Це рішення стане остаточним відповідно до умов пункту 2 статті 44 Конвенції. Текст рішення може зазнати редакційної правки.

У справі "Гвоздецький проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Пеер Лоренцен (Peer Lorenzen), Голова,

Карел Юнгвірт (Karel Jungwiert),

Рената Ягер (Renate Jager),

Райт Маруст (Rait Maruste),

Марк Віллігер (Mark Viiliger),

Здравка Калайджиева (Zdravka Kalaydjieva), судді,

Михайло Буроменський (Mykhaylo Buromenskiy), суддя ad hoc,

та Клаудія Вестердік (Claudia Westerdiek), Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 22 вересня 2009 року, виносить таке рішення, що було прийняте в той день:

1. Справа порушена за заявою (N 28070/04), поданою проти України до Суду відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянином України п. Олександром Івановичем Гвоздецьким (далі - заявник) 3 липня 2004 року.

2. Уряд України (далі - Уряд) був представлений його Уповноваженим - п. Ю.Зайцевим.

3. 22 жовтня 2008 року Голова п'ятої секції вирішив направити цю заяву Уряду. Відповідно до положень пункту 3 статті 29 Конвенції він також вирішив розглядати питання щодо прийнятності та суті заяви одночасно.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. Заявник народився у 1954 році та проживає у місті Старокостянтинові, Україна.

5. Заявник - колишній військовий службовець. У листопаді 1999 року його було звільнено в запас.

6. 21 квітня 2000 року Старокостянтинівський суд зобов'язав військову частину А-2502 сплатити заявнику 1151 грн 24 коп. (1) відшкодування витрат за придбання форменого одягу.

(1) Приблизно 224,90 євро.

7. 5 травня 2000 року Старокостянтинівська державна виконавча служба відкрила виконавче провадження.

8. У грудні 2003 року виконавча служба сповістила заявника про те, що військова частина не має можливості виконати рішення від 21 квітня 2000 року через відсутність необхідних коштів.

9. Рішення залишається невиконаним.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

10. Відповідне національне законодавство викладене в рішенні "Ромашов проти України" (Romashov v. Ukraine), N 67534/01, пп. 16-18, рішення від 27 липня 2004 року.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ ДО КОНВЕНЦІЇ ТА СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ

11. Заявник скаржився на невиконання рішення, винесеного на його користь, та на відсутність ефективних засобів юридичного захисту. Він посилався на статтю 1 Першого протоколу та статтю 13 Конвенції, в яких передбачено наступне:

Стаття 1 Першого протоколу

"Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів..."

Стаття 13

"Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження".

A. Щодо прийнятності

12. Уряд стверджував, що скарга заявника за статтею 1 Першого протоколу має бути визнана неприйнятною, оскільки скарга на невиконання рішення суду за пунктом 1 статті 6 Конвенції не заявлялась і, відповідно, Судом не було встановлено порушення пункту 1 статті 6. Також Уряд стверджував, що стаття 13 Конвенції є невідповідною щодо питання, визначеного статтею 1 Першого протоколу.