Рішення може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Комнацький проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Пеер Лоренцен (Mr. Peer Lorenzen), Голова,

Рената Ягер (Mrs. Renate Jaeger),

Карел Юнгвірт (Mr. Karel Jungwiert),

Райт Маруст (Mr. Rait Maruste),

Ізабель Берро-Лефевр (Mrs. Isabelle Berro-Lefevre),

Миряна Лазарова-Трайковська (Mrs. Mirjana Lazarova Trajkovska) судді,

Михайло Буроменський (Mr. Mykhaylo Buromenskiy), суддя ad hoc,

та Клаудія Вестердік (Mrs Claudia Westerdiek), Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 22 вересня 2009 року, виносить таке рішення, що було ухвалене у той день:

1. Справу порушено за заявою (N 40753/07), поданою проти України до Суду 4 вересня 2007 року громадянином України п. Віктором Івановичем Комнацьким (далі - заявник) відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

2. Уряд України (далі - Уряд) був представлений його Уповноваженим - п. Юрієм Зайцевим.

3. 20 січня 2009 року Голова п'ятої секції вирішив направити заяву Уряду. Було також ухвалено рішення розглядати заяву по суті одночасно з питаннями щодо її прийнятності (пункт 3 статті 29 Конвенції) . Справі було надано пріоритету відповідно до правила 41 Реґламенту Суду.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. Заявник народився у 1925 році та проживає в місті Житомирі, Україна. Він був визнаний інвалідом I групи (найтяжчої) та був учасником Другої світової війни.

5. Заявник був ліквідатором наслідків катастрофи у Чорнобилі. З 1997 року він перебував на спеціальній черзі на одержання житла від держави.

6. Корольовський районний суд м. Житомира рішенням від 31 серпня 2006 року зобов'язав Житомирську міську раду забезпечити заявника житлом згідно зі статтею 20 пункту 10 Закону України "Про статус та соціальний захист громадян, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" (див. пункт 12 нижче). Рішення набрало законної сили. 28 вересня 2006 року було відкрито виконавче провадження.

7. За твердженням Уряду, у лютому 2008 року державний виконавець звернувся до Королівського районного суду м. Житомира із заявою, в якій просив замінити надання присудженого рішенням від 31 серпня 2006 року майна в натурі на виплату грошової суми, еквівалентної вартості цього майна. 8 липня 2008 року суд відхилив цю заяву. Причини такої відмови Суду не відомі, оскільки сторони не отримали відповідні ухвали. На цю ухвалу державною виконавчою службою було подано апеляційну скаргу, ймовірно, провадження досі триває в апеляційному адміністративному суді м. Києва.

8. Незважаючи на те, що державним виконавцем декілька разів було накладено на боржника штраф, рішення від 31 серпня 2006 року залишається невиконаним. Кілька разів у своїх відповідях на скарги заявника органи державної влади посилались на відсутність коштів у бюджеті, щоб купити або побудувати квартиру, та на відсутність наявних квартир.

9. За інформацією заявника він мешкає в орендованій квартирі в жахливих умовах (наприклад, без водопостачання). Місцева преса описала будинок як "старезний" та "такий, що перебуває у занедбаному стані".

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

10. Загальні положення національного законодавства щодо виконання рішень суду викладені в рішенні у справі "Ромашов проти України" ((Romashov v. Ukraine), N 67534/01, пп. 16-18 від 27 липня 2004 року).

11. Відповідно до статті 33 Закону "Про виконавче провадження" державний виконавець має право звернутися до суду із заявою про заміну способу виконання рішення за наявності обставин, які роблять неможливим його виконання у спосіб, визначений у цьому рішенні.

12. Пункт 10 статті 20 Закону України "Про статус та соціальний захист громадян, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" від 28 лютого 1991 року передбачає, inter alia, що особи певної категорії повинні забезпечуватися жилою площею протягом року з дня подання заяви. Фінансування будівництва здійснюється з державного бюджету.

I. СКАРГИ ЩОДО ТРИВАЛОСТІ НЕВИКОНАННЯ РІШЕННЯ, УХВАЛЕНОГО НА КОРИСТЬ ЗАЯВНИКА

13. Заявник скаржився на тривале невиконання рішення від 31 серпня 2006 року. Він посилався на пункт 1 статті 6 Конвенції та статті 1 Першого протоколу, які у відповідних частинах передбачають наступне:

Пункт 1 статті 6 Конвенції

"Кожен має право... на розгляд його справи упродовж розумного строку... судом,..., який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру..."

Стаття 1 Першого протоколу

"Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів..."

Також заявник скаржився на те, що він не мав ефективних засобів захисту щодо скарг на невиконання зазначеного рішення. Він посилався на статтю 13 Конвенції, яка передбачає наступне:

"Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження".

Зрештою, беручи до уваги нездатність органів державної влади забезпечити його житлом відповідно до рішення від 31 серпня 2006 року, заявник також посилався на статтю 8 Конвенції, яка передбачає наступне:

"1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб".

A. Щодо прийнятності

14. Сторони не надали ніяких зауважень стосовно прийнятності заяви.

15. Суд зауважив, що заява не є очевидно необґрунтованою відповідно до пункту 3 статті 35 Конвенції. Також Суд вважає, що вона не є неприйнятною за будь-яких інших підстав. Отже, заява визнається прийнятною.

B. Щодо суті

1. Пункт 1 статті 6 Конвенції

16. Уряд стверджував, що затримка виконання рішення у цій справі виправдана інтересами багатьох інших людей, які знаходяться у черзі на житло з початку 1990-х років. Уряд стверджує, що органи державної влади повинні поважати порядок черговості заяв на отримання житла при розподілі жилих приміщень. В будь-якому разі органи державної влади діяли добросовісно. Відповідно порушення зазначених положень не було.

17. Заявник не погодився.

18. Суд зазначає, що рішення на користь заявника залишається невиконаним більш ніж три роки. Враховуючи вразливе становище заявника, його теперішні умови проживання та, найголовніше, його вік, Суд вважає, що виконання рішення потребувало особливої ретельності.

19. Суд погоджується, що виконання рішення, яким передбачено зобов'язання немайнового характеру, може вимагати більше часу, ніж у випадку виплати суми, присудженої Судом (див. ухвалу у справі "Ганенко проти України" (Ganenko v. Ukraine), N 27184/03, від 11 січня 2005 року). Проте Суд зазначає, що важливо відрізняти цю справу від справи Ганенка (Ganenko), в якій дворічна затримка у наданні заявникові автомобіля, зробленого спеціально для інвалідів, не порушувала вимог Конвенції. По-перше, у справі заявника рішення не було виконане до теперішнього часу, тобто більше трьох років, незважаючи на обставини, які спонукали місцеві органи влади діяти з особливою ретельністю (див. пункт вище). По-друге, на відміну від справи Ганенка (Ganenko), у рішенні від 31 серпня 2006 року були чіткі посилання на національне законодавство, яким визначаються строки надання житла.

20. Суд зазначає, що в даній справі органи державної влади повідомили заявника, що рішення не було виконане через відсутність фінансових можливостей державного бюджету купити або побудувати нову квартиру (див. пункт 8 вище). Беручи до уваги вищезгадане, Суд наголошує, що органи державної влади не повинні посилатися на нестачу фінансування як на виправдання існування заборгованості за рішенням суду. Відповідно затримка у виконанні судового рішення може бути виправдана тільки за певних обставин, але не повинна суперечити сутності прав, які захищаються пунктом 1 статті 6 Конвенції (див. рішення у справі "Іммобільяре Саффі проти Італії" (Immobiliare Saffi v. Italy) [GC], N 22774/93, п. 74, ЄСПЛ 1999-V, та "Бурдов проти Росії" (Burdov v. Russia), N 59498/00, п. 35, ЄСПЛ 2002-lIl).