Це рішення може зазнати редакційної правки.

У справі "Дубовик проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Пеер Лоренцен (Peer Lorenzen), Голова,

Рената Ягер (Renate Jaeger),

Карел Юнгвірт (Karel Jungwiert),

Райт Маруст (Rait Maruste),

Ізабель Берро-Лефевр (Isabelle Berro-Lefevre),

Миряна Лазарова-Трайковська (Mirjana Lazarova Trajkovska), судді,

Михайло Буроменський (Mykhaylo Buromenskiy), суддя ad hoc,

та Клаудія Вестердік (Claudia Westerdiek), Секретар секції,

після наради за зачиненими дверима 22 вересня 2009 року, виносить таке рішення, ухвалене того самого дня:

1. Справу порушено за двома заявами (N 33210/07 і N 41866/08), поданими проти України до Суду 6 серпня 2007 року і 6 серпня 2008 року відповідно громадянкою Білорусі Катериною Вікторівною Дубовик (далі - заявниця) відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

2. Заявницю представляв А.П.Бущенко - адвокат, що практикує в м. Харкові. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений - п. Ю.Зайцев з Міністерства юстиції.

3. Заявниця стверджувала, зокрема, що в разі її екстрадиції до Республіки Білорусь їй загрожуватимуть катування і несправедливий судовий розгляд, що її тримання під вартою було незаконним, що її клопотання про звільнення з-під варти не було розглянуто без зволікання та по суті і що вона не мала права на відшкодування за тримання під вартою.

4. 3 листопада 2007 року Голова п'ятої секції вирішив повідомити Уряд про першу заяву, а 2 жовтня 2008 року - про другу. З вересня 2008 року Урядові було поставлено додаткове запитання стосовно скарги заявниці за пунктом 1 статті 5 Конвенції. Було також вирішено розглядати заяви по суті одночасно з питанням щодо їх прийнятності (пункт 3 статті 29).

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявниця, 1978 року народження, проживає в м. Києві.

6. У лютому 2005 року заявниця переїхала з Білорусі до України. Відтоді вона зі своєю сім'єю живе в Україні.

7. 10 березня 2006 року заступник Генерального прокурора Республіки Білорусь виніс постанову про арешт заявниці за підозрою у причетності до торгівлі людьми за обтяжливих обставин та організованої злочинної діяльності.

8. 26 липня 2007 року заявницю, яку було оголошено в міжнародний розшук, було затримано в Києві на підставі міжнародної санкції на арешт, виданої 21 червня 2007 року, з метою її подальшої екстрадиції та на підставі листа бюро Інтерполу в Республіці Білорусь від 15 липня 2007 року, яким органи влади України було поінформовано про перебування заявниці на території України та висловлено прохання встановити її місцезнаходження і затримати з метою екстрадиції. При цьому заявницю розлучили з її новонародженою дитиною, якій на момент затримання заявниці виповнився рівно один місяць.

9. 27 липня 2007 року Голосіївський районний суд м. Києва (далі - районний суд) застосував до заявниці запобіжний захід у вигляді тримання під вартою строком на сорок днів - до отримання офіційного запиту про її екстрадицію до Республіки Білорусь. 6 серпня 2007 року апеляційний суд м. Києва залишив цю постанову без змін.

10. 29 липня 2007 року заявниця подала клопотання про надання їй статусу біженця в Україні.

11. 27 серпня 2007 року до Генеральної прокуратури України (далі - ГПУ) надійшов офіційний запит заступника Генерального прокурора Республіки Білорусь про екстрадицію заявниці до Білорусі для притягнення її до кримінальної відповідальності за торгівлю людьми за обтяжливих обставин та організовану злочинну діяльність. У запиті містилася детальна інформація про злочинні дії, в яких органи влади Республіки Білорусь підозрювали заявницю, а також запевнення, що кримінальне переслідування стосуватиметься лише зазначених злочинів, що вона матиме можливість виїхати з Білорусі після судового процесу і відбуття покарання і що її не буде депортовано чи вислано до будь-якої третьої країни без згоди України. Ніякого рішення щодо зазначеного вище запиту ухвалено не було.

12. 3 вересня 2007 року районний суд продовжив тримання заявниці під вартою, не встановивши відповідного строку, а лише зазначивши, що такий захід продовжено до ухвалення Генеральною прокуратурою України рішення щодо її екстрадиції до Республіки Білорусь. 13 вересня 2007 року апеляційний суд м. Києва залишив цю постанову без змін.

13. 12 вересня 2007 року Голова палати вирішив застосувати правило 39, вказавши Уряду на необхідність утриматися від видачі заявниці до Республіки Білорусь.

14. Листом від 21 вересня 2007 року Генеральна прокуратура Республіки Білорусь надіслала першому заступникові Генерального прокурора України запевнення в тому, що в разі екстрадиції заявниці до Республіки Білорусь вона не зазнає поводження, забороненого статтею 3 Конвенції, що їй буде забезпечено право на справедливий судовий розгляд і що в її справі не буде застосовано смертну кару.

15. 5 березня 2008 року Державний комітет України у справах національностей та міграції (далі - Комітет) ухвалив рішення про надання заявниці статусу біженця.

16. 6 березня 2008 року заявниця одержала посвідчення біженця.

17. 7, 14 і 21 березня 2008 року адвокат заявниці подавав до районного суду клопотання про звільнення її з-під варти, посилаючись на те, що вона мала статус біженця, а це виключало можливість екстрадиції.

18. Листами від 12 і 31 березня 2008 року районний суд повідомив про відмову в розгляді клопотань про звільнення з-під варти, мотивуючи своє рішення наявністю остаточної та обов'язкової для виконання судової постанови про тримання заявниці під вартою до вирішення питання про її екстрадицію, а також посиланням на те, що визначення наявності підстав для тримання її під вартою належить до компетенції прокуратури.

19. 18 квітня 2008 року ГПУ внесла протест на рішення Комітету від 5 березня 2008 року. Протест ГПУ зупинив дію опротестованого рішення Комітету.

20. 5 травня 2008 року Комітет відхилив протест ГПУ і підтвердив своє рішення від 5 березня 2008 року.

21. 20 травня 2008 року ГПУ внесла до окружного адміністративного суду м. Києва (далі - Київський суд) протест на рішення Комітету про надання заявниці статусу біженця і клопотання про зупинення дії рішення Комітету.

22. 26 червня 2008 року адвокат подав до окружного адміністративного суду м. Києва клопотання про звільнення заявниці з-під варти на підставі положень Кодексу адміністративного судочинства. Жодного рішення стосовно цього клопотання ухвалено не було.

23. 9 липня 2008 року окружний адміністративний суд м. Києва залишив без задоволення клопотання ГПУ про зупинення дії рішення Комітету до вирішення адміністративної справи.

24. 21 липня 2008 року Київський суд відхилив протест ГПУ і підтвердив правомірність рішення Комітету від 5 березня 2008 року.

25. 23 грудня 2008 року Київський апеляційний адміністративний суд (далі - апеляційний суд) скасував рішення від 21 липня 2008 року та рішення Комітету від 5 березня 2008 року.

26. 28 січня 2009 року ухвалою Вищого адміністративного суду відкрито касаційне провадження в адміністративній справі і зупинено виконання рішення від 23 грудня 2008 року.

27. 23 лютого 2009 року Генеральна прокуратура Республіки Білорусь поінформувала українську сторону про закінчення максимально допустимого строку (вісімнадцять місяців) попереднього ув'язнення заявниці, тому запобіжний захід у вигляді тримання під вартою замінили на підписку про невиїзд. На цій підставі Генеральна прокуратура Республіки Білорусь просила ГПУ залишити запит про екстрадицію без розгляду і звільнити заявницю.

28. 25 лютого 2009 року заступник Генерального прокурора України виніс постанову про звільнення заявниці з-під варти на підставі зазначеного вище звернення Генеральної прокуратури Республіки Білорусь. Того самого дня заявницю звільнили.

29. 1 квітня 2009 року Вищий адміністративний суд залишив ухвалу апеляційного суду без змін.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО І ПРАКТИКА

1. Цивільний процесуальний кодекс 1963 року (втратив чинність)

30. У відповідних положеннях статті 248-1 Кодексу (глава 31-А) зазначалося:

"Громадянин має право звернутися до суду... зі скаргою, якщо вважає, що рішенням, дією або бездіяльністю державного органу, юридичної або службової особи під час здійснення ними управлінських функцій порушено його права чи свободи".

2. Кодекс адміністративного судочинства (чинний з 1 вересня 2005 року)

31. У відповідних положеннях Кодексу зазначено:

Стаття 2 Завдання адміністративного судочинства

"1. Завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади...

2. До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження..."

Стаття 17 Компетенція адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ

"1. Компетенція адміністративних судів поширюється на:

...

3) спори між суб'єктами владних повноважень...

4) спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених законом...

2. Компетенція адміністративних судів не поширюється на публічно-правові справи:

...

2) що належить вирішувати в порядку кримінального судочинства..."

Стаття 117 Забезпечення адміністративного позову

"1. Суд за клопотанням позивача або з власної ініціативи може постановити ухвалу про вжиття заходів забезпечення адміністративного позову...

3. Подання адміністративного позову, а також відкриття провадження в адміністративній справі не зупиняють дію оскаржуваного рішення суб'єкта владних повноважень, але суд у порядку забезпечення адміністративного позову може відповідною ухвалою зупинити дію [оскаржуваного] рішення суб'єкта владних повноважень...

Стаття 118 Порядок забезпечення адміністративного позову

6. Ухвала з питань забезпечення адміністративного позову може бути оскаржена. Оскарження ухвали не зупиняє її виконання, а також не перешкоджає подальшому розгляду справи".

Прикінцеві та перехідні положення

"...7. Після набрання чинності цим Кодексом заяви і скарги у справах, що виникають з адміністративно-правових відносин... (глави 29-32... Цивільного процесуального кодексу України 1963 року)... розглядаються в порядку, встановленому цим Кодексом...."

3. Закон України "Про прокуратуру" від 1 грудня 1991 року (зі змінами і доповненнями)

32. Відповідні положення Закону України "Про прокуратуру" передбачали:

Стаття 19 Предмет нагляду за додержанням і застосуванням законів

"Предметом нагляду за додержанням і застосуванням законів є:

1) відповідність актів, які видаються всіма органами, підприємствами, установами, організаціями та посадовими особами, вимогам Конституції України та чинним законам..."

Стаття 20 Повноваження прокурора

"...При виявленні порушень закону прокурор або його заступник у межах своєї компетенції мають право:

1) опротестовувати акти... міністерств та інших центральних органів виконавчої влади..."

Стаття 21 Протест прокурора

"Протест на акт, що суперечить закону, приноситься прокурором, його заступником до органу, який його видав, або до вищестоящого органу...

Протест прокурора зупиняє дію опротестованого акта і підлягає обов'язковому розгляду відповідним органом... у десятиденний строк після його надходження. Про наслідки розгляду протесту в цей же строк повідомляється прокурору.

У разі відхилення протесту... прокурор може звернутися з заявою до суду про визнання акта незаконним. Заяву до суду може бути подано протягом п'ятнадцяти днів з моменту одержання повідомлення про відхилення протесту... Подача такої заяви зупиняє дію правового акта".

4. Закон України "Про біженців" від 21 червня 2001 року

33. Стаття 3 Закону передбачає:

Стаття 3 Заборона вислання або примусового повернення біженця до країни, з якої він прибув та де його життю або свободі загрожує небезпека

"Біженець не може бути висланий або примусово повернутий до країн, де його життю або свободі загрожує небезпека через його расу, віросповідання (релігію), національність, громадянство (підданство), належність до певної соціальної групи або політичні переконання.

Біженець не може бути висланий або примусово повернутий до країн, де він може зазнати катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, або з якої він може бути висланий або примусово повернутий до країн, де його життю або свободі загрожує небезпека через його расу, релігію, національність, громадянство (підданство), належність до певної соціальної групи або політичні переконання.

Дія цієї статті не поширюється на біженця, засудженого в Україні за вчинення тяжкого злочину".

5. Закон України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду" від 1 грудня 1994 року (зі змінами і доповненнями)

34. Відповідні положення цього Закону передбачають:

Стаття 1

"Відповідно до положень цього Закону підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок:

1) незаконного засудження, незаконного притягнення як обвинуваченого, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході розслідування чи судового розгляду кримінальної справи обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян;

2) незаконного застосування адміністративного арешту чи виправних робіт, незаконної конфіскації майна, незаконного накладення штрафу;

3) незаконного проведення оперативно-розшукових заходів, передбачених законами України "Про оперативно-розшукову діяльність", "Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю" та іншими актами законодавства.

У випадках, зазначених у частині першій цієї статті, завдана шкода відшкодовується в повному обсязі незалежно від вини посадових осіб органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду".

Стаття 2

"Право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадках:

1) постановлення виправдувального вироку суду;

1-1) встановлення в обвинувальному вироку суду чи іншому рішенні суду (крім ухвали чи постанови суду про повернення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд) факту незаконного притягнення як обвинуваченого, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході розслідування чи судового розгляду кримінальної справи обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують чи порушують права та свободи громадян, незаконного проведення оперативно-розшукових заходів;

2) закриття кримінальної справи за відсутністю події злочину, відсутністю у діянні складу злочину або недоведеністю участі обвинуваченого у вчиненні злочину;

3) відмови в порушенні кримінальної справи або закриття кримінальної справи з підстав, зазначених у пункті 2 частини першої цієї статті...;

4) закриття справи про адміністративне правопорушення.

Право на відшкодування шкоди, завданої зазначеними у статті 1 цього Закону оперативно-розшуковими заходами до порушення кримінальної справи, виникає у випадках, передбачених пунктом 1-1 частини першої цієї статті, або за умови, що протягом шести місяців після проведення таких заходів не було прийнято рішення про порушення за результатами цих заходів кримінальної справи або таке рішення було скасовано".

Стаття 3

"У наведених в статті 1 цього Закону випадках громадянинові відшкодовуються:...

(5) моральна шкода".

Стаття 4

"...Відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зв'язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливостей реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру".

5. Інші законодавчі положення, що мають стосунок до справи

35. Інші положення національного законодавства і практики стисло викладено в рішеннях у справах "Солдатенко проти України" (Soldatenko v. Ukraine) (N 2440/07, пп. 21-29 і 31, від 23 жовтня 2008 року) та "Світлорусов проти України" (Svetlorusov v. Ukraine) (N 2929/05, пп. 32-34, від 12 березня 2009 року).

I. ОБ'ЄДНАННЯ ЗАЯВ

36. Згідно з пунктом 1 правила 42 Реґламенту Суду Суд вирішує об'єднати ці заяви з огляду на спільне фактичне та юридичне підґрунтя.

II. СКАРГИ ПРО ПОРУШЕННЯ СТАТЕЙ 3, 6 І 13 КОНВЕНЦІЇ

37. Заявниця стверджувала, що в разі її екстрадиції до Республіки Білорусь їй загрожуватимуть катування і несправедливий судовий розгляд на порушення статей 3 і 6 Конвенції, і скаржилася, що вона не мала засобів юридичного захисту у зв'язку з цими скаргами, як цього вимагає стаття 13 Конвенції. У відповідних положеннях статті 3, пункту 1 статті 6 та статті 13 Конвенції зазначено:

Стаття 3

"Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню".

Пункт 1 статті 6

"1. Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який... встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення...."

Стаття 13

"Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження".

38. Уряд стверджував, що після того, як на прохання органів влади Республіки Білорусь процедуру екстрадиції було припинено і заявницю звільнили, вона втратила статус потенційної жертви.

39. Заявниця доводила, що ризик її екстрадиції до Республіки Білорусь існує й далі, а Генеральній прокуратурі Республіки Білорусь ніщо не заважає знову звернутися із запитом про її видачу.

40. Суд зазначає, що процедуру екстрадиції було припинено без будь-якого рішення Генеральної прокуратури України щодо видачі. Хоча можливість повторного порушення процедури екстрадиції заявниці не можна виключати, на цей момент ніщо не свідчить про існування безпосереднього ризику її вислання з території України або про існування чинного рішення органів влади України про таке вислання.

41. Отже, з огляду на те, що скарги заявниці за статтями 3 і 6 Конвенції стосувалися відповідальності України згідно з Конвенцією за те, що могло статися із заявницею в Республіці Білорусь у разі її екстрадиції чи вислання за якихось інших умов, а також на відсутність ризику її вислання на цей час, заявниця не може вважати себе жертвою порушення її прав, гарантованих статтею З пунктом 1 статті 6 Конвенції, як це передбачає стаття 34 Конвенції. За відсутності небезпідставної скарги за статтями 3 і 6 Конвенції Суд не зобов'язаний з'ясовувати, чи існували ефективні засоби юридичного захисту щодо зазначених скарг, як цього вимагає стаття 13. Отже, ця частина заяви є явно необґрунтованою і має бути відхилена відповідно до пунктів 3 і 4 статті 35 Конвенції.

III. СКАРГА ПРО ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ

42. Стверджуючи, що органи влади України не мали підстав для обґрунтованої підозри у вчиненні нею злочину, заявниця скаржилася, що взяття її під варту до того, як надійшов запит про екстрадицію, суперечило пункту 1(c) статті 5. Вона також стверджувала, що її затримання 26 липня 2007 року не мало юридичних підстав, оскільки було здійснене без відповідного судового рішення і не мало на меті запобігання чи припинення злочину. Заявниця також скаржилася за пунктом 1 статті 5 Конвенції на те, що тримання її під вартою було незаконним. Вона вважала, що тримання її під вартою до 5 березня 2008 року та з 18 квітня до 5 травня 2008 року, коли ГПУ зупинила дію рішення про надання їй статусу біженця, суперечило пункту 1 (f) статті 5. Вона також вважала, що, починаючи з дати рішення про надання їй статусу біженця - за винятком зазначеного вище періоду, протягом якого дію цього рішення було зупинено,- жоден із випадків, перелічених у пункті 1 статті 5 Конвенції, не міг служити підставою для тримання її під вартою, оскільки національний закон забороняв вислання біженців із території України.

43. Посилаючись на пункти 4 і 5 статті 5 Конвенції, заявниця скаржилася, що законодавства України не передбачало можливості звернення до суду для перевірки судом законності її затримання та одержання відповідного відшкодування, якщо суд встановить, що такий захід був незаконним.