Текст рішення може зазнати редакційної правки.

У справі "Савінський та Шевченко проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Пеер Лоренцен (Peer Lorenzen), Голова,

Карел Юнгвірт (Karel Jungwiert),

Райт Маруст (Rait Maruste),

Марк Віллігер (Mark Villiger),

Ізабель Берро-Лефевр (Isabelle Berro-Lefevre),

Здравка Калайджиєва (Zdravka Kalaydjieva), судді,

Михайло Буроменський (Mykhaylo Buromenskiy), суддя ad hoc,

та Стефан Філліпс (Stephen Fillips), заступник Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 20 жовтня 2009 року, виносить таке рішення, що було прийняте того ж дня:

1. Справа порушена за двома заявами (NN 34168/05 та 45750/07), поданими проти України до Суду 1 вересня 2005 року та 22 вересня 2007 року відповідно двома громадянами України - п. Анатолієм Федоровичем Савінським та п. Олександром Ігоровичем Шевченком (далі - заявники) відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

2. Уряд України (далі - Уряд) був представлений його Уповноваженим - п. Ю.Зайцевим.

3. 12 грудня 2007 року та 15 жовтня 2008 року Голова п'ятої секції вирішив направити заяви Уряду. Було також вирішено розглядати питання щодо прийнятності та суті заяв одночасно (пункт 3 статті 29 Конвенції) .

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. Заявники народились у 1939 та 1957 роках відповідно та проживають у м. Павлограді та м. Слов'янську, Україна.

5. Рішенням від 7 червня 2001 року Павлоградський міський суд зобов'язав Першотравенське шахтобудівне управління N 4 сплатити п. Савінському 6376,66 грн (1) заборгованості із заробітної плати та інших виплат.

(1) Приблизно 1390,62 євро на той час.

6. Рішенням від 24 грудня 1997 року Слов'янський міський суд зобов'язав ВАТ "Содовий завод", в якому частина державної власності складає 25%, сплатити п. Шевченку 1829,89 грн (2) заборгованості із заробітної плати. Той же суд рішенням від 17 липня 2000 року зобов'язав підприємство-боржника сплатити п. Шевченку 7173,09 грн (3) виплат, що належали йому при звільненні.

(2) Приблизно 966,66 євро на той час.

(3) Приблизно 1405,95 євро на той час.

7. Після того, як зазначені рішення набрали законної сили, відповідні відділи виконавчої служби відкрили виконавчі провадження щодо них.

8. Згодом була порушена процедура банкрутства, пізніше процедура ліквідації щодо підприємств-боржників, і відповідно державна виконавча служба закінчила виконавчі провадження. Ймовірно, що вищезазначена ліквідаційна процедура досі триває.

9. Рішення, винесені на користь заявників, залишаються невиконаними.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

10. Відповідне національне законодавство викладене у рішенні від 26 квітня 2005 року у справі "Сокур проти України" (Sokur v. Ukraine) (N 29439/02, пп. 17-22).

I. ОБ'ЄДНАННЯ ЗАЯВ

11. Суд вважає, що згідно з пунктом 1 статті 42 Реґламенту Суду заяви повинні бути об'єднані з урахуванням схожості їх фактичних та правових підстав.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ ТА СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ

12. Заявники скаржились на те, що, оскільки рішення суду, винесені на їх користь не були виконані, органи державної влади порушили пункт 1 статті 6 Конвенції та статтю 1 Першого протоколу, які викладені наступним чином:

Пункт 1 статті 6 Конвенції

"Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру..."

Стаття 1 Першого протоколу

"Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів..."

A. Щодо прийнятності

13. Уряд стверджував, що заявники не вичерпали національні засоби юридичного захисту, як це передбачено пунктом 1 статті 35 Конвенції. Зокрема, він стверджував, що заявники не скористалися своїм правом звернутись із заявою про визнання їх кредиторами у провадженнях щодо банкрутства та ліквідації підприємств-боржників, а також заявники не оскаржили бездіяльність ліквідаційної комісії у відповідному господарському суді, вони не звернулись до жодного національного суду зі скаргою на дії державної виконавчої служби щодо невиконання судових рішень, винесених на їх користь.