляційним судом м. Києва цю постанову було залишено без змін.

21. 25 квітня 2008 року ГПУ внесла протест на рішення Державного комітету у справах міграції про надання статусу біженця заявнику. Заявник стверджував, що виконання зазначеного рішення було зупинено до отримання відповіді Комітету.

22. 7 травня 2008 року Окружний адміністративний суд м. Києва відмовив у задоволенні скарги заявника на рішення про його екстрадицію. Зокрема, суд вказав, що коли 5 листопада 2007 року було прийнято оскаржуване рішення, заявнику ще не було надано статус біженця.

23. Листом від 14 травня 2008 року Державний комітет у справах міграції повідомив ГПУ про відхилення її протесту, внесеного на рішення від 7 квітня 2008 року.

24. 23 травня 2008 року ГПУ оскаржила рішення від 7 квітня 2008 року до суду.

25. 21 липня 2008 року Окружний адміністративний суд м. Києва відмовив ГПУ у скасуванні рішення від 7 квітня 2008 року.

26. 25 листопада 2008 року Київський апеляційний адміністративний суд залишив без змін ухвалу від 21 липня 2008 року.

27. 28 листопада 2008 року ГПУ прийняла рішення про відмову в екстрадиції заявника до Республіки Білорусь. Того ж дня заявника було звільнено.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

28. Відповідне національне законодавство наведено в рішеннях у справах "Солдатенко проти України" (Soldatenko v. Ukraine), N 2440/07, пп. 21-29 та 31, від 23 жовтня 2008 року, і "Світлорусов проти України" (Svetlorusov v. Ukraine), N 2929/05, пп. 32-34, від 12 березня 2009 року.

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТЕЙ 3, 6 ТА 13 КОНВЕНЦІЇ

29. Заявник стверджував, що у разі його екстрадиції до Республіки Білорусь йому загрожуватимуть катування і несправедливий судовий розгляд з боку державних органів, що становитиме порушення статті 3 і пункту 1 статті 6 Конвенції. Він також скаржився за статтею 13 Конвенції на відсутність ефективних засобів юридичного захисту у зв'язку зі скаргами на порушення статті 3 Конвенції. У відповідних частинах вказаних положень зазначено:

Стаття 3

"Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню".

Пункт 1 статті 6

"1. Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який... встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення...."

Стаття 13

"Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження".

30. Суд зазначає, що державні органи України відмовили в екстрадиції заявника до Республіки Білорусь та що процедуру його екстрадиції було припинено. На цей час ніщо не свідчить про існування безпосереднього ризику його екстрадиції до Республіки Білорусь.

31. Відповідно заявник не може вважатися жертвою порушення його прав, гарантованих статтею 3, пунктом 1 статті 6 та статтею 13 Конвенції, як це передбачає стаття 34 Конвенції. Тому ця частина заяви є явно необґрунтованою і має бути відхилена відповідно до пунктів 3 і 4 статті 35 Конвенції.

32. У зв'язку з цим Суд зазначає, що немає необхідності продовжувати дію тимчасового заходу, застосованого 13 листопада 2007 року. Таким чином, Суд скасовує цей захід.